Можна, щоб пиріг був з родзинками, а не з кмином? “-Завдяки своїй перемозі Доббін. неймовірно виріc в очах у всіх школярів, і прізвисько «Фіга», досі тільки зневажливе, набрало тепер шанобливого відтінку і стало таким самим популярним, як кожне інше пестливе прізвисько в школі.
«Кінець кінцем він не винен, що його батько бакалійник»,— заявив Джордж Осборн, що хоч був малий, а вже мав неабиякий авторитет серед вихованців доктора Лупмена. І всі з ним радо погодились. Відтепер вважалося підлістю глузувати з Доббінового походження. «Фіга стало ласкавим, пестливим прізвиськом, і жоден, лакуза-наглядач більше не зважувався брати хлопця на сміх.
Нові обставини сприятливо позначилися на здібностях Доббіна. Він робив величезний поступ у шкільних науках. Сам незрівнянний Каф, своєю ласкою дивуючи і змушуючи червоніти Доббіна, допомагав йому перекладати й завчати латинські вірші, «муштрував» його після, уроків, і успішно перетяг з молодшого класу в середній, навіть там забезпечивши йому непогане місце. Виявилося, що хоч Доббін не мав хисту до класичних мов, зате в математиці був дуже кмітливий. На радість усім, він вийшов третім з алгебри на публічному літньому іспиті і отримав у нагороду французьку книжку. Треба було бачити обличчя його матері, коли сам доктор вручив йому «Телемаха» (такий чудовий роман!) з написом «Gulielmo Doufim» перед усією школою, батьками й родичами. Школярі на знак схвалення й симпатії заплескали в долоні. Хто б міг описати, як почервонів і збентежився Доббін, як незграбно він брав подарунок, і хто б міг порахувати, скільки ніг він настоптав, повертаючись на місце. Стрий Доббін, його батько, вперше відчувши повагу до сина, дав йому при всіх дві гінеї. Більшу частину тих грошей хлопець витратив на частування для всіх школярів, а після канікул повернувся вже у фраці.
Доббін був надто скромний, щоб допустити, ніби щаслива зміна в його житті була наслідком його власної великодушності й відваги: якимось дивом він дійшов висновку, що всі свої успіхи завдячує тільки посередництву й прихильності малого Джорджа Осборна, і відтоді запалав до нього такою любов’ю й відданістю, яка буває тільки в дітей; такою самою відданістю, яку у чарівній казці незграбний Орсон відчуває до прекрасного Валентина, свого переможця. Він обожнював Осборна й поклонявся йому. Ще до знайомства з Осборном він потай захоплювався ним. А тепер він став його служником, його собакою, його П’ятницею. Він вірив, що Осборн втілює в собі всі чесноти, що він найвродливіший, найвідважніший, найрозумніший і найвеликодушніший хлопець на світі. Він ділився з ним грішми, купував йому безліч подарунків — ножиків, пеналів, золотих брелоків, цукерок, співочих пташок і фантастичних книжок з великими кольоровими малюнками, що зображували королів та розбійників; на багатьох із них можна було прочитати напис: «Джорджеві Седлі Осборну, есквайру, від вірного товариша Вільяма Доббіна». Ці ознаки пошани Джордж приймав дуже прихильно, як і личило такому винятковому хлопцеві.
І ось лейтенант Осборн, прийшовши на Рассел-сквер того дня, на який була призначена прогулянка до Воксгола, заявив дамам: Місіс Седлі, думаю, що я не завдам вам великого клопоту: я запросив Доббіна, одного свого товариша, пообідати у вас, а потім піти з нами у Воксгол. Він майже такий скромний, як Джоз.
Скромний? Дурниці! — сказав товстун і кинув переможний погляд на міс Шарп.
Так, скромний, але ти, безперечно, граційніший, Седлі,— додав Осборн і засміявся.— Я зустрів його в Бедфорда, коли шукав тебе, і розповів йому, що міс Емілія вернулася додому, що ми їдемо ввечері гуляти й що місіс Седлі вже не сердиться за чашку, розбиту на дитячому святі. Ви пам’ятаєте ту халепу сім років тому?-Коли він геть облив рожеву шовкову сукню місіс Фламінго? — спитала добродушна господиня.— Який він був неповороткий! Та й сестри його не набагато граційніші.
Місіс Доббін була вчора з усіма трьома дочками в Гайбері. Ну й фігури, скажу я вам!
— Олдермен, здається, дуже багатий,— лукаво сказав Осборн.— Як ви гадаєте, чи котрась із них не була б мені до пари?-Овва, хотіла б я знати, кому ти потрібний з таким жовтим лицем!-Що? В мене жовте лице? Стривайте, що ви скажете, як побачите Доббіна! Він тричі мав жовту лихоманку, два рази в Нассау і раз у Сент-Кітсі.
Ну добре, добре. Для нас і твоє обличчя досить жовте, правда, Еммі? — мовила місіс Седлі.
На ці слова Емілія тільки всміхнулася й почервоніла. Бо, дивлячись на бліде, вродливе обличчя Джорджа Осборна, на його гарні, чорні, кучеряві й виплекані бакени, на які він сам поглядав надзвичайно вдоволено, вона думала в простоті свого наївного серденька, що ні в армії його величності, ні в цілому світі немає другого такого красеня й такого героя.
Мені байдуже, що в капітана Доббіна довге обличчя що він незграбний,— сказала вона. Я лише знаю, що він завжди буде мені подобатися.
Ця її нехитра мова означала тільки те, що Доббін був Джорджевим товаришем і захисником. Серед моїх однополчан немає кращого товариша й офіцера,— сказав Осборн,— хоч, звичайно, він. не Адоніс.— І лейтенант простодушно глянув на себе в дзеркало, але, помітивши, що міс Шарп зацікавлено стежить за ним, ледь почервонів.
А Ребека подумала: «Ah, mon beau monsieur! Здається, я тебе розкусила».
Хитра лисиця!-Увечері, коли Емілія, співаючи, мов жайворонок, квітуча, як троянда, убігла підстрибом до вітальні в білій мусліновій сукні, яка мала завоювати Воксгол, назустріч їй ступив дуже високий, незграбний чоловік з великими руками й ногами, з великими відстовбурченими вухами, з, коротко обстриженим чорним чубом, у погано скроєному мундирі зі шнурами і з трикутним капелюхом, які тоді носили, і вклонився так незграбно, що ніхто в світі гірше не зміг би вклонитися.
Це був не хто інший, як капітан Вільям Доббін 1 піхотного полку його Величності, який через жовту лихоманку повернувся з Вест-Індії, куди військова фортуна закинула його полк, тим часом як багато його хоробрих товаришів пожинали славу на Піренейському півострові.
Приїхавши, він постукав так легенько й несміливо, що дами нагорі не почули його, а то, будьте певні, міс Емілія нізащо не зважилася б убігти до вітальні співаючи. її ніжний, дзвінкий голосок проник у саме серце капітана і, так би мовити, звив собі там гніздечко. Коли вона простягла йому руку, він, перше ніж потиснути її, на мить спинився й подумав:-«Та невже це та сама дівчинка, яку я ще так недавно бачив у рожевій сукенці? Того вечора, коли перекинув чашку з пуншем, якраз після наказу про моє призначення? Чи це та дівчинка, яку Джордж Осборн називав своєю нареченою? Яка ж вона стала квітуча красуня і який скарб дістався тому пройдисвітові!»-Усе це промайнуло у нього в голові, поки він устиг потиснути Емілії ручку і впустити при цьому свого капелюха. Хоч Доббінова історія, відколи він залишив школу і аж до цієї хвилини, коли ми маємо приємність знов його зустріти, й не описана докладно, я, проте, думаю, що кмітливий читач досить чітко уявив собі її з розмов на попередніх сторінках.
Старий Доббін, нікчемний бакалійник, став Олдерменом Доббіном; а Олдермен Доббін — полковником легкої кавалерії Сіті, яка на той час палала войовничим бажанням відбити французьку навалу. Корпус полковника Доббіна, в якому старий Осборн був тільки непомітним капралом, вшанували своїм оглядом сам монарх та герцог Йоркський, і полковникові й олдерменові надали дворянство. Його син вступив до армії, а скоро в той самий полк потрапив і молодий Осборн. Вони служили у Вест-Індії і в Канаді. їхній полк щойно повернувся на батьківщину, і Доббін ставився до Джорджа Осборна так само щиро й великодушно, як і тоді, коли вони були школярами.
І ось браві вояки сіли обідати. Розмова точилася про війну і славу, про Боні, про лорда Веллінгтона і про останні новини в «Газеті». В ті славетні дні кожен номер «Газети» повідомляв про якусь перемогу; обидва наші сміливці прагнули побачити свої прізвища в списку відважних і проклинали свою нещасну долю, що загнала їх до полку, який не мав нагоди здобути славу. Ребеку Шарп захоплювали ті палкі розмови, а Емілія не могла їх слухати, тремтіла й мало не вмлівала.
Джоз розповів кілька своїх мисливських пригод і цього разу довів до кінця історію про міс Катлер та хірурга Ланса. Він пригощав Ре-беку всім, що було на столі, та й сам добряче наминав і не забував про вино. Коли жінки підвелися, щоб перейти до вітальні, він з убивчою грацією кинувся відчиняти їм двері, а вернувшись до столу, почав чарка за чаркою наливати собі бордо і з нервовою квапливістю пити.
Ну й жлуктить! — прошепотів Осборн Доббінові.
Так вони досиділи до того часу, коли приїхала карета, щоб везти їх у Воксгол.
Розділ VI
ВОКСГОЛ
Я знаю, що мелодія, яку я награю на своїй дудочці, дужо простенька (хоч зараз буде кілька приголомшливих Розділів), та хай ласкавий читач не забуває, що ми тепер ведемо мову тільки про родину біржового маклера на Рассел-сквер, а в тій родині гуляють, снідають, обідають, розмовляють і кохаються так, як усюди в звичайному житті, і те їхнє кохання не позначене ні якоюсь непомірною пристрастю, ні якимись незвичайними пригодами. Справи стоять ось як: Осборн, закоханий в Емілію, запросив на обід і у Воксгол також свого давнього приятеля Джоз Седлі закоханий у Ребеку. Чи він одружиться з нею? Ось яка тема нас тепер найдужче цікавить.
І цю тему можна було б опрацювати у вишуканій, романтичній чи жартівливій манері. Припустімо, що ми перенесли місце дії на Гровнер-сквер,— хіба не було б це декому цікаво? Припустімо, що ми показали б, як закохався лорд Джозеф Седлі і який відданий маркіз Осборн леді Емілії — з цілковитої згоди герцога, її вельможного батька. Або, припустімо, замість змальовувати високе панство, ми звернулися б до найнижчого прошарку суспільства і описали б, що робиться на кухні в Седлі: як чорношкірий Самбо закохався в кухарку (а так воно й було) і як він побився через неї з візником; як кухарчука застукали з украденим баранячим стегенцем і як нова femme de chambre місіс Седлі відмовилася йти спати без воскової свічки. Такі описи викликали б щирий сміх і їх визнали б «сценами з життя». Або, навпаки, нам заманулося б показати щось жахливе і зробити коханцем нової femme de chambre професійного грабіжника, який вдирається в будинок зі своєю ватагою, вбиває чорношкірого Самбо біля ніг його господаря, забирає Емілію в самій нічній сорочці й не відпускає її на волю аж до третього тому. Можна було б легко скомпонувати повість з такими приголомшливими подіями, що читач жадібно поглинав би її полум’яні сторінки. Уявіть собі, що, наприклад, цей
Розділ називається-„нічний напад”-«Ніч була темна й неспокійна, по небу пливли чорні, як смола, хмари. Шалений вітер зривав дашки з димарів на старих будинках, збивав черепицю і котив її, розтрушуючи, безлюдними вулицями. Жодна душа не зважувалась вийти надвір у таку бурю: сторожі поховалися в своїх будках, де їм однаково дошкуляв дощ і куди із страшним гуком падали блискавки й нещадно вбивали їх — одного влучило якраз навпроти Сиротинця. Обгорілий кафтан, розбитий ліхтар і палиця, навпіл розколена блискавкою,— оце й усе, що залишилося від гладкого Вілла Стовпена. На Саутгемптон-роу одного візника змело з карети й понесло — а куди? Вітер не каже, куди несе свою жертву, тільки десь далеко чути її прощальний крик! Моторошна ніч. Темна, як смола. Ні тобі місяця, та що там — пі місяця, ні зірок! Жодної блідої, мерехтливої зірочки. Одна було з’явилася звечора, визирнула на хвилину з чорного неба і, вжахнувшись, знов сховала своє личко.
Раз, два, три! Це умовний знак Чорної Маски.
Мофі! То твоя пика? —.почувся голос з темряви.—Я зараз візьму інструмент і колупну.
— Стули пельку і ладнай свою пукавку,— сказала Чорна Маска, жахливо вилаявшись.—Сюди, хлопці! Як хто зареве, беріть ножа і в черево. Заглянеш у комірчину, Опецьку! Ти, Марку, понишпори в скрині старого. А я,— додав він тихішим і ще страшнішим голосом,— візьму на себе Емілію.
Запала мертва тиша.
Ге? — сказала Маска,— наче хтось клацнув?» А то припустімо, що ми вибрали вишуканий стиль»
«Маркіз Осборн щойно послав свого маленького пажа з billet-doux до леді Емілії.
Та чарівна істота якраз узяла її з рук своєї femme de chambre, мадемуазель Анастасі.
Милий маркіз! Яка зворушлива чемність! Його ясновельможність прислав у своїй записці давно очікуване запрошення на бенкет у Девоншір-гаус!-Хто та з біса вродлива дівчина? — вигукнув того самого вечора sémillant принц Джордж Кембриджський у своїй віллі на Пікаділлі (щойно повернувшись із опери).— Любий Седлі, в ім’я всіх купідонів, познайомте мене з нею!-Monseigneur , її звати Седлі,— сказав лорд Джозеф, церемонно вклонившись-Vous avez alors un bien beau nom ,— відповів молодий принц, обертаючись на підборах з досить розчарованою міною і наступаючи на ногу старому джентльменові, який стояв позад нього і захоплено дивився на вродливу леді Емілію.
Trente mille tonnerres! — верескнула жертва, скорчившись у agonie du moment.
Дуже перепрошую, ваша милість,— вибачився молодий étourdi6, почервонівши й низенько схиливши свої русяві кучері. Він наступив на палець великого полководця тієї доби!-Девоншіре! — звернувся молодий принц до високого добродушного аристократа, риси якого свідчили про кров Кевендішів.— На одне слівце! Ви не передумали розлучатися зі своїм діамантовим намистом?-Я вже продав його за двісті п’ятдесят тисяч фунтів принцові Естергазі.
Und das war gar nieht teuer, potztausend! — вигукнув якийсь угорський вельможа» і т. ін. і т. ін.
Отож, бачите, мої любі дами, як можна було б написати наш роман, коли б автор захотів, бо, щиро казати, він однаково знайомий і з Ньюгейтською в’язницею, і з палацами нашої шановної аристократії, тобто те й те бачив знадвору. Та оскільки я не розумію ні жаргону й звичок злодійських кубел, ні різномовних балачок, що їх, як свідчать модні романісти, ведуть ті, хто дає тон у салонах, то ми, з вашого дозволу, мусимо скромно дотримуватися середини, вибираючи ті сцени й персонажі, які нам найбільше знайомі. Одне слово, якби не цей невеличкий відступ,
Розділ про Воксгол був би такий незвичайно короткий, що його навряд чи взагалі можна було б назвати
Розділом, але все ж таки це
Розділ і до того ж важливий. Хіба в житті кожного не буває коротеньких
Розділів, на перший погляд незначних, які, проте, можуть змінити всю його долю?-Тому сядьмо в карету разом із нашим товариством і поїдьмо до Воксгола. Хоч навряд чи знайдеться для нас місце біля Джоза й міс Шарп, які сидять спереду, а навпроти них, між капітаном Доббіном та Емілією, насилу втиснувся Осборн.
Усі, хто сидів у кареті, були певні, що цього вечора Джоз запропонує Ребеці Шарп стати місіс Седлі. Батьки вдома теж не заперечували проти такого кінця. Між нами кажучи, старий Седлі досить зневажливо ставився до сина, він вважав, що Джордж пихатий, ледачий, зманіжений самолюб. Його дратувало синове наслідування великосвітських манер, і він відверто глузував з його хвалькуватих і пишномовних історій.
Я йому залишу половину свого майна,— сказав старий,— а крім того, він матиме доволі й свого власного. Але я певен, що якби ти, я чи його сестра завтра померли, він тільки вигукнув би: «От тобі й на!» — і спокійнісінько сів би обідати. Я не хочу ще й про нього думати. Нехай одружується з ким хоче. Це не моя справа.
З іншого боку, Емілія, дівчина добра й чутлива, була просто в захваті від думки про такий шлюб. Раз чи двічі Джоз мало не сказав їй щось дуже важливе, що вона дуже б хотіла почути, але так і не зміг вилити перед нею свою душу, а, на превелике розчарування сестри, тільки тяжко зітхав і виходив з її кімнати. • Від цієї таємниці ніжне серденько Емілії весь час тремтіло. Вона не заводила мови про цю делікатну справу з Ребекою, зате винагороджувала себе довгими задушевними бесідами з економкою Бленкінсоп, яка натякнула про це покоївці міс Седлі, покоївка мабуть, ненароком щось бовкнула кухарці, а та, я певен, розтрубила новину всім крамарям, тож про Джозове весілля говорило на Рассел-сквер досить багато людей.
Звичайно, місіс Седлі вважала, що для її сина принизливо одружуватися з дочкою художника. «Ну, що ж тут такого, місіс,— боронила Ребеку економка Бленкінсоп,—.
ви самі були тільки дочкою бакалійника, коли виходили заміж за містера Седлі, тоді — писаря в біржового маклера, та й грошей ви не мали й п’ятисот фунтів, а тепер он як забагатіли». Емілія теж погоджувалася з цією думкою, і добродушна місіс Седлі поступово змирилася з нею.
Старий Седлі тримався осторонь.