Нарешті йому сказали, що місіс Осборн пішла гуляти з батьком у Кенсінгтонський сад, куди вона завжди водить старого джентльмена після обіду, якщо гарна погода (він тепер став дуже кволий, буркотливий і завдає дочці немало прикрощів, хоч вона ставиться до нього, як свята, їй-богу).
Я тепер дуже поспішаю,— сказав майор,— маю сьогодні невідкладні справи. Але хотів би побачити місіс Осборн. Може, міс Мері піде зі мною і покаже мені дорогу?-Міс Мері і втішила, і здивувала така пропозиція. Дорогу вона знає. І, звичайно, проведе майора Доббіна. Вона сама часто гуляє з містером Седлі, коли місіс Осборн іде... іде на Рассел-сквер, і знає, на якій лавці він любить сидіти.
Дівчина метнулася до своєї кімнати, надягла найкращого свого капелюшка, материну жовту шаль і застебнула її великою фаянсовою брошкою, теж позичивши її в матері, щоб бути гідною супутницею майорові.
Після цього наш офіцер, у синьому фраці й замшевих рукавичках, подав дівчині руку, і вони весело рушили в парк. Доббін був задоволений, що не сам іде на побачення, якого він трохи боявся. Він без кінця розпитував свою супутницю про Емілію. Його добре серце боліло від думки, що місіс Осборн довелось розлучитися з сином. Як вона витримала розлуку? Чи вона часто його бачить? Чи тепер містер Седлі має все необхідне? Мері намагалася відповісти якнайдокладніше на всі ці запитання «майора Цукерка».
Дорогою їм трапилась одна пригода, сама собою дріб’язкова, але вона страшенно втішила майора Доббіна. Провулком їм назустріч ішов якийсь блідий молодик з ріденькими бакенами, в білій накрохмаленій краватці, затиснути між двома дамами, яких він вів попід руки. Одна з них була висока владна жінка середнього віку, рисами й кольором шкіри схожа на слугу англіканської церкви, поряд з яким вона йшла, а друга — низенька, чорнява особа в гарному новому капелюшку з білими стрічками, в елегантній хутряній накидці і з дорогим золотим, годинником на грудях. Джентльмен, і так обтяжений двома дамами, ніс іще парасольку, шаль і кошик, тому його руки були зайняті, і він, звичайно, не міг скинути капелюха у відповідь на реверанс, яким його привітала Мері Клеп.
Він лише кивнув їй головою, обидві дами теж поблажливо відповіли на її вітання, водночас суворо глянувши на незнайомця в синьому фраці і з бамбуковою паличкою, що супроводив міс Мері.
Хто то? — запитав майор, коли смішна трійця, якій він дав дорогу, поминула їх.
Мері глянула на нього досить лукаво.
Це наш священик, велебний містер Бінні (майор стрепенувся), і його сестра, міс Бінні. Боже, як вона мучила нас у недільній школі! А друга леді — та мала, зизоока, з гарним годинником,— місіс Бінні, дочка бакалійника Грейтіса, що тримав у Кенсінгтоні чайну під вивіскою «Справжній золотий чайник». Вони побралися того місяця і Щойно повернулися з Маргейта. В неї п’ять тисяч посагу, але вони з міс Бінні вже сваряться, хоч це вона їх одружила.
Майор, уже був стрепенувся, а тепер аж підскочив і так стукнув паличкою, що міс Клеп зойкнула й засміялася. З Хвилину майор стояв мовчки, роззявивши рота, й дивився вслід молодій парі, поки міс Клеп розповідала йому про них, але не чув нічого, крім згадки про одруження велебного джентльмена: від щастя в нього паморочилося в голові. Після цієї зустрічі майор пішов удвічі швидше, а проте йому здалося, що вони надто швидко (бо він тремтів, думаючи про побачення, яке було його мрією протягом десяти довгих років) здолали бромптонські вулички , і зайшли в невелику стару браму в мурі Кенсінгтонського парку.
Он вони,— мовила Мері й знов відчула, що майор стрепенувся і стиснув її руку.
Вона відразу збагнула, в чім річ. Уся ситуація стала їй така зрозуміла, наче вона прочитала про неї в котромусь із своїх улюблених романів: «Сирота Фант» чи «Шотландські вожді».
Може, побіжіть і скажіть їй,— попросив майор.
І Мері побігла — тільки жовта шаль замаяла на вітрі.
Старий Седлі сидів на лавці, розгорнувши на. колінах хусточку, і, за своїм звичаєм, розповідав котрусь свою історію про минулі часи, яку Емілія, всміхаючись, терпляче вислухувала вже багато разів. Вона навчилася думати про свої справи і всміхатися або якось інакше показувати, що стежить за батьковою розповіддю, хоч майже нічого не чула з того, що казав старий джентльмен.
Коли Мері надбігла, Емілія побачила її і схопилася з лавки. Спершу вона подумала, що сталося якесь лихо з Джорджі, але нетерплячий, щасливий вираз на обличчі в дівчини розвіяв страх у боязкому материнському серці.
Новини! Новини! — загукала вістунка майора Доббіна.— Він приїхав! Приїхав!
Хто приїхав? — запитала Емілія, все ще думаючи про сина.
Он гляньте,— відповіла міс Клеп , обернувшись, показала ральцем.
Емілія подивилася в той бік і побачила худу постать Доббіна й довжелезну тінь, що поволі рухалася по траві, Вона також стрепенулася, почервоніла і, певна річ, заплакала. Grandes eaux/ Водограї (франц.)/ завжди починали діяти, коли в житті цієї простодушної істоти траплялося якесь свято.
Доббін дивився на Емілію — о, з якою любов’ю! — коли вона бігла йому назустріч, простягаючи руки. Вона не змінилася. Стала трохи блідіша і трохи поповнішала.
Але очі були ті самі: лагідні, довірливі. У м’яких каштанових косах з’явилися, може, дві-три сиві волосини. Вона подала майорові обидві руки, крізь сльози, з усмішкою дивлячись у його чесне, таке знайоме обличчя. Він узяв ті тендітні ручки в свої і міцно потиснув їх. Якусь мить він стояв мовчки. Чому він не схопив її в обійми і не присягнувся, що більше ніколи її не залишить? Вона, мабуть, здалася б, не могла б відмовити йому.
Я... я прийшов сказати, що приїхав не сам, озвався він за якийсь час.
З місіс Доббін? — запитала Емілія відступаючи. Чому він зволікає?-Ні,— заперечив він, випускаючи її руки.— Хто вам сказав таку дурницю? Я маю на увазі вашого брата Джоза, ми приїхали на одному кораблі. Він повернувся додому, щоб ви всі були щасливі.
Тату! Тату! — закричала Емілія.— Чуєте, яка новина? Брат в Англії! Він приїхав, щоб потурбуватися про-вас. Ось майор Доббін!-Містер Седлі схопився, тремтячи всім тілом і намагаючись опанувати себе. Тоді ступив крок уперед, по-старо-світському вклонився майорові, якого назвав містером Доббіном; і висловив надію, що його шановний батько, сер Вільям, при доброму здоров’ї. Він, мовляв, усе збирається заїхати до сера Вільяма, який недавно вшанував його візитом. Сер Вільям не був у містера Седлі цілих вісім років — це на ті відвідини старий джентльмен думав йому відповісти.
Він дуже подався,— шепнула Емілія, коли Доббін підійшов і щиро потиснув руку старому.
Хоч майор того вечора мав нагальні справи в Лондоні, він усе-таки погодився відкласти їх, коли містер Седлі запросив його зайти до них і випити з ними чашку чаю. Емілія взяла під руку свою молоденьку приятельку в жовтій шалі й рушила попереду, тож майорові дістався містер Седлі. Старий ішов дуже поволі і весь час розповідав про себе самого-і про свою бідолашну Бетсі, про колишні достатки і своє банкрутство. Всі його думки були в далекому минулому, як майже завжди в старих людей. Про теперішнє,— за винятком одного нещастя, яке ятрило йому душу,— містер Седлі мало що знав. Майор залюбки давав йому вибалакатися. Сам він не спускав з ока постаті поперед себе — коханої невеличкої постаті, що завжди полонила його уяву, завжди була в його молитвах і ввижалася йому вдень і вночі.
Емілія цілий вечір була дуже весела, жвава й усміхнена; вона виконувала свої обов’язки господині, як йому здавалося, з незвичайною грацією і благородством.
Доббін весь час дивився на неї, коли вони сиділи в присмерку. Скільки часу він мріяв про таку хвилину, думаючи про Емілію далеко від неї, під палючими вітрами, під час виснажливих маршів, уявляючи собі, як вона, ніжна й щаслива, ласкаво догоджає старим батькам і прикрашає їхню вбогість своєю милою покірливістю,— така, якою він бачив її тепер. Не кажу, що в нього був особливо витончений смак чи що люди великого інтелекту повинні вдовольнитися прозаїчним раєм, який цілком влаштовував нашого невибагливого приятеля; в кожному разі, його бажання, добре це чи погано, далі не сягали, і коли його пригощала Емілія, він ладен був пити чай без кінця, як свого часу доктор Джонсон.
Емілія помітила, як майор любить чай, і, сміючись та лукаво позираючи на нього, все припрошувала його й наливала йому чашку за чашкою. Правда, вона не знала, що майор ще не обідав, що в «Слотері» на нього чекав накритий стіл, на якому був уже навіть розставлений посуд на ознаку того, що місце зайняте,— той самий стіл, де майор часто бенкетував з Джорджем, коли Емілія була ще дівчам і щойно повернулася з пансіону міс Пінкертон.
Коли вони прийшли додому, місіс Осборн найперше показала майорові мініатюру Джорджі, збігавши по неї нагору до своєї кімнати. Звичайно, на портреті син далеко не такий гарний, як у житті, але ж яке добре серце у дитини — подумати про такий подарунок для матері! Поки батько не заснув, Емілія утримувалася від розповіді про Джорджі, старий не любив слухати про містера Осборна і про Рассел-сквер; мабуть, він не усвідомлював, що кілька останніх місяців в основному жив за рахунок свого багатого суперника, і страшенно сердився, коли хтось згадував про нього.
Доббін розповів йому все, а може, навіть ще й трохи додавши від себе про те, що відбувалося на борту «Ремчандера», перебільшуючи Джозові добрі наміри стосовно батька і його бажання доглянути містера Седлі на старість. Насправді ж майор за дорогу сам переконав свого супутника, що той повинен узяти на себе цей обов’язок, і змусив його пообіцяти, що він піклуватиметься про сестру та її хлопця. Він трохи втишив Джозову злість на батька за те, що старий джентльмен видавав на сина векселі, сміючись, розповів йому, що й сам потерпів від старого, коли той прислав йому злощасну партію вина, і кінець кінцем викликав у Джоза, який завжди добрішав, коли його хвалили й до міри улещували, співчуття до родичів.
Одне слово, хоч як мені соромно, але мушу признатися: майор так далеко відбіг від правди, що сказав старому, нібито бажання побачити батька найбільше й спонукало Джоза знов приїхати до Європи.
У свою звичну годину містер Седлі задрімав у кріслі, і тоді вже настала черга Емілії провадити розмову, що вона й зробила дуже радо, і говорили вони тільки про Джорджі. Вона жодним словом не згадала, як їй було тяжко розлучатися з сином, бо ця достойна жінка, хоч мало не померла з туги за дитиною, і далі вважала, що з її боку дуже негарно нарікати на таку втрату. Зате вона розповіла все, що стосувалося сина, його вдачі, хисту і майбутньої кар’єри. Вона змалювала ангельську вроду хлопця, навела сотні прикладів його доброти й великодушності ще з того часу, коли він жив з нею; згадала, як герцогиня королівської крові, замилувавшись хлопчиком, зупинила його в Кенсінгтонському парку; розказала, в яких він тепер живе розкошах і якого має служника й поні; який він кмітливий і тямущий і яка надзвичайно освічена, чудова людина велебний Лоренс Віл, Джорджів учитель.
Він знає все!— заявила Емілія.—Які чудові вечори він влаштовує! Ви, такий освічений, такий начитаний, такий розумний і вихований,— не хитайте головою і не заперечуйте, він завжди так. про вас казав,— ви будете в захваті, якщо підете послухати містера Віла, Останнього вівторка кожного місяця. Він каже, що немає такої посади в суді чи в сенаті, на яку б Джорджі не міг претендувати. Ось гляньте,— з цими словами вона підійшла до фортепіано й витягла з шухлядки Джорджів твір. Той великий твір генія, що його й досі зберігала мати, був такого змісту:-Про самолюбство. З усіх вад, які принижують людську особистість, самолюбство — найгірша і найогидніша. Надмірна любов до самого себе призводить до найстрахітливіших злочинів і завдає величезної шкоди як державі, так і родині.
Як самолюбець батько доводить до злиднів свою родину і часто руйнує її, так і самолюбець король руйнує свій народ і часто втягує його у віяну.
Приклади: Самолюбство Ахілла, як сказано в поета Гомера, завдало грекам великої шкоди — «Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв» (Гомер, «Іліада», 1, 2), Самолюбство покійного Наполеона Бонапарта призвело до численних воєн у Європі, а його самого — до загибелі на жалюгідному острові: на острові Святої Єлени в Атлантичному океані.
На цих прикладах ми бачимо, що треба рахуватися не тільки з своїми владними інтересами й шанолюбством, але й брати до уваги інтереси Інших людей.
Школа «Афіна», 24 квітня 1827».
Ви тільки подумайте, яке гарне письмо! І в такому віці він уже цитує грецького поета! — мовила захоплена мати.— О Вільяме,— додала вона, простягаючи йому яким скарбом винагородило мене небо в особі-цього хлопчика! Він — єдина втіха в моєму житті, і він такий подібний до... до того, що пішов від нас!-«Хіба я можу сердитись на неї за те, що вона йому вірна? — подумав Вільям.— Хіба я можу ревнувати до свого загиблого приятеля або нарікати, що таке серце, як в Емілії, здатне кохати тільки раз у житті? О Джордже, Джордже, як ти все ж таки не цінував цього скарбу!»-Такі думки зринули в його голові, коли він тримав за руку Емілію, що затулила хусточкою очі.
Любий мій друже,— мовила вона, стискаючи йому руку,— які ви завжди були добрі до мене! Стривайте, тато прокинувся. Ви підете завтра поглянути на Джорджі, правда?
— Завтра не можу,— відповів сердешний Доббін.— Я маю всілякі справи.
Він не хотів признаватися, що не був ще в батьків і в своєї любої сестри Енн,— я певен, що за таку байдужість кожен порядний читач дорікнув би майорові.
Незабаром він попрощався, залишивши свою адресу для Джоза, коли той приїде.
Отже, перший день на батьківщині був прожитий, і Доббін побачився з нею.
Коли майор повернувся до «Слотера», печена курка, звичайно, давно вже захолола — такою він і з’їв її на вечерю.
Знаючи, що вдома в них зарані лягають спати, і вважаючи, що немає потреби турбувати батьків так пізно, майор Доббін купив за півціни квиток до Геймаркетського театру — вистава давно вже почалася,— де, сподіваємося, приємно провів вечір.
Розділ LIX СТАРЕ ФОРТЕПІАНО
Відвідини майора Доббіна дуже схвилювали старого Джона Седлі. Того вечора дочка ніяк не могла навернути його до звичайних справ і розваг. Він усе порпався у своїх скриньках і шухлядах, розв’язував тремтячими руками пачки паперів і готував їх до приїзду Джоза. Папери свої він тримав у великому порядку: пачки зв’язаних і позшиваних рахунків, листування з повірниками й агентами, документи, які стосувалися винного проекту (що не вдався через якусь незрозумілу випадковість, хоч спочатку подавав великі надії), вугільного проекту (тільки нестача капіталу перешкодила йому стати одним із найуспішніших заходів, будь-коли пропонованих громадянству), проекту патентованого тартака з використанням тирси і т. д. і т. д. До пізньої ночі він готував усі ці документи, дибаючи з однієї кімнати до другої з миготливою свічкою в тремтячих руках. Ось папери про торгівлю вином, ось про тирсу, ось про вугілля, ось листи в Калькутту й Мадрас і відповіді на них від майора Доббіна, кавалера ордена Лазні, та містера Джозефа Седлі.