Джорджі повернувся додому з добрим синцем під оком, а його тонка сорочка була замащена кров’ю з його власного зарозумілого носа. Дідові він сказав, що бився з якимось велетнем, і налякав свою сердешну матір у Бромптоні довгим, проте аж ніяк не правдивим описом тієї бійки.
Згаданий вище юний Тодд із Корем-стріт біля Рассел-сквер був відданим приятелем і обожнювачем Джррджа. Обидва вони любили малювати театральних героїв, ласувати цукерками й пирогом з малиною, кататися на санках та на ковзанах у Ріджентс-парку й на озері, Серпентайн, якщо дозволяла погода, або ходити до театру, куди з наказу містера Осборна їх часто водив Роусон, особистий Джорджів служник і охоронець, і де вони дуже зручно влаштовувалися в задніх рядах партеру.
У товаристві цього джентльмена вони побували в усіх головних театрах столиці, знали на прізвище всіх акторів від «Друрі-лейн» до «Седлерс-Уелз» і, звичайно, потім показували в зробленому з картону театрику багато з бачених п’єс і славетних персонажів Уеста родині Тоддів та своїм юним друзям. Роусон як людина широкої натури, коли мав гроші, пригощав хлопця устрицями після вистави і склянкою ромового пуншу на сон. Можна не сумніватися, що містер Роусон, у свою чергу, мав користь із щедрості свого юного хазяїна, вдячного за приємність, яку йому робив служник.
Прикрашати особу малого Джорджі запрошували відомого кравця з Вест-Енда,— містер Осборн казав, що не хоче братії жодного партача з Сіті чи з Голборна (хоч самого його вони цілком влаштовували),— і веліли йому не шкодувати коштів. Тому містер Вулзі з Кондуїт-стріт давав волю своїй уяві й досилав хлопцеві додому штани-фантазі, жилети-фантазі й куртки-фантазі в такій кількості, що ними можна було б одягнути цілу школу маленьких чепурунів. Джорджі мав білі жилетки для проханих вечорів, оксамитові жилетки з прорізом для звичайних обідів і чарівний теплий халатик, точнісінько як у дорослого. Він щодня переодягався до обіду, «наче справжній вестендський денді», як казав його дід. Він мав свого власного служника, що допомагав йому одягатися, з’являвся на його дзвінок і приносив листи завжди на срібній таці.
Після сніданку Джорджі вмощувався у кріслі в їдальні й читав «Морнінг пост», зовсім як дорослий.
А як він хвацько лається!—вигукували служники, захоплені такою ранньою дозрілістю.
Ті, хто ще пам’ятав капітана, його батька, казали, що Джорджі — викапаний татусь. Будинок просто ожив від його непосидющості, наказів, лайки й веселощів.
Джорджеву освіту довірено одному вченому, що мешкав у сусідстві, приватному педагогові, «який готує молодих аристократів і джентльменів до університету, парламенту й наукової діяльності, в навчальній системі якого не застосовують принизливої тілесної кари, й досі ще заведеної в старих учбових закладах, і в родині якого учні знайдуть елегантне, вишукане товариство і таку турботу й .ласку, як у рідній домівці». У такий спосіб домашній капелан графа Голодвірса, велебний Лоренс Віл з Гарт-стріт у Блумсбері, та його дружина місіс Віл намагалися принадити до себе учнів.
З допомогою таких оголошень у газетах і великої заповзятливості домашньому капеланові та його дружині щастило набрати кількох учнів, що платили великі гроші й начебто мешкали в розкішних покоях. Жив там один виходець з Вест-Індії, дженджуристий здоровило з обличчям кольору червоного дерева й кучерявою головою, якого ніхто не відвідував, далі один незграбний хлопець років двадцяти трьох, який занедбав свою освіту і якого містер та місіс Віл мали ввести у вищий світ, і ще двоє синів полковника Бенглса, що служив в Ост-Індській компанії. Вони всі четверо обідали за вишуканим столом місіс Віл, коли Джорджі привели до цього закладу.
Сам Джорджі, як ще з десяток хлопців, не жив при школі, а тільки з’являвся вранці під охороною свого приятеля містера Роусона і, коли була гарна погода, від’їздив після обіду верхи на поні в супроводі служника. В школі вважали, що його дід страшенно багатий. Велебий містер Віл часто сам вихваляв перед хлопцем дідове багатство, Казав, що Джорджі судилося посісти високе становище, що треба бути ретельним і беручким до науки в юності, щоб Підготуватись до почесних обов’язків, до яких він буде Викликаний, коли виросте, і що послух у дитинстві — найкраща запорука вміння керувати, як він стане дорослим. Тому він просив Джорджі не приносити до школи цукерків і не псувати ними здоров’я юним Бенглсам, які мали все, що потрібно, за вишуканим і багатим столом місіс Віл. Щодо навчання, то curriculum / Програма (лат.)/ його, як любив висловлюватись містер Віл, був надзвичайно широкий, і юним джентльменам на Гарт-стріт доводилось ознайомлюватися потроху з усіма відомими науками. Велебний містер Віл мав модель зоряного неба, електричну машину, токарний верстат, театр (у пральні), хімічне приладдя й те, що він називав добірною бібліотекою всіх творів найкращих стародавніх і сучасних авторів усіма мовами. Він водив хлопців до Британського музею і велемовно розповідав їм про старожитності й експонати з відділу природознавства так, що навколо нього збирався гурт слухачів, і всі в Блумсбері захоплювалися ним як надзвичайно освіченою людиною. I коли велебний містер Віл говорив (а він не мовчав майже ніколи), то намагався вибирати найкращі й найдовші слова, які тільки міг знайти в словнику, справедливо міркуючи, що гарний, вагомий і промовистий епітет коштує йому не дорожче за короткий і невиразний.
Так, наприклад, він казав Джорджеві в школі: — Повертаючись учора ввечері додому після вченої бесіди, якою мене вшанував мій чудовий приятель, доктор Балдерс— правдивий археолог, джентльмени, правдивий археолог,— я помітив, що вікна майже по-князівському розкішного палацу вашого шановного дідуся на Рассел-сквер були яскраво освітлені, наче з приводу учти. Чи слушна вигадка, що навколо розкішного столу містера Осборна бавилося вчора товариство вибраних мужів?-Малий Джорджі, якому притаманне було почуття гумору і який просто в вічі відважно й дуже вдало передражнював учителя, відповідав, що припущення містера Віла цілком справедливе.
Коли так, джентльмени, то в друзів, які мали честь утішатися гостинністю містера Осборна, не було підстав — я ладен закластися на що завгодно — нарікати на трапезу. Я сам не раз мав нагоду користатися його ласкою... До речі, містере Осборне, ти з’явилися сьогодні дещо запізно і вже не вперше впадаєте в цей гріх. Отже, я сам, джентльмени незважаючи на свою скромність, не був визнаний негідним Я того, щоб скуштувати вишуканого пригощання містера Ocборна. І хоч я трапезував з великими й вельможними людьми цього світу — бо гадаю, що можу зарахувати до них свого чудового приятеля й патрона, вельмишановного графа Джорджа Голодвірса,— а все ж запевняю вас, що стіл британського купця був так само розкішно накритий і гостей приймали так само люб’язно й шляхетно. А тепер, містере Блек, я попрошу вас читати далі уривок з Евтропія, який нам не дала закінчити пізня поява містера Осборна.
Ось цій великій людині й довірили на певний час ви-v ховання Джорджі. Емілію спантеличували гучні фрази містера Віла, проте вона вважала його на диво вченим. Сердешна вдова заприязнилася з місіс Віл, маючи на те свої причини. Вона любила бувати в цьому домі й дивитися, як Джордж приїздить туди вчитися. Вона любила і отримувати від місіс Віл запрошення на conversazioni які відбувалися раз на місяць (як вас повідомляла рожева картка з вигравійованим на ній словом Афіна) і під час яких учитель пригощав своїх учнів та їхніх приятелів ріденьким чаєм і вченою розмовою. Бідолашна Емілія ніколи не пропускала тих бесід і вважала їх чудовими, оскільки поряд з нею сидів Джорджі. Вона приходила пішки з Бромптона в будь-яку погоду, а коли гості розходились і Джорджі в супроводі служника Роусона від’їздив на Рассел-сквер, сердешна місіс Осборн брав | скидку, загорталася в шаль, лаштуючись додому, цілувала місіс Віл із сльозами на очах дякувала їй за чудовий вечір.
Щодо знань, які Джорджі вбирав у себе під наглядом цього незамінного вчителя, знавця всіх наук, то, як виходило з щотижневих звітів, ще їх хлопець приносив Додому дідові, успіхи його були відмінні. В табелі були надруковані десятків зо два або й більше назв різних галузей знань, і вчитель відзначав успіхи учня в кожній із них, 3 грецької мови Джорджі мав оцінку afHgxtBg1, в латинської optimus , з французької très bien і т, д., а наприкінці року всі учні отримували винагороди за ко-вен предмет. Навіть містер Суорц, кучерявий молодий джентльмен, брат по батькові шановної місіс Мак-Мул, містер Блек, двадцятитрьохрічний недоук з села та юний ледар і гульвіса Тодд, про якого ми вже вдували, діставали невеличкі книжечки з витісненим на них словом AOHNH і пишною латинською присвятою вчителя своїм юним друзям. Усі родичі того Тодда були нахлібниками в домі Осборна. Старий джентльмен зробив Тодда, що доти працював на посаді клерка, молодшим компаньйоном своєї фірми.
Містер Осборн був хрещеним батьком юного Тодда (який згодом почав писати на своїх візитних картках «Містер Осборн Тодд» і став завзятим модником), а міс Осборн возила до святої купелі міс Марію Тодд і щороку дарувала своїй хрещениці молитовник, колекцію повчальних брошур, томик протестантських церковних віршів чи ще якусь ознаку своєї доброта. Міс Осборн іноді возила Тоддів на прогулянку в своїй кареті, а коли вони хворіли, її служник у зашироких плюшевих панталонах до колін і в жилеті носив з Рассел-сквер на Корем-стріт варення та-інші ласощі.
Корем-стріт, звичайно, тремтіла і дивилася І знизу вгору на Рассел-сквер. Місіс Тодд, що вміла чудово вирізувати паперові оздоби на баранячі окости й робити гарненькі квіточки, качечки тощо з ріпи й моркви, часто приходила на «сквер», як вона казала, й допомагала своїм добродійникам готуватись до проханих обідів, навіть не мріючи й самій посидіти за столом. Якщо останньої миті котрийсь гість не з’являвся, тоді запрошували містера Тодда. Місіс Тодд з Марією з’являлися ввечері, несміливо стукали в двері внизу й саме тоді, коли міс Осборн і дами, яких вона вела під конвоєм, заходили до вітальні, теж опинялися там, готові розсипатися в дуетах, поки надійдуть чоловіки. Бідолашна Марія! Скільки їй, небораці, доводилось товкти ті дуети вдома, перше ніж вона виконувала їх прилюдно на Рассел-сквер!-Таким чином, здавалося, сама доля призначила Джорджі верховодити над кожним, з ким він стикався, а друзям, родичам та челяді — ставати перед ним на коліна.
Треба визнати, що він дуже радо змирився з таким становищем. Більшість людей миряться з ним. І Джорджі подобалося грати роль володаря, до якої, можливо, в нього була схильність від природи.
На Рассел-сквер усі боялися містера Осборна, а містер Осборн боявся Джорджі.
Хлопцева заповзятливість, постійне торохтіння про книжки й науку, схожість з батьком (який лежав у Брюсселі мертвий, не прощений) лякали старого джентльмена й давали онукові владу над ним. Старий здригався від мимовільного поруху чи тону хлоп’яти, які той дістав у спадок, і йому здавалося, що він знов бачить перед собою батька Джорджі. Поблажливістю до онука він хотів загладити жорстокість, виявлену колись до старшого Джорджа. Всі дивувалися, як ласкаво він ставиться до дитини. Він, своїм звичаєм, гримав і бурчав на міс Осборн, але всміхався, коли Джордж спізнювавсь на сніданок.
Міс Осборн, Джорджева тітка, була зів’ялою старою панною, що зігнулася під тягарем більш як сорокарічної нудьги і батькової брутальності. Кмітливому хлопчикові за іграшки було підкорити її. І коли Джордж хотів щось видурити в неї від банки варення у буфеті до потрісканих, засохлих старих фарб у її скриньці (давній скриньці, яка збереглася в неї з тих часів, коли вона вчилася в містера Сміт і була ще майже молода й
квітуча),— він отримував те, що хотів, а домігшись свого, не звертав більше на тітку уваги.
У школі його приятелями були пишномовний старий учитель, що підлещувався до нього, і нахлібник, теж старший за нього, якого він міг лупцювати. Люб’язна місіс Тодд радо дозволяла йому бавитися з своєю найменшою дочкою Розою Джемаймою, вродливою восьмирічною дівчинкою.
Вони так люблять гратися разом,— казала вона (певна річ, коли поряд не було мешканців «сквера»).
«Хтозна, що може статися! Хіба з них не чудова пара?»— думала собі розчулена мати.
Зламаний долею, старий дід з материного боку теж був підданцем малого тирана. Як йому було не поважати хлопчика, що має таке гарне вбрання і їздить верхи в супроводі служника? З другого боку, Джорджі постійно чув, як брутально лаяв і висміював Джона Седлі містер Осборн, його давній безжалісний ворог. Осборн називав його тільки старцем, вуглярем, банкрутом та іншими зневажливими прізвиськами. Тож як малий Джордж міг шанувати таку зневажену людину? Через кілька місяців після хлопчикового переїзду на Рассел-сквер померла місіс Седлі.
Вони ніколи не були близькими одне до одного. Джорджі навіть не вдавав, що сумує за бабусею. Він приїхав до матері в новому жалобному костюмчику й дуже розсердився, що йому не дозволили піти до театру на виставу, яку він давно хотів подивитися.
Хвороба старої леді забирала в Емілії весь час і, мабуть, була для неї порятунком. Що відомо чоловікам про мучеництво жінок? Ми б збожеволіли, коли б нам довелося витерпіти бодай соту частину тих щоденних страждань, які покірно витримує багато жінок. Нескінченне рабство без будь-якої винагороди, постійна доброта й ласка, що бачить у відповідь таку саму постійну жорстокість, праця, любов, терпіння, турботи — і жодного слова подяки. Скільки жінок мусять витримувати все це спокійно й виходити на люди з веселим виразом на обличчі, ніби їх ніщо не пригнічує! Ніжні, дбайливі рабині, як їм доводиться лицемірити!-Матір Емілії перенесли з крісла на ліжко, і більше вона вже з нього не вставала.
Емілія теж не відходила від її ліжка, крім тих випадків, коли бігала на побачення з Джорджі. Стара леді бурчала на неї навіть за це; колись, живучи в достатках, вона була добродушною, усміхненою, ласкавою матір’ю, та злидні й хвороба зломили її. Проте її недуги і буркітливість не пригнічували Емілію, а швидше допомагали їй витримувати інше, невідступне горе, від думок про яке її відвертали ненастанні поклики хворої. Емілія покірно терпіла материне вередування, поправляла їй подушку, завжди мала напоготові ласкаву відповідь на її підозріливе зауваження чи докір, утішала її словами надії, які могла знайти в своєму щирому, побожному серці, і сама затулила очі, які дивилися колись на неї так ніжно.
А потім вона весь свій час і всю свою ласку віддала овдовілому батькові, якого приголомшив цей останній удар і який почував себе безмежно самітним. Дружину, честь, майно — все, що він найдужче любив, віднято в нього навіки. Залишилася тільки Емілія, що своїми тендітними руками мала підтримувати його, немічного й пригнобленого. Ми не будемо довго спинятися на цій історії надто вона сумна й нецікава. Я вже бачу, як Ярмарок Суєти починав позіхати.
Одного дня, коли молоді джентльмени зібралися в кабінеті велебного містера Віла і домашній капелан ясновельможного графа Голодвірса заходився, як звичайно, виголошувати їм свої премудрощі, до дверей, прикрашених статуєю Афіни, під’їхав елегантний екіпаж, і з нього злізли два джентльмени. Юні Бенглси кинулися до вікна, маючи невиразну надію, що до них приїхав батько з Бомбея, я незграбний двадцятитрьохрічний здоровило, що нишком плакав над уривком з Ентропія, притулився мокрим носом до шибки й дивився на екіпаж, запряжений четвериком, поки служник у лівреї зіскочив з передка й допоміг прибулим вилізти.
Один гладкий, а другий худий,— сказав містер Блек, і тієї миті в двері внизу гучно постукали. Усі зацікавилися, починаючи від самого капелана, який |уже сподівався побачити перед собою батьків своїх майбутніх учнів, до Джорджі, що радів кожній нагоді відкласти книжку.
Хлопець у приношеній тісній лівреї з тьмяними мідними І ґудзиками, яку він завжди похапцем накидав на себе, коли треба було відчиняти двері, зайшов до кабінету і сказав:-Двоє джентльменів хочуть бачити Джорджа Осборна.
Вчитель того ранку мав з цим юним джентльменом коротеньку розмову, оскільки вони по-різному дивилися на використання ляпавок під час уроку, але обличчя його набрало звичного виразу ласкавої ввічливості, і він сказав:-Містере Осборне, я з спокійним серцем даю вам дозвіл побачитися з своїми друзями, що приїхали в екіпажі, і прошу вас передати їм шанобливе вітання від мене і від місіс Віл.
Джорджі вийшов до приймальні й застав там двох незнайомців. Він з зарозумілою міною, як звичайно, задер голову ї почав роздивлятися на них. Один був гладкий, вусатий, а другий — худий, високий, засмаглий, уже трохи сивий, одягнутий у синій сюртук.
Боже, який він схожий на нього! — вигукнув високий джентльмен, здригнувшись.— Ти здогадуєшся, Джордже, хто ми?-Хлопець зашарівся, як завжди, коли хвилювався, і очі в нього заблищали.
Цього джентльмена я не знаю,— відповів він,— а ви, мабуть, майор Доббін.
І справді, то був наш давній приятель. Голос у нього тремтів з радості, коли він вітався, узявши його за обидві руки й притягнувши до себе.
То мама розповідала тобі про мене, так? — запитав він.
Ще б пак,— відповів Джорджі,— сотні разів!
Розділ LVII Те, що Седлі під кінець свого життя дійшов до такого занепаду й приниження, що змушений був брати гроші в рук того, хто його найдужче кривдив і ображав, було одним із багатьох джерел, які живили пиху старого Осборна. Звиклий до успіху купець останніми словами лаяв старого жебрака, але іноді допомагав йому. Даючи Джорджі гроші для матері, він не забував натякнути, як завжди, брутально й безцеремонно, що його дід по матері — тільки жалюгідний старий банкрут і нахлібник і що Джон Седлі повинен дякувати тому, кому вже й так стільки винен, за цю великодушну допомогу. Джордж разом з грошима передавав ці хвалькуваті заяви матері й немічному старому вдівцеві, доглядати й розраджувати якого стало тепер для Емілії найпершим обов’язком у житті. Хлопець дивився зверхньо на кволого, зневіреного діда.
Може, в Емілії не вистачало «належної гордості», що вона погодилася брати гроші з рук батькового ворога. Але «належна гордість» ніколи не була властива цій бідолашній жінці. З натури несмілива й скромна, вона сама потребувала заступництва, а тим часом нескінченні злидні и приниження, щоденні нестатки й докірливі слова, невдячність у відповідь на ласкаві послуги стали її долею майже відтоді, як вона вийшла з дитячого віку,— з часів її нещасливого заміжжя з Джорджем Осборном. О ви, що дивитесь на те, як ваші ближні день у день несуть тягар своєї ганьби, мовчки страждають від ударів зрадливої долі, покірні і всім байдужі, убогі і навіть зневажувані за вбогість,— чи ви коли зійшли з високості своїх достатків і обмили ноги тим бідолашним стомленим жебракам? Навіть думка про них вам здається неприємною і принизливою. «Класи повинні існувати, повинні бути багаті й бідні»,— каже Багатій, смакуючи червоне вино (добре, коли він ще посилає крихти зі свого столу бідному Лазареві, який сидить у нього під вікном). Певне, що так! Та поміркуйте лишень, яка таємнича й часто незбагненна буває життєва лотерея, що дає одному багряницю й тонку білизну, а другому — лахміття, щоб прикрити тіло, і собак, щоб розраджували його.
Отже, я мушу визнати, що Емілія без особливої скрухи — навпаки, з почуттям, дуже схожим на вдячність,— приймала крихти, які час від часу кидав їй свекор, і годувала ними свого батька. Вона просто вважала, що це її обов’язок. Таку вже мала натуру ця молода жінка (любі дами, Емілії тепер ще тільки тридцять років, і ми дозволяємо собі називати її молодою жінкою) — таку вже, повторюю, мала Емілія натуру, що жертвувала собою і складала все, що мала, до ніг тому, кого вона любила. Скільки довгих ночей натруджувала вона свої пучки за невдячною працею для маленького Джорджі, коли той ще жив з нею; скільки ударів лихої долі, скільки докорів, нестатків, горя витримала вона задля батька й матері! І серед такого життя, сповненого покори, самоти й непомітних жертв, вона шанувала себе нітрохи не більше, ніж шанував її світ: мені навіть здається, що в глибині серця вона вважала себе духовно вбогою, нікчемною істотою, якій пощастило більше, ніж вона заслужила. О бідолашні жінки! Нещасні самітні страдниці й жертви, ваше життя — суцільні муки, ви щоночі лягаєте на ложе тортур у своїх спальнях і щодня кладете голову під сокиру за столом у вітальнях. Кожен чоловік, що бачить ваші страждання чи заглядає в ті понурі місця ваших тортур, мусить пожаліти вас і... подякувати богові за свою бороду. Пам’ятаю, як багато років тому я бачив у закладі для недоумкуватих та божевільних у Бісетрі поблизу Парижа якусь нещасну істоту, зігнуту під тягарем неволі і своєї недуги.
Хтось із нашого гурту дав йому в cornet — паперовому пакуночку — пучку дешевого тютюну. Для бідолашного епілептика то була надто велика ласка: він аж заплакав з захвату і вдячності; ми з вами так не розчулилися б, якби нам хтось подарував тисячу фунтів річного прибутку або врятував життя. Отож якщо належним чином тиранити жінку, то можна побачити, як дешевенька ласка з вашого боку викличе в неї на очах сльози, ніби ви ангел-благодійник.
Отаку милостиню доля часом дарувала сердешній Емілії — кращого вона нічого не бачила. її життя, що починалося далеко не в біді, стало врешті жалюгідним існуванням у поволі, довгим ганебним рабством. Малий Джордж інколи відвідував матір, скрашуючи її нужденне животіння блідим промінчиком надії. Рассел-сквер був межею її в’язниці: вона зрідка могла дійти туди, але на ніч завжди мусила вертатися до своєї камери, виконувати свої сумні обов’язки, сидіти коло ліжка невдячних хворих, витримувати дратівливість і тиранію сварливих, розчарованих старих батьків. Стільком тисячам людей, переважно жінкам, судилося терпіти таке довге рабство! Це доглядачки без платні, сестри-жалібниці, якщо вам ця назва краще подобаються, але без романтичного почуття самопосвяти; вони тяжко працюють, голодуючи й недосипаючи ночей, страждають, не маючи ні від кого ані крихти співчуття, і в’януть непомітні й нікому не відомі.
Таємничій, грізній Мудрості, що визначає людську долю, подобається принижувати і вкидати в розпуку ніжних, добрих і розумних, а звеличувати самолюбів, дурнів і негідників! О брате мій, будь скромний у своїх достатках! Будь ласкавий до тих, кому не дісталося такого щастя, як тобі, хоч він на нього дужче заслуговує.
Подумай, яке ти маєш право зневажати когось, ти, чиї чесноти — тільки відсутність спокус, чиї успіхи, можливо,— проста випадковість, чиє високе становище — заслуга далекого предка і чий добробут, мабуть,— лихий жарт долі.
Матір Емілії поховали на бромптонському кладовищі, такого самого дощового похмурого дня, як був тоді, згадала Емілія, коли вона вперше приїздила сюди, до церкви, щоб повінчатися з Джорджем. її малий син сидів поруч з нею в розкішному жалобному вбранні. Емілія впізнала стару прибиральницю і паламаря. Поки священик читав панахиду, думки її линули в минуле. Якби тепер у її руці не променіла теплом ручка Джорджі, вона, мабуть, залюбки помінялася б місцем з... Але їй, як завжди, стало соромно за такі самолюбні думки, і вона про себе помолилася богові, щоб він дав їй снаги виконувати далі свій обов’язок.
І ось Емілія вирішила докласти всіх зусиль, щоб зробити свого старого батька щасливим. Вона працювала не покладаючи рук, облатувала й обшивала батька, співала старому й грала з ним у триктрак, читала йому вголос газети й готувала їжу, водила його гуляти в Кенсінгтонський парк чи на Бромптонський бульвар, слухала його розповіді, весь час усміхаючись і ласкаво прикидаючись, що їй цікаво, або сиділа поруч з ним, віддаючись своїм думкам і спогадам, поки немічний, буркотливий батько грівся на сонці й нарікав на свої кривди й злигодні. Які гіркі, невтішні були ті вдовині думки! Діти, що бігали туди й назад широкими алеями парку, нагадували їй Джорджі, якого в неї забрали. Першого Джорджа в неї також забрали,— її егоїстична, грішна любов в обох випадках була жорстоко покарана. Емілія намагалася переконати себе, що цілком заслужила таку недолю — нікчемна, недостойна грішниця! Вона була самітна, як билинка в полі.
Я знаю, що повість про таку самотину у в’язниці нестерпно нудна, коли її не пожвавлюють якісь веселі чи смішні деталі: наприклад, зворушливий тюремник, дотепний комендант фортеці, мишка, що вибігає з нірки й грається в бороді та бакенах Латюда, чи підземний хід, який викопав Тренк за допомогою власних нігтів і зубочистки. Та повістяр, що веде мову про Еміліїн полон, на жаль, не має чим пожвавити свою розповідь. Прошу вас уявити собі, читачу, що в ту пору свого життя вона була дуже смутна, але завжди готова всміхнутися, коли до неї хтось озивався; вона жила дуже скромно, вбого, навіть, можна сказати, в злиднях, але співала пісні, готувала пудинги, грала в карти, лагодила шкарпетки — все для свого старого батька. Тому байдуже, героїня Емілія чи ні; дай боже нам з вами на схилі віку, коли ми також будемо старі буркотливі банкрути, знайти таке ласкаве плече, на яке можна було б опертися, і таку ніжну руку, що поправлятиме нам злежану подушку.