37029.fb2 Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 58

Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 58

Діаманти, якими милувався Родон, не повернулися до містера Полоніуса на Ковентрі-стріт, та він їх і не вима­гав. Вони опинилися в потаємному сховку — маленькій скриньці, яку .давно подарувала Бекі Емілія Седлі і в якій та зберігала багато корисних, а може, й коштовних речей, що про них чоловік не знав. Не знати нічого або знати дуже мало — така доля чоловіків. А приховувати — хіба це не риса вдачі багатьох жінок? О леді, хто з вас не при­ховує від чоловіків рахунки своїх кравчинь? У скількох із вас є сукні й браслети, які ви не зважуєтесь показу­вати або носите з острахом? З острахом і з усмішкою лащитись ви до чоловіка, який сидить поруч і не може від­різнити нової атласної сукні від старої чи нового брас­лета від торішнього і який гадки не має про те, що жов­тий мереживний шарф, схожий на ганчірку, коштує сорок гіней і що від мадам Бобіно щотижня надходять листи, в яких та настійливо вимагає грошей!-Так і %Родон нічого не знав про діамантові сережки та діамантову брошку, яка оздоблювала груди його дружини; проте маркіз Стайн, що, як лорд Пудреної кімнати й один з найбільших сановників і найвідоміших захисників анг­лійського трону, був присутній там серед інших вельмож у всій пишноті своїх зірок, підв’язок, ланцюжків та ор­денських стрічок і явно виділяв цю маленьку жінку з-по­серед інших, знав, звідки вони походять і хто за них за­платив.

Нахилившись до неї, він усміхнувся й процитував усім відомі, чудові рядки з «Викрадення локона» про діа­манти Белінди, «які єврей би цілував й обожнював без­божник».

Але, яг сподіваюся, ваша милість — побожний?—мовила маленька леді й стріпнула головою.

Дами навколо неї почали перешіптуватись і пліткувати, а джентльмени — кивати головою і теж перешіптуватись, побачивши, якою увагою вшанував маленьку пройдисвітку цей вельможа.

Таке безсиле, недосвідчене перо, як моє, навіть не зва­жується описувати подробиці зустрічі Ребеки Кроулі, в ді­воцтві Шарп, з її найяснішим володарем.

Засліплені очі мружаться від самої думки про ту велич. Вірнопідданські почуття й скромність не дозволяють нам навіть подумки надто пильно й зухвало роззирнутися по священній аудієнц-залі, а змушують нас швидко, шанобливо відступити, в побожному мовчанні низько вклоняючись його велич­ності.

Досить сказати, що після цієї зустрічі в усьому Лондоні не було вірнопідданішого серця, ніж серце Бекі. Ім’я короля завжди було в неї на устах, вона казала, що він найчарівніший зі смертних. Бекі пішла до крамниці Кольнагі й замовила найкращий портрет, який тільки могло створити мистецтво і який можна було придбати наборг,— славнозвісний портрет, де найкращий з монархів, у сюртуці з хутряним коміром, коротких панталонах і шовко­вих панчохах, сидить на канапі й безглуздо посміхається з-під кучерявої рудої перуки. Вона замовила брошку з мі­ніатюрою короля і тепер завжди носила її. Вона розва­жала своїх знайомих і навіть трохи набридала їм розмо­вами про його вишуканість і вроду. Хтозна, може, ця маленька жінка мріяла про роль нової Ментенон чи Помпадур.

Але найцікавіше було послухати після зустрічі з монар­хом її розмови про чесноти. У Ребеки було кілька зна­йомих дам, що, треба визнати, мали не вельми високу репутацію на Ярмарку Суєти. І ось тепер, ставши добро­чесною жінкою, Бекі не захотіла знатися з Цими сумнів­ними особами: вона не відповіла леді Крекенбері, коли та кивнула їй зі своєї ложі, а зустрівши місіс Вашінгтон-Уайт на крузі в Парку, навіть відвернулася від неї.

Треба, любий мій, дати їм взнаки, хто я,— казала вона.— Я не можу з’являтися на люди з сумнівними осо­бами. Я співчуваю леді Крекенбері від щирого серця, і місіс Вашінгтон-Уайт дуже добра жінка. Ти можеш їздити до них і обідати там, якщо тобі захочеться пограти в карти. А я не можу і не хочу бувати в них. І, будь ласка, попередь Сміта, хай каже, що мене немає вдома, як кот­рась із них завітає.

Опис туалету Ребеки з’явився в газетах — пера, мере­живо, чудові діаманти і все інше. Леді Крекенбері про­читала те місце з жалем і почала розмову зі своїми при­хильниками про те, що ця жінка стала надто гонориста.

Місіс Б’ют Кроулі та її молоді дочки в себе вдома, отри­мавши з міста номер «Морнінг пост», дали волю своєму благородному обуренню.

Якби ти мала руді коси, зелені очі й була дочкою французької циркової танцівниці,— казала місіс Б’ют старшій дочці (що, навпаки, була смаглява, низенька й кирпатенька),— ти, звичайно, теж мала б чудові діаманти і твоя кузина леді Джейн відрекомендувала б тебе до двору. Але ти тільки аристократка, бідна моя дитино. Р твоїх жилах тече найшляхетніша кров Англії, а твій по­саг — лише добрі засади й побожність. Я сама — дружина баронетового молодшого брата, але мені й на думку не спало б показуватись при дворі, та й нікому не спало б, якби була жива добра королева Шарлотта.

Так утішала себе її велебність, а дочки до пізньої ночі сиділи над «Книгою перів».

Через кілька днів після знаменного виїзду до двору доброчесна Ребека доскочила ще однієї великої, надзви­чайної шани: до її будинку під’їхала карета леді Стайн, і служник, замість виламати двері, як можна було споді­ватися з його страхітливого стуку, змилосердився і тільки вручив дві візитні картки, на яких стояли вигравіювані прізвища маркізи Стайн і графині Ґонт. Якби ці клаптики картону були чудовими картинами, якби на них було на­мотано сто ярдів малійських мережив, вартих удвічі біль­ше число гіней, Бекі й тоді не роздивлялася б на них радісніше. Будьте певні, вона поклала їх з самого верху у порцелянову вазу на столі у вітальні, де лежали картки її відвідувачів. Боже, боже! Як швидко бідні картки місіс Вашінгтон-Уайт і леді Крекенбері, які наша маленька приятелька така рада була отримати ще кілька місяців тому і якими ця нерозважна істота навіть пишалася,— боже, боже! — кажу я, як-швидко ті бідні, зневажені двій­ки опинилися на самому споді колоди, тільки-но з’яви­лися ці великосвітські карти! Стайн! Голодвірс! Джонс Голвелін і Керлайон Камелот! Будьте певні, що Бекі і Брігс знайшли ці гучні прізвища в «Книзі перів» і про­стежили ці шляхетні роди у всіх розгалуженнях їхнього генеалогічного дерева.

Години за дві приїхав лорд Стайн; роззираючись по кім­наті і, за своїм звичаєм, усе помічаючи, він одразу спо­стеріг картки своїх дам, які Ребека розіклала, мов свої козирі. Старий цинік усміхнувся, дивлячись на такий на­ївний вияв людської слабості. Бекі швидко спустилася до нього; щоразу, коли ця мила крихітка сподівалася лорда, вбрання її було бездоганне, зачіска гарна, хусточки, фартушки, шарфи, маленькі сап’янові черевички та інші дрібнички жіночого туалету — в належному вигляді; вона сиділа в граційній, невимушеній позі, готова до зустрічі з ним; коли ж він з’являвся зненацька, Бекі, певна річ, бігла до своєї кімнати, щоб глянути на себе в дзеркало, а вже тоді квапливо спускалася вниз вітати величного пера.

Він, посміхаючись, дивився на вазу з картками. Бекі, побачивши, що він її викрив, ледь почервоніла.

Дякую вам, мосьє,— сказала вона.— Бачите, ваші дами були тут. Які ви ласкаві! Я не могла вийти швидше, бо готувала пудинг у кухні.

Знаю, я бачив вас у підвальному вікні, коли під’їз­див до будинку,— відповів старий джентльмен.

Ви все бачите,— мовила Ребека.

Дещо бачу, але не це, моя голубонько,— сказав він добродушно.— Ох ви ж, маленька вигаднице! Я чув, як ви ходили в своїй кімнаті в мене над головою, і певен, що ви ледь підрум’янилися. Треба, щоб ви дали трохи сво­їх рум’ян міледі Ґонт, у неї препоганий колір обличчя. Потім я почув, як двері в спальні відчинилися і ви зату­потіли по сходах.

А хіба це злочин — покрутитися перед дзеркалом, коли ви приходите? — жалісливо спитала місіс Родон і по­терла хусточкою щоку, ніби хотіла показати, що то не рум’яна, а природний скромний рум’янець.

Хто скаже напевне, як там було насправді? Я знаю, що є рум’яна, які не стираються хусточкою, і навіть такі, що їх не змивають сльози.

Ну що ж,— мовив старий джентльмен, обертаючи в руці візитну картку своєї дружини,— виходить, ви за­повзялися стати світською дамою. Не даєте мені, старому, спокою, щоб я вводив вас у світ. Однаково ви там не втри­маєтесь, дурненька, бо не маєте грошей.

Ви знайдете нам якомога швидше місце,— вставила Бекі.

Ви не маєте грошей, а хочете змагатися з тими, хто їх має. Ви, нещасна череп’яна мисочка, хочете плисти річ­кою разом з великими мідними казанами. Всі жінки одна­кові: всі хочуть того, чого не варто мати... Така вже їхня-натура! Вчора я обідав у короля, і на стіл подали бара­нину з ріпою. Обід з городини дуже часто буває смачні­ший за найкращу воловину. Ви хочете потрапити в Гонт-гаус. Ви не дасте спокою старому, поки туди не потрапите. А там і наполовину не так затишно, як тут. Ви будете нудитися. Я там завжди нуджуся. Моя дружина весела, як леді Макбет, а невістки ласкаві, як Регана й Гонерілья. Я не зважуюсь спати в так званій моїй спальні: ліжко там схоже на балдахін у соборі святого Петра, а картини лякають мене. Я маю у себе в туалетній кімнаті невеличке мідне ліжко з волосяним матрацом, наче в анахорета. Я анахорет. Хай буде так! Ви отримаєте запрошення на обід наступного тижня. Але gare aux femmes! / Стережіться жінок! (Франц.)/ Тримай­теся! Ох, як жінки дошкулятимуть вам!-Це була дуже довга промова для небалакучого лорда, і він не вперше вже напучував Ребеку.

Брігс підвела голову від робочого столика, за яким вона сиділа в сусідній кімнаті, й глибоко зітхнула, почувши, як маркіз легковажно говорить про її стать.

Якщо ви не проженете цю гидотну вівчарку, я її сам отрую,— мовив лорд Стайн, люто позираючи через плече в бік старої панни.

Я завжди годую собаку з власної тарілки,— пустот­ливо засміялася Ребека.

Трохи натішившись невдоволенням лорда, який ненави­дів сердешну Брігс за те, що вона порушувала його tête-à-tête з чарівною дружиною полковника, місіс Родон врешті зглянулася на свого шанувальника. Вона покликала ком­паньйонку і, похваливши погоду, попросила її погуляти з хлопчиком.

Я не можу прогнати її,— помовчавши, сказала Бекі дуже сумним голосом. Очі її наповнились слізьми, і вона відвернулася.

Певне, заборгували їй платню? — запитав пер.

Ще гірше,— відповіла Бекі, понуривши голову.— Я її обібрала.

Обібрали? То чому ж ви її не виженете? — запитав лорд.

Чоловіки б вигнали,— гірко сказала Бекі.— Але жін­ки не такі жорстокі. Торік, коли ми витратили всі гроші, вона віддала нам свої заощадження. Тепер вона від нас не піде, поки ми самі зовсім не збанкрутуємо або поки я не заплачу їй усе до останнього фартінга.

Скільки не ви в біса їй винні? — сердито запитав Пері. Бекі, взявши до уваги його велике багатство, назвала-суму, майже вдвічі більшу за ту, що була винна Брігс. У відповідь лорд Стайн тільки люто вилаявся, тому Ребека ще нижче опустила голову й гірко заплакала.

Я не винна. Я не мала іншої ради. Я боюся сказати чоловікові. Він уб’є мене, коли дізнається, що я наробила. Я нікому не признавалася, крім вас... ви змусили мене. Ох, що мені робити, лорде Стайне? Я така нещасна!-Лорд Стайн довго не відповідав їй, тільки тарабанив пальцями по столу й кусав нігті. Потім швидко насунув капелюха на голову й вибіг з кімнати.

Ребека не міняла своєї сумної пози, поки внизу грюк­нули двері й заторохкотіла, від’їжджаючи, карета. Тоді вона підвелася, і в її зелених очах з’явився дивний ви­раз — злісний і переможний. Сівши до якоїсь роботи, вона раз чи двічі починала сміятися, потім підійшла до фор­тепіано, і з-під її рук полилась така весела імпровізація, що перехожі зупинялися під вікном послухати її блис­кучу гру.

Того вечора маленькій жінці принесли з Гонт-гауса два листи. В одному було запрошення на обід від лорда й леді Стайн у найближчу п’ятницю, а в другому — аркушик сірого паперу з підписом лорда Стайна на ім’я Джонса, Брауна й Робінсона з Ломбард-стріт.

Уночі Родон кілька разів чув, як Ребека починала смія­тися:

її,, мовляв, тішить, що вона побуває в Гонт-гаусі й зустрінеться з тамтешніми дамами. Та насправді вона думала про багато інших речей. Чи заплатити Брігс і від­пустити її? Чи, може, здивувати Реглса й віддати йому весь борг? Лежачи в постелі, вона перебирала всі ці дум­ки, а вранці, коли Родон, як звичайно, подався до клубу, місіс Кроулі (в скромненькій сукні й затулена серпанком) поїхала в найманій кареті до міста і, зупинившись біля банку Джонса й Робінсона, показала касирові документ. Той спитав її, якими купюрами вона бажає отримати гроші. Ребека скромно відповіла, що хотіла б, аби їй ви­дали сто п’ятдесят фунтів дрібнішими асигнаціями, а реш­ту однією банкнотою.

Потім, ідучи вулицею повз собор святого Павла, вона завернула до крамниці й купила для Брігс гарну чорну шовкову сукню, яку з поцілунками та ласкавими словами й подарувала простодушній старій панні.

Тоді подалася до містера Реглса, люб’язно розпитала його про дітей і дала йому п’ятдесят фунтів у рахунок боргу. Звідти вона пішла до власника стайні, в якого наймала карети, й винагородила його такою самою сумою.

І хай це буде для вас наукою, Спейвіне,— мовила вона,— щоб другого разу, коли в королівському палаці-знов буде прийом, моєму братові серу Пітту не довелось їхати вчотирьох в одній кареті через те, що мій екіпаж не-подали.

Ребека натякала на прикре непорозуміння, через яке полковникові мало не довелося їхати до свого монарха в найманій бричці.

Владнавши всі ці справи, Бекі піднялася нагору, до згадуваної вже невеличкої скриньки, яку їй багато років тому подарувала Емілія Седлі і в якій зберігалося чи­мало корисних і коштовних речей; у це потаємне місце Ребека сховала також банкноту, яку їй видав касир у банку містерів Джонса й Робінсона.

Розділ XLIX-У ЯКОМУ МИ ВТІШАЄМОСЯ ТРЬОМА СТРАВАМИ И ДЕСЕРТОМ

Коли того ранку дами Гонт-гауса снідали, лорд Стайн (що пив шоколад у своїй кімнаті й рідко турбував меш­канок свого дому, зустрічаючись із ними хіба в дні при­йомів, у коридорі або в опері, де позирав зі своєї ложі в партері на їхню ложу в бельетажі) з’явився серед жінок і дітей, які сиділи за чаєм з грінками, і там спалахнула ціла баталія через Ребеку.

Міледі Стайн,— сказав він,— я хотів би перегля­нути список тих, що прийдуть до нас на обід у п’ятницю, і попросити вас послати запрошення полковникові Кроулі та його дружині.

Запрошення пише Бланш... леді Ґонт,— зніяковіло сказала леді Стайн.

Тій особі я не писатиму,— мовила леді Ґонт, ставна, висока жінка і, звівши очі, відразу їх опустила: неприєм­но було зустрічатися поглядом з лордом Стайном тому, хто йому опирався.