Обох аташе посольства, мосьє де Трюфіньї (з роду Перігорів) і Шампіньяка, скорили чари прекрасної полковниці, і обидва, за звичаєм своєї нації (бо хто коли бачив француза, що, повернувшись з Англії, не залишив би там з півдесятка зруйнованих подружжів і не привіз у своєму гаманці стільки ж знівечених сердець?),— обидва вони, кажу, хвалилися, що були au mieux / В найкращих стосунках (франц./ ) з вродливою мадам Родон.
Але навряд чи то була правда. Шампіньяк страшенно полюбляв карти й цілі вечори просиджував з полковником за гральним столом, а щодо Трюфіньї, то всі добре знали, як він боїться з’явитися в «Мандрівниках», бо заборгував там служникам, і коли б той достойний молодик не мав дармового столу в посольстві, на нього б чекала голодна смерть. Тому, кажу, навряд чи Бекі вшановувала особливою увагою котрогось із цих джентльменів. Вони були в неї на побігеньках, купували їй рукавички й квітки, залазили в борги за ложі в опері та робили безліч інших послуг. По-англійському вони розмовляли з чарівною простотою, і Бекі, на втіху собі й лордові Ставну, передражнювала того чи того просто в вічі й поважно хвалила їхні успіхи в англійській мові, чим неабияк розважала свого уїдливого заступника. Трюфіньї, щоб піддобритися до повірниці Бекі, нашої знайомої Брігс, подарував їй шаль і попросив передати листа, якого простодушна, стара панна і вручила при всіх тій, кому він був адресований; той твір смішив кожного, хто його читав. Читав його лорд Стайн, читали всі, крім чесного Родона, якому не обов’язково було знати все, що відбувалося в мейфейрському будиночку.
Бекі невдовзі почала там приймати не тільки «найкращих чужоземців» (фраза з нашого благородного, чарівного світського жаргону), але й багатьох найкращих представників англійського суспільства. Я маю на увазі не найдоброчесніших, і навіть не найнедоброчесніших, не найрозумніших, чи найдурніших, не найбагатших чи найродовитіших, а просто «найкращих»,— одне слово, людей, про яких не може бути поганої думки, таких, як вельможна леді Фіц-Вілліс, свята жінка, патронеса Олмека, вельможна леді Нудотлі, вельможна леді Грізель Макбет (у дівоцтві Дж.
Глаурі, дочка старого Грея Глаурі) та інші. Коли графиня Фіц-Вілліс (її милість належить до родини з Кіігг-стріт,— дивись словник Дебрета й Берка) запрошує когось до себе, він чи вона вже в безпеці. Про них уже не можна бути поганої думки. Не тому, що міледі Фіц-Вілліс краща за будь-кого іншого; навпаки, це зів’яла п’ятдесяти-семирічна особа, не вродлива, не багата й не цікава, але всі визнають, що вона належить до категорії «найкращих». А отже, й ті, хто в неї буває, теж «найкращі». І, мабуть, через давню неприязнь до леді Стайн (бо її милість, ще бувши юною Джорджіною Фредерікою, дочкою улюбленця принца Уельського графа Роміпунша, сама мріяла стати леді Стайн) ця велична, славетна проводирка світського товариства зводила визнати місіс Кроулі. Вона зробила перед нею вишуканий реверанс на тих зборах, де головувала, і не тільки заохочувала свого сина сера Кітса (його милість отримав посаду з допомогою лорда Стайна) відвідувати будинок місіс Кроулі, а й запросила її до себе і під час обіду перед усіма двічі дуже прихильно озвалася до неї. Того ж таки вечора про це вже знав весь Лондон. Люди, що зневажливо відгукувалися про місіс Кроулі, замовкли. Дотепний Уенгем, адвокат і права рука лорда Стайна, вихваляв її скрізь, де бував; багато хто з тих, що досі вагалися, негайно стали її шанувальниками; непоказний Том Тодд, що раніше радив лордові Саутдауну не ходити до жінки з такою сумнівною репутацією, тепер домагався, щоб його відрекомендували їй. Одне слово, її прийняли в коло «найкращих» людей. Ох, любі мої читачі й братове, не кваптеся заздрити сердешній Бекі; кажуть, що така слава недовговічна. Весь час доходять чутки, що навіть у найвибраніших колах люди не щасливіші за вбогих волоцюг, яким немає туди стежки, і Бекі, яка проникла в саме серце світського товариства і бачила на власні очі великого Георга IV, визнала потім, що й там теж була суєта.
Нам доводиться стисло розповідати про цей відтинок її кар’єри. Так само, як я не можу описувати франкмасонських таємниць, хоч здогадуюся, що то нісенітниці, так і невтаємничена людина не може змальовувати великий світ, тому краще хай тримає свою думку про себе, хоч би яка вона була.
В наступні роки Бекі часто згадувала про ту пору свого життя, коли вона оберталася серед найвишуканіших кіл лондонського великого світу. Успіхи окрилювали її, але потім набридли. Спершу для неї не було більшої втіхи, як придумувати й роздобувати (останнє, до речі, було нелегкою справою і вимагало неабиякої винахідливості, бо місіс Кроулі мала дуже обмежені засоби) — роздобувати, кажу я, найелегантніші сукні й оздоби, їздити на обіди у вибраному колі, де її гостинно зустрічали великі вельможі, а з розкішних обідів поспішати на вишукані вечори, куди приходили ті самі люди, з якими вона обідала, яких вона бачила вчора ввечері і бачитиме завтра,— молоді, бездоганно вбрані чоловіки з гарно зав’язаними краватками, у виглянсуваних, блискучих чоботях і білих рукавичках; старші, солідні товстуни з мідними ґудзиками, величні, чемні й нудні; молоді дами, русяві, несміливі, всі, як одна, в рожевому; поважні матусі, вичепурені, пишні, врочисті, всі в діамантах. Вони розмовляли по-англійському, а не кепською французькою мовою, як розмовляють у романах.
Вони говорили про своїх ближніх, про їхню вдачу та їхні родинні справи точнісінько так, як Джонси говорять про Смітів. Колишні знайомі Бекі ненавиділи її і заздрили їй, а бідолашна жінка позіхала в душі з нудьги.
Хотіла б я покласти край усьому цьому,— казала вона сама до себе.— Краще б я була дружиною священика й навчала дітей у недільній школі, ніж отак жити, як я живу. Або жінкою якогось сержанта, їздила б у військовому фургоні, або... або надягла б обшите блискітками вбрання й танцювала б у балагані на ярмарку, так було б найвеселіше.
У вас би той танець добре вийшов,— сміявся лорд Стайн.
Ребека простодушно розповідала цьому великому чоловікові про всі свої ennuis і турботи; вони розважали його.
З Родона був би дуже добрий шталмейстер... церемоніймейстер... чи як ви його звете... такий чоловік у великих чоботях і в мундирі, що ходить по арені й ляскав батогом. Він високий, показний і має військову поставу. Пригадую,— задумливо сказала Бекі,— коли я була ще малою, батько якось повів мене поглянути на Брукгрінський ярмарок. Повернувшись додому, я зробила собі диби й почала танцювати в майстерні, на подив усіх його учнів.
Хотів би й я побачити вас на тих дибах! — мовив лорд Стайн.
А я хотіла б тепер так потанцювати,— відповіла Бекі.— Як витріщила б очі леді Бінкі і як отетеріла б Грізель Макбет! Тсс, цитьте, Паста зараз співатиме.
Вона взяла за правило бути особливо ввічливою з професійними артистами й артистками, що виступали на тих аристократичних вечірках, вишукувала їх по кутках, де вони мовчки сиділи, і, всміхаючись, так, щоб усі бачили, тиснула їм руки. Вона ж бо й сама артистка, цілком справедливо зауважувала Бекі, і ця манера щиро, скромно заявляти про своє походження обурювала, роззброювала або розважала глядачів, залежно від обставин.
Яка ця жінка нахабна,— казали одні.— Яку вона вдає з себе незалежну, хоч їй годилося б сидіти тихо й бути вдячній, що з нею розмовляють!-Яка вона чесна й добра душа! — казали другі.
Яка це хитра кокетка! — казали треті.
І всі вони, певне, мали слушність, та Бекі робила своє і так подобалася акторам, що вони не зважали на застуджене горло й ладні були задарма співати на її вечорах і задарма давати їй уроки.
Авжеж, Бекі влаштовувала бенкети в будиночку на Керзон-стріт. Десятки екіпажів, сяючи ліхтарями, загачували вулицю, дратуючи будинок № 200, якому не давав заснути гуркіт, і будинок № 202, який не міг заснути від заздрощів. Огрядні служники, що супроводили карети, були надто великі, щоб поміститися в тісному передпокої Бекі, тому вони сиділи в сусідніх пивничках, звідки їх, коли треба було, викликали, відриваючи від пива, хлопчики-посланці. Десятки найбільших лондонських денді юрмилися на вузьких сходах, наступаючи один одному на ноги та сміючись із того, що вони опинилися тут, і багато бездоганних, суворих світських дам просиджували вечори у маленькій вітальні, слухаючи професійних виконавців, які за звичкою співали так, ніби хотіли, щоб з вікон повилітали шибки. А другого дня в «Морнінг пост» серед опису світських réunions з’являлося повідомлення такого змісту:-«Учора полковник і місіс Кроулі влаштували у своєму будинку в Мейфейрі проханий обід для вибраного товариства. Присутні були їхня ясновельможність князь і княгиня Петроварадинські, його вельможність турецький посол Папуш-паша (в супроводі драгомана посольства Кебаб-бея), маркіз Стайн, граф Саутдаун, сер Пітт і леді Джейн Кроулі, містер Вог та інші. Після обіду в місіс Кроулі відбулося зібрання з участю герцогині (вдови) Стілтон, герцога де ля Грювра, маркізи Чешірської, маркіза Алессандро Стракіно, графа де Брі, барона Шапцугера, кавалера Тості, графині Слінгстон і леді Ф. Македем, генерал-майора й леді Г.
Макбет, двох панночок Макбет, віконта Педдінгтона, сера Гореса Фогі, шановних Бедуїна Сендса, Бобачі Бегодера та інших». Читач може доповнити цей список, як йому заманеться, ще на десять рядків дрібного Друку.
У стосунках з вельможами наша люба приятелька виявляла таку саму щирість, як і з тими, хто стояв нижче за неї. Якось, гостюючи в одному аристократичному домі, вона (мабуть, щоб похизуватися) завела розмову по-французькому із славнозвісним тенором-французом, на досаду леді Грізель Макбет, що похмуро поглядала на них через плече.
Як ви чудово знаєте французьку мову,— нарешті сказала вона, бо сама розмовляла цією мовою з дуже помітним единбурзьким акцентом.
Я повинна її знати,— скромно відповіла Бекі й опустила очі.— Я навчала цієї мови в школі, і моя мати була француженка.
Така покора перемогла леді Грізель, і вона подобрішала до Бекі. Вона нарікала на фатальні нівеляторські тенденції нашої доби, через які люди всіх станів дістали змогу бувати в найвищих колах, але не могла не визнати, що ця жінка принаймні добре вихована й не забуває свого місця, її милість була гарна жінка — ласкава до вбогих, нерозумна, бездоганна й довірлива. І не її вина, що вона вважала себе кращою за нас із вами: протягом сторіч люди цілували поли її предків! Кажуть, ще тисячу років тому лорди й радники небіжчика Дункана цілували картату спідничку голови її роду, коли той великий чоловік став королем Шотландії. Леді Стайн після згадуваної сцени біля рояля не встояла перед Бекі і, може, навіть відчула якусь прихильність до неї. Молодших дам родини Ґонтів теж змусили підкоритися. Раз чи двічі вони нацьковували на Бекі своїх прибічників, але зазнавали поразки. Блискуча леді Станінгтон спробувала стати з нею на герць, та безстрашна маленька Ребека розбила її вщент. Коли на неї хтось нападав, Ребека спритно прикидалася скромною ingénue / Простушкою (франц.)/ і такою була особливо небезпечна: тоді вона природним, невимушеним тоном казала найнеможливіші речі, після чого простодушно починала вибачатися за свою нетактовність, таким чином розголошуючи всім, про що йшла мова. Одного вечора дами намовили напасти на Бекі містера Вога, славнозвісного дотепника, блюдолиза й підлабузника в домі лорда Стайна. Хитро глянувши на своїх патронес і підморгнувши їм,— мовляв, зараз почнеться комедія, цей достойний джентльмен накинувся на Бекі, яка, ні про що не здогадуючись, їла собі юшку. Захоплена зненацька, але завжди при повній зброї, маленька жінка відразу прийняла виклик, відбила удар, відповіла так влучно, що супротивник спаленів з сорому, і, спокійно всміхаючись, знов узялася до своєї юшки. Могутній патрон Вога, який годував його обідами й часом позичав йому невеликі суми грошей за послуги на виборах, у газетних та інших справах, так люто глянув на Вога, що невдаха мало не заплакав і не впав під стіл. Він жалісливо позирав то на мілорда, що протягом обіду не озвався до нього жодним словом, то на дам, які, звичайно, відступилися від нього. Кінець кінцем над ним зглянулась сама Бекі й спробувала залучити його до розмови. Після цього Вога не запрошували на обід протягом шести тижнів, а Фічу, повірникові мілорда, за яким Вога, звичайно, дуже упадав, доручили довести до його відома, що коли він дозволить собі ще раз сказати погане слово про місіс Кроулі чи зробить її предметом своїх безглуздих дотепів, мілорд передасть до суду в Гвекселі Вога і безжально пустить його з торгів. Вог заплакав і почав благати свого дорогого приятеля Фіча заступитися за нього. Він написав поему на честь місіс P. K., що з’явилася в найближчому номері журналу «Дзеньки-бреньки», який він сам видавав. Зустрічаючи Бекі па вечорах, він запобігав у неї ласки. Він підлещувався й піддобрювався до Родона в клубі.
За якийсь час йому дозволили вернутися в Гонт-гаус. Бекі завжди була ласкава до нього, завжди весела й ніколи не сердилась.
Візир і головний повірник його милості містер Уенгем (що мав місце в парламенті й за обіднім столом лорда Стайна) поводився й висловлювався багато розважніше за містера Бога. Цей маркізів ад’ютант, хоч як він ненавидів усіх парвеню (сам містер Уенгем був незламним торі, а його батько — дрібний торговець вугіллям у північній Англії), ніколи не виявляв ворожості-до нової фаворитки, навпаки, він допікав їй вкрадливою люб’язністю і хитрою, шанобливою ввічливістю, яка часом муляла Бекі дужче, ніж відверта неприязнь інших людей.
Як подружжя Кроулі здобувало кошти на бенкети для своїх великосвітських знайомих, залишалося таємницею, що свого часу викликала чимало балачок і, можливо, додавала чару тим невеличким зібранням. Хтось запевняв, що сер Пітт Кроулі давав братові добру допомогу; якщо так, то Бекі мала на нього справді величезний валив і вдача баронета з роками дуже змінилася. Ще хтось натякав, що Бекі завела звичку брати контрибуцію з друзів свого чоловіка: до одного приходила в сльозах і розповідала, що в них описують майно, перед іншим падала навколішки й заявляла, що всій родині доведеться йти до в’язниці або накласти на себе руки, якщо не буде оплачений той чи той вексель. Казали, що лорд Саутдаун під впливом таких патетичних заяв дав Бекі не одну сотню фунтів. Юного Фелтема з *** драгунського полку (сина власника фірми «Тайлер і Фелтем, капелюшники й постачальники військового спорядження»), якого подружжя ввело у вищий світ, теж згадували як одного з тих, хто платив Ребеці данину. Ходили чутки, що вона брала гроші в різних довірливих людей, обіцяючи виклопотати їм відповідальне місце на державній службі. Одне слово, чого тільки не казали про нашу любу, невинну приятельку! Певне лише те, що якби вона мала всі ті гроші, які начебто випросила, позичила чи вкрала, то могла б набути собі капітал і жити чесно, а тим часом... але ми забігаємо вперед.
Правда й те, що коли все розраховувати й добре господарювати, коли ощадливо витрачати готові гроші й майже нікому не платити, то можна примудритися, принаймні певний час, жити на широку ногу з дуже обмеженими достатками, і нам здається, що гучні вечори Бекі,— як видно з усього сказаного, не такі вже й велелюдні,— коштували їй не багато більше за воскові свічки, що освітлювали її стіни. Стілбрук і Королевине Кроулі вдосталь забезпечували її дичиною й овочами.
Пивниці лорда Стайна були до її послуг, а чудовий кухар цього вельможі часто порядкував у її невеличкій кухні або ж, з наказу лорда, посилав їй найвишуканіші ласощі свого власного виробу. Я вважаю, що це просто ганьба — так неславити скромну, невинну істоту, як неславили Бекі її сучасники, й попереджаю публіку, щоб вона не вірила й десятій частині того, що про неї казали. Якщо ми надумаємо виганяти з суспільства всіх, хто залазить у борги й не може їх сплатити, якщо ми почнемо заглядати в особисте життя кожного, перевіряти його прибутки й відвертатися від нього, коли нам не сподобається його спосіб витрачати гроші,— ох, якою дикою пустелею, яким непривабливим місцем стане тоді Ярмарок Суєти! Кожен тоді ладен буде підняти руку на свого ближнього, шановний мій читачу, і всім благам цивілізації настане кінець. Ми будемо сваритися, ображати й уникати одні одних. Наші будинки обернуться в печери, і ми ходитимемо в дранті, бо ніхто нікого не соромитиметься. Упаде рента, не буде більше проханих обідів. Усі торговці в місті збанкрутують. Вино, воскові свічки, ласощі, рум’яна, криноліни, спідниці, діаманти, перуки, дрібнички в стилі Людовіка XIV, старовинна порцеляна, верхові коні й чудові скакуни — одне слово, всі радощі життя полетять до дідька, якщо люди дотримуватимуться своїх дурних принципів і обминатимуть тих, кого не люблять і кого лають. А тим часом, виявляючи крихту милосердя і взаємної толерантності, зовсім не важко усіма ладнати — можна лаяти когось скільки завгодно, вважати його найбільшим негідником, за яким давно плаче шибениця,— але ж ми не хочемо, щоб його справді повісили! Ні, зустрівшись, ми тиснемо йому руку. Якщо він має доброго кухаря, ми йому все вибачаємо і йдемо до нього на обід, сподіваючись, що й він з нами поведеться так само. Тому торгівля процвітає, цивілізація рухається вперед, усі живуть у мирі, щотижня треба нових суконь для нових бенкетів, а торішній урожай лафітського винограду Дає добрий прибуток чесному господареві, який доглядає його.
Хоч у ту добу, яку ми змальовуємо, на троні сидів великий Георг і дами носили gigots та велетенські, схожі на черепахові лопати, гребені в косах замість простеньких рукавів і делікатних обручиків, які тепер у моді, проте манери й звички світського товариства, на мою думку, не дуже відрізнялися від теперішніх, і розваги його були майже такі самі, як нині. Нам, людям, що стоять збоку і з-за спин поліцаїв дивляться на чарівних красунь, коли ті їдуть до двору чи на бенкет, вони здаються неземними істотами, які втішаються небувалим, недосяжним для нас щастям. Щоб у декого з цих невдоволених полегшало на серці, ми й розповідаємо про боротьбу, успіхи й розчарування нашої любої приятельки Бекі — всього цього їй судилося зазнати не менше, аніж іншим достойним особам.
У ті часи до нас саме прийшла з Франції весела розвага — розігрування шарад; в Англії воно було особливо модне, бо давало змогу багатьом нашим дамам, що мали вроду, виставляти напоказ свої принади, а небагатьом, що мали розум, хизуватися своєю дотепністю. Ребека, яка, мабуть, вважала себе обдарованою і вродою, і розумом, умовила лорда Стайна влаштувати в Гонт-гаусі вечірку, в програму якої входило кілька таких маленьких драматичних сцен,— тож нехай нам буде дозволено повести читача на це блискуче réunion / Буфи (франц.)/ і трохи посумувати з ним, бо воно буде однією з останніх великосвітських розваг, які нам пощастить йому показати.
Частина розкішної зали — картинної галереї Гонтгауса — була пристосована під сцену, де розігрувались шаради, її використовували для вистав ще за часів короля Георга III; там і досі висить портрет маркіза Гонта з напудреним волоссям і рожевою стрічкою на римський штиб, як тоді казали,— в ролі Катона з однойменної трагедії містера Аддісона, що її ставили в присутності їхніх королівських величностей принца Уельського, єпископа Оснабурзького та принца Вільяма Генрі, коли вони були ще дітьми, як і сам актор. З горища принесли кілька давніх декорацій і наново підмалювали їх для теперішнього вжитку.
Молодий Бедуїн Сендс, на той час елегантний денді й мандрівник до східних країн, керував виставою. Тоді мандрівників до східних країн дуже шанували, і відважний Бедуїн, який видав in quarto / В четвертину аркуша (лат../ опис своєї подорожі й прожив кілька місяців у наметі, був помітною постаттю. В тій книжці було вміщено кілька портретів Сендса в різних східних уборах, з’являвся він усюди в супроводі чорного служника, дуже неприємного на вигляд,— одне слово, був другим Бріаном де Буа Гільбером. Бедуїна, його убори й чорного служника зустріли в Гонт-гаусі захоплено, як дуже коштовний набуток.
Бедуїн відкрив першу шараду. Турецький офіцер із велетенським султаном з пір’я (вважалося, що й досі існують яничари і феска ще не витіснила старовинного, величного головного убору правовірних) розлігся на канапі, вдаючи, що пускає дим з кальяну, в якому, проте, з поваги до дам, чадила тільки пахуча свічечка.
Турецький вельможа позіхає, всіляко показуючи, що він нудиться й байдикує. Він плескає в долоні, і з’являється нубієць Месрур з браслетами на голих руках, з ятаганами та всілякими східними оздобами — жилавий, високий і бридкий. Він шанобливо вітає свого агу.
Присутні тремтять з жаху й захвату. Дами перешіптуються. Цього чорного раба Бедуїнові дав один єгипетський паша за три десятки пляшок мараскіна. Він зашив у мішки й покидав у Ніл десь стільки ж одалісок.
Введи торговця невільниками,— каже турецький ласолюб і махає рукою.
Месрур вводить торговця невільниками перед очі своєму панові; з ним заходить закутана жінка. Торговець зриває з неї запинало. Це місіс Вінкворт (у дівоцтві Авессалом), чорноока красуня з буйними косами. Вона в розкішному східному костюмі, її чорні кучері заплетені в коси, унизані самоцвітами, вбрання виблискує золотими піастрами. Зранку магометанин каже, що він зачарований її вродою. Дівчина падав перед ним навколішки і благає відпустити її додому в рідні гори, де закоханий черкес і досі сумує за своєю Зулейкою. Ті благання не зворушують черствого Гасана. Він регоче, коли дівчина згадує про свого коханого. Зулейка затуляє обличчя руками й опускається на підлогу в позі найчарівнішого розпачу. Здається, їй уже немає на що сподіватися, аж ось... аж ось з’являється Кизляр-ага.
Кизляр-ага приносить листа від султана. Гасан прикладає до лоба грізний фірман.
Його охоплює смертельний страх, а на виду в негра (це знов Месрур в іншому костюмі) проступає зловтіха.
Згляньтеся! Згляньтеся! — кричить паша, а Кизляр-ага, страхітливо вищиривши зуби, витягає шовкову-мотузку.
Завіса спадає тієї миті, коли він уже ладнається вжити ту страшну зброю. Гасан з-за сцени виголошує:-Перші два склади!-Місіс Родон Кроулі, що теж має виступати в шарадах, підходить до місіс Вінкворт і починає вихваляти вишуканість і красу її вбрання.
Починається друга частина шаради. Знову сцена зі східного життя. Гасан, уже в іншому вбранні, сидить у ніж-пій позі біля Зулейки, що цілком змирилася з ним.
Кизляр-ага став покірним чорним рабом. Сходить сонце в пустелі; турки звертають обличчя на схід і вклоняються до землі. Верблюдів немає під рукою, тому оркестр весело і рає «Бредуть піском верблюди». На сцені з’являється велетенська голова єгиптянина. Вона вміє співати і, на подив східних мандрівників, виконує смішну пісеньку, яку написав містер Вог. Східні мандрівники йдуть у танець, як Папагено й мавританський король у «Чарівній флейті».
Останні два склади! — горлає голова. Розігрується остання дія. Тепер це грецьке шатро. На ложі відпочиває великий, дужий чоловік. Над ним висять шолом і щит.
Тепер вони вже не потрібні. Іліон упав. Іфі-генія вбита. Кассандра полонена і перебуває десь у його внутрішніх покоях. Володар мужів, «анакс андрон» (це полковник Кроулі, який насправді не має уявлення ні про пограбування Іліона, ні про полон Кассандри), спить у своїй спочивальні в Аргосі. Світильник кидає на стіну велику тремтливу тінь заснулого героя, троянський меч і щит поблискують у мерехтливому світлі. Оркестр грає врочисту мелодію з «Дон Жуана» перед появою статуї командора.
У шатро входить навшпиньки блідий Егіст. Чиє то лихе обличчя зловісно стежить за ним з-за запинала? Егіст підносить кинджал, щоб ударити ним сонного, який повертається па ліжку, ніби навмисне підставляючи йому широкі груди. Та він не може вбити шляхетного ватажка | вві сні. Клітемнестра, мов привид, прохоплюється до спочивальні,— її білі руки оголені, золотаве волосся розсипане по плечах, обличчя смертельно бліде, а очі світяться такою страшною посмішкою, що в глядачів серце стискається з ляку.
Тремтіння перебігає по залі.
Господи! — каже хтось.— Та це місіс Родон Кроулі! Зневажливим порухом вона вихоплює в Егіста кинджал і підступає до ліжка. Вістря блищить у неї над головою в непевному світлі, вона... враз світильник гасне, чути стогін — і все поглинає пітьма. Темрява й сама сцена налякали глядачів. Ребека зіграла І свою роль так добре, з такою страхітливою переконливістю, що всі заніміли. Аж ось знов спалахнуло світло, І і в залі знялася буря захвату.
Браво, браво! — горував над усіма різкий голос старого Стайна.— Хай йому біс, вона й” справді здатна таке-встругнути! — додав він крізь зуби.