Так йому й треба,— сказав Макмердо.— А хто то був?-Родон відповів, що то був лорд Стайн.
Маркіз? Отуди в біса! А казали, що він... тобто, що ти...
Що, до лихої матері, ти маєш на думці? — заревів Родон.— Може, ти вже чув, як обмовляли мою дружину, і нічого мені не сказав, га?-Світ, голубе, любить поговір,— відповів той.— Хіба було б краще, в біса, якби я почав тобі переказувати, про що теревенять усякі дурні?-Ти повівся не по-товариському, Маку, хай тобі чорт,— сказав Родон. Геть пригнічений, він затулив обличчя руками й дав волю своїм почуттям, що глибоко зворушило зачерствілого старого солдата, який сидів навпроти нього.
Ну годі тобі, голубе,— мовив той.— Велика він цяця чи ні, а ми вженемо в нього кулю, хай би він сказився! А щодо жінок, то всі вони однакові.
Ти не знаєш, як я її любив,— схлипуючи, мовив Родон.— їй-бо, я ходив за нею, мов служник. Я віддав їй усе, що мав. Я став жебраком, тому що одружився з нею.
Повір мені, я заставляв свого годинника, щоб задовольнити якусь її нову забаганку, а вона... вона весь час складала гроші для себе й пожаліла сто фунтів, щоб вирятувати мене з біди.
Капітан Макмердо ніколи ще не бачив свого гостя таким схвильованим. Родон збуджено й недоладно розповів товаришеві, як усе відбулося. Той ухопився за деякі непевні місця в його розповіді.
А може, вона й справді невинна, коли так каже,— мовив він.— Стайн і раніше сотні разів бував з нею на самоті в тебе вдома.
Може, й так,— понуро, відповів Родон,— але ось це здається не зовсім невинним.— Він показав капітанові тисячофунтову банкноту, яку знайшов у гаманці Бекі.— Ось що він дав їй, Маку, а вона від мене втаїла. І, маючи такі гроші вдома, не захотіла допомогти мені, коли я опинився під замком.
Капітан не міг не визнати, що з тими грошима вийшло дуже негарно.
Поки вони радилися, Родон послав капітанового служника на Керзон-стріт з наказом своїй челяді, щоб та передала ним валізу з одягом, бо полковникові він був дуже потрібний. А тим часом Родон та його секундант з допомогою словника Джонсона, що вельми став їм у пригоді, на превелику силу склали листа, якого Макмердо повинен був послати лордові Стайну. Капітан Макмердо має честь засвідчити лордові Стайну свою повагу від імені полковника Кроулі й доводить до його відома, що полковник уповноважив його підготувати все необхідне для зустрічі, якої, він не сумнівається, вимагатиме його милість і яку обставини сьогоднішнього ранку роблять неминучою. Капітан Макмердо якнайшанобливіше просив лорда Стайна назвати з свого боку якогось приятеля, що з ним він (капітан М.) міг би зв’язатися, і висловлював бажання, щоб зустріч, по можливості, довго не відкладалася.
У дописці капітан повідомив, що йому доручено банкноту на велику суму, яку полковник Кроулі має підстави вважати власністю маркіза Стайна і яку за дорученням полковника він хотів би передати її власникові.
На той час, як лист був готовий, повернувся зі свого відрядження до полковника Кроулі на Керзон-стріт капітанів служник, але без саквояжа й валізки, по які його послано, дуже розгублений і збентежений.
Там нічого не хочуть дати,— сказав він.— У домі розгардіяш, усе перевернуте догори ногами. З’явився власник будинку а наклав на все лапу. Челядь пиячить у вітальні, І каже... кате, що ви втекли зі столовим сріблом, полковнику,— додав він, помовчавши.— Одна покоївка вже вшилася. А Сімпсон, ваш служник, п’яний як чіп, зчинив крик, каже, що не дасть нічого винести з будинку, поки не отримає платні.
Розповідь про бунт у Мейфейрі здивувала обох офіцерів і трохи пожвавила їхню досі смутну розмову. Вони посміялися з невдачі, яка спіткала Родона.
Я радий, що хлопця немає вдома,— сказав Родон, кусаючи нігті.— Ти пам’ятаєш, Маку, як я приводив його до школи верхової їзди? Як він упевнено тримався на норовистому коні, правда ж?-Так, гарно тримався,— погодився добродушний капітан.
А тим часом малий Родон сидів у каплиці «Білих ченців» серед п’ятдесяти таких самих, як він, хлопчаків і думав не про відправу, а про те, що наступної суботи поїде додому і батько, мабуть, щось йому подарує, а може, навіть поведе до театру.
Він у мене молодець,— вів далі Родон, все ще думаючи про сина.— Ось що, Маку, часом станеться якесь-лихо... часом мене вколошкають... я хотів би, щоб... знаєш... щоб ти пішов до нього і сказав йому, що я його дуже-любив, і таке інше. А ще... тьху, хай йому... а ще, друже, віддай хлопцеві ці золоті запонки, більше я нічого не маю.
Він затулив обличчя брудними руками, і по них покотилися сльози, залишаючи по собі чисті смуги. Капітанові Макмердо також довелося стягти з голови шовковий ковпак і витерти ним очі.
Піди вниз і замов нам щось на сніданок,— бадьорим голосом звернувся він до свого служника.— Що ти їстимеш, Кроулі? Скажімо, нирки з гострою приправою і оселедця. А ще, Клею, знайди полковникові щось із мого-одягу. Ми з тобою завжди були майже однакової статури, Родоне, голубе мій, і жоден з нас не гарцюватиме вже на коні так легко, як ми гарцювали тоді, коли щойно вступили до полку.
На цьому слові Макмердо повернувся до стіни й знов узявся читати «Беллове життя», щоб не заважати полковникові переодягтися, а коли той скінчив свій туалет, почав одягатися й сам.
Оскільки капітан Макмердо мав зустрітися з лордом, він вичепурився, як ніколи: нафарбував вуса так, що вони аж заблищали, надяг накрохмалену краватку й ошатний жилет буро-жовтого кольору. Молоді офіцери .в їдальні, куди полковник Кроулі прийшов раніше за свого приятеля, радісно привітали появу Макмердо й запитали його, чи він, бува, не зібрався йти сьогодні до вінця.
Розділ LV У ЯКОМУ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ ТА САМА ТЕМА-Бекі отямилась від заціпеніння й розгубленості, до якої нічні події довели її безстрашний дух, аж тоді, коли дзвони в каплиці на Керзон-стріт задзвонили на післяобідню відправу, і, вставши з ліжка, заходилася смикати за свій дзвоник, викликаючи служницю-француженку, що залишила її кілька годин тому.
Місіс Родон Кроулі надаремно смикала за дзвоник, бо хоч востаннє вона так шарпнула його, що урвала шнурок, мадемуазель Фіфін не з’явилася — не з’явилася й тоді, коли розпатлана господиня гнівно вибігла на сходи зі шнурком у руках і почала голосно гукати її.
Річ у тім, що служниці давно вже не було в домі,— вона собі дозволила покинути його «по-французькому», як у пас кажуть. Позбиравши у вітальні коштовності, мадемуазель піднялася нагору до своїх апартаментів, спакувала й поперев’язувала свої валізки, збігала по візника, власноручно позносила вниз речі, навіть не покликавши на допомогу інших служників, які, певне, й відмовилися б, бо смертельно її ненавиділи, і, ні з ким не попрощавшись, залишила Керзон-стріт.
На її думку, гра в цьому затишному родинному куточку скінчилася. Фіфін утекла в бричці, як тікали за таких1 обставин і значніші її співвітчизники, та, бувши передбачливішою чи просто щасливішою за них, вона прихопила не тільки свої речі, а й дещо з речей господині (якщо зрештою про ту леді можна сказати, що їй належало тут якесь майно),— не тільки забрала згадувані вище коштовності й кілька суконь, які їй дуже подобались і на які вона давно вже кидала оком: разом з мадемуазель Фіфін з будинку на Керзон-стріт зникли чотири позолочених свічники в стилі Людовіка XIV, шість позолочених альбомів і книжок мод, золота емальована табакерка, що колись належала мадам Дюбаррі, чудова чорнильничка й перламутровий бювар, якими користувалася Бекі, коли компонувала свої елегантні рожеві записочки, а крім того, все срібло зі столика, накритого для невеличкої festin , яку перебив Родон. Тарелі мадемуазель не взяла, мабуть, як надто незручні в дорозі; безперечно, з тієї самої причини вона лишила приладдя від каміна, дзеркала й невеличке фортепіано з червоного дерева.
Згодом якась дама, дуже подібна до неї, тримала крамничку модних капелюшків на вулиці Ельдер у Парижі, де вона жила у великій пошані, користуючись протекцією лорда Стайна. Та особа завжди називала Англію найпідступнішою країною в світі й розповідала своїм юним ученицям, що вона була affreusement volée /Нещадно обкрадена (франц.)/ на тому острові. Мабуть, саме з співчуттям до нещастя, яке спіткало в Англії мадам де Сент-Амарант, лорд Стайн виявляв до неї таку ласку.
Хай же вона розкошує й далі, як того заслужила,— на тих шляхах Ярмарку Суєти, де ходимо ми, вона вже не з’явиться.
Чуючи внизу розмову й метушню і обурюючись на зухвальство челяді, що не відповідала на її дзвінок, місіс Кроулі накинула халат і велично спустилася до вітальні, звідки долинав той гомін.
Чорношкіра куховарка розсілася на чудовій, оббитій ситцем канапі поряд з місіс Реглс і пригощала її мараскіном. Паж з великими блискучими ґудзиками, що носив записочки Бекі й так весело вистрибував навколо її маленької карети, тепер умочав пальці в крем і облизував їх, служник розмовляв з розгубленим, засмученим Реглсом, і хоч двері були відчинені й Бекі з відстані десь п’яти кроків кілька разів погукала челядь, ніхто її не попослухався.
Випийте чарчину, місіс Реглс, прошу вас,— казала саме куховарка, коли Бекі ввійшла до вітальні, метляючи білими полами халата.
Сімпсоне! Троттере! — люто закричала господиня.— Як ви смієте стовбичити тут, коли я вас кличу? Як ви смієте сидіти в моїй присутності? Де моя покоївка?-Паж, злякавшись, вийняв пальці з рота, але куховарка взяла чарку мараскіна, від якої відмовилась місіс Реглс, і, вихиливши її, зухвало глянула на Бекі поверх позолочених вінців. Видно, трунок додав відваги мерзенній бунтівниці.
От і сидимо, бо канапа не ваша,— сказала вона.— Я сиджу на канапі місіс Реглс. Не вставайте, місіс Реглс, мем. Я сиджу на канапі містера і місіс Реглс, яку вони купили за свою кривавицю і дуже дорого заплатили. І якщо я сидітиму тут, поки не отримаю своєї платні, то мені, певне, доведеться довго просидіти, місіс Реглс, і я таки сидітиму, ха-ха-ха! З цими словами вона налила другу чарку лікеру й знов . випила, лице огидніше й глузливіше скривившись.
— Троттере! Сімпсоне! Виженіть геть цю п’яну мерзотницю! — верескнула місіс Кроулі.
Аякже,— відповів служник.— Женіть її самі. Дайте нам нашу платню, а тоді женіть її; і мене так само. Ми враз ушиємося.
Ви що, зійшлися сюди, щоб мене ображати? — розлючено крикнула Бекі.— Ось повернеться додому полковник Кроулі, і я...
У відповідь на ці слова челядь брутально зареготала. Тільки Реглс не приєднався до того реготу,— він і далі був мовчазний і вкрай зажурений.
Він не повернеться,— сказав Троттер.— Він присилав по свої речі, а я не дозволив нічого взяти, хоч містер-Реглс віддавав їх. Та й полковник, він, мабуть, такий самий, як я. Він дременув, і ви, певне, теж чкурнете за ним. Ви обоє шахраї, та й годі. Не гавкайте на мене! Я такого не потерплю. Давайте нам нашу платню, кажу вам! Давайте платню! З того, як містер Троттер почервонів і як він заникувався, видно було, що на нього також подіяло вино.
Містере Реглсе,— роздратовано сказала Ребека,— невже ви дозволите цьому п’яниці ображати мене?-Цить, Троттере, годі тобі галасувати,— мовив паж Сімпсон. Йому стало шкода господині, що опинилася в такому скрутному становищі, і він стримав служника, коли той хотів відплатити за епітет «п’яниця».
О мем,— сказав Реглс.— Я ніколи не думав, що доживу до такого дня! Я знав родину Кроулі, відколи пам’ятаю себе. Я був тридцять років дворецьким у міс Кроулі, мені і в голову не клалося, що хтось із її родини доведе мене до банкрутства... так, до банкрутства,— мовив бідолаха, мало не плачучи.— Ви маєте намір мені заплатити чи ні? Ви прожили в цьому будинку чотири роки. Ви користувалися моїми речами, посудом і білизною. Ви завинили мені за молоко й масло двісті фунтів. Та ще й завжди вимагали свіжих яєць на яєчню і вершків для собаки.
Зате їй було байдуже, що їсть її рідна кров,— озвалася куховарка.— Якби не я, він помер би з голоду.
Тепер він на дармовому хлібі,— сказав Троттер і п’яно зареготав.
А чесний Реглс і далі жалібним голосом виповідав свою кривду. Все, що він казав, була правда. Бекі та її чоловік довели його до банкрутства. Наступного тижня кінчався термін векселів, а він не мав чим їх сплатити. Його пустять з торгів, виженуть з крамнички і з будинку, тому що він повірив родині Кроулі. Його сльози й нарікання ще дужче роздратували Бекі.
Ви всі, здається, проти мене,— гірко мовила вона.— Що ви хочете? Я не можу заплатити вам у неділю. Приходьте завтра, і я все вам віддам. Я думала, що полковник Кроулі вже розрахувався з вами. Ну, а як ні, то розрахується завтра.
Слово честі, що він вийшов звідси вранці, маючи в кишені півтори тисячі фунтів.
Він нічого мені не залишив. Звертайтеся до нього. Дайте мені капелюшок-і шаль і пустіть мене, щоб я його знайшла. Ми сьогодні з ним посварилися. Ви, мабуть, знаєте. Присягаюся, що всім вам заплатять. Полковник отримав добру посаду. Дайте мені вийти і знайти його.
Почувши цю відчайдушну заяву, Реглс і вся челядь вражено перезирнулися. З тим Ребека й залишила їх. Вона піднялася нагору й одяглась, цього разу без допомоги покоївки. Тоді зайшла до Родонової кімнати й побачила там спаковані валізку й саквояж, а на них — написану олівцем записку з наказом видати їх, коли по них прийдуть. Після цього вона піднялася в мансарду до кімнати покоївки: там усе було вичищене, всі шухляди стояли порожні. Ребека згадала про коштовності, і в неї не лишилося сумніву, що покоївка втекла.
Господи боже! Кому ще так не щастить, як мені?— вигукнула вона.— Бути так близько біля мети і все втратити! Невже нічого не можна поправити?-Ні, був ще один шанс.
Ребека одяглася й вийшла з дому цього разу без якихось перешкод, але сама. Була четверта година. Вона швидко здолала кілька вулиць (на візника в неї не було грошей) і не зупинилася, аж поки досягла дверей будинку сера Пітта на Грейт-Гонт-стріт. Де леді Джейн? Вона в церкві. Бекі її відсутність не засмутила. Сер Пітт був у себе в кабінеті й наказав, щоб його не турбували. Але ж вона повинна його бачити! Вона прослизнула повз охоронця в лівреї й опинилася в кімнаті сера Пітта швидше, ніж вражений баронет устиг відкласти газету.