37029.fb2 Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 63

Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 63

Коли лорд Стайн був до когось прихильний, він нічого не робив наполовину, і його ставлення до родини Кроулі було найкращим прикладом такої його доброти. Його милість поширив свою ласку й на малого Родона: він звернув увагу батьків на те, що хлопця необхідно послати в закриту шко­лу; Родон досяг того віку, коли змагання, початкові знання з латини, вправи з бійки навкулачки й товариство ровес­ників Можуть дати йому велику користь. Батько опирав­ся — мовляв, він не такий багатий, щоб віддати хлопця в добру школу, а мати казала, що Брігс — чудова вчителька й досягла з ним дуже добрих успіхів (і так воно й було на­справді) з англійської мови, основ латини й загальноосвіт­ніх предметів. Але всі ці докази розсипались перед велико­душною настійливістю лорда Стайна. Його милість був одним із кураторів славетного давнього шкільного закладу, що звався «Білі ченці». В давнину це був цістерціанський монастир, коли Смітфілдське поле у сусідстві з ним ще правило місцем для турнірів. Сюди привозили затятих єре­тиків, бо їх було зручно спалювати на тому ж таки полі. Генріх VIII, оборонець віри, загарбав монастир з усім його майном і перевішав та замучив тих ченців, які не могли пристосуватися до темпу його реформ. Кінець кінцем якийсь багатий купець придбав будинок та належні до нього землі і з допомогою інших заможних людей, що пожертвували землю й гроші, заснував славетний притулок для старих і дітей. Навколо цього майже чернечого закладу виросла школа, що існує й досі, зберігаючи своє середнє вічне вбрання і звичаї. Всі цістерціанці моляться за її по­дальший розквіт.

Цією славетною школою опікуються декотрі з найбіль­ших вельмож, прелатів і сановників Англії; а оскільки хлопці живуть у гарних умовах, „їх добре годують і навча­ють, а згодом забезпечують солідними стипендіями в уні­верситеті та церковними парафіями, то декотрих юних джентльменів присвячують духовному фахові з самого малку, і домогтися зарахування в цю школу не так легко. Спершу її призначали для синів бідних і заслужених ду­ховних осіб та мирян, проте багато вельможних опікунів, що мали нахил розширювати поле своєї доброчинницької діяльності чи, швидше, були примхливими доброчинцями, шукали й інших об’єктів для своєї щедрості. Можливість отримати безкоштовно освіту, а в майбутньому — гаранто­вані засоби існування й службу була така зваблива, що її не нехтували й декотрі найбагатші люди. І не тільки ро­дичі вельможних опікунів, але й самі вони влаштовували своїх дітей до цієї школи. Прелати посилали туди своїх родичів або синів підлеглих їм священиків, а, з другого боку, декотрі великі вельможі не вважали приниженням для себе опікуватися дітьми своїх найближчих служників, тому хлопчик, що приходив до цього закладу, опинявся в дуже строкатому товаристві, з яким йому треба було зли­тися.

Хоч сам Родон Кроулі за ціле своє життя не подужав жодної книжки, крім «Календаря кінних перегонів», і хоч з усієї своєї науки найкраще пам’ятав хлосту, яку отриму­вав підлітком в Ітоні, проте він, як усі англійські джентль­мени, відчував щиру пошану до класичної освіти й тішився думкою, що його син буде забезпечений у житті, а може, навіть стане вченою людиною. І хоч хлопчик був його єди­ною радістю й вірним товаришем, хоч їх зв’язували тисячі невидимих ниток, про які Родон волів не говорити з дру­жиною, що завжди виявляла до хлопця цілковиту байду­жість, а проте відразу погодився віддати його в школу, від­мовився від своєї найбільшої втіхи задля синового добра. Він і сам не знав, що так любить хлопця, поки не довелось розлучитися з ним. Коли малий поїхав, Родон засумував і затужив більше, ніж він признавався собі, куди більше за сина, який навіть радів, що житиме в новому оточенні, серед своїх ровесників. Бекі реготала, коли полковник не­зграбно й недоладно, як завжди, пробував висловити свій жаль з приводу розлуки з хлопцем. Бідолаха відчував, що в нього забрали найбільшу радість і найближчого приятеля. Він часто зажурено дивився на порожне ліжечко в своїй туалетній кімнаті, де звичайно спав син. Особливо болісно відчував він хлопцеву відсутність уранці й надаремне про­бував розвіяти свою тугу в парку, де колись гуляв з ним,— без нього то була не прогулянка. Родон не знав, що він та­кий самітний, поки це поїхав від нього син. Він полюбив тих, хто був ласкавий до хлопчика, і цілими годинами си­дів у своєї лагідної невістки, леді Джейн, розмовляючи з нею про його вроду, ласкаву вдачу та інші гарні риси.

Тітка юного Родона,— ми про це вже згадували,— дуже любила його, як і її донька, що гірко плакала, коли рому настав час від’їздити. Родон-старший був щиро вдячний їм за їхню любов. Найкращі і найблагородніші чоловічі почуття проглядали в тому нехитрому виявленні бать­ківської любові, до якої його заохочувала доброзичливість леді Джейн і її малої дочки. Він здобув не тільки симпа­тію, а й повагу невістки тими почуттями, яким давав волю перед нею і яких не смів показувати власній дружині. Обидві дами тепер зустрічалися досить рідко. Бекі уїдливо кепкувала з чутливості й лагідності леді Джейн, а ту, хоч яка вона була добра й ласкава, не могла не обурювати без­душність невістки.

Та бездушність віддаляла Родона від дружини дужче, ніж він усвідомлював і сам собі признавався. А Бекі таке відчуження нітрохи не хвилювало. Насправді їй не треба було ні його, ні будь-кого іншого. На Родона вона дивилася як на свого служника на побігеньках і покірного раба. Хай би який він був пригнічений і смутний, Бекі не звер­тала на те уваги, лише глузувала з нього. її цікавило тільки власне становище, власні втіхи й успіхи в суспіль­стві; вона й справді заслуговувала нa визначне місце в ньому.

Невеличкий ранець, який хлопець мав узяти з собою до школи, спакувала йому чесна Брігс. Покоївка Моллі ри­дала в сінях, коли він від’їздив,— добра й віддана Моллі, якій уже давно не платили за її працю. Місіс Бекі не до­зволила чоловікові відвезти сина до школи каретою. Гнати коней у Сіті! Хто таке бачив! Нехай наймуть бричку. Вона навіть не поцілувала сина на прощання, та й хлопчик не рвався пригорнутись до неї; зате він поцілував стару Брігс (перед якою взагалі соромився виявляти свої почуття) і втішив її тим, що в суботу приїздитиме додому, тож вона матиме змогу бачити його. Тільки-но бричка рушила в на­прямку Сіті, Бекі в кареті помчала до Парку, і коли батько з сином в’їздили в старовинну браму школи, вона вже ве­село балакала й сміялася з гуртом молодих денді на березі Серпентайну. Родон залишив хлопця й повернувся додому з таким чистим почуттям у серці, якого, мабуть, цей небо­рак не зазнавав, відколи сам покинув дитячу кімнату.

Пригнічений і зажурений, він здолав усю дорогу пішки й пообідав удома вдвох з Брігс. Він був дуже ласкавий до неї, дякував їй за щиру турботу про його сина.

Його му­чило сумління, що він позичив у Брігс гроші й допомагав ошукувати її.

Вони розмовляли про малого Родона довго, тому що Бекі вернулась додому тільки для того, щоб пере­одягтися, й поїхала кудись обідати. Потім полковник, не знаходячи собі місця, подався пити чай до леді Джейн і розповів їй, як усе відбулося: який хлопчина молодець, як він носитиме тепер чорну мантійну і штанці до колін, як юний Блекбол, син його колишнього однополчанина Джека Блекбола, взяв його під свою опіку і пообіцяв, що буде до нього ласкавий.

Протягом тижня юний Блекбол зробив малого Родона своїм служкою, що чистив йому черевики й підсмажував грінки на сніданок, посвятив його в таємниці латинської граматики й разів з чотири налупцював, але не дуже бо­ляче. Миле, добродушне личко нового товариша викликало в Блекбола мимовільну симпатію. Тому Родон дістав рівно стільки штурханів, скільки, безперечно, йому було корисно. А щодо чищення черевиків, підсмажування грінок і вза­галі виконання обов’язків служки, то хіба їх не вважають необхідною часткою виховання молодого англійського джентльмена?-Ми не маємо на меті докладно розповідати про друге по­коління, а то ця повість ніколи не дійде до кінця. Тому скажемо лише кілька слів про шкільне життя Родона-молодшого. Полковник не забарився відвідати сина. Хлоп­чик видався йому досить здоровим і щасливим: вбраний у чорну мантійку і короткі штани, він весело усміхався до батька.

Полковник розважно задобрив синового керманича Блек­бола, давши йому соверен, щоб цей юний джентльмен добре ставився до свого служки. Мабуть, шкільна влада теж була прихильно настроєна до хлопця як до протеже вельможного лорда Стайна, небожа члена парламенту й сина пол­ковника та кавалера ордена Лазні, чиє прізвище з’явля­лося на шпальтах «Морнінг пост» у списках гостей, що були присутні на деяких найвишуканіших вечорах. Хло­пець мав доволі кишенькових грошей і щедро пригощав на них своїх товаришів пирогом з малиною. Його часто від­пускали в суботу додому до батька, який того дня влашто­вував справжнє свято. Коли Родон був вільний, то водив сина до театру, а як ні, то посилав його туди зі служником. У неділю хлопець ходив до” церкви з Брігс, леді Джейн та її дітьми. Полковник захоплено слухав синові розповіді про школу, про бійки та про обов’язки служки і невдовзі знав уже прізвища всіх учителів та найцікавіших учнів незгір­ше за сина. Він запрошував до себе додому шкільного товариша малого Родона і після театру донесхочу годував дітей тістечками й устрицями з портером.

Він удавав, що знає латинську граматику, коли син показував йому в книжці, що вони вже «пройшли».

Учися, синку,— поважно напучував він хлопця.—Не має нічого кращого за класичну освіту... нічого!-Бекі ставилася до чоловіка з кожним днем зневажли­віше.

Роби що хочеш: обідай, де тобі подобається, втішайся імбирним пивом і тирсою в Астлі або співай псалми з леді Джейн,— тільки не сподівайся, що й я буду морочитися з хлопцем. Мені треба дбати про твоє добро, оскільки ти сам про нього не можеш подбати. Хотіла б я знати, де б ти тепер був, у якому товаристві, якби я не піклувалась-про тебе.

І справді, на бідолашного Родона ніхто не звертав уваги на тих вечорах, куди звичайно ходила Бекі. Тепер її часто запрошували без нього. Ребека так говорила про вельмож, наче була володаркою Мейфейра,. а коли при дворі оголо­шували жалобу, вона завжди вбиралась у чорне.

Прилаштувавши малого Родона, лорд Стайн, який так по-батьківському вболівав за цю милу, убогу родину, вирі­шив, що їхні видатки можна дуже скоротити, відмовившись від послуг Брігс, і що Бекі досить кмітлива, щоб самій провадити своє господарство. В одному з попередніх роз­ділів ми вже розповіли, як цей доброзичливий вельможа дав своїй протеже гроші на сплату її невеличкого боргу міс Брігс, що, проте, лишилася й далі жити в своїх прия­телів. Із цього лорд зробив сумний висновок, що місіс Кроулі використала довірені їй гроші па щось інше, а не на те, для чого щедрий опікун їх позичив. Та лорд Стайн був надто делікатний, щоб поділитися своїми підозрами з місіс Бекі, яку могли прикро вразити всякі розмови про грошові справи і яка, певне, мала тисячі сумних причин ужити інакше великодушну позичку його милості. Але він вирішив сам з’ясувати, як насправді стоять справи, і обе­режно, дуже тактовно взявся до діла.

Насамперед він, коли випала нагода, розпитався про все в Брігс. Це було неважко зробити. Найменшого заохо­чення вистачало, щоб ця достойна жінка починала без упину говорити й виливати все, що було в неї на серці. Тому одного дня, коли місіс Родон поїхала кататися (як легко дізнався довірений служник його милості містер Фіч у платній стайні, де подружжя Кроулі тримало свою ка­рету й коней, чи, краще сказати, власник стайні тримав карету й коней для подружжя Кроулі), мілорд завітав на Керзон-стріт, попросив у Брігс чашку кави, сказав, що має добрі звістки з школи про малого Родона, і за п’ять хвилин дізнався, що місіс Родон не дала компаньйонці нічого, крім чорної шовкової сукні, за яку та була їй безмежно вдячна.

Лорд Стайн посміявся в душі з цієї наївної розповіді. Річ у тім, що наша люба приятелька Ребека якнайдокладніше доповіла йому про те, як страшенно зраділа міс Брігс, коли отримала гроші — тисячу сто двадцять п’ять фун­тів — і в які процентні папери вона їх уклала, а також про те, як шкода було самій Ребеці віддавати таку велику суму. «Хтозна,— думала, мабуть, ця мила жіночка,— може, він мені ще щось докине?» Проте мілорд нічого більше не запропонував малій хитрунці — певне, вважав, що й так уже виявив достатню щедрість.

Потім він поцікавився фінансовими справами самої міс Брігс, і та відверто розповіла його милості все: як міс Кроулі залишила їй спадщину, як частину тієї спадщини забрали родичі, як полковник Кроулі взяв другу частину, вклавши її під найкраще забезпечення, на високі проценти, і як містер Родон та місіс Ребека ласкаво взялись домо­витися з сером Піттом, що має якнайвигідніше вкласти й решту грошей, коли в нього буде час. Мілорд запитав, скільки грошей полковник уже вклав для неї, і міс Брігс відразу, не збрехавши, сказала, що та сума складає шістсот з чимось фунтів. . Але, розповівши все це, балакуча Брігс відразу пошкодувала, що була така відверта, й почала просити мілорда, щоб він нічого не казав містерові Кроулі.

Полковник був такий ласкавий... містер Кроулі може образитись, поверне гроші, і тоді я ніде не матиму за них таких добрих процентів.

Лорд Стайн, сміючись, пообіцяв, що ця розмова залиши­ться їхньою таємницею, і попрощався з міс Брігс, так само посміюючись у душі.

«От мале чортеня,— думав він.— Яка чудова артистка і який ділок! Недавно вона мало не видурила в мене ще одну таку суму своїми лестощами. Вона перевершує всіх жінок, яких я тільки знав за своє весело прожите життя. Ті просто діти в порівнянні з нею. Та й сам я дитина проти неї, вона мене обкрутила круг пальця, як хотіла, а я, старий дурень, розвісив вуха та й слухаю! Ну й бреше, як шовком шиє!» Бекі безмежно виросла в очах захопленого мілорда після такого доказу своєї спритності. Здобути гроші можна легко, але здобути вдвічі більше, ніж тобі треба, й нікому не заплатити — це вже неабияка штука! «А Кроулі,— думав далі мілорд,— Кроулі, виявляється, не такий дурень, яким він здається і прикидається.

Він також досить спритно облагодив цю справу. Ніхто б навіть не запідозрив з його вигляду й поведінки, що він хоч щось знає про цю махіна­цію; а це ж він напоумив на таке Ребеку і, звичайно, сам розтратив гроші». Ми знаємо, що, думаючи так, мілорд помилявся, але це дуже вплинуло на його ставлення до пол­ковника Кроулі: він почав обходитися з ним навіть без тієї крихти вдаваної поваги, яку досі виявляв цьому джентль­менові. Захисникові місіс Кроулі й на думку не спадало, що ця маленька леді могла прибрати гроші до власної кишені; і, може,— будемо відверті — маркіз оцінював пол­ковника Кроулі, виходячи з свого власного досвіду в сто­сунках з іншими чоловіками, яких він пізнав протягом свого довгого, весело прожитого життя, що давало йому змогу бачити багато людських слабостей. Мілорд купив за Свій вік стількох чоловіків, що йому справді можна було вибачити, коли він вирішив, що зна ціну й цьому джентль­менові.

Він покартав Бекі, як тільки трапилась нагода зустрі­тися з нею на самоті, й добродушно похвалив її за вміння Здобувати більше грошей, ніж їй треба. Бекі зніяковіла тільки на одну мить. Ця мила істота не мала звички криводушити, якщо до цього не змушувала її необхідність, зате в скруті вона брехала без сорому казка. В неї миттю ви­зріла нова, цілком правдоподібна й докладна історія, яку Бекі й виклала своєму патронові. Так, усе, що вона йому розповідала раніше,— брехня... негарна брехня. Вона сама визнав це. Але хто змусив її брехати?-Ох, мілорде,— мовила вона,— ви не знаєте всього, що мені доводиться мовчки витримувати. Ви бачите мене веселу й щасливу, коли я з вами... але ви не здогадуєтесь, що я терплю, коли поблизу немає мого захисника! Це чоловік погрозами й жорстокістю змусив мене попросити у вас су­му,, про яку я вам брехала. Це він, передбачаючи, що ви запитаєте, навіщо мені гроші, змусив мене вигадати пояс­нення, яке я вам дала. Він забрав їх. Він сказав, що спла­тив борг міс Брігс, і я не вважала за можливе, не сміла не вірити йому. Пробачте кривду, яку вам несамохіть вчинила людина, доведена до розпачу, й пожалійте нещасну безта­ланну жінку!-І Бекі гірко заплакала. Ніколи ще переслідувана добро­чесність не здавалася такою чарівно беззахисною.

Між ними відбулася довга розмова, поки вони коло за колом каталися разом по Ріджентс-парку в кареті місіс Кроулі,— розмова, подробиці якої немає потреби перека­зувати. Та наслідком її було те, що Бекі, повернувшись додому, вся сяючи, кинулась до своєї любої Брігс і сказала, що має для неї дуже добру новину. Лорд Стайн знов за­свідчив свою незвичайну шляхетність і щедрість. Він зав­жди думає про те, як би зробити комусь добро. Тепер, коли малий Родон поїхав до школи, їй уже не дуже потрібна її люба компаньйонка й приятелька. її хтозна-як засмучує думка про розлуку з Брігс, але в них такі достатки, що доводиться на всьому ощадити, і в цьому горі для неї в одна втіха: люба Брігс буде багато краще забезпечена в господі їхнього щедрого патрона, ніж у її скромному домі. Місіс Пілкінгтон, ключниця замку Гонтлі дуже постаріла, підупала на силі і хворіє на ревматизм, а тому вже нездатна наглядати як слід за таким великим будинком і їй треба підшукати заміну. Це чудова посада! Родина лорда при­їздить туди не більше як раз на два роки. Решту часу ключниця залишається господинею розкішного замку.

Чо­тири рази на день для неї накривають на стіл, її відвіду­ють священики й найшановніші особи графства, властиво, вона — володарка Гонтлі. І дві ключниці, що служили там перед місіс Пілкінгтон, вийшли заміж за тамтешніх пас­торів. Сама місіс Пілкінгтон не могла піти їхньою стежкою, бо вона — тітка теперішнього пастора. Те місце ще не надане остаточно Брігс, але вона може відвідати місіс Пілкінгтон і сама подивитися, чи її влаштовує така посада.

Якими словами можна змалювати безмежну вдячність сердешної Брігс? Вона тільки поставила умову, щоб малому Родонові дозволили відвідувати її в замку. Бекі пообіцяла їй таку ласку... все що завгодно. Вона вибігла назустріч чоловікові, коли той повернувся додому, і поділилася з ним радісною новиною. Родон зрадів, несамовито зрадів: з його сумління спав велетенський тягар — справа з грошима бі­долашної Брігс. Принаймні тепер вона влаштована, але... але на серці в нього було не зовсім спокійно. Щось тут було негаразд. Він розповів юному лордові Саутдаунові про вчинок маркіза Стайна, і той зміряв його дивним поглядом.

Полковник розповів і леді Джейн про цю нову ласку лорда Стайна, і вона теж глянула на нього дивно й три­вожно. Так само довівся й сер Пітт.

Ребека надто розумна і... жвава, щоб дозволити їй їздити на прохані вечори без компаньйонки,— одностайно визнали вони.— Ти повинен бути з нею, Родоне, хоч куди б вона їхала, і повинен мати когось біля неї... може, кот­русь панночку з Королевиного Кроулі, хоч такі вітрогонки не дуже пасують їй в охоронці.

Так, біля Ребеки хтось повинен бути. Але водночас вони розуміли, що чесній Брігс не можна нехтувати нагоду влаштувати своє життя; тому врешті вона зібралася й ви­рушила в дорогу. Отже, двоє найкращих Родонових варто­вих опинилися в руках ворога.

Сер Пітт побував у невістки й суворо поговорив з нею про звільнення Брігс та про інші делікатні родинні справи. Дарма Бекі доводила йому, що протекція лорда Стайна необхідна її бідолашному чоловікові і що було б жорстоко з їхнього боку позбавляти Брігс запропонованого їй місця. Упадання, лестощі, усмішки, сльози — ніщо не могло пере­конати сера Пітта, і між ним та Ребекою, якою він колись так захоплювався, відбулося щось дуже подібне до сварки. Він нагадав їй про честь родини, про незаплямовану репу­тацію прізвища Кроулі, обурено відзначив, що вона при­ймає в себе тих молодих розбещених французів, та й самого лорда Стайна: адже його карета завжди стоїть біля її дверей, він просиджує з нею щодня цілі години, і ці по­стійні візити дають підставу людям говорити про неї всяке. Як голова родини, він благав Бекі бути розважнішою. В то­варистві вже й так про неї іде поговір. Лорд Стайн хоч і великий вельможа, хоч він посідає високе становище й має різні таланти, але це така людина, що його прихиль­ність може скомпрометувати кожну жінку; сер Пітт просив, благав, наказував, щоб невістка була обачніша під час зустрічей з лордом.

Бекі пообіцяла серові Пітту все, що він хотів, проте лорд Стайн і далі часто навідувався до неї, тому баронет ще дужче розсердився. Не знаю, чи леді Джейн теж сердилася, чи, може, раділа, що її чоловік нарешті знайшов вади у своєї улюблениці. Оскільки лорд Стайн і далі вчащав до Ребеки, сер Пітт перестав до неї приїздити. Його дружина ладна була відмовитись від будь-якого спілкування з тим вельможею і відхилити запрошення на вечір шарад, яке прислала їй маркіза. Та сер Пітт вирішив, що треба прийняти запрошення, оскільки на вечорі буде присутній його королівська величність.

Хоч сер Пітт і прибув на той вечір, але рано залишив товариство, та й дружина його рада була швидше поїхати додому. Бекі лише перекинулася з ними словом і майже не помічала невістки. Пітт Кроулі заявив, що її поведінка була вкрай непристойна, і гостро засудив моду виступати у виставах та вбиратися, мов на маскараді, що зовсім не личить англійській жінці. Після закінчення шарад від ньо­го добре перепало й братові Радону за те, що той сам ви­йшов на сцену й дозволив своїй дружині виступати в тих непристойних грищах.

Родон пообіцяв, що вона більше не братиме участі в та­ких розвагах. Та й справді, може, під впливом натяків старшого брата й невістки він зробився уважним, зразко­вим сім’янином: перестав ходити по клубах і більярдних, тримався дому, возив дружину кататись і заповзятливо їздив з нею на всі вечори. Хоч би коли завітав до них лорд Стайн, він знав, що застане полковника вдома. А як Бекі хотіла поїхати кудись без чоловіка або отримувала запро­шення для самої себе, Родон рішуче вимагав, щоб вона від­мовлялася від них, і в його поведінці було щось таке, що змушувало її коритися. Маленька Бекі, треба віддати їй на­лежне, була захоплена Родоновою галантністю. Якщо його часом і нападав поганий настрій, то з нею ніколи такого не бувало. Чи вони сиділи з друзями, чи самі, вона завжди знаходила для чоловіка ласкаву усмішку й пильнувала, щоб йому було приємно й зручно. Ніби знов повернулися перші дні їхнього подружнього життя: той самий добрий гумор, prévenances /Послужливість (франц.)/ , привітність, щира довіра й уважність.

Наскільки приємніше,— казала вона,— що поряд зі мною в кареті сидиш ти, а не та стара дурепа Брігс! Живі­мо й далі так, коханий Родоне. Як би нам було добре, які ми були б щасливі, аби тільки мали гроші!-Після обіду Родон засинав у кріслі й не бачив її обличчя навпроти — похмурого, втомленого й страшного. Воно сяяло свіжою невинною усмішкою, коли чоловік проки­дався. Бекі весело цілувала його. І Родон дивувався, як до нього могла закрастися підозра. Ні, „ніяких підозр він не мав,— усі ті глухі сумніви й зловісні передчуття, що нако­пичилися в його душі, були тільки безпідставним виявом ревнощів. Бекі його любить, завжди любила. А що вона ко­ристується успіхом у товаристві, то це не її вина. Вона створена для успіху. Котра ще жінка вміє так розмовляти, співати і взагалі щось робити так, як Бекі? Аби тільки вона любила хлопчика! Так міркував Родон. Але мати й син ніяк не могли поладнати між собою.

Саме коли Родона мучили всі ці сумніви й нерозв’язані питання, сталася пригода, про яку ми розповіли в попередньому

Розділі, і бідолашний полковник опинився в по­лоні далеко від дому. ,

-

Розділ LUI ПОРЯТУНОК І КАТАСТРОФА-Наш приятель Родон прибув до будинку містера Мосса на Керсітор-стріт і був відповідно впроваджений у той по­хмурий притулок. Над веселими дахами Чансері-лейн займалася ранкова зоря, коли гуркіт брички збудив на тій вулиці луну. Малий каправий хлопчик-єврей з полум’яною, як ранкова заграва, головою відімкнув двері, і містер Мосс, супутник і господар Родона, провів його в покої нижнього поверху, весело запитавши, чи не хотів би він випити чо­гось гаряченького після дороги.

Полковник не здавався таким пригніченим, як можна було б сподіватися від смертного, що тільки-но покинув розкішний палац, placens uxor /Милу дружину (лат.)/ і опинився в борговій в’яз­ниці, бо, казати правду, йому вже доводилося разів зо два гостювати в закладі містера Мосса. Ми не вважали за по­грібне в попередніх

Розділах цієї повісті згадувати про такі дрібні, буденні неприємності, але запевняємо читача, що їх неможливо уникнути людині, яка живе невідомо на що.

Першого разу з полону містера Мосса Родона, тоді ще не одруженого, визволила тітчина щедрість, а коли йому ця халепа трапилася вдруге, маленька Бекі дуже розважно й люб’язно позичила певну суму грошей у лорда Саутдауна і лестощами вмовила чоловікового кредитора (того, що постачав їй шалі, оксамитові сукні, обшиті мереживом хус­точки та різні дрібнички) вдовольнитися частиною жаданої суми, а на решту взяти Родонове письмове зобов’язання сплатити гроші в певний термін. Отже, в обох випадках захоплення в полон і звільнення відбулося з усіх погля­дів галантно, тому полковник і Мосс були в дуже добрих стосунках.

Вам приготоване колишнє ваше ліжко, полковнику,— мовив той джентльмен.— Вам буде дуже зручно, чесно кажу. Запевняю вас, що ми його провітрюємо і даємо тіль­ки людям з найкращого товариства. Вчора на ньому зволив спати шановний капітан Феміш з п’ятдесятого драгунсько­го полку. Матуся викупила його через два тижні, це, каже, йому надалі наука. Але хай мене закон скарає, коли брешу, бідне було моє шампанське! Кожен вечір у нього гості, і все не абихто, а вест-ендських клубів: каштан Рег, ша­новний Дюсейс, який мешкає в Темплі, і ще такі, що ро­зуміються на чарці доброго вина, запевняю вас! Нагорі в мене сидить доктор теології, а ще п’ятеро джентльме­нів — у спільній їдальні. Місіс Мосо скликав до табль­доту о пів на шосту. А потім карти, музика. Будемо щасливі й вас там бачити.

Я подзвоню, коли мені буде щось потрібне,— мовив Родон і спокійно подався до своєї спальні.

Як ми знаємо, він був солдатом і не журився, коли доля часом підставляла йому ногу. Не такий витривалий чоловік, мабуть, негайно послав би дружині листа. «Та навіщо тривожити її сон?— розважно вирішив Родон.— Вона не знатиме, чи я в своїй кімнаті, чи де. Встигну написати їй, коли вона виспиться, та й сам відпочину. Це ж усього сто сімдесят фунтів, і хай «єні грець, якщо ми не виплутаємо­ся! » Думаючи про малого Родона (він не хотів, щоб хлоп­чик знав, у якому приємному місці опинився його батько), полковник ліг у ліжко, на якому недавно відпочивав капі­тан Феміш, і міцно заснув. Була вже десята година, коли він прокинувся; рудий хлопець приніс йому чудове сріб­не туалетне приладдя, сам пишаючись ним, і він почав голитися. Справді, будинок містера Мосса, хоч трохи й бруд­нуватий, був чудово опоряджений. На буфеті en permanence / Завжди (франц.)/ стояли брудні таці й відерця, в яких розтала крига, на заґратованих вікнах, що виходили на Керсітор-стріт, з ве­летенських, брудних позолочених карнизів звисали брудні жовті атласні завіси, на стінах у широких, брудних, позо­лочених рамах красувалися картини на біблійні сюжети або сцени з мисливського життя — всі вони були творами найбільших майстрів, і їх високо оцінювали під час век­сельних операцій, коли вони переходили з рук у руки. Сніданок полковникові теж подали в нечищеному, але чу­довому посуді. Міс Мосс, кароока дівчина в папільйотках, принесла полковникові чайник і, всміхаючись, спитала, чи добре він спав.

Принесла вона йому й номер «Морнінгцост» в прізвищами всіх тих вельмож, що вчора були на бенкеті в лорда Стайна. Був там і опис того блискучого свята й чу­дового виступу незрівнянної, талановитої місіс Кроулі.

Після жвавої розмови з тією леді (вона сиділа на краю столу з сніданком у невимушеній позі, виставивши напоказ спущену панхочу й атласний капець із стоптаним каблу­ком, що був колись білий) полковник попросив пера, чор­нила й паперу. На питання, скільки йому треба аркушів, він відповів:-Один.

Міс Мосс принесла йому той аркуш, тримаючи його пуч­ками. Багато таких аркушів приносила ця кароока дівчина, і багато сердешних полонених надряпували на ньому квап­ливі рядки, благаючи допомоги, а тоді міряли з кутка в куток цю непривітну кімнату, поки посланець вертався з відповіддю. Бідолахи завжди передають листи послан­цями, а не шлють поштою. Хто з нас не отримував від них листів з вологою ще облаткою і з повідомленням, що посла­нець чекає в передпокої на відповідь!-Що його звернення негайно подіє, Родон не мав ніякого сумніву.

«Кохана Бекі!— писав він.— Сподіваюся, тобі добре спалось. Не лякайся, що я не подаю тобі твою каву. Вчора ввечері, як я йшов додому з сигарою, мене спіткала халепа. Мене залигав Мос з Керсітор-стріт — це з його позолоченої розкішної вітальні я пишу цього листа,— той, що був спіткав мене два роки тому. Міс Мос подала мені чай, вона потовщала і, як завжди, ходить із спущеними до п’ят панчохами.

Це Натанів позов, сто п’ятдесят фунтів, а з видатками — сто сімдесят. Будь ласка, пришли мині скриньку з письмо­вим приладом і якийсь одяг — яв бальних черевиках і бі­лій краватці (вже схожій на панчохи міс Мос) — там у мене сімдесят фунтів. Як тільки отримаєш листа, поїдь до Натаиа, запропонуй йому сімдесят п’ять і попроси переписати вексель на решту суми, скажи, що я візьму вина, нам і так треба купувати херес до обідів, але не бери картин — вони задорогі.