Хлопці, що завжди боялися діда, встали з-за столу. їхня мати хотіла піти за ними.
Ні, ви лишіться,— сказав лорд невістці.— Міледі Стайн,— звернувся він до дружини,— я ще раз питаю: чи не будете ви такі ласкаві підійти до столу й написати це запрошення на обід у п’ятницю?-Мілорде, я не буду присутня на ньому,— сказала леді Ґонт.— Я поїду собі додому.
Чудово, зробіть таку ласку. І можете не повертатись. У Голодвірсі судові виконавці будуть вам дуже приємним товариством, а мені не доведеться більше позичати гроші вашим родичам і дивитися на вашу трагічну міну, яка вже сидить мені в печінках. Хто ви така, щоб тут командувати? У вас нема грошей. Нема й розуму. Ви тут для того, щоб народжувати дітей, а де вони? Лордові Ґонту ви набридли, і Джорджева дружина — єдина в нашій родині, що не бажає вам смерті.
Ваш чоловік одружився б удруге, якби ви померли.
Я була б рада померти,— відповіла її милість, і на очах у неї з люті виступили сльози.
Аякже, вам неодмінно треба показувати свою доброчесність! Тим часом моя дружина, вже яка свята, зроду, як усім відомо, не зробила жодного гріха, а не заперечує проти зустрічі з моєю молодою приятелькою, місіс Кроулі. Міледі Стайн знає, що інколи видимість свідчить проти найкращих жінок і що людський поговір часто вкриває ганьбою найневинніших із них. Хочете, пані, я розповім вам кілька історійок про леді Голодвірс, вашу матусю?-Ви можете мене вдарити, сер, або якось інакше скривдити,— мовила леді Ґонт.
У його милості завжди поліпшувався настрій, коли він бачив, як дружина й невістка страждають.
Люба моя Бланш,— сказав він,— я джентльмен і ніколи не дозволю собі торкнутися жінки інакше, ніж ласкаво. Я тільки хотів виправити невеличку ваду вашої вдачі.
Ви, жінки, надміру горді, і вам дуже бракує покірливості, як напевне сказав би леді Стайн патер Моль, коли б він тут був. А пишатися нема чого, ви повинні бути покірні й скромні, мої найдорожчі. Бо ж леді Стайн знає, що ця несправедливо обмовлена, проста, добродушна місіс Кроулі може бути невинна, навіть невинніша за неї саму.
Репутація її чоловіка не найкраща, але й не гірша, ніж у Голодвірса, що й грав потроху, і програвав, і, програючи, дуже часто не платив, і вас залишив без спадщини, злидаркою на моєму утриманні. Так, місіс Кроулі не дуже значного роду, але вона не гірша за славетного предка нашої Фанні, першого де ля Джонса.
Гроші, які я внесла в родину, сер...— вигукнула леді Джордж.
Ви купили собі за них надію, що в майбутньому їх повернете,— понуро сказав маркіз.— Якщо Ґонт помре, до вашого чоловіка перейдуть його права, тоді їх успадкують ваші сини і, можливо, й дещо крім них. А поки що, любі мої, пишайтеся своїми чеснотами, виставляйте їх напоказ де завгодно, тільки не тут і не переді мною. А щодо репутації місіс Кроулі, то я не буду принижувати ні себе, ні ту чисту, ні в чому невинну жінку хоч би найменшим натяком на те, що її честь потрібно захищати. І прошу вас прийняти її з великою радістю, як кожного, кого я запрошую до цього дому. Цього дому? — Лорд засміявся.— Хто тут господар? І що таке цей дім? Цей храм чеснот належить мені. І коли я запрошу сюди весь Нью-гейт чи весь Бедлам, то й тоді, хай вам... ви зустрінете їх гостинно!-Після цієї гострої промови, однієї з тих, якими лорд Стайн вшановував свій «гарем», коли виявляв там хоч-найменшу ознаку” непослуху, пригніченим жінкам залишалося тільки скоритись.
Леді Ґонт написала запрошення, яке вимагав від неї лорд Стайн, і, затаївши в серці жаль і образу, разом із свекрухою завезла місіс Родон візитні картки, що, як ми знаємо, так потішили ту невинну жінку. Адже в Лондоні були родини, які віддали б річний прибуток, щоб доскочити такої честі від цих дам. Наприклад, місіс Фредерік Буллок проповзла б навколішки з Мейфейра до Ломбард-стріт, коли б леді Стайн і леді Ґонт чекали на неї в Сіті, щоб підняти її з землі і сказати: «Приїдь до нас у п’ятницю»,— не на один із тих великих, пишних бенкетів у Гонт-гаусі, де бували всі, а на священну, неприступну, таємничу й чудесну вечірку, куди потрапити вважалося привілеєм, честю і, звичайно, великим щастям.
Сувора, бездоганна красуня леді Ґонт посідала дуже високе становище на Ярмарку Суєти, і вишукана ввічливість, з якою ставився до неї лорд Стайн, викликала захват у всіх, хто знав його манери; навіть найдоскіпливіші причепи мусили визнати, що він справжній джентльмен і, хоч там що, має шляхетне серце.
Щоб дати відсіч спільному ворогові, дами з Гонт-гауса покликали на допомогу леді Голодвірс. Одна з карет леді Ґонт вирушила на Гілл-стріт по її милість матінку, бо всі екіпажі цієї дами були в руках судових виконавців; ходили чутки, що навіть коштовності та вбрання захопили ті невблаганні ізраїльтяни. Заволоділи вони й замком Голодвірс з усіма його дорогими картинами, меблями й раритетами: чудовими Ван-Дейками, шляхетними картинами Рейнольдса, гарними, але неглибокими портретами Лоренса, які тридцять років тому цінували так само високо, як твори справжніх геніїв, незрівнянним «Танком німфи» Канови, для якого позувала молодою сама леді Голодвірс — тоді осяйна красуня, в ореолі багатства і слави, а тепер беззуба, лиса стара баба, жалюгідна, витерта шматина з колись розкішних шат. її чоловік, що на портреті Лоренса тієї пори в мундирі полковника осотріських добровольців вимахує шаблею на тлі фасаду Голодвірського замку, був тепер висохлим, кістлявим дідом у довгополому сюртуці й перуці à la Brutus , що вдень здебільшого вештався біля Грейзінн і самотою обідав у своєму клубі. Він не любив тепер обідати зі Стайном. Замолоду вони навперейми ганялися за розвагами, і Голодвірс завжди вигравав ті перегони. Але Стайн виявився міцнішим і врешті вийшов переможцем. Тепер маркіз став удесятеро могутніший за того молодого лорда Гонта, яким він був вісімдесят п’ятого року, а Голодвірс уже вийшов з гри — старий, подоланий, зламаний банкрут. Він заборгував Стайнові надто багато грошей, тому не мав великого бажання часто зустрічатися з давнім приятелем. А маркіз, коли йому кортіло розважитися, глузливо питав леді Ґонт, чому батько не приходить до неї.
Його не було в нас уже чотири місяці,— не раз казав-лорд Стайн.— Я завжди знаю зі своєї чекової книжки, коли в мене був у гостях Голодвірс. Як це зручно, любі мої: я банкір тестя_ одного свого сина, а тесть другого сина — мій банкір.
Про інших славетних осіб, з якими Бекі зустрілася під час першого виходу у великий світ, немає потреби багато розповідати в нашій історії. Там був його світлість князь Петроварадинський з дружиною — туго підперезаний вельможа з широкими солдатськими грудьми, на яких пишно сяяли всі його ордени, і з червоною стрічкою Золотого руна на шиї. Князь володів незчисленними отарами овець.
Гляньте на його обличчя! Мені здається, що й він сам веде свій рід від барана,— пошепки сказала Бекі лордові Стайну.
І справді, обличчя в його світлості було довгобразе, величне, біле, а стрічка на шиї робила його ще більше схожим на писок барана, поважного ватажка отари.
Був там і містер Джон Поль Джефферсон Джонс, кореспондент нью-йоркського «Демагога», що номінально рахувався службовцем американського посольства; щоб догодити товариству, він під час паузи в розмові за столом запитав леді Стайн, чи подобається його любому приятелеві Джорджу Ґонту Бразілія. Мовляв, вони з Джорджем дуже товаришували в Неаполі і разом підіймалися на Везувій. Містер Джонс склав про цей обід повний, докладний звіт, який потім з’явився друком у «Демагогові». Він перерахував прізвища й титули всіх гостей, додаючи коротенькі біографії найважливіших з них. Він дуже красномовно описав зовнішній вигляд дам, начиння на столі, ріст і лівреї служників, перелічив страви і вина, які подавали на стіл, згадав різьблення на буфеті й облічив імовірну вартість столового срібла. Такий обід, за його підрахунками, мав обійтися не менше як п’ятнадцять або й вісімнадцять доларів на особу. Відтоді і аж до останнього часу він засвоїв собі звичку направляти до теперішнього маркіза Стайна своїх протеже з рекомендаційними листами, посилаючись на дружні стосунки, які він підтримував з покійним лордом. Містер Джонс дуже обурювався, що якийсь мізерний молодий аристократик граф Саутдаун став йому на дорозі, коли всі гості рушили до столу.
«Тільки-но я виступив уперед, щоб запропонувати руку дуже приємній, дотепній світській дамі, блискучій, незрівнянній місіс Родон Кроулі,— писав він,— як той юний патрицій вліз між нас і захопив мою Єлену, навіть не вибачившись. Мені довелося замикати похід разом з полковником, чоловіком тієї дами, високим, червонощоким вояком, що відзначився під Ватерлоо, де йому пощастило дужче, ніж декому з його колег у червоних мундирах під Новим Орлеаном».
Опинившись у цьому вишуканому товаристві, полковник так збентежився й почервонів, як шістнадцятирічний хлопець, потрапивши в компанію шкільних приятельок своєї сестри. Ми вже згадували, що наш чесний Родон у своєму житті рідко мав нагоду бувати в жіночому товаристві. З чоловіками в клубі чи в офіцерській їдальні він почував себе вільно і міг їздити верхи, битись об заклад, курити чи грати в більярд нарівні з найспритнішими серед них. Свого часу він зустрічавсь і з жінками, але відтоді минуло двадцять років, і ті жінки походили з такої суспільної верстви, як дами, що з ними у відомій комедії приятелював Марло-молодший, поки його не збентежила присутність міс Гардкасл.
Тепер такі часи, що боїшся навіть словом згадати про те особливе товариство, в якому щодня бувають тисячі наших юнаків на Ярмарку Суєти і яке вечорами заповнює казино й танцювальні зали; всі знають, що воно існує, так само як коляски в Гайд-парку чи сент-джеймська парафія, але найгидливіша, якщо й не найморальніша частина суспільства вирішила його не помічати. Одне слово, хоч полковникові Кроулі було вже сорок п’ять років, він за свій вік не мав нагоди зустріти й п’яти порядних жінок, якщо не рахувати його зразкової дружини. Крім неї та ласкавої невістки леді Джейн, яка своєю лагідністю прихилила й призвичаїла до себе шановного полковника, він боявся всіх жінок, і під час цього першого обіду в Гонт-гаусі від нього ніхто не почув жодного слова, крім зауваження, що надворі тепло. Щиро казати, Ребека залюбки лишила б його вдома, та пристойність вимагала, щоб чоловік був біля неї і захищав цю несміливу, тремтячу істоту під час її першої появи у великосвітському товаристві.
Доли Ребека зайшла, лорд Стайн рушив їй назустріч, узяв її за руку, шанобливо привітався й відрекомендував її леді Стайн та своїм невісткам. Вельможні дами велично кивнули головою, а найстарша навіть подала гості руку, але холодну й безживну, як камінь.
Бекі, проте, потиснула ту руку скромно, вдячно і, присідаючи в реверансі, гідному найкращого танцюриста, так би мовити, постелилася до ніг, шановній господині, сказавши, що його милість лорд Стайн був приятелем та опікуном її батька і вона змалку навчилася шанувати родину Стайнів. Справді, лорд Стайн колись купив кілька картин у небіжчика ІІІарпа, і вдячна сирітка не могла забути такої ласки.
Потім Ребеку відрекомендували леді Голодвірс, якій дружина полковника теж уклонилася дуже шанобливо. Вельможна дама відповіла їй з суворою гідністю.
Я мала честь познайомитися з вашою милістю у Брюсселі десять років тому,— якнайсолодшим голосом мовила Ребека.— Мені пощастило зустрітися з вами на бенкеті в герцогині Річмонд напередодні битви під Ватерлоо. І я пам’ятаю, як ваша милість і леді Бланні, ваша дочка, сиділи в кареті на подвір’ї готелю, чекаючи на коней. Сподіваюсь, ваші діаманти вціліли?-Ті, хто стояв ближче, перезирнулися. На славетні коштовності леді Голодвірс був накладений скандальний арешт, про що Бекі, звичайно, нічого не знала. Родон Кроулі відійшов з лордом Саутдауном до вікна, і за мить той почав нестримно реготати, бо Родон розповів йому, як леді Голодвірс не могла роздобути коней і «їй-бо, сіла перед місіс Кроулі. «Цієї жінки мені, мабуть, нема чого боятися»,— подумала Бекі. І справді, леді Голодвірс злякано й сердито перезирнулася з дочкою, відійшла до столика й почала пильно роздивлятися якісь гравюри.
Коли з’явився володар з Дунаю і всі перейшли на французьку мову, графиня Голодвірс і молодші леді, на свій жаль, переконалися, що місіс Кроулі не тільки багато краще за них розмовляє нею, а й має кращу вимову. Бувши в 1816—1817 роках з армією у Франції, Бекі зустрічалася з іншими угорськими вельможами й тепер почала з великим зацікавленням розпитувати про своїх друзів. Чужоземні гості подумали, що вона якась велика аристократка, і князь з княгинею все допитувалися лорда Стай-на та маркізи, коли ті вели їх до столу, хто та petite dame, яка так чудово розмовляє по-французькому.
Нарешті гості, поділившись на пари в такому порядку, як його описав американський дипломат, рушили до зали, де все було приготоване до бенкету; а оскільки я обіцяв, що читач буде ним задоволений, то хай він сам замовляє собі все, що тільки йому підкаже його уява.
Та ось дами залишилися самі, і Бекі збагнула, що зараз почнеться війна. Справді, наша маленька приятелька опинилася в такому становищі, що належним чином оцінила попередження лорда Стайна — берегтися жінок, які в суспільстві стоять вище за неї. Кажуть, що найдужче ненавидять ірландців самі ірландці; так само найбільші тирани жінок — самі жінки. Коли Бекі, опинившись на самоті з дамами, рушила до каміна, де вони розташувалися, вельможні леді відійшли звідти й посідали біля столу з гравюрами. Коли ж Бекі подалася за ними, вони знов одна по одній вернулись до каміна. Бекі спробувала озватися до малого Джорджа Ґонта (на людях вона просто обожнювала дітей), але мати відразу покликала його. Кінець кінцем самозванку почали нехтувати так жорстоко, що навіть леді Стайн пожаліла її і підійшла поговорити з бідолашною, відкинутою жінкою.
Лорд Стайн казав мені,— почала її милість, і її бліді щоки спалахнули рум’янцем,— що ви, місіс Кроулі, чудово граєте й співаєте. Зробіть таку ласку, заспівайте мені.
Я зроблю все, що може дати втіху лордові Стайну або вам,— відповіла Ребека, щиро вдячна, і, сівши до фортепіано, почала співати.
Вона заспівала кілька духовних пісень Моцарта, які давно колись дуже любила леді Стайн, так ніжно і з таким почуттям, що господиня, спершу нерішуче схилившись на фортепіано, врешті сіла коло неї і слухала, аж поки з очей у неї закапали сльози. Щоправда, вороже настроєні дами перешіптувалися й голосно розмовляли в другому кінці вітальні, та леді Стайн не чула того гамору. Вона знов була дитиною, знов після сорокарічних блукань у пустелі опинилася в садку рідного монастиря. Це були ті самі мелодії, що злітали з церковного органа, і органісти», її найулюбленіша вихователька, розучувала їх з нею в ті далекі щасливі дні. Знов вона була дівчиною, і на мить знов повернулася коротка пора її щастя. Міледі аж здригнулася, коли рипучі двері розчахнулися навстіж і до вітальні, голосно сміючись, зайшов лорд Стайн з веселою чоловічою компанією.
Лорд відразу збагнув, що сталося за його відсутності, і вперше за довгий час відчув вдячність до своєї дружини. Він підійшов до неї, заговорив, звернувся до неї на ім’я, і її бліді щоки знов спалахнули рум’янцем.
Моя дружина каже, що ви співаєте, як ангел,— сказав він Бекі.
Ангели бувають двох видів, і, кажуть, обидва вони чарівні — кожен по-своєму.
Хоч як цей вечір починався для Бекі, кінець його став для неї великим тріумфом.
Ще ніколи вона не була в такому натхненні і співала так гарно, що всі чоловіки оточили фортепіано. Жінки, її вороги, залишилися самі. А містер Поль Джефферсон Джонс, бажаючи сподобатись леді Гонт; підійшов до її милості й похвалив спів її чарівної приятельки.
Розділ L-ЩО РОЗПОВІДАЄ ПРО ОДНУ БУДЕННУ ПОДІЮ
Музі, яка опікується нашою смішною історією, хоч би там хто вона була, доведеться тепер кинути великосвітські високості, де вона досі ширяла, ласкаво спуститися на низенький дах Джона Седлі в Бромптоні й змалювати нам, що там робиться. Адже й тут, у цій скромній оселі, живуть турботи, недовір’я, лихо.
Місіс Клеп, лишившись у кухні вдвох із містером Клепом, бурчить, що їм і досі не заплачено гроші за помешкання, й підбурює свого доброго чоловіка повстати проти давнього приятеля й колишнього патрона, а тепер — їхнього пожильця. Місіс Седлі перестала навідуватися до своєї господині в нижні сфери будинку і, власне, опинилася в такому становищі, що вже не може ставитись поблажливо до місіс Клеп.
Бо ж як виявлятимеш свою поблажливість тому, кому ти винен сорок фунтів і хто весь час натякає тобі на той борг. Служниця-ірландка нітрохи не змінилася, вона така сама ласкава й чемна, але місіс Седлі все здається, що вона стає зухвалою і невдячною; і як провинному злодієві в кожному кущі ввижається поліцай, так у всіх словах і відповідях дівчини їй вчуваються погрозливі недомовки й неприємні натяки. Міс Клеп, тепер уже доросла дівчина, нестерпно дратує місіс Седлі, яка вважає її за безсоромну нахабу: Вона не може збагнути, чого Емілія її так любить, так часто пускає її до своєї кімнати і ходить з нею разом гуляти.
Гіркі злидні отруїли життя цій колись веселій, ласкавій жінці. Вона зовсім не відчуває вдячності до Емілії за її доброту й щирість, бурчить, коли та хоче їй чимось допомогти й прислужитися, лає її, що вона безглуздо пишається своїм сином і занедбує батьків. Житло Джорджі не дуже веселе, відколи дядько Джоз перестав посилати їм гроші, й невеличка родина майже голодує.
Емілія все думає, все сушить собі голову, як би збільшити скромні прибутки, що на них вони ледь животіють. Чи не могла б вона давати якісь уроки? Розмальовувати таці для візитних карток? Вишивати? Та вона бачить, що жінки, які вишивають краще за неї, тяжко працюють цілий день за два пенси. Емілія купує в художньому салоні два аркуші брістольського картону з золотими берегами й розмальовує їх, скільки їй стає хисту: на одному зображає рум’яного усміхненого пастуха в червоному камзолі серед розкішного краєвиду, а на другому — пастушку, що переходить місток з собакою, дуже тонко заштрихованою. Продавець художнього салону і бромптонської крамниці мистецьких виробів (у якого Емілія придбала картон, надаремно сподіваючись, що він його відкупить назад, коли побачить на ньому її малюнки) не може приховати глузливої посмішки, оглядаючи той безпорадний витвір мистецтва. Скоса позирнувши на даму, що чекає відповіді, він знову загортає картон у сірий папір і віддає його бідній удові та міс Клеп, яка зроду не бачила таких чудових малюнків і була цілком певна, що торговець заплатить принаймні по дві гінеї за кожен. Вони пробують щастя в інших крамницях у центрі Лондона, все ще плекаючи якусь надію.
Не треба! — відповідає один продавець.
Збирайтесь геть! — жене їх другий.
Три шилінги й шість пенсів вигачено задарма; малюнки повертаються до спальні міс Клеп, яка й далі вважає, що вони дуже гарні.
Довго зважуючи й довго складаючи текст, Емілія пише своїм гарним письмом невеличку об’яву, повідомляючи громадян, що «леді, яка має кілька вільних годин, бажає присвятити себе вихованню маленьких дівчаток, яких вона могла б учити англійської і французької мови, географії, історії та музики. Звертатися до Е.
О., на адресу містера Брауна»,— і відносить її джентльменові з художнього салону, що милостиво погоджується покласти ту картку на прилавок, де її вкриває порох і засліджують мухи. Емілія кілька разів сумно проходить повз салон, сподіваючись, що містер Браун має для неї якісь новини, але він так і не запрошує її всередину. Коли ж вона заходить туди купити якісь дрібнички, виявляється, що нічого втішного там її не чекає. Сердешна, скромна жінко, ніжна й тендітна, де тобі боротися з жорстоким світом!-З кожним днем все дужче змагають її турботи й смуток, вона не зводить з хлопчика стривоженого погляду, якого той не може зрозуміти. Вона схоплюється вночі й нишком заглядає до його кімнати, впевнюючись, що він спить і що його ніхто не вкрав. Сама вона тепер майже не спить, її переслідують тяжкі думки й страх. Ох, як вона плаче, як молиться довгими, мовчазними ночами, як намагається приховати від себе самої настирливу думку, що треба розлучитися з сином, що вона — єдина перешкода на шляху до його добра! Вона не може, не може! Принаймні ще не тепер.