Після передчасної смерті маркіза виявилося, що він був власником багатьох синових векселів, які скупив і заповів дітям меншого сина.
На превеликий жаль мілорда Гонта й на злісну радість його природного ворога батька, леді Ґонт була бездітна. Тому лордові Джорджу Ґонту наказали повернутися з Відня, де він віддавався вальсам та дипломатії, і стати перед олтарем з високоповажною Джоан, дочкою Джона Джонса, голови банкірської контори «Джонс, Браун і Робінсон» на Ломбард-стріт, щойно вшанованого титулом барона Гелвеліна.
Від цього шлюбу народилося кілька синів і дочок, доля яких не має ніякого стосунку до нашої повісті.
Спершу то було щасливе і вдале подружжя. Мілорд Джордж Ґонт умів не тільки читати, але й писав майже без помилок. Він досить добре розмовляв по-французькому і був одним із найкращих танцюристів Європи. Безперечно, що з таким хистом і таким становищем на батьківщині його милість за свою діяльність мав доскочити найвищих відзнак. Леді, його дружина, відчувала себе створеною для двірського життя, а багатство давало їй можливість влаштовувати розкішні бенкети в тих європейських містах, куди вели її чоловіка обов’язки дипломата.
Подейкували, що його мають призначити радником посольства, а в клубі «Мандрівники» навіть билися об заклад, що він скоро стане послом, доли раптом пішла чутка про дивну поведінку секретаря посольства: на великому дипломатичному обіді він раптом схопився і заявив, що pâté de foie gras / Паштет 8 гусячої печінки (франц.)
отруєний. Потім він з’явився на бенкет до баварського посла графа Шпрінгбока-Гоген-лауфена з поголеною головою і в сутані капуцина. А то ж був зовсім не костюмований вечір, як дехто потім казав.
Щось тут не так,— перешіптувалися люди.— 3 його дідом також було те саме. Це в них у роду.
Його дружина й діти повернулися на батьківщину й оселились у Гонт-гаусі. Лорд Джордж залишив свою посаду на європейському континенті і був посланий, як писалося в «Газеті», до Бразилії. Та людей не обдуриш: він ніколи не повертався з тієї подорожі, ніколи там не вмирав, ніколи не жив там і навіть ніколи там не був. Його ніде не було, він зник.
Бразилія! — казав, глузливо всміхаючись, один пліткар другому.— Бразилія — це Сен-Джонс-вуд. Ріо-де-Жанейро — це будиночок, з чотирьох боків оточений високим муром, а лорд Джордж акредитований при наглядачеві, що нагородив його орденом Гамівної сорочки.
Такими епітафіями часто вшановують один одного люди на Ярмарку Суєти.
Двічі чи тричі на тиждень, рано-вранці, бідолашна мати, спокутуючи свої гріхи, їздила до нещасного хворого. Інколи він сміявся, коли бачив її (і той сміх був для матері гірший за плач); часом грався: блискучий денді, учасник Віденського конгресу, тягав по підлозі дерев’яного коника або колихав ляльку маленької наглядачевої дочки. Інколи він упізнавав матір і отця Мола, її сповідника й супутника; але найчастіше забував її, як забув дружину, дітей, любов, шанолюбство, суєту. Але завжди пам’ятав, коли пора обідати, й починав плакати, як йому у вино доливали надто багато води.
Ця таємнича хвороба була в його крові. Сердешна мати успадкувала її від свого старовинного роду. Це лихо вже двічі нагадувало про себе в родині її батька, задовго до того, як леді Стайн упала в гріх і почала покутувати свою провину постом, слізьми й молитвами. Гордощам роду завдано смертельного удару, як первісткові фараона. Темна пляма фатальної приреченості лягла на ті двері — високі старовинні двері, увінчані коронами та різьбленими гербами.
Тим часом діти відсутнього лорда безтурботно підростали, й гадки не маючи, що над ними теж тяжіє прокляття. Спочатку вони говорили про батька, уявляли собі, як він повернеться. Потім почали дедалі рідше згадувати ім’я живого небіжчика, а тоді й зовсім забули про нього. Тільки зломлена стара бабуся тремтіла на думку, що вони успадкують батькову ганьбу, так само як його почесті, і з жахом чекала того дня, коли страшне дідівське прокляття впаде й на них.
Таке саме похмуре передчуття не давало спокою і лордові Стайну. Він пробував утопити в червоному морі вина й веселощів страшний привид, що стояв біля його ліжка, і часом губив його в натовпі й бучних розвагах. Та тільки-но лорд Стайн залишався сам, привид знов повертався і з плином років, здавалося, ставав дедалі загрозливіший.
«Я взяв твого сина,— казав він,— то чому б не взяти й тебе? Я можу будь-коли замкнути тебе до в’язниці, як твого сина Джорджа. Хоч завтра можу торкнутися твоєї голови, тоді прощайте, розваги, почесті, бенкети, краса, друзі, облесники, французькі кухарі, гарні коні й палаци,— замість них ти матимеш неволю і твердий сінник, як Джордж Ґонт».
Тоді мілорд кидав виклик привидові, що погрожував йому, бо він знав, як ухилитися від свого ворога.
Отож за високими, різьбленими порталами Гонт-гауса з його закіптюженими коронами й вензелями панували багатство й розкоші, та великого щастя там годі було знайти. Тут влаштовували найрозкішніші в Лондоні бенкети, проте задоволені ними були хіба що ті гості, які сиділи за столом мілорда. Якби він не був таким впливовим вельможею, можливо, гості й не дуже квапилися б до нього, та на Ярмарку Суєти поблажливо ставляться до гріхів великих людей. Nous regardons à deux fois / Ми ще добре подумаємо (франц.)/ (як казала одна французька дама), перше ніж осудимо таку особу, як мілорд. Деякі прискіпливі критики й гидливі моралісти, може, й лаяли лорда Стайна, та однаково залюбки приходили до нього, коли він їх запрошував.
Лорд Стайн — пропаща людина,— казала леді Слінгстон,— але всі до нього ходять, і я, звичайно, допильную своїх дівчат, щоб з ними, бува, чогось не сталося.
Я багато чим зобов’язаний його милості, власне, всім у житті,— казав велебний доктор Трейл, а сам думав, що архієпископ дуже постарів, а місіс Трейл та його дочки ладні швидше пропустити відправу в церкві, ніж бодай один проханий вечір у його милості.
Для того чоловіка немає нічого святого,— казав молодий лорд Саутдаун сестрі, яка лагідно дорікала йому за те, що він буває в лорда Стайна, бо мати розповідала їй, що в Гонт-гаусі діються страшні речі,— та в нього, хай йому біс, подають найкраще в Європі сухе сілері.
Баронетові Пітту Кроулі, серові Пітту, взірцеві пристойності, який провадив місіонерські сходини, ні на мить не спадало на думку, що туди не личить ходити.
Там, де можна зустріти таких осіб, як єпископ Ілінгський і графиня Слінгстон, наша честь не може бути принижена, запевняю тебе, Джейн. Високе звання і становище лорда Стайна дають йому право командувати такими, як ми.
Лорд-намісник графства — шановна особа, люба моя. Крім того, ми колись товаришували з Джорджем-Ґонтом: я був першим, а він другим аташе при пумпернікельському посольстві.
Одне слово, всі ходили до тієї великої людини — всі, кого запрошували: так само й ви, читачу (не відмагайтесь!), і я, автор, пішли б туди, якби отримали запрошення.
Розділ XLVIII-У ЯКОМУ ЧИТАЧА ВВОДЯТЬ У НАЙКРАЩЕ ТОВАРИСТВО
Нарешті Бекі за свою люб’язність і увагу до голови чоловічої родини дочекалася надзвичайно великої винагороди — певна річ, не матеріальної, але такої, що її ця маленька жінка домагалася дужче, ніж якогось відчутного добра. Навіть якщо вона й не бажала жити порядним життям, то хотіла мати репутацію порядної жінки, а ми знаємо, що в світському товаристві жодна жінка не досягне цієї мети, поки не оздобить себе шлейфами й перами і не буде відрекомендована при дворі свого монарха. З цієї найяснішої зустрічі жінки повертаються чесними. Лорд-камергер видає їм свідоцтво про цноту. І як сумнівні товари чи листи переходять через карантинну піч, після чого їх кроплять пахучим оцтом і визнають очищеними, так і багато жінок, що мають сумнівну репутацію і схильні розносити заразу, перейшовши через цілюще горно королівської присутності, стають чисті, як ангел, без єдиної плями.
Нехай міледі Голодвірс, міледі Тафто, місіс Б’ют Кроулі та інші дами, які особисто знають місіс Родон, вигукують «Тьху!» на думку про те, що ця мерзенна пройдисвітка схилиться в реверансі перед монархом, нехай заявляють, що якби була жива їхня добра королева Шарлотта, вона б ніколи не допустила таку зіпсовану особу до своєї цнотливої вітальні. Та коли ми врахуємо те, що місіс Родон складала іспит у присутності першого джентльмена Європи і, так би мовити, витримала пробу на репутацію, то буде просто нелояльно й далі сумніватися в її доброчесності. Я особисто з любов’ю і глибокою пошаною дивлюся на ту велику історичну особу. О, як високо ми ставимо на Ярмарку Суєти благородне звання джентльмена, коли цій вельмишановній, найяснішій особі за одностайним рішенням найкращої і найосвіченішої частини нашого народу надано титул «Першого джентльмена свого королівства»! Пам’ятаєш, мій любий М., товаришу моєї молодості, як одного щасливого вечора двадцять п’ять років тому, коли в театрі йшов «Тартюф» у поставі Елістона, з Дотоном та Лістоном у головних ролях, двоє хлопчаків отримали від своїх вірнопідданих учителів дозвіл піти зі Шкуродерні, де вони вчилися, й приєднатися до юрби на сцені Друрілейнського театру, що зібралася вітати короля? Короля! Так, то був він. Гвардійці стояли перед його ложею; маркіз Стайн (лорд Пудреної кімнати) та інші державні мужі скупчилися за кріслом, де він сидів,— рум’яний, огрядний, весь в орденах та в пишних кучерях.
Як ми співали «Дай віку, боже, королю»! Як здригався й гримів будинок від гучної музики! Як усі ревли «ура!» й вимахували хусточками! Жінки плакали, матері обіймали своїх діток, дехто аж млів від хвилювання. Люди душилися в партері, крик і стогін стояв над розбурханим ревучим натовпом, який показував, що він готовий — і справді був майже готовий — померти за нього. Так, ми його бачили.
Цього вже доля в нас не відбере. Інші бачили Наполеоне. Ще й досі є люди, що бачили Фрідріха Великого, доктора Джонсона, Марію-Антуанетту... Тож ми маємо цілковите право гордо сказати своїм дітям, що ми бачили Георга Доброго, Величного, Великого. .
Отже, в житті місіс Родон настав щасливий день, коли ця праведниця була допущена в двірський рай, про який вона так мріяла. Зовиця була їй хрещеною матір’ю.
Призначеного дня сер Пітт і його дружина у великій родинній кареті (щойно придбаній, оскільки баронет сподівався отримати високу посаду головного судді графства) Під’їхали до невеличкого будинку на Керзон-стріт, на науку Реглсові, що, виглядаючи зі своєї крамнички, побачив розкішні пера всередині карети й величезні бутоньєрки на нових лівреях служників.
Сер Пітт у пишному мундирі, зі шпагою, що била його по ногах, зліз з карети й пішов до будинку. Малий Родон припав до шибки у вітальні і, всміхаючись, з усієї сили кивав тітці, що сиділа в кареті. Сер Пітт швидко повернувся, ведучи загорнену в білу шаль леді з пишними перами на голові, що граційно підтримувала свій шлейф з чудової парчі. Вона сіла в карету, мов принцеса, що все життя їздила до двору, милостиво всміхнулася служникові, що відчинив їй дверцята, і баронетові, який сів слідом за нею.
Потім з’явився Родон у гвардійському мундирі, вже добре приношеному й надто тісному для нього. Він мав замикати процесію і їхати до свого монарха в найманому екіпажі, але добра невістка наполягла, щоб вони їхали цілою родиною.
Карета, мовляв, велика, дами не такі гладкі й можуть тримати свої шлейфи на колінах,— тож кінець кінцем усі четверо вирушили разом. Скоро їхня карета приєдналася до інших розкішних повозів, що їхали по Пікаділлі та Сент-Джеймс-стріт у напрямку старого цегляного палацу, де Брауншвейзьке світило готувався до прийому своєї аристократії.
Бекі ладна була з вікна карети благословляти всіх перехожих, у такому вона була піднесеному настрої і так глибоко усвідомлювала велич становища, якого нарешті досягла. Атож, навіть наша Бекі мала своє дошкульне місце. Як часто люди пишаються тими своїми прикметами, яких інші в них не цінують! Наприклад, Комус твердо перекопаний, що він найбільший трагічний актор Англії; Браун, відомий романіст, мріє прославитися не як письменник, а як модник, Робінсон, відомий адвокат, зовсім не цінує1 своєї репутації в суді, а вважає себе неперевершеним майстром у верховій їзді. Так і Бекі поставила собі за мету бути пристойною жінкою, а надто щоб її інші вважали за пристойну, і домагалася цієї мети з дивовижною впертістю, винахідливістю й успіхом. Як ми вже казали, інколи Бекі й сама ладна була повірити, що вона світська леді, забуваючи, що вдома в неї нема ні цента, що біля дверей на неї чигають кредитори, а торговців доводиться просити й улещувати,— одне слово, що в неї немає під ногами ґрунту, на який можна було б опертися. Отож і тепер, їдучи в кареті до королівського палацу, вона прибрала таку величну, самовдоволену, незалежну й значущу міну, що навіть леді Джейн стало смішно. Вона зайшла в королівські покої, так високо піднявши голову, як личило б королеві, і якби Ребека стала королевою, я не сумніваюся, що вона б чудово зіграла свою роль.
Ми маємо цілковите право сказати, що costume de cour / Придворне вбрання (франц.)/ місіс Родон того дня, коли її відрекомендували королю, було дуже елегантне й вишукане. Багато жінок, яких ми бачимо,— ми, хто носить стрічки й зірки і буває на сент-джеймських прийомах, або ж ми, хто в брудних черевиках вештається по Пел-Мел і зазирає у вікна карет, коли ті їдуть повз нього, на вельможних осіб у перах,— багато світських дам, кажу я, яких ми бачимо в дні ранкових прийомів десь о другій годині після півдня, коли оркестр лейб-гвардії у вишитих галунами куртках грає тріумфальні марші, сидячи на своїх живих стільцях — гарячих буланих конях, багато тих дам аж ніяк не здаються нам чарівними, привабливими істотами. Дивитися на якусь опасисту графиню років шістдесяти, декольтовану, в зморшках, підфарбовану і підрум’янену до самих повік, з мерехтливими діамантами в перуці, швидше повчально й корисно, ніж приємно. Вона має такий вигляд, як Сент-Джеймс-стріт рано-вранці, коли половина ліхтарів погашена, а друга половина ледь блимає, ніби ось-ось має зникнути, мов духи перед світанком. Такі принади, які ми випадково бачимо, коли карета її милості минає нас, повинні показуватись на вулиці тільки вночі. Якщо навіть Динтія вдень здається змарнілою, як ми часом спостерігали цьогорічного зимового сезону, коли Феб нахабно задивлявся на неї з другого боку неба, то як може леді Каслмоулді тримати високо голову, коли сонце світить у вікно карети, нещадно виводячи на світ божий усі зморшки Й брижі, що ними час поорав її лице? Ні, придворні прийому треба влаштовувати в листопаді або тоді, як надворі стоїть туман; а може, відквітлі султанші нашого Ярмарку Суєти повинні пересуватися в закритих ношах, виходити з них закутаними й робити реверанси своєму монархові при світлі ліхтарів.
Проте нашій любій Ребеці не треба було такого сприятливого освітлення, щоб показати свою вроду. її обличчя ще не боялося яскравого сонця, а сукня — хоч кожній сучасній дамі на Ярмарку Суєти вона видалася б найбезглуздішим і найнедоладнішим вбранням, яке тільки можна собі уявити,— двадцять п’ять років тому була, па її думку й на думку всього товариства, така чудова, як найвишуканіший туалет уславленої красуні нинішнього сезону. • Мине зо два десятки років, і це диво кравецького мистецтва також відійде в небуття разом з іншою суєтою суєт. Але ми надто відхилилися від темп. Туалет місіс Родон, коли її відрекомендували до двору, визнаний був charmant / Чарівним (франц.)/ .
Навіть добра леді Джейн мусила з цим погодитися: дивлячись на невістку, вона гірко подумала, що в її власному вбранні куди менше смаку.
Вона й не здогадувалася, скільки зусиль, роздумів і вигадки витратила місіс Родон на той туалет. Ребека малі не гірший смак, ніж найкраща кравчиня в Європі, і таке вміння влаштовувати свої справи, яке леді Джейн навіть не снилося. Ця остання швидко помітила чудову парчу на шлейфі в невістки й незвичайно тонке мереживо на її сукні.
Клапоть цієї парчі залишився в неї з давніх часів, пояснила Бекі, а мереживо пощастило купити. Воно лежить у неї вже цілу вічність.
Люба місіс Кроулі, таж воно мало коштувати цілий маєток,— мовила леді Джейн, дивлячись на своє мереживо, далеко не таке гарне. Приглянувшись до старовинної парчі, з якої була пошита придворна сукня місіс Родон, вона хотіла додати, що не могла б дозволити собі купити таку розкішну сукню, але змовчала, щоб не образити невістку.
Та я думаю, що навіть лагідна леді Джейн розгнівалася б, якби знала все. Річ у тім, що коли місіс Родон опоряджувала будинок сера Пітта, вона знайшла те мереживо й ту парчу — власність попередніх господинь дому — в старовинних шафах і тихенько забрала ті скарби додому, щоб прикрасити ними свою .особу. Брігс бачила, як Бекі їх брала, але нічого не питала й не зчиняла бучі; може, вона навіть поспівчувала їй, як поспівчувала б не одна чесна жінка.
А діаманти...
Де ти в біса взяла ці діаманти, Бекі? — запитав її чоловік, милуючись коштовностями, які яскраво блищали-на шиї і в вухах дружини і яких він ніколи раніше в неї не бачив.
Бекі ледь почервоніла й пильно глянула на чоловіка. Сер Пітт також ледь зашарівся і відвернувсь до вікна. Річ у тім, що він сам подарував Бекі декотрі з тих оздоб — чудову діамантову застібку, якою Ребека пришпилила перлини на шиї,— і не знайшов нагоди сказати про це дружині.
Бекі відвела погляд від чоловіка і переможно, зухвало подивилась на сера Пітта, немов питаючи: «Зрадити вас?»-Угадай! — сказала вона чоловікові.— Ну, дурненький! Як ти вважаєш, де я їх узяла? Все, крім застібки,-яку давно подарував мені один близький приятель, я, звичайно, взяла в позику. У містера Полоніуса на Ковентрі
стріт. Невже ти думаєш, що всі діаманти, в яких з’являються при дворі, належать тим, кого вони оздоблюють, як ці чудові камені леді Джейн,— до речі, вони багато кращі за мої.
Це родинні коштовності,— мовив сер Пітт, знову зніяковівши.
Поки відбувалася ця родинна розмова, карета котилася вулицею, аж поки нарешті висадила свій вантаж біля парадного входу в палац, де монарх сидів уже у всій своїй пишноті.