Боротьба, яку ми описуємо кількома реченнями, тривала в серці бідолашної Емілії протягом багатьох тижнів, і весь той час вона нікому не звіряла своїх мук. Та й не могла звірити: адже вона й у голову не покладала, що може здатися, хоч з кожним днем відступала перед своїм ворогом, з яким їй доводилося битись. Одна за одною на неї мовчки насувались гіркі істини і вже не залишали захоплених позицій. їхні спільні злигодні й лихо, безвихідь і приниження батьків, несправедливість щодо хлопчика — одне за одним падали укріплення маленької фортеці, де вона, бідолашна, ревно оберігала свій найдорожчий і єдиний скарб.
На початку цієї боротьби Емілія послала братові в Калькутту зворушливого листа, благаючи його не припиняти тієї допомоги, яку досі подавав він батькам, і простодушно, яскраво описуючи, які вони самітні й немічні. Вона не знала гіркої правди. Грошова допомога від Джоза надходила регулярно, але її отримував один лихвар у Сіті: старий Седлі продав її за певну суму, щоб мати чим провадити далі свої надаремні спекуляції. Еммі нетерпляче вираховувала, скільки мине часу, поки брат отримає листа й пришле відповідь. Вона навіть зазначила в своєму записнику, коли його послала. Опікунові свого сина, доброму майорові в Мадрасі, Емілія нічого не писала про свої труднощі й своє горе. Після того вітання з приводу його майбутнього одруження вона більше не посилала йому листів. Тільки з гірким смутком думала, що втратила й цього приятеля — єдиного, який так уболівав за неї.
Одного дня, коли їм було особливо тяжко — напосідалися кредитори, мати з розпачу впадала в істерику, батько був ще сумніший, ніж звичайно, всі вони уникали одне одного, і кожне таїло в душі своє горе і свої образи,— батько з дочкою випадково лишилися в кімнаті самі. Емілія, щоб трохи втішити старого, розповіла, що вона зробила: послала Джозові листа, і за три-чотири місяці прийде відповідь. Джоз завжди був великодушний, хоч, може, й трохи неуважний. Він не відмовиться допомогти їм, коли дізнається, що батьки в такій страшній скруті.
Тоді старий нещасним голосом, затинаючись, сказав їй усю правду: від сина, мовляв, і далі надходять гроші, але він позбувся їх через свій дурний розум. І досі не зважувався признатись. Помітивши, який жах і розпач світяться в погляді дочки, батько подумав, що вона йому дорікає за його довгу мовчанку.
Ну от,— закінчив він тремтячим голосом і відвернувся,— тепер ти зневажаєш свого старого батька!-Ох, тату! Я не тому! — заплакала Емілія, кидаючись йому на шию і цілуючи його.— Ви завжди були добрі й ласкаві. Ви хотіли, щоб нам усім було краще. Я не через гроші... а... о господи! Господи! Змилосердься наді мною і дай мені сили витримати це випробування! — Вона знов нестямно поцілувала батька й вибігла з кімнати.
Батько не зрозумів, що мали означати слова сердешної дочки і чого вона пішла від нього в такому розпачі. А річ була в тім, що вона відчула себе переможеною.
Вирок винесено. Дитина мусить піти від неї... до інших... забути свою матір. її серце, її єдиний скарб, її радощі, надія і любов, її ідол, майже самий бог! Вона повинна відмовитись від нього, а тоді... тоді вона відійде до Джорджа, і вони разом охоронятимуть хлопця і чекатимуть на нього, поки й він приєднається до них на небі.
Емілія надягла капелюшок, майже не усвідомлюючи, що вона робить, і пішла вуличками, якими звичайно Джорджі повертався зі школи й куди вона часто вирушала йому назустріч. Був травень, уроки того дня кінчалися рано. На деревах уже зеленіло листя, погода стояла чудова. Здоровий, розпашілий хлопчик підбіг до матері, щось мугикаючи, із зв’язаними ремінцем шкільними книжками.
Нарешті! Вона обняла його обома руками. Ні, це неможливо! Вони не розлучаться!
Що сталося, мамо? — запитав хлопчик.— Ви такі бліді!
Нічого, синку, відповіла вона, нахилилася й поцілувала його.
Увечері Емілія загадала хлопцеві прочитати їй історію пророка Самуїла: про те, як Анна, його мати, відлучивши сина, принесла, його до Елі, первосвященика, щоб навіки присвятити богові. І Джорджі прочитав Аннину пісню-молитву, в якій мовилось про того, хто робить убогим і багатим, принижує, але й підносить угору, хто піднімає нужденного з пороху, а ще про те, що людина стає сильною не через свою силу. Потім він прочитав, як Самуїлова мати робила йому малу верхню одежину й приносила 8 року в рік, коли приходила зі своїм чоловіком складати річну жертву. А далі мати Джорджі мило й простодушно пояснила цю зворушливу історію. Анна, мовляв, хоч дуже любила свого сина, та розлучилася з ним, бо дала таку робітницю. І вона завжди думала про сина, коли сиділа вдома, далеко від нього, й шила йому малу одежину. І Самуїл, звичайно, теж не забував своєї матері. Яка вона, мабуть, була щаслива, коли наставала пора (а роки швидко збігають) зустрічатися з сином і бачити, що він виростає добрий і розумним.
Цю коротеньку проповідь мати проказувала тихим, урочистим голосом, ще з сухими очима, поки дійшла до зустрічі матері з сином,— тоді раптом замовкла, її добре серце переповнилось, і, пригорнувши сина до грудей, вона почала заколисувати його й проливати над ним мовчазні святі сльози материнської муки.
Остаточно зважившись, вдова почала вживати заходів, які їй здавалися необхідними, щоб довести все до кінця. Одного ранку міс Осборн на Рассел-сквер (Емілія десять років не писала ні назви цієї вулиці, ні номера будинку,— заадресовуючи листа, вона пригадала свою молодість, свої дівочі роки) — одного ранку міс Осборн отримала від неї листа. Побачивши його, вона дуже почервоніла й швидко глянула на батька, що похмуро сидів на своєму місці в другого кінця столу.
Простими словами Емілія розповідала про ті причини, які змусили її змінити свої колишні наміри щодо сина. Батька спіткала нова біда, і він остаточно зубожів.
Того, що в неї є, ледве ставатиме, щоб підтримувати батьків, і аж ніяк не досить, щоб належним чином виховати Джорджа. Хоч як важко їй буде розлучатися з сином, бог допоможе їй витримати все задля дитини. Вона знає, що ті, до кого він іде, зроблять усе можливе, щоб він був щасливий, Вона змалювала хлопчикову вдачу: як їй здавалося, він був жвавий, нетерплячий, коли до нього ставитись суворо, але чутливий на любов і ласку. В дописці вона вимагала письмової обіцянки, що їй дозволятимуть бачити сина стільки, скільки вона хотітиме,— за якихось інших умов вона нізащо не розлучиться з ним.
Що? Пані гординя посмирнішала? — сказав старий Осборн, коли дочка тремтячим, схвильованим голосом прочитала йому листа.— Постукав у двері голод, ге? Ха-ха-ха! Я знав, що так буде.
Він намагався зберегти свою гідність і, як звичайно, взявся читати газету, але не зміг. Затулившись нею, він то хихотів, то лаявся.
Нарешті він відклав газету, понуро, за своїм звичаєм, глянув на дочку, подався до сусіднього кабінету й повернувся звідти з ключем. Він кинув його міс Осборн і сказав:-Приготуй кімнату над моєю спальнею... колишню його кімнату.
Гаразд, сер,— тремтячи, відповіла дочка.
То була Джорджева кімната. її не відчиняли більше як десять років. Там усе ще лежали його речі — вбрання, папери, хусточки, нагайки, шапки, вудки й спортивне спорядження. Реєстр офіцерів 1814 року з його прізвищем на палітурці, словничок, яким він користувався, коли писав, і біблія, яку йому подарувала мати, лежали на каміні поряд із парою острогів та висохлою чорнильницею, вкриті десятирічним порохом. Ох, скільки днів і людей відійшло в небуття відтоді, як у ній ще було чорнило! На промокальному папері бювара, що й досі лежав на столі, збереглися відбитки рядків, писаних його рукою.
Міс Осборн дуже хвилювалася, коли разом із служницями вперше зайшла до цієї кімнати. Вона зблідла й опустилася на вузеньке ліжечко.
Слава богу, мем, слава богу,— мовила ключниця.—Вертаються давні добрі часи, мем.
Любий хлопчина, який-він буде щасливий, мем! Та дехто на Мейфейр буде мати на нього зло, мем.— Вона відщепнула защіпку на вікні-і впустила до кімнати свіже повітря.
Пошли, мабуть, тій жінці трохи грошей,— сказав містер Осборн, виходячи з дому.— Вона не повинна бідувати. Пошли сто фунтів.
А можна „мені завтра відвідати її? — спитала міс Осборн.
Це твоя справа. Тільки сюди щоб вона не з’являлася. Нізащо, хай йому... ні за які гроші Лондоні! Але бідувати вона тепер не повинна. Тож давися, зроби все як треба.
Після цієї короткої промови містер Осборн попрощався а дочкою і подався своєю звичною дорогою в Сіті.
Ось вам, тату, трохи грошей,— сказала Емілія того вечора, цілуючи старого батька, і вклала йому в руку чек на сто фунтів.— І... і не будьте, мамо, суворі з Джорджі. Він... він уже не довго житиме з нами.
Більше вона не змогла нічого сказати й мовчки подалася до своєї кімнати.
Зачинімо за нею двері й полишімо її молитвам і смуткові. Мабуть, краще не говорити багато про таку велику любов і таке велике горе.
Міс Осборн приїхала до Емілії другого дня, як і обіцяла в записці. Зустрілися вони приязно. Сердешній удові досить було глянути на зовицю й перемовитися з нею кількома словами, щоб переконатися, що принаймні міс Осборн не посяде першого місця в серці її сина. Вона була холодна, розважлива, не дуже добра, але й не зла. Мабуть, матері було б тяжче, якби суперниця виявилася кращою, молодшою, ласкавішою і щиросердною. Зі свого боку міс Осборн пригадала давні роки й давні події, і її не могла не зворушити безвихідь бідолашної матері. Емілія була переможена, склала зброю і, видно, скорилася. Того дня вони обговорили попередні умови угоди й капітуляції.
Другого дня Джорджа не послали до школи, і він зустрівся з тіткою. Емілія залишила їх самих і пішла до своєї кімнати. Вона випробовувала розлуку, як бідолашна лагідна Джейн Грей — вістря сокири, що мала опуститися й жорстоко обірвати її тендітне життя. Кілька днів минуло в розмовах, відвідинах і приготуваннях. Удова дуже обережно сказала про все Джорджеві; вона сподівалася, що сина зажурить така новина. Але хлопчик швидше зрадів, ніж зажурився, і сердешна мати сумно відійшла. Того дня він хвалився хлопцям у школі, що тепер мешкатиме в свого діда, татового батька, а не в того, що часом приходив до школи, і що він буде дуже багатий — матиме свій екіпаж, поні й перейде до кращої школи, а коли розбагатіє, то купить собі в Лідера пенал і заплатить борг жінці, яка продає тістечка.
«Викапаний батько»,— з любов’ю подумала мати.
Ні, коли я згадаю нашу бідолашну Емілію, в мене просто не вистачає духу розповідати про останні Джорджеві дні вдома. Нарешті настала вирішальна хвилина, під’їхала карета, скромні згорточки з любовно зібраними дрібничками на згадку, давно готові, вже чекали внизу, Джордж був у новому костюмчику, для якого кравець раніше приїздив знімати мірку. Хлопець схопився мало не вдосвіта й одягся в нове вбрання; мати, яка лежала в сусідній кімнаті без сну, мовчки страждаючи, чула, що він устав. Вона вже давно почала готуватися до кінця: накупила синові різних речей, позначила його білизну й понадписувала книжки, розмовляла з ним і готувала до майбутньої зміни, наївно гадаючи, що його потрібно підготувати.
Та хіба його засмучувала майбутня зміна? Навпаки, вій її дуже хотів. Ненастанно й жваво розповідаючи, що він робитиме, коли перебереться до дідуся, він показував бідолашній удові, як мало його турбує думка про розлуку. Він часто приїздитиме на поні до мами, казав Джордж, заїздитиме по неї в колясці, вони кататимуться в парку, і вона матиме все, що захоче. Сердешна мати мусила вдовольнитися цим самолюбним виявом синівської прихильності й намагалась переконати себе, що хлопчик щиро любить її. Авжеж, він її любить. Усі діти однакові — їх вабить новизна. Ні, це не егоїзм, а хлоп’яча впертість. її дитина повинна мати свої власні радощі, свої шанолюбні поривання. Це вона сама з егоїстичної, нерозважної любові досі відмовляла синові в тому, що його тішить і належить йому по праву. Мабуть, немає нічого зворушливішого, ніж це жіноче боязке самоприниження, ця самозневага. Як палко жінка запевняє, що винна вона, а не чоловік! Як радо бере на себе всі наслідки чужих помилок, домагається суворої кари за злочини, яких вона не зробила, і вперто прикривав справжнього винуватця! Найжорстокіше ображають жінок ті, хто зазнає від них найбільше ласки; це природжені боягузи й тирани, вони глумляться з тих, хто їм безоглядно кориться.
Так сердешна Емілія, затаївши своє горе, звикала до думки, що син має розлучитися з нею, і безліч довгих годин самітно готувалася до кінця, Джордж був біля неї і безтурботно спостерігав її приготування. В його коробки капали материні сльози, в його улюблених книжках вона підкреслювала найцікавіші місця, давні іграшки, реліквії та інші скарби відкладала вбік і дбайливо, старанно запаковувала, але хлопчик не помічав усього цього. Дитина розлучається з матір’ю сміючись, а в неї серце завмирає з розпуки. їй-богу, прикро й тяжко дивитися, як безоглядна материнська любов на Ярмарку Суєти не знаходить відповіді в своїх дітей.
Минуло кілька днів, і ось уже велика подія в Еміліїному житті відбулася. Не з’явився й не втрутився піякий ангел. Дитину покладено на олтар і пожертвувало долі, а вдова лишилася сама-самісінька.
Звичайно ж, хлопчик часто її відвідує. Він приїздить верхи на поні в супроводі візника, викликаючи захват у свого діда, старого Седлі, що гордо йде вулицею поряд з ним. Мати бачиться з ним, але він уже не її дитина. Він так само відвідує й хлопців у маленькій школі, де колись учився, щоб похизуватися перед ними своїм багатством і розкішшю. Досить було двох днів, щоб він засвоїв ледь поблажливий тон і зверхні манери. «Він народився командувати,— думає його мати,— таким був і його батько».
Надворі стоїть чудова погода. Вечорами, в ті дні, коли хлопчик не приїздить до неї, Емілія вирушає на прогулянку далеко в місто, а саме до Рассел-сквер і сідає відпочити на підмурок огорожі навпроти Осборнового будинку. Тут так приємно і прохолодно. Вона може підвести очі й побачити освітлені вікна вітальні, а десь близько дев’ятої — і кімнати на верхньому поверсі, де спить Джорджі. Вона знає, що то його кімната. Він їй розповідав, Коли гасне світло, вона молиться — молиться з упокореним серцем і повертається назад, зіщулена й мовчазна. Додому вона приходить дуже втомлена. Може, вона краще спатиме після такої довгої прогулянки, і, може, їй присниться Джорджі.
Якось у неділю, коли по-святковому дзвонили дзвони, вона випадково гуляла на Рассел-сквер, віддалік від будинку містера Осборна (але так, щоб той будинок добре було видно), й побачила, як Джорджі з тіткою вийшли з дому й подалися до церкви. Якесь старченя попросило милостиню, і служник, що ніс молитовники, хотів його прогнати, проте Джорджі зупинився і дав прохачеві монету. Хай господь благословить хлопчика! Еммі оббігла майдан і дала старченяті й свою лепту. Святкові дзвони гомоніли, не вгаваючи, і Емілія, зваблювана їхнім покликом, рушила до церкви Сиротинця й зайшла всередину. Вона вибрала таке місце, звідки можна було бачити голову сина, що сидів під меморіальною дошкою свого батька. Під склепінням церкви лунали сотні чистих дитячих голосів, що складали хвалу милосердному господові, і душа в хлопця тремтіла з захвату, заполонена тим урочистим співом. Якусь мить мати не могла розгледіти його крізь імлу, що застелила їй очі.
Розділ LI-ДЕ РОЗІГРУЄТЬСЯ ШАРАДА,-НАД ЯКОЮ ЧИТАЧЕВІ ДОВЕДЕТЬСЯ, А МОЖЕ, Й НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ПОМІЗКУВАТИ
Після появи Бекі на небагатолюдних вечірках у лорда Стайна, де бували тільки вибрані особи, великосвітські кола визнали нарешті претензії цієї достойної дами, і перед нею розчинилися декотрі з найвеличніших і найвищих дверей столиці — навіть такі величні й високі, що ласкавому читачеві та й авторові цієї повісті дарма було б сподіватися зайти колись у них. Любі мої братове, побожно спинімося перед тими священними дверима! Я уявляю собі як їх охороняють служники з розпеченими срібними тризубцями і прохромлюють ними тих, хто не має права туди заходити. Кажуть, що чесний газетяр, який сидить унизу в передпокої й записує прізвища великих людей, допущених до бенкету, за короткий час помирає, бо не може довго витримувати сліпучого блиску вельможного панства. Той блиск спалює його, як поява Юпітера в осяйних шатах спалила бідолашну, нерозумну Семелу — легковажну, як метелик, істоту, що занапастила себе, насмілившись покинути своє природне середовище. Багатьом тайбернцям і белгрейвцям варто було б замислитися над цим міфом — над історією Семели, а може, й над історією Бекі.
Ох, любі мої леді! Спитайте у велебного містера Кадийлі чи Белгрейвія — не мідь дзвінка, а Тайберн — не кимвал гудючий! Усе це суєта. Навіть вони минуться.
Настане день (слава богу, що вже після нас!), коли сади Гайд-парку будуть не відоміші за славнозвісні сади на околицях-Вавілона, а Белгрейв-сквер занепаде й спорожніє, як Бейкер-стріт чи Тадмор.
А чи ви знаєте, любі леді, що на Бейкер-стріт стоїть будинок славетного Пітта? Чого б тільки не віддали ваші бабусі за те, щоб здобути запрошення на обід до леді Естер у тому занепалому тепер будинку! Я обідав там, moi, qui vous parle ./ Я, що розмовляю з вами (франц.)/ Я наповнив залу привидами великих небіжчиків.
Коли ми, люди теперішньої доби, сиділи й скромно попивали червоне вино, з’явилися тіні тих, що відійшли в інший світ, і зайняли свої місця навколо похмурого столу. Стерновий, що витримав не одну бурю, пив великими келихами примарний портвейн; тінь Дандаса не випускала з рук привиду келиха з недопитим вином; Едінгтон, нахилившись над столом і посміхаючись замогильною посмішкою, не пас задніх, коли невидима пляшка ходила по колу; Скотт з-під кущуватих брів дивився на уявну осугу в уявному вині; Вілберфорс зводив очі до стелі і, мабуть, не міг збагнути, як його келих досягає рота повним і опускається на стіл порожнім,— зводив очі до тієї самої стелі, яка була над нами щойно вчора і на яку дивилися всі славетні люди недавнього минулого. Тепер у тому будинку здають кімнати. Так, леді Естер мешкала колись на Бейкер-стріт і спочиває непробудним сном у пустелі. Еотеп бачив її там — не вдома, а в тому іншому її відлюдному пристановищі.
Усе це, звичайно, суєта, але хто з вас не визнає, що в невеликих дозах вона приємна? Хотів би я знати, хто з розважних людей відмовився б від яловичої печені тому, що вона скороминуща? Це також суєта, але дай боже кожному з моїх читачів, хоч би їх було й п’ятсот тисяч, ціле своє життя споживати на обід добру пайку цієї страви. Прошу, сідайте, джентльмени, і їжте на здоров’ячко: ось вам жирненька, ось вам пісна, ось підлива, чи, може, хочете хріну — беріть, не соромтеся. Налийте ще чарочку винця, голубе Джоне, покладіть собі ще один ласий шматочок! Так, втішаймося досхочу всім суєтним і будьмо вдячні за нього! І дивімось прихильним оком на великосвітські розваги Бекі, бо вони, як і всі радощі смертних, скороминущі.
Наслідком візиту Бекі до лорда Стайна було те, що його ясновельможність князь Петроварадинський скористався пагодою відновити знайомство з полковником Кроулі, коли вони другого дня зустрілися в клубі, і вклонився місіс Кроулі під час прогулянки в Гайд-парку, шанобливо скинувши капелюха. Бекі та її чоловік негайно ж отримали запрошення на один з вечорів у тісному колі друзів князя в Левант-гаусі, де мешкав тоді його ясновельможність, поки шляхетний власник будинку тимчасово перебував за межами Англії. Вона співала після обіду невеличкому гуртку вибраних гостей. На тому вечорі був присутній і маркіз Стайн, який по-батьківському стежив за успіхами своєї учениці.