37029.fb2 Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 70

Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 70

Старий Седлі дуже прихилився до дочки після смерті дружини, а Емілія теж знаходила розраду в тому, що вико­нувала свій обов’язок перед батьком.

Та ми не маємо наміру довго залишати цих двох людей у таких принизливих, злиденних умовах. Що стосується-мирних благ, то їм обом судилися й кращі дні. Можли­во, уважний читач уже здогадався, хто був той гладкий-джентльмен, який разом з нашим давнім приятелем майором Доббіном приїздив до школи відвідати Джорджі.

Це ще один наш давній знайомий, що повернувся до Англії, і в такий час, коли його присутність могла стати дуже ко­рисною для його рідні. Майорові Доббіну легко було отримати від свого добро­душного командира дозвіл поїхати в невідкладних особи­стих справах у Мадрас, а звідти, певне, й далі, в Європу; він без перепочинку їхав удень і вночі, поки досяг мети своєї подорожі, і так поспішав, що прибув у Мадрас у страшній лихоманці. Служники, які супроводили майора, доправили його, непритомного, до будинку одного при­ятеля, де він розраховував пожити до від’їзду в Європу, і протягом багатьох, багатьох днів усі думали, що він ні­коли не поїде далі, як на цвинтар біля церкви святого Георгія, де солдати дадуть прощальний салют над його могилою і де спочиває багато відважних офіцерів, далеко від рідної землі.

Поки сердешний майор борсався в гарячці, ті, хто догля­дав його, могли почути, як вів марив про Емілію. Думка, що він ніколи її не побачить, гнітила його у хвилину про­світку. Він вважав, що настала його остання година, і вро­чисто приготувався до відходу на той світ: дав лад своїм земним справам і залишив невеличке майно тим, кому най­дужче бажав добра. Приятель, у будинку якого він лежав, посвідчив його духівницю. Доббін висловив бажання, щоб його поховали з тоненькою кісочкою каштанового волосся, яку він носив на шиї і яку, по правді сказати, отримав від Еміліїної служниці в Брюсселі, коли молодій удові об­стригли коси під час хвороби, що зваляла її з ніг після смерті Джорджа Осборна на Сен-Жанській височині.

Доббін опритомнював, трохи одужував, тоді знов злягав; йому стільки разів пускали кров і стільки давали каломелі, що лише його міцний організм міг витримати всі ті процедури. Від нього залишився майже самий кістяк, і він не міг звестись на ноги, коли його посадили на борт «Ремчандера», корабля Ост-Індської компанії під командуванням капітана Брега, який заплив до Мадраса доро­гою з Калькутти. Приятель, який доглядав його під час хвороби, пророкував, що бідолашний майор не витримає дороги і одного ранку, в савані з прапора і матроського гамака, полетить за борт, забравши з собою на дно моря реліквію, яку він носив біля серця. Але чи йому допомогло морське повітря, чи надія, що знов ожила в ньому, але відколи корабель розпустив вітрила і взяв курс додому, нашому приятелеві полегшало, і не встиг він доплисти до мису Доброї Надії, як цілком одужав (хоч був худий, мов гончак).

Кірк буде розчарований, що цього разу не отримає звання майора,— казав Доббін усміхаючись.— Він споді­вався прочитати в газеті про своє підвищення, коли полк повернеться додому.

Бо треба додати, що поки майор лежав хворий у Мадрасі, куди він так квапився потрапити, славетний *** полк, який провів багато років за межами батьківщини, а після повер­нення з Вест-Індії не засидівся в Англії через Ватерлооську кампанію і з Фландрії знов був переведений до Індії, тепер отримав наказ повернутися додому. Таким чи­ном, майор міг би плисти разом зі своїми товаришами, якби захотів чекати, поки вони прибудуть до Мадраса.

Може, тепер, коли він був такий виснажений, йому не дуже хотілося знов опинитись під опікою Глорвіни.

Думаю, що міс О’Дауд доконала б мене, якби ми їхали разом,— казав він, сміючись, своєму супутникові.—-А втопивши мене, вона б узялася за вас, будьте певні, і привезла б вас до Саутгемптона як свій трофей. Отак-то,-любий Джозе!-І справді, тим супутником на борту «Ремчандера» був не хто інший, як наш огрядний приятель. Він прожив у Бенгалії десять років — і нескінченні обіди, сніданки, світле пиво й червоне вино, тяжка праця на службі й коньяк з водою, яким йому доводилося підтримувати своє здоров’я, далися взнаки Седлі Ватерлооському. Визнано, що йому необхідна подорож до Європи. Відслуживши в Індії повний термін на високій платні, що дозволило йому відкласти чималу суму грошей, Джоз міг їхати додому й залишатися там з доброю пенсією або повернутися назад до Індії і знов посісти становище, на яке йому давали право службовий стаж і його неабиякий хист.

Він трохи схуд, відколи ми його бачили востаннє, зате став ще величніший і врочистіший. Як ветеран Ватерлоо, він знов запустив вуса й поважно походжав по палубі в чудовому оксамитовому кашкеті з золотим галуном, щедро оздобивши свою особу безліччю шпильок та всі­ляких коштовностей. Він снідав у себе в каюті, а щоб вийти на палубу, вбирався так ошатно, ніби мав з’яви­тися на Бонд-стріт чи на іподромі в Калькутті. Джоз віз з собою служника-тубільця, що подавав йому люльку і но­сив на тюрбані срібний герб родини Седлі. Той служник знемагав від Джозової тиранії. Джоз дбав про свій ви­гляд, мов жінка, і просиджував за туалетом не менше часу, ніж якась підтоптана красуня. Наймолодші паса­жири з корабля — юний Чефферс із 150-го полку та бідо­лашний Рахіте, що повертався додому після третього на­паду лихоманки, любили піддражнювати Седлі за столом у кают-компанії і підбивати його на розповіді про диво­вижні подвиги, які він вчинив під час полювання на тиг­рів і війни з Наполеоном. Джоз був незрівнянний, коли, стоячі біля могили імператора в Лонгвуді, змальовував цим джентльменам і молодим офіцерам корабля — майора Доббіна не було при цьому — всю битву під Ватерлоо і мало не стверджував, що Наполеон ніколи б не опинився на острові Святої Єлени, якби не він, Джоз Седлі.

Коли вони відпливли з острова Святої Єлени, Джоз щед­ро пригостив усіх вином і консервованим м’ясом із кора­бельних запасів, а також содовою водою з великих бари­лець, які він узяв у дорогу для власної насолоди. Жінок па борту не було.

Майор передав право старшинства Джозові, тому він сідав за столом на чільному місці, і капітан Брег та офіцери «Ремчандера» ставились до нього з пова­гою, яка належала йому за рангом. Коли знялася дводенна буря, Джоз, досить таки наляканий, ушився до своєї каюти, звелів забити дошками ілюмінатор і пролежав весь той час на койці, читаючи «Пралю з парафії Фінчлі», яку залишила на борту «Ремчандера» вельмишановна леді Емілі Горнблоуер, дружина велебного Сайласа Горнблоуера, пливучи на мис Доброї Надії, де цей джентльмен був місіонером. Та для звичайних обставин він віз цілу паку романів і п’єс, які залюбки позичав іншим пасажирам, здо­бувши своєю ласкавістю і послугавістю їхню прихиль­ність.

Багато, багато вечорів просиділи містер Седлі і майор па юті, розмовляючи про домівку, поки корабель прокла­дав собі шлях крізь розбурхане море і над головами в них світили місяць та зорі; майор звичайно курив манільську сигару, а його приятель — кальян, який йому готував служник.

Диво дивне, як наполегливо і як спритно майор спрямо­вував ті розмови на Емілію та на її малого сина. Джоз, трохи роздратований невдачами старого Седлі та його без­церемонними звертаннями по допомогу, лагіднішав, коли майор нагадував йому, як батькам тяжко живеться і які вони безпорадні. Мабуть, Джоз не захоче оселитися разом з ними: їхні звички можуть не відповідати його уподо­банням, бо він молодший і звик до іншого товариства (на цей комплімент Джоз уклонився); а проте, казав майор, як добре було б Джозові мати в Лондоні власний дім, а не мешкати по-парубоцькому, як раніше! Емілія, його се­стра, була саме тією особою, що могла добре вести такий дім; яка вона елегантна, яка мила, які в неї витончені й гарні манери! Він без кінця розповідав про успіхи, які місіс Осборн мала колись у Брюсселі й Лондоні, де нею захоплювалися люди, що належали до дуже високих кіл. Далі він натякнув, як гарно було б, коли б Джоз послав Джорджі де доброї школи і зробив з нього людину, тому що мати і її батьки неодмінно розбестять хлопця. Одне слово, хитрий майор домігся від Джоза обіцянки, що той потурбується про Емілію та її сина-сироту. Він ще не знав, що сталося в невеличкій родині Седлі: що смерть забрала в Емілії матір, а багатство — Джорджа. Одне було певне: цей закоханий джентльмен середнього віку щодня й що­години думав про місіс Осборн і всім серцем хотів їй робити добро. Він умовляв, задобрював, улещував і ви­хваляв Джоза з такою наполегливістю і сердечністю, яких, дуже можливо, й сам не сподівався від себе. Але багато чоловіків, що мають незаміжніх сестер чи навіть дочок, можуть пригадати, які надзвичайно люб’язні до братів і батьків бувають джентльмени, коли вони залицяються до сестер і дочок. Може, й на нашого хитруна Доббіна напало таке лицемірство.

Правду-кажучи, майор Доббін, прибувши на борт «Ремчандера», що стояв на мадраському рейді, перші три дні ще не почав видужувати, а, навпаки, був у дуже тяжкому стані; не підбадьорила його й поява давнього знайомого, .містера Седлі, поки між ними не відбулася одного дня розмова, коли майор лежав на палубі, дуже кволий і мля­вий. Він сказав тоді, що, здається, його кінець уже близь­ко; він заповів ту дещицю яку мав, своєму хрещеникові і сподівається, що місіс Осборн згадуватиме його часом ласкавим словом і буде щаслива в шлюбі, який вона мав намір узяти.

В шлюбі? Якому? — здивувався Джоз.— Вона не згадувала ні про який шлюб і, до речі,— от що цікаво! —-писала в листі, що майор Доббін збирається одружитись, і висловлювала надію, що він буде щасливий.

Якого числа були писані ті листи, що їх Седлі отримав з Європи? Джоз приніс їх з каюти. Вони були на два місяці пізніші за майорові. Після цього корабельний лікар похвалив себе за те лікування, що його він призна­чив новому пацієнтові, якого йому передав мадраський лікар з дуже малою надією на одужання. Бо від того дня, від того самого дня, коли лікар поміняв мікстуру, майор Доббін почав оклигувати. Отак і вийшло, що заслужений офіцер, капітан Кірк, не дочекався звання майора.

Коли корабель поминув острів Святої Єлени, майор Доббін так подужчав і повеселішав, що всі його супут­ники дивувалися. Він жартував з мічманами, фехтував з помічниками капітана, лазив по вантах, мов хлопчак, якось увечері заспівав жартівливу пісеньку на потіху всьому товариству, що попивало грог після вечері, і став такий веселий, жвавий і милий, що навіть капітан Брег, який не бачив нічого особливого в цьому пасажирові і спершу вважав його не дуже розумним, мусив визвати, що майор стриманий, але добре освічений і достойний офіцер.

Манери в нього не найкращі, хай йому біс,— казав Брег своєму старшому помічникові,— він не пасував би-до губернаторського палацу, Роупере, де його милість —і леді Вільям також,— був такий ласкавий до мене, по­-тиснув при всіх мені руку, а під час обіду в присутності самого головнокомандувача запросив випити з ним пива.

Манери в нього, кажу, не найкращі, але все ж таки щось у ньому, є.

Висловивши таку думку, капітан Брег довів, що не лише добре командує кораблем, а й розуміється на людях.

Та ось, коли до Англії залишалося десять днів дороги, «Ремчандер» потрапив у штиль, і Доббін став такий нетерп­лячий і дратівливий, що товариші, які досі захоплювались його жвавістю і добродушністю, не могли надивуватися. Настрій у нього покращав аж тоді, коли знов повіяв віте­рець, а як на борт піднявся лоцман, він страшенно роз­хвилювався. Господи боже, як закалатало в нього серце, коли на обрії з’явилися два знайомі шпилі Саутгемптона!

-

Розділ LVIII НАШ ПРИЯТЕЛЬ МАЙОР

Наш майор здобув на борту «Ремчандера» таку славу, то коли вони з містером Седлі спускалися у вимріяний баркас, який мав забрати їх з корабля, вся команда — мат­роси й офіцери на чолі з самим великим капітаном Брегом — гукнула тричі «ура» на честь майора Доббіна. Він дуже почервонів і збентежено кивнув їм у відповідь голо­вою. Джоз, мабуть, подумавши, що то гукають йому, зняв кашкета з золотим галуном і врочисто помахав ним своїм друзям. Потім вони попливли до берега і з великою гід­ністю висадилися на пристані, звідки рушили до готелю «Роял Джордж».

Хоч вигляд розкішного круглого ростбіфа і срібного дзбана, який наштовхує на думку про справжній британ­ський ель і портер домашнього виробу, завжди тішить око мандрівника, що повернувся з чужих країв і заходить у спільну їдальню «Роял Джорджа», хоч ця картина так підбадьорює і розчулює кожного, хто опиниться в цьому затишному, зручному, ніби власна домівка, готелі, що йому хочеться побути тут кілька днів, а все ж Доббін негайно завів мову про поштову карету і, тільки-но до­сягти Саутгемптона, почав рватися до Лондона. Проте Джоз і слухати не хотів про дальшу мандрівку того самого вечора. Чого він має труситися ніч у кареті, коли тут є широке, м’яке, застелене периною ліжко замість огидної вузької койки, в яку насилу влазив гладкий бенгальський джентльмен під час плавання? Він не може й думати про від’їзд, поки його багаж не пройде митниці, і не поїде далі без свого кальяна. Отже, майорові дове­лося чекати цілу ніч, і він послав додому листа, повідом­ляючи родичів про свій приїзд. Він і Джоза вмовляв на­писати своїй родині. Джоз пообіцяв, що напише, але не дотримав слова.

Капітан, лікар та ще кілька пасажирів з корабля прийшли до готелю й пообідали з нашими дру­зями. Джоз перевершив самого себе — такий розкішний замовив обід і пообіцяв майорові, що вранці поїде з ним далі. Господар готелю сказав, що йому страх приємно було дивитися, як містер Седлі пив свою першу пінту портеру. Якби я мав час і зважився відхилитись від теми, то на­писав би цілий

Розділ про першу пінту портеру, випиту на рідній англійській землі. Ох, яка вона добра! Варто поїхати з дому на рік, щоб потім мати можливість наті­шитись цим першим ковтком.

Вранці, ледь зазоріло, майор Доббін вийшов з своєї кім­нати, як завжди, гладенько виголений і старанно одягнений. Ніхто в готелі ще не вставав, крім коридорного, який, здавалося, ніколи не лягав спати. Порипуючи чобітьми, майор походжав по темних коридорах і слухав хропіння різноманітних пожильців готелю.

Потім невсипущий кори­дорний, плентаючи від дверей до дверей, почав збирати блюхери, веллінгтони, оксфорди та інше взуття, вистав­лене за порогом. Згодом піднявся Джозів служник-тубілець і заходився готувати важкенне туалетне приладдя свого пана та набивати йому кальян. Тоді повставали покоївки і, зустрічаючись у коридорі з чорношкірим служ­ником, зойкали, думаючи, що то чорт. Він і Доббін пере­чіпались у коридорах за їхні відра, поки покоївки шару­вали готельні підлоги. Коли з’явився перший заспаний офіціант і зняв засуви з вхідних дверей, майор вирішив, що пора вирушати в дорогу, й звелів негайно викликати карету, щоб можна було швидше їхати.

Потім він подався до кімнати містера Седлі і, розсу­нувши запинало широкого двоспального ліжка, з якого чути було Джозове хропіння, сказав:-Вставайте, Седлі! Пора їхати, за півгодини карета буде біля дверей!-З-під перини почулося глухе бурчання — то Джоз питав, котра година. Майор почервонів і сказав йому правду (він ніколи не брехав, навіть якщо це йому було вигідно). Почувши, як ще рано, Джоз вибухнув добірною лайкою, яку ми не будемо тут переказувати і з якої Доббін мав зрозуміти, що він, Джоз, занапастить своє здоров’я, коли встане в таку пору, що майор може собі забиратися під три чорти, що він не хоче їхати з ним і що справжній джентльмен не турбував би людину й не будив би її без потреби. Збентеженому майорові довелось відступити, за­лишивши Джоза досипляти.

Тим часом прибула карета, і майор не захотів довше чекати.

Якби він був англійським аристократом, що подорожує задля своєї втіхи, або газетним кур’єром, що везе термі­тові депеші (з урядовими паперами звичайно так не по­спішають), то й тоді не міг би їхати швидше. Форейтори були вражені щедрими чайовими, які він їм роздавав. Якою щасливою і зеленою здавалася земля, що нею карета мчала від одного шляхового стовпа до другого, через чи­стенькі містечка, де господарі садиб усміхались і кланя­лися йому; повз чепурні придорожні заїзди, де вивіски були почеплені на берестах, а коні й візники заспокою­вали спрагу під візерунчастою тінню дерев; повз старо­винні замки й парки; повз скромні селянські будиночки, що стислися навколо сірих церков. Ох, цей милий, при­вітний англійський краєвид! Що в світі може зрівнятися з ним? Мандрівника, що повертається додому, він зустрі­чає так ласкаво, немов тисне вам привітно руку, коли ви їдете повз нього. Проте майор Доббін промчав від Саутгемптона до Лондона, майже нічого не помітивши, крім шляхових стовпів. Йому, бачите, кортіло якнайшвидше зустрітися з батьками в Кемберуелі!-Він навіть шкодував того часу, який довелося згаяти, щоб доїхати з Пікаділлі до його колишнього пристановища в «Слотері», куди він подався за давньою звичкою.

Минули довгі роки відтоді, як він побував там востаннє, відтоді, як вони з Джорджем, ще молодими людьми, бенкетували й розважалися там. Тепер Доббін був старим парубком. Волосся в нього за цей час посивіло, багато його пристра­стей і молодих почуттів вичахло. Та ось на порозі стоїть той самий офіціант, у такому самому засмальцьованому чорному костюмі, з таким самим подвійним підборіддям і відвислими щоками, з тією самою низкою брелоків на ланцюжку від годинника; він, як колись, забряжчав мо­нетами й зустрів майора так, ніби не бачив його лише тиждень.

Віднесіть майорові речі в двадцять третій номер — це його Кімната,— мовив Джон, не виявляючи ніякісінь­кого подиву.— На обід вам, мабуть, спекти курку? Ви не жонаті? А казали, що ви одружилися,— тут був один лікар-шотландець з вашого полку. Ні, це казав каштан Гембі з тридцять третього, що квартирував з *** полком в Індії. Принести гарячої води? Чого ви приїхали в пош­товій кареті, хіба пасажирською погано їхати?-З цими словами вірний служник, який знав і пам’ятав кожного офіцера, що зупинявся там, і для якого десять років були як один день, повів Доббіна до його колишньої кімнати, де лежав той самий килим, ще дужче витертий, стояло скромне, але охайне ліжко з цупким запиналом та інші давні меблі, оббиті збляклим ситцем,— усе те, що Доббін пам’ятав з часів своєї молодості.

Він згадав, як напередодні шлюбу Джордж ходив з кут­ка в куток у цій кімнаті, кусав нігті і божився, що бать­ко повинен схаменутися, а якщо ні, то йому, Джорджеві, байдуже. Майорові здавалося, що ось-ось грюкнуть двері його кімнати і сам Джордж...

А ви не помолодшали,— мовив Джон, спокійно роз­глядаючи свого давнього знайомого. Доббін засміявся. Десять років і лихоманка не роблять людяну молод­шою, Джоне,— сказав він.— Це ви завжди молоді... тоб­то ні, завжди старі.

А що сталося з удовою капітана Осборна? — запитав Джон.— Гарний був хлопець.

Господи, як він любив тринь­кати гроші! Він більше до нас не приходив, відколи по­їхав звідси брати шлюб. І досі винен мені три фунти. Ось у мене записано, гляньте: «Десятого квітня тисяча вісім­сот п’ятнадцятого року, капітан Осборн, три фунти». Ціка­во, чи його батько заплатив би мені за нього?-І Джон витяг ту саму книжечку з сап’яновими палітур­ками, де записав капітанів борг і де на збляклому за­смальцьованому аркушику той запис зберігся разом з ін­шими незугарно надряпаними нотатками, що стосувалися колишніх постійних відвідувачів готелю.

Провівши свого гостя до кімнати, Джон незворушно пішов собі геть. А майор Доббін, червоніючи і в думках кепкуючи з власної дурості, вибрав із своїх цивільних костюмів найошатніший, той, що йому найбільше личив, і засміявся, розглядаючи в тьмяному люстерку на туа­летному столику своє жовто-зелене обличчя й сивий чуб.

«Я радий, що старий Джон не забув мене,— подумав він.— Певне, й вона мене впізнає».

І він вийшов з готелю й сягнистим кроком подався в Бромптон.

Кожна дрібниця останньої зустрічі з Емілією воскре­сала в пам’яті цього відданого чоловіка, коли він ішов до її будинку. Арка і статуя Ахілла були збудовані вже після того, як він востаннє бачив Пікаділлі, сотні змін сталися там за цей час, але його око їх майже не помічало. Доб­бін захвилювався, коли з Бромптона звернув у провулок — знайомий провулок, що виходив на вулицю, де вона меш­кала. Одружується вона чи ні? Якщо він зустріне її з хлопчиком... боже, що тоді робити? Він побачив якусь жінку, що йшла йому назустріч з дитиною років п’яти,— може, це вона? Доббін затремтів на саму думку про це.

Добравшись нарешті до будинку, де мешкала Емілія, він ухопився рукою за хвіртку і завмер. Він чув, як калатало в нього серце. «Хоч що там я застану, хай благословить її господь! — подумав він.— Та що дарма гадати, може, вона виїхала звідси»,— сказав він сам до себе й зайшов у хвіртку.

Вікно у вітальні, де звичайно сиділа Емілія, було відчи­нене, але там нікого не було. Майорові здалося, що він упізнав фортепіано й картину над ним, ту саму, що й ко­лись, і він знов захвилювався. На дверях і досі висіла мідна дощечка з прізвищем містера Клепа і молоточок, яким Доббін і повідомив про свій прихід.

На стук вийшла моторна дівчина років шістнадцяти з блискучими очима й рум’яними, щоками і вражено гля­нула на майора, що прихилився до невеличкого ганку.

Він був білий, мов привид, і насилу видушив із себе:-Тут мешкає місіс Осборн?-Якусь мить дівчина ще пильно дивилася на нього, тоді й сама зблідла і вигукнула:-Боже мій, та це ж майор Доббін! — Вона простягла йому обидві руки.— Хіба ви не пам’ятаєте мене? Я про­зивала вас «майором Цукерком».

У відповідь на це майор схопив дівчину в обійми й по­цілував,— я певен, що так він повівся вперше в житті. Дівчина заверещала, засміялася й щосили загукала:-Ma! Та!-Шановні батьки, що стежили за майором з віконця своєї охайної кухні, зійшли вниз і неабияк здивувалися, по­бачивши дочку в обіймах якогось високого чоловіка, вбра­ного в синій фрак і білі парусинові штани.

Я ваш давній приятель,— сказав майор, зніяковів­ши.— Хіба ви не пам’ятаєте мене, місіс Клеп, і те смачне-печиво, яким ви пригощали мене за чаєм? І ви теж не пригадуєте мене, містере Клепе? Я Джорджів хрещений батько і щойно повернувся з Індії.

Почалося сердечне ручкання: місіс Клеп страшенно зраділа, розчулилась і без кінця кликала бога в свідки під час цієї сцени.