Емілія всміхнулася.
Не думаю, що Джоз захоче переглядати ці папери, тату,— мовила вона.
Ти нічого не тямиш у торгових справах, голубко,— відповів старий, поважно хитаючи головою.
Треба визнати, що тут Еммі була цілковитою невіглас-кою,— шкода тільки, що деякі люди аж надто добре на них розуміються.
Розіклавши свої нікому не потрібні папірці на столику, старий Седлі дбайливо накрив їх чистою строкатою хусткою (з тих, що їх подарував майор Доббін) і суворо наказав служниці й господині не чіпати тих документів, бо вони приготовані до завтрашнього приїзду містера Джозефа Седлі.
Містера Джозефа Седлі, урядовця бенгальського від-ділу достойної Ост-Індської компанії.
Другого ранку Емілія застала батька на ногах мало не з досвітку: він був ще схвильованіший, ще кволіший, руки й ноги в нього трусилися ще дужче.
Я майже не спав, Еммі,— сказав він.— Усе думав про свою бідолашну Бетсі. Якби вона була жива, то знов-покаталася б у Джозовій кареті. Колись вона мала свій власний екіпаж, і він їй дуже личив!-На очах у нього виступили сльози й покотилися по зморщених щоках. Емілія витерла їх, поцілувала батька, зав’язала йому гарним бантом хустку на шиї і приколола шпилькою, найкраще його жабо. В ньому і в святковому чорному костюмі старий і сидів з шостої години ранку, чекаючи на приїзд свого сина.
На головній вулиці в Саутгемптоні є кілька розкішних кравецьких майстерень, де в чудових дзеркальних вітринах висять пишні жилети на кожен смак — шовкові, оксамитові, золоті й червоні, а також виставлені малюнки наймодніших фасонів, на яких блискучі джентльмени з моноклями тримають за руку маленьких кучерявих хлопчиків з непомірно великими очима й пускають бісики жінкам в амазонках, що гарцюють на конях під статуєю Ахілла біля Епслі-гауса. Хоч Джоз і призапасив собі кілька чудових жилетів — найкращих з усіх, які можна було знайти в Калькутті,— він вважав, що цього для столиці замало, а тому вибрав на тих вітринах ще два таких убори: малиновий атласний, вишитий золотими метеликами, і чорно-червоний з оксамитової шотландки з білою облямівкою і виложистим коміром.
Додавши до них розкішний синій атласний шарф і золоту брошку у формі ворітець з п’яти поперечок, через які перестрибує вершник з рожевої емалі, Джоз вирішив, що тепер може гідно в’їхати до Лондона. Колишній сором’язливий Джоз, що вічно червонів і бентежився, тепер уже відвертіше й сміливіше утверджував свою непересічну особистість.
Я не боюся визнати,— казав Седлі Ватерлооський своїм друзям,— що люблю гарно вдягтися.
І хоч Джоз трохи ніяковів, коли дами дивилися на нього на бенкетах у губернаторському будинку, хоч він червонів і засоромлено відвертався під їхніми поглядами, але він уникав жінок головним чином тому, що боявся, як би вони часом не почали освідчуватися йому в коханні, бо відчував відразу до шлюбу. Проте мені казали, що в цілій Калькутті не було другого такого чепуруна, як Седлі Ватерлооський: він влаштовував найбучніші парубоцькі обіди, мав найрозкішніше в місті срібло і найкращий виїзд.
Щоб пошити жилети на чоловіка такої статури й такого рангу, потрібен був принаймні один день, і частину того часу Джоз використав на те, щоб найняти служника для себе й свого тубільця та дати відповідні вказівки своєму агентові, який вивантажував його речі: скрині, книжки, яких він ніколи не читав, ящики з манго, індійськими приправами й молотим перцем, шалі на подарунки особам, з якими він ще мав познайомитися, та решту його persicos apparatus / Перських розкошів (лат.)/.
І ось третього дня він неквапом вирушив до Лондона в новому жилеті. Тубілець, клацаючи зубами й тремтячи з холоду, сидів, загорнутий у шаль, на передку поряд з новим служником-європейцем, а сам Джоз попахкував люлькою в кареті і мав такий величний вигляд, що хлопчаки на вулиці вигукували йому «ура». Багато людей вважало, що це, мабуть, їде якийсь генерал-губернатор. Дорогою він, запевняю вас, не відхиляв облесливих запрошень господарів чистих провінційних заїздів вийти з карети й підживитися. Добряче поснідавши в Саутгемптоні рибою, рисом і твердо звареними яйцями, він так утрусився до Вінчестера, що вже подумував, чи не випити йому келих вишнівки. В Олтоні, послухавшись поради свого служника, він вибрався з карети й спожив чималенько еля, яким славиться те містечко. У Фаргемі він зупинився, щоб оглянути єпископський замок і легенько перекусити тушкованими вуграми, телячими котлетами із зеленим горошком та пляшкою червоного вина. Він змерз, поки переїхав болотистий Бегшот, де його тубілець ще дужче тремтів з холоду, тому Джоз-сагіб випив трохи грогу. Отож коли він досяг Лондона, то був такий наповнений вином, пивом, м’ясом, приправами, вишнівкою і тютюном, як каюта стюарда на поштово-пасажирському пароплаві. Вже смеркало, коли його карета, гуркочучи, під’їхала до скромних дверей у Бромптоні, куди цей добрий син і брат завітав найперше, навіть не заглянувши в номер, який майор Доббін найняв для нього в «Слотері».
В усіх вікнах на вулиці з’явилися обличчя, дівчина-служниця вибігла до хвіртки, мадам Клеп визирнула з віконця чистенької кухні. Еммі схвильовано заметушилася в сінях серед капелюхів і пальт, а старий Седді у вітальні весь затремтів. Джоз зійшов з карети, велично ступаючи рипучою відкидною драбиною. Його підтримували попід руки новий служник із Саутгемптона і тубілець, смагляве обличчя якого посиніло з холоду й набуло кольору індичого вола. Той тубілець мало не До смерті налякав місіс Клеп з дочкою, які вийшли до сіней, мабуть, щоб підслухати під дверима вітальні розмову своїх пожильців, і побачили на лавці під вішалкою з одягом бідолашного Лола Джеваба, що весь трусився, жалісливо стогнав і дивно кривився, світячи жовтими білками й білими зубами.
Як бачите, ми спритно зачинили двері за Джозом, його старим батьком і бідолашною, ласкавою сестрою, щоб ніхто не бачив їхньої зустрічі. Старий був дуже схвильований, його дочка, звичайно, також, та й сам Джоз не залишився байдужим. За довгу десятирічну відсутність навіть найбільший самолюб згадає колись про свою домівку й родинні зв’язки. їх освячує відстань. Довгі роздуми про ці втрачені радощі додають їм чару. Джоз справді був радий побачити батька й потиснути йому руку — хоч раніше вони ставились один до одного досить холодно,— радий був побачити сестру, яку пам’ятав такою гарненькою й усміхненою.
Наслідки зустрічі, певне, були дуже добрі, бо коли Джоз знов умостився в карету й поїхав до свого готелю, Еммі, на виду в якої світився тріумф, ласкаво обняла батька й спитала, чи не казала вона завпеда, що в брата добре серце. І справді, Седлі, великодушно пообіцяв, ще відтепер вени вже не бідуватимуть і не знатимуть горя, що він залишиться в Англії.
Вона сумно похитала ходовою і, як завжди, залилася слізьми. Вона зрозуміла, що брат має на думці. Емілія вдосталь набалакалася про це зі своєю юною повірницею, міс Мері, того ж таки вечора, коли нриходив майор,— довше нетерпляча Мері не могла витримати й розповіла про своє відкриття, змалювала радісний подив і тремтіння, яким зрадив себе Доббін, коли містер Бінні пройшов повз них з дружиною і майор дізнався, що суперника вже можна не боятися.
Хіба ви не помітили, як майор стрепенувся, коли ви запитали, чи він не одружений, і як сердито він спитав: «Хто вам сказав таку дурницю?» О мем,— вела далі Мері,— він не зводив з вас очей, я певна, що він і посивів тому, що думав про вас.
Та Емілія глянула на ліжко, над яким висіли портрети її чоловіка й сина, і попросила свою молоду протеже ніколи, ніколи не заводити про це мови. Майор Доббін був найближчим приятелем її чоловіка. Як добрий, відданий опікун, він дбав про неї саму і про Джорджі. „Вона любить його, як брата, але жінка, що була одружена з таким ангелом,— вона показала на стіну,— ніколи не зможе навіть подумати про якийсь інший шлюб. Бідолашна Мері зітхнула: що вона робитиме, коли молодий Томкінс із хірургічної лікарні, який завжди дивився на неї в церкві й своїми просто-таки настирливими поглядами так бентежив її несміливе серце, що вона ладна була вже здатися,— що вона робитиме, коли він помре? Вона знала, що він хворий на сухоти, в нього такі рум’яні щоки, а сам худий, як скіпка.
Не те щоб Еммі, знаючи про почуття чесного майора, якось його відштовхнула чи була ним невдоволена. Відданість такого вірного й порядного джентльмена не може дратувати жінку. Дездемона не сердилась на Кассіо, хоч навряд чи вона не помічала лейтенантової закоханості в неї (сам я вважаю, що в цій сумній історії були окремі подробиці, про які достойний мавр не здогадувався); та й Міранда була дуже ласкава з Калібаном, і, мабуть, з тієї самої причини. Щоправда, вона його, бідолашного, потворного незграбу, нітрохи не заохочувала, певне, що ні! Так само й Еммі і гадки не мала заохочувати свого обожнювача-майора. Вона виявлятиме йому дружню пошану, як і заслуговують такі високі чесноти й така вірність, ставитиметься до нього приязно й щиро, поки він не освідчиться. А тоді ще буде час поговорити з ним і поклясти край його нездійсненним надіям.
Тому тієї ночі, після розмови з міс Мері, вона дуже добре спала і вранці була веселіша, ніж завжди, хоч Джоз запізнювався. «Я рада, що він не Думає одружуватися з тією О’Дауд,— міркувала Емілія.— В полковника О’Дауда не може бути сестри, вартої такого достойного чоловіка, як майор Вільям». Хто серед невеличкого кола її знайомих міг бути для нього парою? Міс Бінні? Ні, вона надто стара й поганої вдачі. Міс Осборн? Теж стара. Мері Клеп надто молода. Місіс Осборн так і заснула, не знайшовши для майора гідної дружини.
Та ось з’явився листоноша, і наші друзі перестали хвилюватися; Джоз прислав сестрі листа, в якому повідомляв її, що після плавання почуває себе трохи втомленим і не може виїхати того ж таки дня, а вирушить із Саутгемптона завтра вранці і ввечері буде в батька з матір’ю. Читаючи батькові листа, Емілія на останньому слові затнулася. Брат, видно, не знав, що сталося в їхній родині. Та й не міг знати. Бо хоч майор цілком слушно підозрював, що його супутник не зрушить з місця за такий короткий час, як доба, і знайде привід затриматися, він усе ж таки не написав Джозові й не повідомив його про лихо, яке спіткало родину Седлі: він так забалакався з Емілією, що пошту давно вже відправили.
Того самого ранку майорові Доббіну прийшов лист до готелю «Слотер» від приятеля з Саутгемптона, який перепрошував любого Доба за те, що він так розсердився, коли його вчора будили (в нього дуже боліла голова, і він щойно заснув), і благав його замовити зручні покої в «Слотері» для містера Седлі та його служників. За дорогу Доббін став Джозові просто необхідний. Джоз прихилився до майора і не відступав від нього ні на крок. Решта пасажирів поїхали до Лондона.
Юний Рахіте і малий Чефферс вирушили поштовою каретою того ж таки дня.— Рахіте сів на передок і взяв у руки віжки, тільки-но вони минули Ботлі; лікар подався до своєї родини в Портсі; Брег поїхав у столицю до своїх компаньйонів, а перший помічник почав розвантаження «Ремчандера». Джоз відчув себе в Саутгемптоні дуже самітним і запросив господаря готелю) випити з ним келих вина. В той самий час майор Доббін сидів за столом у свого батька, сера Вільяма, і його сестра встигла вивідати в нього (майор зовсім не вмів брехати), що він уже бачився з місіс Осборн.
Джоз так зручно влаштувався на Сент-Мартінс-лейн, так спокійно втішався своїм кальяном і, коли йому хотілося, так безтурботно вирушав виставляти напоказ свою особу до театру, що він, мабуть, залишився б у «Слотері» на весь час, якби поряд не було його приятеля майора. Той джентльмен заповзявся не давати бенгальцеві спокою, поки вій не виконає своєї обіцянки створити затишну домівку для Емілії і свого батька. Джоз був податливий у чужих руках, а Доббін — дуже наполегливий, якщо йшлося про справи когось іншого, а не про його власні.
Тому наш урядовець легко здавався на нехитрі підступи цього добродушного дипломата і ладен був робити все, що той вважав за потрібне: купувати щось, звільняти когось. Лола Джеваба, з якого хлопчаки жорстоко глумилися, коли його смаглява фізіономія показувалась на Сент-Мартінс-лейн, відправлено назад у Калькутту на судні Ост-Індської компанії «Леді Кіклбері», співвласником якого був сер Доббін, але перед від’їздом тубілець навчив Джозового європейського служника мистецтва готувати каррі, плов і кальян. Джоз з великою втіхою і цікавістю стежив, як майстрували вишуканий екіпаж, що його вони з Доббіном замовили поблизу, на Лонг-ейкр. Найняли вони й пару чудових коней, якими Джоз при повному параді катався в Парку або їздив до своїх індійських друзів. Не раз на таку прогулянку з ним їздила Емілія, тоді в їхній кареті можна було побачити й Доббіна на сидінні навпроти неї. Іноді каретою користувався старий Седлі з дочкою, і міс Клеп, що часто супроводила свою приятельку, відчувала велике задоволення, коли один юний джентльмен з хірургічної лікарні — обличчя його завжди можна було помітити за віконними завісами, як вона проїздила мимо,— бачив її в кареті у-чудовій жовтій шалі. Невдовзі після першої Джазової появи в Бромтгтоні в тому скромному будиночку, де Седлі прожили останні десять років, відбулася сумна подія. Одного дня приїхав ; Джозів екіпаж (тимчасовий, а не той, який ще тільки робили) і забрав старого Седлі та його дочку, щоб більше вже туди не привозити. Сльози, які пролили з цього приводу засмучені господиня з дочкою, були такі самі щирі, як усі інші, пролиті на протязі нашої повісті. За довгі роки знайомства і близьких стосунків .з Емілією обидві господині ніколи не чули від неї гострого слова. Вона була втіленням ласкавості й доброти, завжди вдячна, завжди лагідна, навіть тоді, коли місіс Клеп втрачала самовладання і наполегливо вимагала платні. Тепер, коли ця мила . істота розлучалася з ними назавжди, господиня гірко дорікала собі зате, що часом була нестримана й казала зайве,, А як вона плакала, наліплюючи облатками на шибку оголошення про вільні кімнатки, що так довго були зайняті! Ніколи вже в них не буде таких пожильців! Це і сумне пророцтво збулося, і місіс Клеп металася за виродження людства, здираючи зі своїх locataires найжорстокіші контрибуції за чай і баранячі окости.
Більшість із них лаялися й нарікали, декотрі не платили, і ніхто надовго не затримувався. Господиня мала всі підстави оплакувати давніх друзів, що покинули її.
А щодо міс Мері, то я просто не беруся змальовувати, як її зажурив від’їзд Емілії. З самого дитинства дівчина щодня зустрічалася з нею і так прихилилася до своєї милої, лагідної квартирантки, що коли прибув великий повіз, який мав забрати Емілію в нове; розкішне житло, вона зомліла в обіймах, приятельки, яка й сама розхвилювалася, мабуть, не менше за цю добру дівчину. Емілія любила її, мов дочку. Протягом одинадцяти років вони? щиро приятелювали, їй теж було тяжко розлучатися з дівчиною. Звичайно, вони домовилися, що Мері часто приходитиме до великого нового будинку, куди перебиралася місіс Осборн і де, як запевняла Мері, вона ніколи не буде така щаслива, як була в їхній скромній хижі,— так мовою улюблених романів міс Клен називала свій; батьківський дім.
Будемо сподіватися; що вона помилилась. У тій скромній хижі Еммі зазнала мало щасливих днів. Сувора доля там тяжко гнітила її. Емілія ніколи не мала бажання повернутися в той дім і побачитися з господинею, що тиранила її, коли була в поганому гуморі або не отримувала вчасно від них грошей, а коли мала гарний настрій— ставилася до неї з простацьким панібратством; таким самим нестерпним, як і її тиранія. її улесливість і нещирі компліменти тепер, коли Еммі знов усміхнулася доля, теж були їй не дуже приємні. Місіс Клен охкала з захвату в кожній кімнаті нового дому, підносила до небес кожну річ, кожну оздобу, обмацувала сукні місіс Осборн і прикидала, скільки вони можуть коштувати. Вона присягалася всіма святими, що такій чарівній леді до лиця найдорожчі убори.
Але в цій вульгарній лицемірці, що тепер, підлещувалась до неї, Еммі завжди бачила-черству тиранку, яка не раз її засмучувала і яку їй доводилось уласкавлювати, коли вони спізнювалися з платнею, яка її лаяла за марнотратство, коли вона купувала щось смачне для хворих батьків, яка, бачивши її покірність, ще дужче принижувала її.
Ніхто ніколи не чув про ті прикрощі, що їх судилося зазнати в житті сердешній жінці. Вона таїлася з ними від батька, нерозважність якого часто приносила їй лихо. їй Доводилося витримувати докори за його помилки; і вона була справді така ласкава й покірна, ніби сама природа призначила їй бути жертвою.
Маю надію, що Емілії більше не доведеться страждати від людської брутальності.
Оскільки, як кажуть, на кожне горе є розрада, я повинен згадати, що бідолашна Мері, яка після від’їзду своєї приятельки залишилася в істериці, була віддана під опіку того самого молодого хлопця з хірургічної лікарні і завдяки йому швидко одужала. Залишаючи Бромптон, Еммі подарувала Мері всі меблі з своїх кімнат, узяла тільки портрети (ті, що висіли над ліжком) і своє фортепіано — маленьке давнє фортепіано, яке тепер від старості жалібно деренчало і яке Емілія любила з відомих їй причин. Вона була дитиною, коли вперше грала на ньому,— їй подарували його батьки. Потім його знов подарували їй, як пам’ятає читач, коли батьківський дім розпався вщент і цей інструмент був урятований з-під уламків.
Майор Доббін, що наглядав за спорядженням Джозового нового житла і дбав, щоб усе в ньому було гарне й зручне, страшенно зрадів, коли з Бромптона приїхав фургон з валізами та коробками переселенців і в ньому виявилось також старе фортепіано. Емілія хотіла поставити його в своїй вітальні, маленькій кімнатці на другому поверсі, з’єднаній з батьковою спальнею,— старий джентльмен звичайно сидів там увечері.
Коли з’явилися носильники з тим старим інструментом і Емілія звеліла їм поставити його в згаданій вище кімнаті, Доббінове серце залила тепла хвиля.
Я радий, що ви його зберегли,— розчулено мовив, він.— Я боявся, що воно вам байдуже. Я ціную його понад усе на світі,— відповіла Емілія.
Справді, Еміліє? — вигукнув майор. Річ у тім, що, оскільки він сам його купив, хоч ніколи про це не казав, йому й на думку не спадало, що Еммі » може вважати його подарунком когось іншого. Йому здавалося, що вона знає, хто його тоді прислав.
Справді, Еміліє? — спитав він, і з його уст уже ладне було злетіти найважливіше з усіх питання, коли Еммі сказала:-Хіба може бути інакше? Хіба не він мені його подарував?-— Я не знав,— мовив бідолашний Доббін і посмутнів. Тоді Еммі не звернула уваги на цю обставину, не помітила вона також, як Доббін посмутнів. Але потім вона задумалася. І раптом з невимовною мукою і болем збагнула, що то Вільям подарував їй фортепіано, а не Джордж, як вона собі уявила. Отже, це був не Джорджів подарунок, єдиний, як вона досі гадала, подарунок від коханого, річ, яку вона найдужче цінувала, найдорожча пам’ятка й скарб. Вона розмовляла з ним про Джорджа, грала на ньому його улюблені мелодії, просиджувала біля нього довгі вечори, торкаючись до його клавішів і відповідно до свого скромного вміння й хисту видобуваючи з них смутні звуки, плакала над ним серед тиші. А виявляється, ця пам’ятка не від Джорджа. Фортепіано втратило для неї ціну. І коли згодом старий Седлі попросив її заграти йому щось, вона сказала, що фортепіано геть розладнане, що в неї болить голова і вона не може грати.
Потім, як завжди, Емілія почала дорікати собі за дріб’язковість та невдячність і вирішила винагородити чесного Вільяма за ту зневагу, яку вона хоч і не висловила йому, але відчула до його фортепіано. Через кілька днів, коли воші сиділи у вітальні, де Джоз дуже зручно вмостився спати після обіду, Емілія ледь тремтячим голосом сказала майорові Доббіну:-Я повинна перепросити вас за одну річ.
За що? — запитав він.
За... за те маленьке фортепіано. Я так і не подякувала вам, коли ви мені його подарували... давно, дуже давно, як я ще була дівчиною. Я думала, що то подарунок когось іншого. Дякую вам, Вільяме.
Вона простягла майорові руку, але серце в сердешної жінки обливалося кров’ю, а що стосується очей, то вони, звичайно, взялися за своє.
Та Вільям не зміг більше витримати.
Еміліє! Еміліє! — вигукнув він.— Це я купив його для вас. Я кохав вас тоді, як кохаю й тепер. Я мушу сказати вам усе. Здається, я покохав вас з першого погляду ,з тієї хвилини, коли Джордж привів мене до вашого дому, щоб показати ту Емілію, з якою він був заручений. Ви були ще дівчам у білій сукенці, з довгими кучерями, ви прибігли до нас згори, наспівуючи,— пам’ятаєте? — і ми поїхали у Воксгол.
Відтоді я мріяв тільки про одну жінку на світі — про вас. Мабуть, за дванадцять років не було такої години, коли б я не думав про вас. Я приїздив сказати про це вам, коли вирушав до Індії, але ви були такі байдужі, і я не зважився. Вам було однаково, чи я залишуся, чи поїду.
Я була дуже невдячною,— мовила Емілія.
Ні, тільки байдужою,— з розпачем сказав Доббін.— У мені немає нічого такого, що подобається жінкам. Я знаю, що ви тепер почуваєте. У вас тяжко на серці від цього відкриття, ви розчаровані, що фортепіано подарував я, а не Джордж. Я забув про це, а то б нізащо не завів | такої розмови. Це я повинен перепросити вас, що, дурний, на мить уявив собі, ніби довгі роки відданості й вірності могли прихилити вас до мене.
Тепер ви жорстокі,— не без хвилювання сказала Емілія.— Джордж — мій суджений і тут, і на небі. Хіба я могла б кохати когось іншого? Я й тепер належу йому, як і тоді, коли ви вперше побачили мене, любий Вільяме, То він сказав мені, який ви добрий і великодушний, він навчав мене любити вас, як брата. Хіба ви не були всім для мене і для мого сина? Нашим найдорожчим, найвірнішим, найкращим приятелем і захисником? Якби ви були ; повернулися в Англію на кілька місяців раніше, то, може б, урятували мене від тієї... тієї страшної розлуки.