Добре, хай буде «в біса»,— погодився містер Уенгем» якнайприязніше всміхаючись.— Гляньте на цю справу як світська людина... як чесна людина і зважте, чи ви не помилилися. Ви повертаєтесь додому з подорожі й застаєте — що?.. Мілорда Стайна, який вечеряє у вашому будинку на Керзон-стріт з місіс Кроулі. Хіба це щось таке дивне й нове? Хіба він не бував уже у вас сотні разів за таких самих обставин? Присягаюся честю і даю слово джентльмена (містер Уенгем приклав руку до жилета рухом досвідченого парламентарія), що ваша підозра неприпустима, цілком безпідставна, вона ображає шановного джентльмена, який безліччю добродійств довів свою прихильність до вас і... до чесної, невинної леді.
Не хочете ж ви сказати, що... що Кроулі помилився? — спитав містер Макмердо.
« Я вірю, що місіс Кроулі така сама невинна, як моя власна дружина,— палко мовив містер Уенгем.— Я певен, що наш приятель, засліплений шаленою ревністю, завдає удару не тільки кволому старому чоловікові, високому сановникові, своєму незмінному другові і благодійникові! але й своїй дружині, своїй власній честі, яку повинен шанувати, майбутній репутації свого сина і своїм життєвим успіхам.
Я розповім вам, що сталося,— повів далі містер Уенгем дуже врочистим тоном.— Сьогодні вранці по мене послали від мілорда Стайна, і я застав його в жалюгідному стані — мені навряд чи треба пояснювати вам, полковнику Кроулі, в якому стані буде літня, квола людина після особистої сутички з таким дужим чоловіком, як ви. Скажу вам просто у вічі: ви жорстоко скористалися перевагою, яку маєте завдяки своїй силі. Ви завдали моєму чесному, доброму приятелю не тільки тілесної рани, але й його серце, сер, обливалося кров’ю! Адже його так тяжко образив той, кому він робив добро і кого він обдаровував своєю прихильністю. Хіба це призначення, про яке повідомлено в сьогоднішніх газетах,— не доказ його ласки до вас? Коли я прийшов до його милості сьогодні вранці, на нього страшно було глянути. Але він так само, як і ви, горить бажанням помститися за образу — змити її кров’ю. Я думаю, вам відомо, полковнику Кроулі, що мілорд на це здатен?-Він сміливий чоловік,— сказав полковник,— ніхто цього не заперечує.
Перше, що він звелів мені зробити,— це написати виклик і послати його полковникові Кроулі «Один із нас,— заявив він,— не повинен залишитися живим після того, що сталося минулої ночі».
Кроулі кивнув головою і сказав:-Нарешті ви підходите до суті справи, Уенгеме.
Я доклав усіх зусиль, щоб заспокоїти лорда Стайна. «Господи боже, сер,— сказав я,— як я каюся, що ми з дружиною не прийняли запрошення місіс Кроулі повечеряти з нею! »-Вона вас запрошувала на вечерю? — запитав капітан Макмердо.
Після опери. Ось записка з запрошенням... стривайте... ні, це якийсь інший папірець... я думав, що прихопив її, та це не має значення, даю слово честі, що я його отримав. Якби ми були прийшли,— а ми лишилися вдома тільки тому, що в місіс Уенгем боліла голова: в неї дуже часто болить голова, особливо навесні,— якби ми були прийшли, а ви повернулися додому, то не було б ніякої сварки, ніяких образ і підозр. Отже, тільки через те, що в моєї бідолашної дружини боліла голова, ви тепер хочете наразити на смертельну небезпеку двох благородних людей і вкинути у вир ганьби і смутку дві найкращі й найстаровинніші родини в королівстві.
Містер Макмердо, вкрай спантеличений, глянув на товариша, а Родон з глухою люттю відчув, що здобич вислизає в нього з рук. Він не вірив жодному слову з тієї історії, а проте як поставити її під сумнів, як довести брехню?-Містер Уенгем провадив далі з тим самим гладеньким красномовством, до якого він часто вдавався у своїх парламентських виступах:-Я просидів коло ліжка лорда Стайна годину або й більше, переконуючи його, благаючи, щоб він відмовився від наміру вимагати поєдинку. Я пояснював йому, що обставини врешті проти нього,— вони справді викликають підозру. Так, я визнаю це: кожен чоловік на вашому місці міг піддатись омані... Я казав йому, що чоловік, охоплений ревнощами,— все одно що божевільний, і на нього так і треба дивитися... що дуель між вами накличе ганьбу на всіх зацікавлених, що людина з таким високим становищем, яке посідає його милість, не має права йти на публічний скандал у наші дні, коли безвідповідальні особи проповідують серед простолюду найжахливіші революційні принципи і найнебезпечніші доктрини рівності, і що, хоч він невинний, неодмінно підуть усякі плітки. Одне слово, я вблагав лорда не посилати виклику.
Я не вірю жодному слову з цієї історії,— сказав Родон, скрегочучи зубами.— Думаю, що це підла брехня і що вигадали її ви, містере Уенгеме. Якщо я не отримаю від нього виклику, то сам його пошлю, хай йому чорт!-Той вибух люті смертельно злякав містера Уенгема, він побілів, як полотно, і глянув на двері.
Але він знайшов собі оборонця в особі капітана Макмердо. Той джентльмен підвівся з місця і, пересипаючи свою мову лайкою, почав дорікати Родонові за його тон.
Ти доручив свою справу мені, то й поводься так, як я вважаю за потрібне, а не як тобі хочеться! Ти не маєш-права, в біса, ображати містера Уенгема такими словами. Ми повинні, хай йому трясця, вибачитись перед вами, містере Уенгеме. А щодо виклику лордові Стайну, то шукай собі когось іншого — я його не буду передавати. Коли мілорд, отримавши добру прочуханку, воліє сидіти тихо, то хай сидить, бий його лиха година. Що ж до історії з... з місіс Кроулі, то тут, я вважаю, нічогісінько не доведено. Твоя дружина невинна, як каже містер Уенгем. У кожному разі, ти будеш останній дурень, якщо не візьмеш тієї посади і не триматимеш язика на припоні.
Ви розмовляєте як розумна людина, капітане Макмердо! — вигукнув містер Уенгем, відчувши величезну полегкість.— Я ладен забути всі ті слова, які полковник Кроулі сказав мені в хвилину люті.
Я й думав, що ви їх забудете,— глузливо мовив Родон.
Не базікай зайвого, старий дурню,— добродушно сказав капітан.— Містер Уенгем не розбишака, до того ж він має цілковиту слушність.
Цю справу, я вважаю,— зрадів стайнівський емісар,— треба остаточно пустити в непам’ять. Жодне слово не повинне вийти за ці двері. Так буде найкраще не тільки для мого приятеля, але й для полковника Кроулі, що вперто вважає мене своїм ворогом.
Думаю, що й лорд Стайн не буде про це розводитись,— сказав капітан Макмердо,— та й нам багато балакати ні до чого. Ця справа не дуже приємна, хоч як на неї дивитися, і чим менше буде мови про неї, тим краще. Налупцювали вас, а не нас, і якщо ви задоволені, то ми теж, думаю, не повинні мати претензій.
Після цього містер Уенгем узяв капелюха, а капітан Макмердо пішов його провести, зачинивши за собою двері, щоб Родон міг собі полютувати на самоті. Коли обидва джентльмени опинилися надворі, капітан Макмердо суворо глянув на маркізового посланця, і на його круглому привітному обличчі з’явився вираз далеко не шанобливий.
Вам збрехати, як мені чхнути, містере Уенгеме,— сказав він.
Ви мене перехвалюєте, капітане,— відповів той усміхаючись.— Але кажу вам чесно, як на сповіді: місіс Кроулі запрошувала нас на вечерю.
Авжеж, і в місіс Уенгем заболіла раптом голова. Ось що: я маю тут банкноту на тисячу фунтів і хотів би вам її вручити, якщо ви зволите видати мені розписку. Я вкладу банкноту в конверт для лорда Стайна. Мій приятель не буде з ним битися.
Але його гроші нам не потрібні.
Усе це непорозуміння, сер, суцільне непорозуміння,—з найневиннішим виглядом мовив містер Уенгем, і капітан Макмердо, провівши його до східців клубу, відкланявся саме тієї миті, коли з’явився сер Пітт.
Вони були трохи знайомі, і капітан, повертаючись з баронетом до кімнати, де сидів його брат, під секретом розповів серові Пітту, як йому пощастило владнати справу між лордом Стайном і полковником.
Звичайно, сера Пітта дуже втішила ця звістка; він тепло привітав брата з мирним залагодженням прикрого конфлікту, принагідно прочитавши йому мораль про те, якого лиха завдають дуелі і який недосконалий цей спосіб вирішувати суперечки.
Після такого вступу він ужив усе своє красномовство, щоб помирити Родона з дружиною. Він переповів йому слова Бекі й додав, що це може бути правдою і що сам він вірить у її невинність.
Але Родон нічого не хотів слухати.
Вона ховала від мене гроші протягом десяти років,—мовив він.— Ще вчора вона божилася, що нічого не брала від лорда Стайна. Бо знала, що всьому кінець, коли я знайду гроші. Якщо вона, Пітте, й невинна, то поводилась не краще за винну, і я не хочу її бачити, не хочу! І він похнюпився, пригнічений, зломлений своїм горем.
Бідолаха,— сказав Макмердо й похитав головою.
Якийсь час Родон Кроулі плекав думку відмовитись від посади, що дісталася йому завдяки такій мерзенній протекції, і навіть хотів забрати сина зі школи, до якої лорд Стайн влаштував хлопця, дбаючи про свою власну користь. Але врешті брат і Макмердо вмовили його прийняти те добродійництво; особливо на нього вплинули докази капітана, що змалював йому, як лютуватиме лорд Стайн, коли згадуватиме, що допоміг зробити кар’єру своєму ворогові.
Коли маркіз Стайн одужав і почав виходити з дому, міністр колоній якось зустрів його і, вклонившись, щиро подякував від свого імені й від імені міністерства за таку чудову рекомендацію. Можна собі уявити, з яким задоволенням лорд Стайн вислуховував ті компліменти.
Таємницю його сутички з полковником Кроулі пущено в непам’ять, як сказав Уенгем, тобто її пустили в непам’ять секунданти і самі супротивники. Але вже того самого вечора про неї говорили за п’ятдесятьма обідніми столами на Ярмарку Суєти. Самий тільки пронозливий Кудкудакт побував на семи вечірках і скрізь розповідав цю історію з відповідними поясненнями й доповненнями. З якою величезною втіхою слухала її місіс Вашингтон Уайт! Дружина єпископа Ілінгського не знаходила слів, щоб передати своє обурення; єпископ того ж таки дня завітав до Гонт-гауса й записав своє прізвище в книзі гостей. Малий Саутдаун був засмучений; засмутилася і його сестра, леді Джейн, дуже засмутилася, запевняю вас. Леді Саутдаун написала про це другій своїй дочці на мис Доброї Надії. Днів зо три ціле місто гомоніло про цю історію, і вона не попала в газети тільки завдяки зусиллям містера Вога, що мав вказівку від містера Уенгема. Судові виконавці й оцінювачі наклали арешт на майно бідолашного Реглса з Керзон-стріт, а гарненька дама, що останньою винаймала той скромний будиночок, тим часом опинилася... де? Хто знав, де вона опинилася? Хто ще цікавився нею через кілька днів після того? Винна була вона чи ні? Всі ми знаємо, який світ милосердний і який суворий вирок виносить Ярмарок Суєти в сумнівних випадках. Дехто казав, що вона поїхала в Неаполь слідом за лордом Стайном, а інші — що його милість покинув Неаполь і втік у Палермо, почувши про її приїзд. Хтось чув, що вона живе в Бірштадті й стала dame d’honneur / Придворною дамою (франц./) болгарської королеви, ще хтось — що вона з’явилася в Булоні, а ще хтось — що вона мешкає в котромусь із пансіонів Челтнема.
Родон призначив їй досить пристойне річне утримання, а Бекі, безперечно, була з тих жінок, що й з мідяка вміють зробити великий торг. Він, їдучи з Англії, заплатив би всі борги, якби хоч одне страхове товариство погодилось застрахувати його життя, але клімат острова Ковентрі був такий нездоровий, що полковник не міг роздобути ані шилінга під свою платню. Проте він регулярно переказував гроші братові і з кожною поштою писав своєму малому синові. Він забезпечував Макмердо сигарами й посилав леді Джейн силу-силенну мушлів, кайєннського перцю, гострих маринадів, варення з гуави та інших колоніальних товарів. Посилав він братові в Англію і «Мочартаунську газету», в якій підносили до небес нового губернатора, тим часом як редактор «Мочартаунськрго вартового» (дружину якого не запросили в будинок губернатора) писав, що його ясновельможність — тиран, у порівнянні з яким Нерон був освіченим філантропом.
Малий Родон любив брати ті газети й читати про його ясновельможність.
Мати не робила ніяких спроб побачитися з сином. На неділю й на канікули хлопець приїздив до тітки; скоро він уже знав усі пташині гнізда в околицях Королевиного Кроулі і виїздив на полювання з гончаками сера Гадлстона, які йому так сподобалися ще під час того першого, незабутнього гостювання в Гемпшірі.
Розділ LVI З ДЖОРДЖІ РОБЛЯТЬ ДЖЕНТЛЬМЕНА
Джорджі Осборн остаточно оселився в будинку свого діда на Рассел-сквер, жив там у колишній батьковій кімнаті і був визнаним спадкоємцем усіх тамтешніх розкошів. Врода, смілива вдача і джентльменські манери хлопця скорили дідове серце. Містер Осборн пишався ним так само, як колись Джорджем-старшим.
Хлопця оточували більшими розкошами й дужче розбещували, ніж свого часу його батька. Торгівля містера Осборна останніми роками процвітала, його багатство і вплив у Сіті збільшилися. Колись він радів, що може віддати Джорджа-старшого в добру приватну школу, а куплене синові офіцерське звання було для батька невичерпним джерелом гордощів; але для малого Джорджі та для його майбутньої кар’єри старий націлявся куди вище. Він зробить з хлопця джентльмена, весь час казав містер Осборн, дивлячись на Джорджі. В уяві він бачив його студентом, членом парламенту, а може, навіть і баронетом. Старий вважав, що помре спокійно, коли побачить онука на певному шляху до цих почестей. Хлопчика буде виховувати першокласний учитель з університетською освітою, а не якісь там дурисвіти й шахраї, о ні! Ще кілька років тому містер Осборн люто накидався на всіх священиків, учених тощо, називаючи їх зграєю облудників і ошуканців, які тільки те й знають, що товчуть латину й грецьку, а інакше нездатні заробити собі шматок хліба, зграєю зарозумілих собак, що згорда дивляться на британських купців і джентльменів, хоч ті можуть скуповувати їх сотнями. А тепер він патетично нарікав на те, що його самого вчили мало й погано, і часто виголошував перед Джорджі пишномовні тиради про необхідність і перевагу класичної освіти.
Коли вони зустрічалися під час обіду, дід звичайно розпитував онука, що він читав того дня, і з великою цікавістю слухав розповідь хлопчика, вдаючи, ніби чудово розуміє все, що Джорджі йому каже. Насправді ж він робив сотні похибок і часто виявляв своє неуцтво. Від цього хлопцева пошана до нього аж ніяк не збільшувалась. Меткий розум і перевага в освіті дуже швидко показали Джорджі, що його дід — невіглас і дурень, тому він почав командувати ним і дивитися на нього звисока, бо хоч у яких скромних умовах ріс Джорджі, він уже на той час був кращий джентльмен, ніж його могли зробити всі дідові плани. Його виховувала добра, тендітна, ласкава жінка, яка пишалася тільки своїм сином; серце її було таке чисте, і поводилася вона так скромно й покірно, що вже саме це робило її справжньою леді. Вона жила для інших і виконувала свої обов’язки тихо й непомітно. Якщо вона ніколи не висловлювала блискучих думок, то й ніколи не казала і не думала нічого поганого; простодушна, щиросерда, ласкава й чиста — хіба наша сердешна Емілія не була справжньою леді?-Юний Джорджі володарював над тією м’якою поступливою жінкою. І контраст між її простотою та делікатністю і брутальною пихою тупуватого діда, з яким хлопцеві незабаром довелося спілкуватись, зробив його володарем і над ним. Навіть якби він був принцом королівської крові, то й тоді йому не могли б прищепити вищої думки про себе.
Поки мати Джорджі тужила за ним удома і цілими днями, а може, й невеселими самітними ночами думала про нього, цей юний джентльмен знаходив собі багато втіх і розваг, тому дуже легко витримував розлуку з нею. Малі хлопці, що плачуть, ідучи до школи, плачуть тому, що для них школа — дуже неприємне місце. Тільки дехто з них плаче через те, що розлучається з домівкою. Згадайте самі, як у вас швидко висихали в дитинстві сльози, коли вам давали імбирний медяник, а тістечко з повидлом було вам достойною винагородою за біль розлуки з матір’ю і сестрами, і ви зрозумієте, мій друже і брате, що й вам не випадає хизуватися своєю чутливістю!-Отже, Джордж Осборн жив серед таких вигод і розкошів, якими багатий і щедрий дід вважав за потрібне його оточити. Візникові наказано придбати для хлопця найкращого поні, якого лише можна було купити за гроші, і на ньому Джорджі вчився їздити спершу в школі верхової їзди, а потім, після того як він задовільно склав іспит з їзди без стремен і стрибків через бар’єр, йому дозволили кататися новим маршрутом у Ріджентс-парку і, нарешті, в Гайд-парку, де він з’являвся при повному параді, в супроводі служника Мартіна. Старий Осборн, який тепер гаяв менше часу в Сіті, доручаючи провадити справи молодшим компаньйонам фірми, часто їздив на прогулянку з міс Осборн і вибирав той самий модний шлях. І коли малий Джорджі під’їздив до них учвал, як справжній денді, опустивши вниз п’яти, дід штовхав ліктем дочку й казав:-Ти тільки глянь на нього, міс Осборн!-Він сміявся, червонів з радощів і кивав онукові з вікна карети. Служник Джорджі кланявся екіпажеві, а лакей старого кланявся хлопцеві. Тут-таки друга його тітка, місіс Фредерік Буллок (її карету з золотими биками — гербами Буллоків — на дверцятах і на збруї та з трьома блідими Буллоками в кокардах і перах, що визирали з віконець, щодня можна було бачити в Гайд-парку) — місіс Буллок, кажу, метала на малого узурпатора погляди, сповнені найлютішої ненависті, коли він, узявшись рукою в бік, у капелюсі набакир проїздив повз неї гордий, мов лорд.
Хоч йому було тільки одинадцять років, він носив штани з штрипками і пречудові чобітки, як дорослий чоловік. Він мав позолочені остроги, нагаєчку з позолоченим руків’ям, найелегантніші лайкові рукавички, які тільки могли вийти з майстерні Лема на Кондуїт-стріт, і зашпилював хустку на шиї дорогою шпилькою. Мати дала йому дві хустки на шию і сама пошила й помережила кілька сорочечок, та коли її Самуїл приїхав відвідати вдову, на ньому була багато краща білизна. На пластроні батистової сорочки сяяли ґудзики з коштовних каменів. Скромні подарунки Емілії були відкладені вбік,— я думаю, міс Осборн віддала їх синові візника. Емілія намагалася переконати себе, що їй приємна така зміна. І справді, вона була рада й щаслива, що її син такий гарний.
Емілія мала невеличкий силует Джорджі, зроблений за шилінг, і він висів над її ліжком поряд з іншим портретом. Одного дня, під час Своїх чергових відвідин, хлопчик, промчавши верхи вузенькою бромптонською вулицею, де всі жителі, як завжди, кинулись до вікон, щоб помилуватися його пишнотою, нетерпляче, з переможною усмішкою на обличчі, витяг з кишені пальтечка (чудового білого пальтечка з відлогою і оксамитовим коміром) червоний сап’яновий футлярчик і подав його матері.
Я купив це на свої гроші, мамо,— сказав він.— Думаю, що вам воно сподобається.
Емілія відчинила футлярчик і, охнувши з радості й розчулення, схопила хлопця в обійми, пригорнула до себе й почала його виціловувати. То був мініатюрний портрет самого Джорджі, дуже мило виконаний (хоч насправді Джорджі вдвічі кращий — так, звичайно, подумала вдова). Дідусь захотів замовити онуків портрет у художника, праці якого, виставлені у вітрині художньої крамниці на Саутгемптон-роу, привернули до себе увагу старого джентльмена, і Джордж, що мав удосталь грошей, спитав митця, скільки коштуватиме маленька копія портрета, сказавши, Що заплатить за неї сам і хоче подарувати її матері. Художникові це сподобалося, і він виконав копію за невелику суму, а старий Осборн, довідавшись про цей випадок, щось задоволено промурмотів і дав хлопцеві вдвічі більше соверенів, ніж коштувала мініатюра.
Та хіба можна порівняти дідове задоволення з нестямним захватом Емілії? Цей вияв синівської любові окрилив матір, і вона вирішила, що в цілому світі не мав такої доброї дитини, як її хлопчик. Протягом багатьох тижнів, думаючи про цю любов, вона відчувала себе щасливою. Вона краще спала, коли портрет лежав у неї під подушкою, а скільки, ох, скільки разів Емілія його цілувала, плакала над ним і молилася! Бодай маленька ласка з боку тих, кого вона любила, сповнювала її несміливе серце вдячністю. Відколи Емілія розлучилася з Джорджі, вона ще не знала такої втіхи й розради.
У своєму новому домі Джорджі поводився, як володар. Під час обіду він незворушно пропонував дамам вино й сам так пив шампанське, що дідусь був просто в захваті.
Гляньте лишень на нього,— казав, бувало, старий, аж сяючи з задоволення, і підштовхував ліктем сусіда. Бачили ви такого хлопця? Господи боже! Та він скоро придбає собі туалетне приладдя і бритву, їй-богу!-Проте друзі містера Осборна не були в такому захваті від хлопцевого блазнювання, як старий джентльмен. Судді Тойсвітові не вельми подобалося, що Джорджі втручався в розмову й не давав йому розповісти до кінця почату історію.
Полковникові Гултайсу було нецікаво дивитися на підпилого хлопчака. Дружина містера Пундика невідчула глибокої вдячності, коли Джорджі, зачепивши ліктем келих, вилив портвейн на її жовту атласну сукню, та ще й засміявся з її біди. Не дуже вона втішилася й тоді, коли Джорджі «дав бобу» на Рассел-сквер її третьому синові (юному джентльменові, на рік старшому за Джорджі, що приїхав додому на свята зі школи доктора Тікльюса в Ілінгу). Зате дід Джорджі, захоплений цим подвигом, подарував йому два соверени й пообіцяв винагороджувати його щоразу, як він зуміє «дати бобу» більшому й старшому за себе хлопцеві. Важко сказати, що доброго добачав ста-| рий у цих бійках. Він, мабуть, вважав, що сварки і бійки загартовують хлопців і що тиранство — корисна наука, яку .їм варто пізнати.
Англійську молодь так виховували з давніх-давен, і серед нас є сотні тисяч людей, що виправдують і схвалюють несправедливість, брутальність і жорстокість, яка часто панує в стосунках між дітьми.