Про що думала Ребека, коли він її залишив? Минуло багато часу після того, як він пішов, сонце заливало кімнату, а Ребека й далі сиділа на краю ліжка. Всі шухляди були повисовувані, а те, що в них досі лежало, тепер валялося долі: сукні й пера, шарфи й коштовності,— повалені ідоли Суєти лежали в руїні. Коси її розсипалися по плечах, сукня роздерлася, коли Родон зривав з неї діаманти.
Ребека чула, як він, залишивши її, через кілька хвилин спустився вниз і грюкнув дверима. Вона знала, що він не повернеться. Він залишив її назавжди. «Чи не накладе він на себе руки? — подумала Ребека.— Ні, хіба що після дуелі з лордом Стайном... Вона пригадувала своє довге життя, всі сумні події з нього. Ох, яким воно здавалося їй жалюгідним, яким безрадісним і надаремним! Може, й самій їй випити опіуму і теж вкоротити собі віку — попрощатися з усіма надіями, планами, боргами й успіхами? В такому настрої і застала її служниця-француженка: Ребека сиділа, мов на пожарищі, заломивши руки і втупивши поперед себе сухі очі.
Служниця була її повірницею, а платню вона отримувала від лорда Стайна.
Mon Dieu, madame, що сталося?-Авжеж, що сталася? Винна вона була чи ні? Ребека заявляла, що ні, та хто міг би сказати напевне, коли її уста говорили правду, і чи цього разу було чисте її зіпсоване серце? Стільки брехні й інтриг, стільки егоїзму й хитрощів, стільки знання й хисту — і таке банкрутство! Служниця засунула завіси і з удаваною ласкою вмовила господиню лягти в ліжко. Потім пішла вниз і позбирала коштовності, що валялися на підлозі, відколи Ребека кинула їх там на вимогу чоловіка, а лорд Стайн залишив вітальню.
Розділ LIV НЕДІЛЯ ПІСЛЯ БИТВИ
Будинок сера Пітта на Грейт-Гонт-стріт тільки почав свій ранковий туалет, коли Родон, у бальному костюмі, якого він не скидав дві доби, промчав повз злякану служницею, що мила сходи, і зайшов до братового кабінету. Леді Джейн уже встала і в халаті сиділа нагорі в дітей, наглядаючи, як вони одягалися, і слухаючи, як, пригорнувшись до її колін, вони проказували вранішні молитви. Щоранку вони разом з нею виконували цей обов’язок у себе до публічної церемонії, яку очолював сер Пітт і на якій мали бути присутні всі домашні. В кабінеті Родон сів у крісло перед столом баронета, де в зразковому порядку лежали «Сині книги», листи, рівно списані рахунки, симетрично складені брошури, застебнуті на замочок звітні книги, письмове приладдя, скриньки з депешами. Біблія, «Квартальний огляд» і «Придворний довідник» — усе рядочком, мов солдати на параді, що чекають огляду начальства.
Книга родинних проповідей, одну з яких сер Пітт звичайно виголошував удома щонеділі вранці, теж лежала напоготові, лишилося тільки розважно вибрати, котру саме проповідь узяти на сьогодні. А біля неї лежав номер газети «Оглядач», ще вогкуватий і рівненько складений, призначений для особистого користування сера Пітта. Тільки його камердинер дозволяв собі проглядати газету до того, як клав господареві на стіл. Цього ранку, перше ніж віднести її в кабінет, він прочитав яскравий звіт про «свято в Гонт-гаусі» з перерахуванням прізвищ усіх видатних осіб, що мали запрошення від маркіза Стайна на вечір, який ушанував своєю присутністю його королівська величність. Поговоривши про цю подію з ключницею та її небогою, з якими він пив уранці чай і їв гарячі грінки-з маслом у їхній кімнаті, і надивувавшись, як Родон Кроулі з дружиною дають собі раду, камердинер потримав газету над парою і знов рівненько склав, щоб до приходу господаря вона здавалася цілком свіжою і неторканою.
Бідолашний Родон узяв газету й спробував згаяти за нею той час, що лишався до приходу брата. Та літери розпливалися в нього перед очима, і він не сприймав жодного прочитаного слова. Урядові повідомлення й призначення (сер Пітт як громадський діяч зобов’язаний був їх переглядати, а то б він нізащо не допустив у свій дім недільних газет), театральна критика, опис змагання на приз у сто фунтів між «Баркінгським Громилом» і «Улюбленцем Татбері», навіть хроніка Гонт-гауса з дуже схвальним, хоч і стриманим описом славетних шарад, у яких відзначилась місіс Бекі,— все це, мов у тумані, пропливало перед Родоном, поки він сидів, очікуючи на появу голови роду Кроулі.
Тільки-но годинник з чорного мармуру в кабінеті почав різко видзвонювати дев’яту, з’явився сер Пітт, свіжий, вичепурений, з гладенько виголеним воскового кольору обличчям, з дбайливо зачесаним і намащеним ріденьким волоссям, у тугому комірці, накрохмаленій краватці й сірому фланелевому халаті; велично спускаючись сходами, він ще дочищував нігті — одне слово, справжній англійський джентльмен минулих часів, взірець охайності і всіляких чеснот. Він аж здригнувся, коли побачив у себе в кабінеті бідолашного Родона в пом’ятому костюмі, розпатланого, з почервонілими очима. Він подумав, що брат не зовсім тверезий і цілу ніч десь гуляв.
Господи милосердний! — вражено сказав він.— Що тебе принесло сюди так рано, Родоне? Чому ти не вдома?-Не вдома? — гірко засміявся Родон.— Не лякайся, Пітте, я не п’яний. Зачини двері, я хочу поговорити з тобою.
Пітт зачинив двері, підійшов до столу, сів у крісло — в те, що було призначене для відвідувачів: управителя, агента чи іншої довіреної особи, з якими мав справу баронет,— і почав ще завзятіше чистити нігті.
Пітте, я пропав,— по хвилі озвався полковник.—Пропав навіки.
Я завжди казав, що до цього дійде,— роздратовано вигукнув баронет, відбиваючи такт рівненько обрізаними нігтями.— Я попереджав тебе тисячі разів. Я більше не можу нічим тобі допомогти. Всі мої гроші розраховані до останнього шилінга.
Навіть ту сотню, що Джейн відвезла тобі вчора, а обіцяв дати завтра вранці своєму адвокатові і не знаю, як викручусь. Це не означає, що я взагалі відмовляюся допомагати тобі. Але заплатити твоїм кредиторам усе я не можу так само, як не можу сплатити національний борг. Сподіватися цього від мене — божевілля, справжнє божевілля! Треба піти на компроміс. Для родини це велика прикрість, але всі так роблять. Он Джордж Кайтлі, син лорда Регленда, минулого тижня став перед судом і вийшов з нього, як вони, здається, звуть це, поновленим у правах. Лорд Регленд не заплатив би за нього й шилінга і...
Мені потрібні не гроші,— перебив його Родон.— І я прийшов поговорити з тобою не про себе. Байдуже, що буде зі мною...
То в чому ж річ? — запитав Пітт, і йому явно відлягло від серця.
Йдеться про мого сина,— хрипким голосом відповів Родон.— Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, що будеш піклуватися про нього, як мене не стане. Твоя мила, добра дружина завжди була до нього ласкава, і вія любить її дужче за свою... тьху, чорт. Слухай ,.. Пітте ... ти знаєш, що гроші міс Кроулі мав отримати я. Мене виховували не як молодшого брата, а завжди потурали моїм примхам і лінощам.
Якби не це, я був би цілком іншою людиною. В полку я не так уже й погано виконував свої обов’язки. Ти знаєш, чому ті гроші не потрапили до мене і хто їх отримав.
Мені здається, що після тих жертв, які я приніс, і після тієї підтримки, яку ти бачив від мене, ці закиди зайві,— мовив сер Пітт.— Ти сам одружився, я тобі не вибирав пари.
Тепер уже немає ніякої пари,— мовив Родон.— Немає!-Ці слова вихопилися в нього з таким стогоном, що брат здригнувся.
Боже мій! Вона померла? — вигукнув сер Пітт із щирою тривогою і співчуттям.
Хотів би я сам померти,— відповів Родон.— Якби не малий Родон, я о сьогодні вранці перерізав собі горло... і тому негідникові також.
Сер Пітт миттю вгадав правду і збагнув, хто був тією особою, яку Родон хотів позбавити життя. Полковник коротко й недоладно розповів старшому братові, що сталося.
Вони з тим мерзотником склали цілий план,— сказав він.— На мене наслали судових виконавців, спіймали мене, коли я виходив з його будинку, а як я написав їй про гроші, вона відповіла, що лежить хвора в ліжку й викупить мене завтра. А повернувшись додому, я застав її в діамантах наодинці з тим падлюкою.
Потім він у кількох словах описав свою сутичку з лордом Стайном. Такі справи, як ця, кінчаються звичайно тільки дуеллю, заявив він, і після розмови з братом він піде зробити відповідні приготування.
І тому, що я не знаю, чи зостанусь живий,— мовив він глухим голосом,— а в хлопця немає матері, мені доведеться залишити його на тебе й на Джейн, Пітте... Я аж тоді заспокоюся, коли ти пообіцяєш бути йому за батька.
Старший брат був дуже схвильований і потиснув Родонові руку з такою теплотою, яку від нього рідко хто бачив. Родон провів рукою по своїх кущуватих бровах і сказав:-Дякую тобі, брате. Я знаю, що твоєму слову можна вірити.
Присягаюся, що дотримаю його,— мовив баронет. Так, без зайвих слів, вони дійшли згоди в цьому питанні.
Потім Родон дістав з кишені невеличкого гаманця, який він знайшов у скриньці Ребеки, і витяг з нього пачку кредиток.
Тут шістсот фунтів,— мовив він.— Ти не знав, що я такий багатий. Я хочу, щоб ти віддав ці гроші Брігс, вона їх нам позичила... Вона була добра до дитини і...
мені весь час було соромно, що я забрав гроші в бідолашної старої жінки. Ось ще трохи... собі я залишаю лише кілька фунтів... а це треба віддати Бекі на життя.
З цими словами він витяг з гаманця ще кілька кредиток і дав братові. Він був такий схвильований, що випустив гаманця, і з нього випала банкнота в тисячу фунтів — останній злощасний здобуток Ребеки.
Пітт нахилився й підняв її, вражений таким багатством.
Цю залиш мені,— мовив Родон.— Я сподіваюся ввігнати кулю в того, кому вона належить.— І подумав про-себе, що то буде добра помста: загорнути кулю в банкноту й убити нею Стайна.
Після цієї розмови брати ще раз потиснули один одному руку й розійшлися. Леді Джейн почула, що прийшов полковник, і, вгадуючи жіночим інстинктом лихо, нетерпляче ждала чоловіка поряд, у їдальні. Двері випадково залишилися відчинені, і, звичайно, вона, вийшла з їдальні, коли брати з’явилися на порозі кабінету. Вона подала Родонові руку й сказала, що рада буде, як він поснідає з ними, хоч стомлене неголене обличчя полковника та похмура міна її чоловіка свідчили, що їй обом не до сніданку. Родон щось промурмотів про нагальну справу й міцно потиснув ручку, яку вона несміливо подала йому. її благальний погляд не міг прочитати на його обличчі нічого, крім горя, але він пішов, не сказавши більше жодного слова. Сер Пітт теж не захотів нічого пояснювати їй. Діти підійшли привітатися з ним, і він холодно, як завжди, поцілував їх. Мати пригорнула їх до себе й тримала за ручки, поки вони стояли навколішки й слухали молитви, які сер Пітт читав своїй родині й челяді, що в святкових сукнях і лівреях сиділа рядком на стільцях з другого боку столу, на якому кипів чайник.
Сніданок тієї неділі так запізнився через згадану вище подію, що родина ще сиділа за столом, коли задзвонили церковні дзвони. Леді Джейн почувала себе надто слабою, щоб іти до церкви, хоч і під час спільної молитви її думки витали десь-інде.
Тим часом Родон Кроулі квапливо перейшов Грейт-Гонт-стріт і, вдаривши молоточком по голові великої бронзової медузи обіч брами Гонт-гауса, викликав червонопикого Сілена в червоному, гаптованому сріблом жилеті, воротаря цього палацу. Воротаря також налякала поява розпатланого блідого полковника, і він загородив йому дорогу, немов боявся, що той силоміць увірветься в дім. Але Родон Кроулі тільки витяг візитну картку й звелів швейцарові неодмінно передати її лордові Стайну, звернувши увагу на написану там адресу і не забувши сказати, що полковник Кроулі з першої години весь час сидітиме в Ріджент-клубі на Сент-Джеймс-стріт, а не вдома.
Гладкий, червонопикий воротар вражено подивився вслід Родонові, коли той повернувся й пішов геть; озиралися на нього й по-святковому вбрані люди, які де-не-де з’являлися на вулицях цієї ранньої години: хлопчаки з притулку з чистими, як сонце, обличчями, городник, що стояв, прихилившись до одвірка своєї крамнички, шинкар, що зачиняв на сонці віконниці, бо в церкві почалася відправа. На біржі теж жартували з розкуйовдженого полковника в бальному костюмі, поки він наймав бричку й наказував візникові везти його в Найтсбріджські казарми.
Скрізь по місту гомоніли дзвони, коли Родон прибув до Найтсбріджа. Якби він глянув убік, то міг би побачити свою давню знайому Емілію, що поспішала з Бромптона на Рассел-сквер. Школярі зграйками йшли до церкви, чисто підметені тротуари й верхні місця в каретах були повні людей, що зібралися на прогулянку.
Та полковник був надто заклопотаний своїми справами й не помічав, що робиться навколо. Біля казарм він відпустив бричку й сягнистим кроком зайшов до кімнати свого давнього приятеля капітана Макмердо, якого, на свою радість, застав удома.
Капітан Макмердо, бувалий солдат, учасник битви під Ватерлоо, улюбленець полку, в якому він тільки через нестачу грошей не досяг вищих чинів, втішався в ліжку ранковим спочинком. Напередодні він побував на веселій вечері, яку шановний капітан Джордж Сінкбарз влаштував у себе на Бромптон-сквер для своїх молодих приятелів з полку та кількох дам з кордебалету, і старий Мак, що почував себе вільно з людьми всякого віку і всякого рангу, що знався з генералами, псарями, танцівницями, бійцями навкулачки — одне слово, з найрізноманітнішими людьми,— відпочивав після нічної праці, і оскільки цього дня не був черговим, то лежав у ліжку.
Його кімната була вся обвішана картинами на теми балету, бійок навкулачки та іншого спорту, яких йому надарували друзі, коли залишали полк, одружувалися й вибирали собі спокійне життя. А що капітанові було вже майже п’ятдесят років і двадцять чотири з них він пробув у війську, то в нього зібрався своєрідний музей. Він був одним із найкращих стрільців в Англії і, як на свою чималу вагу, одним з найкращих їздців; з Кроулі вони були суперниками, коли той служив у війську. Одне слово, капітан Макмердо — бравий вояк з невеликою, коротко обстриженою сивою головою, в шовковому ковпаку, червонощокий, з червоним носом і довгими нафарбованими вусами — лежав у ліжку й читав у «Белловому житті» звіт про вже згадувану бійку навкулачки «Улюбленця Татбері» з «Баркінгським Громилом».
Коли Родон сказав капітанові, що йому потрібен друг, той чудово зрозумів, якої дружньої послуги він чекав від нього, бо вже залагодив для своїх знайомих десятки таких справ з незрівнянним хистом і розважністю. Його королівська величність, блаженної пам’яті головнокомандувач англійської армії, вельми поважав за це капітана Макмердо; він був надійним пристановищем для кожного джентльмена в біді.
У чім справа, голубе мій? — запитав старий вояк.— Знов якась картярська історія, як та, коли ми вколошкали д капітана Маркера?-Ні, йдеться... йдеться про мою дружину,— відповів Кроулі, опустивши очі й дуже почервонівши.
Капітан свиснув.
Я завжди казав, що вона тебе кине,— почав він (і справді, в полку та в клубах билися об заклад, коли мова заходила про те, як далі складеться життя полковника Кроулі,— такої невисокої думки були його товариші й світ про вдачу місіс Кроулі), але, побачивши, яким лютим поглядом відповів Родон на його слова, Макмердо вирішив, що краще буде не розводитись на цю тему.
І що, іншого шляху немає, голубе? — поважним тоном повів далі капітан.— Ти маєш тільки підозру чи... ще щось? Може, листи? Ти б не міг владнати все спокійно? Бачиш, у таких справах, як ця, найкраще не зчиняти ґвалту, коли є змога.
«Диви, він аж тепер її розкусив!» — подумав капітан, згадуючи незчисленні розмови в офіцерському клубі, де ім’я місіс Кроулі втоптували в болото.
Є лише один шлях,— відповів Родон,— і котрийсь із нас помандрує ним на той світ.