Голос її затремтів, і вона сховала обличчя на плечі в Доббіна.
Майор обняв її, пригорнув до себе, мов дитину, й поцілував у чоло.
Я не стану іншим, люба Еміліє,— мовив він.— Я не прошу нічого, крім прихильності. Хай усе залишається так, як було. Тільки дозвольте мені бути біля вас і бачити вас часто.
Так, часто,— сказала Емілія.
Отже, Вільямові дозволено дивитись і зітхати,— так бідний школяр, що не має грошей, зітхає, дивлячись на тістечка за вітриною.
Розділ LX ПОВЕРНЕННЯ В БЛАГОРОДНЕ ТОВАРИСТВО
Доля нарешті починає всміхатися Емілії. Ми залюбки забираємо її а нижчих сфер, де вона досі животіла, і вводимо в коло обраних людей — не таке аристократичне й вишукане, як те, де оберталася наша приятелька, місіс Бекі, а все ж з чималими претензіями на велич і світськість. Усі Джозові друзі були з трьох президентств, а його будинок містився в затишній англо-індійській дільниці, центром якої був Мойра-плейс. Мінто-сквер, Грейт-Клайв-стріт, Уоррен-стріт, Гастінгс-стріт, Октерлоні-плейс, Плесі-сквер, Ассей-терас (вдале слово «сади» 1827 року ще не вживалося на означення тинькованих будинків з асфальтовими терасами з чільного боку) — хто не знає цих показних осель відставної індійської аристократії, цієї дільниці, яку містер Уенгем зве «чорною ямою»? Суспільне становище Джоза було не таке високе, щоб дати йому право найняти будинок на Мойра-плейс, де мешкали самі колишні члени ради і компаньйони індійських фірм (записавши сто тисяч фунтів капіталу на своїх дружин, вони оголошують себе банкрутами й оселюються десь на батьківщині, порівняно зубожілими, з чотирма тисячами річного прибутку). Джоз найняв зручний будинок другого, а може, й третього рангу на Гілснай-стріт, накупив килимів, дорогих дзеркал і гарних, дуже вдало підібраних меблів роботи Седдонса в агентів містера Скейпа, що недавно став компаньйоном великої калькуттської фірми «Облудер, Шахраймен, Крадлі», в яку сердешний Скейп вгатив сімдесят тисяч фунтів — усі заощадження свого довгого чесного життя — і в якій зайняв місце Шахраймена, що відійшов на спочинок до розкішного маєтку в Сассексі (Облудери давно вже вийшли з фірми, а сер Горес Облудер, здається, стане пером і отримає звання барона Бан-дани),— став, кажу, компаньйоном великої фірми «Облудер і Шахраймен» за два роки до того, як вона збанкрутувала з мільйонними збитками, прирікши половину своїх індійських пайовиків на злидні н загибель.
Чесний, зубожілий, зломлений горем шістдесятип’ятирічний Скейп подався в Калькутту згортати справи фірми. Уолтер Скейп залишив Ітон і влаштувався в якомусь купецькому домі. Флоренс Скейп, Фанні Скейн і їхня мати тайкома виїхали в Булонь, і ніхто більше про них не чув. Одне слово, Джоз зайняв їхній будинок, скупив їхні килими та буфети і милувався собою в люстрах, де раніше віддзеркалювалися їхні чесні, мужві обличчя. Скейпові постачальники — з усіма ними чесно розрахувалися — залишили свої картки й радо пропонували забезпечувати товарами нових господарів. Високі офіціанти в білих жилетах, які слугували в Скейпа на проханих обідах і які в будень були продавцями городини, посланцями й молочарами, залишали свої адреси й піддобрювалися до дворецького.
Містер Чамні, сажотрус, що чистив у будинку димарі за трьох останніх пожильців, пробував підлеститись до дворецького та його помічника, обов’язком якого було, вбравшись у куртку з безліччю ґудзиків і в штани з лампасами, охороняти місіс Емілію, коли їй хотілося вийти погуляти.
Зайвої челяді в домі не тримали. Дворецький водночас був Джозовим камердинером і напивався не дужче за інших дворецьких, що служать у маленьких родинах і мають власні погляди на господареве вино. В Еммі була покоївка, що виросла в приміському маєтку сера Вільяма Доббіна, добра дівчина, лагідність і скромність якої просто обеззброювала місіс Осборн. Спершу її вжахнула думка, що вона матиме власну покоївку. Емілія зовсім не, знала, як користуватися її допомогою, і завжди зверталася до челяді чемно й шанобливо. Але ця дівчина виявилася дуже корисною в господарстві — вона вміло доглядала старого Седлі, що майже завжди сидів у своїй кімнаті й ніколи не приєднувався до веселого товариства в домі.
Багато людей приїздило побачитися з місіс Осборн. Леді Доббін з дочками були в захваті від зміни в житті Емілії і приїхали її відвідати. З’явилася й міс Осборн з Рассел-сквер у своїй величезній кареті з пишним чохлом на передку, прикрашеним гербом лідських Осборнів. Ішла поголоска, що Джоз неймовірно багатий, і старий Осборн не мав нічого проти того, щоб Джорджі, крім його грошей, успадкував ще й дядькове майно.
Хай йому біс, ми зробимо з хлопця людину! — казав він.— Я ще побачу його в парламенті, поки вмру. Можеш навідатись до його матері, міс Осборн, але мені на очі хай вона не показується.
І міс Осборн поїхала. Будьте певні, що Еммі дуже зраділа цій гості й можливості бути ближче до Джорджа. Хлопцеві також дозволили частіше, ніж досі, відвідувати матір. Раз або двічі на тиждень він обідав на Гілспай-стріт і верховодив там слугами й родичами так само, як і на Рассел-сквер.
Проте з майором Доббіном він завжди був чемний і в його присутності поводився набагато скромніше. Джорджі був кмітливий хлопець і побоювався майора. Він не міг не захоплюватися його простотою, привітністю і різноманітними знаннями, якими майор спокійно ділився з ним, його незмінною любов’ю до правди й справедливості. Джордж на своєму життєвому шляху ще не зустрічав такої людини, а справжні джентльмени завжди йому подобались. Він щиро полюбив свого хрещеного батька, і для нього було великою втіхою гуляти з Доббіном у парку й слухати його. Вільям розповідав Джорджі про його батька, про Індію, про Ватерлоо, про що завгодно, тільки не про себе. Коли Джордж ставав понад міру зухвалий і пихатий, майор брав його на глузи, що місіс Осборн вважала великою жорстокістю.
Одного дня, коли вони пішли разом до театру і хлопець відмовився сісти в партері, тому що, мовляв, публіка там вульгарна, майор узяв йому місце в ложі, залишив його там, а сам повернувся вниз. Невдовзі майор відчув, що хтось бере його під руку, й побачив, як малий чепурун у лайкових рукавичках стискає його за лікоть. Джорджі зрозумів, яка безглузда його поведінка, й спустився вниз зі своїх верховіть. Ласкава усмішка засвітилася на виду в доброго Доббіна і блиснула в його очах, коли він глянув на покаяного грішника. Він любив хлопця, як і все, що належало Емілії. А в якому захваті була вона, коли почула про чудовий вчинок Джорджі! Вона глянула на Доббіна ласкавіше, ніж звичайно. Йому навіть здалося, що вона почервоніла.
Джорджі без угаву вихваляв матері майора.
Я його люблю, мамо, бо він знає всяку всячину і не схожий на старого Віла, що завжди хвалиться і вживав такі довжелезні слова, правда? Хлопці в школі прозивають його «довгохвостий». Це я йому дав таке прізвисько! Правда, влучне? А Доб читає по-латинському, як по-англійському, ї по-французькому, і по-всякому. А коли ми гуляємо разом, він розповідав мені про тата й ніколи нічого не каже про себе, хоч я чув у діда, як полковник Баклер казав, що він один із найхоробріших офіцерів в армії і дуже відзначився. Дід страшенно здивувався і сказав: «Отой? А я гадав, що він і мухи не зачепить». Та я знаю, що зачепить, правда, мамо?-Еммі засміялась і подумала, що на це вже в майора, мабуть, вистачить відваги.
Якщо Джорджі з майором щиро заприязнилися, то між хлопцем і його дядьком, треба визнати, не було великої любові. Джордж узяв звичку надимати щоки, закладати руки в кишені жилета й казати: «Пожалься боже, не кажіть такого!» — так майстерно наслідуючи Джоза, що важко було втриматися від сміху. Під час обіду служники весело пирхали, коли хлопець, прохаючи дати йому щось, чого не було на столі, прибирав дядькову міну й казав його улюблену фразу. Навіть Доббін реготав, дивлячись, як Джордж передражнює свого дядька. Якби не Доббінові догани й не благання переляканої Емілії, малий шибеник перекривлював би Джоза просто в вічі. А шановний бенгалець, переслідуваний невиразним відчуттям, що хлопець вважає його за йолопа й бере на глум, дуже ніяковів у його присутності, а тому, звичайно, ще більше бундючився й величався. Коли наперед було відомо, що юний джентльмен прийде на Гілспай-стріт обідати зі своєю матір’ю, містер Седлі звичайно згадував про якесь побачення в клубі. Мабуть, ніхто не журився, що його не було вдома. В такі дні старого Седлі вмовляли вийти зі свого сховку нагорі, і в їдальні збиралося невеличке родинне товариство, до якого дуже часто приєднувався і майор Доббін. Він був ami de la maison : приятелем старого Седлі, Емілії і Джорджі та Джозовим порадником і помічником.
Для нас він однаково що в Мадрасі, так рідко ми його бачимо в себе в Кемберуелі,— сказала якось Доббінова сестра, міс Енн.
Ох, міс Енн, невже вам не спадало на думку, що майор не з вами мріяв одружитися?-Отже, Джозеф Седлі провадив життя в сповненому гідності неробстві, як і личило людині з його становищем. Звичайно, найперше він постарався стати членом «Східного клубу», де просиджував передобідній час у товаристві своїх індійських колег, де обідав і звідки приводив гостей на обід додому.
Емілія повинна була зустрічати й розважати тих джентльменів та їхніх дам. Від них вона довідувалася, коли Сміт стане радником; скільки сотень тисяч рупій привіз з собою до Англії Джонс; як фірма «Томпсон» у Лондоні відмовилась оплачувати векселі, видані на неї бомбейською фірмою «Томпсон, Кебаб і К°», і як усі вважають, що калькуттське відділення фірми теж має зазнати краху; як нерозважно — щоб не сказати більше— поводилась місіс Браун (дружина Брауна з нерегулярного Ахмеднагарського полку), що просиджувала з юним лейб-гвардійцем Суонкі до пізньої ночі на палубі й заблукала з ним, «коли вони каталися верхи під час зупинки на мисі Доброї Надії; як місіс Гардімен вивезла в Індію тринадцять своїх сестер, дочок сільського пастора, велебного Фелікса Крола, і видала заміж одинадцять з них, до того ж сімом знайшла дуже добру пару; як.
Горнбі лютує, що його дружина захотіла лишитись у Європі, і як Троттера призначено збирачем податків у Амерапурі. Ось такі або схожі на них розмови точилися на всіх проханих обідах. Усі говорили про те саме, в усіх був однаковий срібний посуд, скрізь подавали на стіл баранячі лопатки, варене індиче м’ясо і ео-trées. Про політику заходила мова після десерту, коли дами йшли нагору й балакали там про свої недуги та про своїх дітей.
І всюди бачимо те саме. Хіба дружини адвокатів не гуторять про виїзні сесії суду? Хіба військові дами не пліткують про полкові справи? Хіба дружини священиків же балакають про недільні ніколи і про те, хто кого заміняв? Хіба великосвітські леді не розмовляють про те вузьке коле осіб, до якого вони належать? То чому ж нашим індійським приятелям не провадити своїх розмов? Хоч я визнаю, що вони зовсім нецікаві для випадкових осіб, яки» інколи доводиться слухати їх.
Невдовзі Еммі завела візитну книжку й сама почала регулярно виїздити в кареті, відвідуючи леді Бладаєр, дружину генерал-майора бенгальської армії сера Роджера Бладаєра, кавалера ордена Лазні; леді Гаф, дружину сера Дж. Гафа, генерал-майора бомбейської армії; місіс Пайс, дружину директора Пайса, і т. д. Ми швидко звикаємо до змін у житті. Згадувану карету щодня подавали на Гілспай-стріт; згадуваний служник у ґудзиках вилазив на передок і зіскакував з нього, розносячи Еміліїні та Джозові візитні картки; у визначений час Еммі й карета вирушали до клубу, щоб забрати Джоза й вивезти його на свіже повітря, або ж у неї вмощували старого Седлі, й Еммі возила його на прогулянку в Ріджентс-парк.
Покоївка, карета, візитна книжка й паж у ґудзиках скоро стали для Емілії такими звичними, як раніше— скромні щоденні обов’язки в Бромитені. Вона пристосувалася до всього цього так само, як колись — до того, що тепер залишила. Якби доля призначила Емілії бути герцогинею, вона б і тоді виявилася на своєму місці.
Дами з Джозового кола одноголосно визнали, що вона досить приємна молода особа,— нічого особливого в ній нема, вона мила й таке інше.
Чоловікам, як завжди, подобалася щира привітність Емілії та її прості, але делікатні манери. Галантні чепуруни з Індії, які приїхали додому у відпустку,— вусаті, неймовірно видженджурені й обвішані ланцюжками молодики, що їздили в елегантних бричках, постійні відвідувачі театрів і пожильці вест-ендських готелів,— обожнювали місіс Осборн, радо кланялися їй, коли вона їхала Парком у кареті, і були потішені, коли їм випадала честь відвідати вранці Емілію. А одного разу майор Доббін застав tête-à-tête з Емілією самого лейб-гвардійця Суонкі, небезпечного юнака, найбільшого дженджика в цілій індійській армії, що перебував у відпустці: він дуже дотепно й красномовно змальовував їй полювання на кабанів. Після того він довго розповідав про одного проклятущого офіцера, що вічно товчеться в домі Джоза Седлі,— такого довготелесого, худого, підстаркуватого дивака, черствого сухаря, присутність якого просто дратує, коли людині хочеться поговорити з господинею.
Якби в Доббіна було більше шанолюбства, він неодмінно приревнував би Емілію до такого небезпечного молодого чепуруна, як цей чарівний бенгальський капітан. Та Доббін був надто простодушний і благородний, щоб підозрівати Емілію. Він радів, що інші чоловіки уважні до неї і що всі нею захоплюються. Адже майже від самого її одруження люди кривдили її і не вміли цінувати. Йому було приємно бачити, як ласкаве ставлення виявляло все найкраще, що було в натурі Емілії, і як вона розцвіла, відколи їй стало краще жити. Кожен, хто цінував Емілію, хвалив Доббіна за його розважливість — якщо тільки про закоханого можна сказати, що він взагалі буває розважливий.
Після того як Джоза відрекомендували при дворі — будьте певні, що він з’явився туди як вірний підданець свого володаря (спершу показавшись у повному придворному костюмі в своєму клубі, куди майор Доббін заїхав за ним у досить приношеному мундирі),— він, хто й так завжди був монархістом і прихильником Георга IV, став таким ревним торі і підпорою держави, що вирішив, неодмінно взяти й Емілію на один з королівських прийомів. Йому навіть почало здаватися, що його обов’язок — підтримувати суспільний добробут і що монарх не буде щасливий, поки Джоз Седлі та його родина не зберуться біля нього в Сент-Джеймському палаці.
Еммі засміялася й спитала:-Може, мені надіти родинні діаманти, Джозе?-«Як було б добре, коли б ви дозволили мені купити вам діаманти,— подумав майор.— Аби тільки знайшлися такі, що були б гідні вас».
Розділ LXI У ЯКОМУ ГАСНУТЬ ДВІ СВІЧКИ
Настав день, коли пристойним, пишним розвагам, яким віддавалася родина містера Джоза Седлі, стала на заваді подія, що трапляється в багатьох домах.
Підіймаючись з вітальні у своєму будинку сходами нагору, ви, певне, помічали невелике склеписте вікно в стіні просто перед вами: воно пропускає світло на сходи між третім поверхом і четвертим (де звичайно містяться дитяча кімната й комірчини для челяді), а крім того, має ще й інше корисне призначення, про яке вам можуть сказати помічники грабаря. Вони ставлять під те склепіння труну або розвертають її там, щоб не потривожити холодного тліну людини, яка спочиває в чорному ковчезі.
Те склеписте віконце на третьому поверсі лондонських будинків, освітлюючи вгору і вниз сходову клітку, панує над головною магістраллю дому, якою користуються мешканці будинку. Нею ще до схід сонця обережно сходить до кухні куховарка чистити свої каструлі й сковороди; нею молодий син господарів, залишивши внизу чоботи, скрадається вдосвіта до своєї кімнати після веселої ночі в клубі; нею спускається вниз панночка в мереживі й стрічках,— вона шелестить пишними мусліновими спідницями і сяє вродою, готова здобувати перемоги на бенкеті; нею з’їздить малий Томмі, воліючи користуватися поруччям і нехтуючи небезпеку; нею чоловік ніжно несе вниз на своїх дужих руках усміхнену молоду матір, упевнено ступаючи із східця на східець у супроводі доглядачки з пологового будинку того дня, коли лікар скаже, що чарівна пацієнтка може зійти вже до вітальні; нею плентається вгору до своєї комірчини Джон, позіхаючи над тріскучим промінчиком лойової свічки, щоб потім, удосвіта, зібрати все взуття, яке чекає на нього в коридорах. Цим шляхом носять угору і вниз немовлят, водять старих, ним урочисто простують гості до бенкетної зали, священик іде на хрестини, лікар — до кімнати хворого, а помічники грабаря — на верхній поверх. Яке mémento про життя, смерть і марноту всього земного ці сходи й склеписте вікно над ними, коли добре подумати, сидячи там і дивлячись на сходову клітку! І до вас, як і до мене, друже мій у блазенському костюмі, підійметься востаннє лікар. Доглядачка загляне, розсунувши запинало, та ви вже цього не помітите,— а тоді відчинить вікна і провітрить кімнату. Ваші близькі спустять завіси у вікнах з чільного боку будинку й переберуться в задні кімнати, потім пошлють по вашого адвоката й по інших людей у чорному і т. д. Ваша комедія буде зіграна до кінця, як і моя, і нас відвезуть — ох, як далеко від тих сурм, голосіння й нещирих мін! Коли ми аристократи, на наше останнє пристановище почеплять жалобні герби з позолоченим херувимом і написом, що ми знайдемо «спокій на небі». Ваш син умеблює будинок наново або, може, найме його комусь, а сам перебереться в якийсь модніший квартал; ваше прізвище наступного року з’явиться в списку «померлих членів» вашого клубу. Хоч як гірко вас оплакуватимуть, проте вашій удові захочеться, щоб її жалобна сукня була гарно пошита; куховарка пошле когось нагору чи сама прийде спитати відносно обіду; живим скоро набридає дивитися на ваш портрет над каміном, його заберуть з почесною місця, щоб повісити там портрет сина, який обійняв владу.
За ким із померлих найбільше плачуть? Мені здається, що за тим, злю за життя найменше любив своїх ближніх. Смерть дитини викликає такий відчай і такі сльози, яких ніхто шкода не побачить, коли настане ваш кінець, шановний читачу. Смерть немовляти, яке ще добре не впізнає вас і легко може забути за тиждень, пригнітить вас дужче, ніж утрата найближчого приятеля або вашого первістка — такого самого дорослого, як ви, що вже має власних дітей. Ми суворі до Годи та Сімєона, але найменшого, Веніаміна, безтямно любимо й жаліємо. І якщо ви старі, читачу,— старі й багаті або старі й убогі,— то одного чудового дня ви подумаєте; «Усі мої близькі дуже ласкаві до мене, але вони не вельми жалкуватимуть , коли я помру. Я дуже багатий, і вони чекають на мою спадщину». Або; «Я дуже вбогий, і вони стомились утримувати мене».
Тільки-но скінчився термін жалоби після смерті місіс Седлі, тільки-но Джоз устиг скинути чорне вбрання і вдягтись у свої улюблені яскраві жилети, як для всіх, хто оточував містера Седлі, стало видно, що назріває нова подія і що старий скоро вирушить на пошуки дружини в ту похмуру країну, куди вона пішла раніше за нього.
Здоров’я мого батька,— врочисто казав у своєму клубі Джоз Седлі,— не дозволяє мені давати бучних обідів у цьому сезоні. Та коли ви, шановний Чатні, просто зайдете до мене о пів на сьому й пообідаєте зі мною та ще з двома чи трьома приятелями з нашого товариства, я завжди радий буду вас бачити.
Отож Джон та його знайомі мовчки обідали й пили своє бордо, а тим часом на третьому поверсі пересипалися останні піщинки в часомірі життя старого. Взутий у м’які капці дворецький приносив до їдальні .вино, після обіду гості сідали грати в парти, інколи до них приєднувався Доббін, часом униз сходила й місіс Осборн, коли її хворий влаштовувався на ніч і його огортав той леткий, неспокійний сон, що відвідує постіль старих людей.
За той час, що старий Седлі лежав хворий, він дуже прихилився до дочки. Він брав ліки і .їжу лише з її рук. Емілія майже нічого більше не робила, тільки доглядала батька. її ліжко було присунуте до самих дверей його кімнати, що стояли відчинені, і вона схоплювалася від найменшого звуку „чи шурхоту, який долинав з постелі вередливого хворого. Хоч треба віддати йому належне: він годинами лежав тихо, не ворушився, щоб не збудити своєї ласкавої й дбайливої доглядачки.
Він тепер любив свою дочку так ніжно, як любив п хіба що дитиною. А ця проста істота була особливо гарна, коли покірно виконувала свій дочірній обов’язок.
«Вона з’являється в кімнаті тихо, мов сонячний промінь»,— думав Доббін, спостерігаючи, як Емілія заходить до батька й виходить з його кімнати. Коли вона нечутно й граційно поралася біля хворого, на обличчі в неї світилася ласкава ніжність. Хто не бачив на обличчях жінок тихого, ангельського сяйва любові і співчуття, коли вони доглядають дітей або хворих?-Розвіялась таємна ворожнеча, що тривала кілька років, і відбулося мовчазне примирення. В ті останні години свого життя старий, зворушений любов’ю і добротою дочки, забув усі ті провини, всі кривди, яких зазнав від неї і про які вони з дружиною не раз говорили довгими ночами: як Емілія відмовилась від усього задля дитини, яка була байдужа до старих, нещасних „батьків і думала тільки про свого хлопця, як нерозважно, безглуздо поводилась, коли від неї забрали Джорджі. Старий Седлі забув усі ці звинувачення, коли підбивав останній підсумок своєму життю, і віддав належне ніжній, покірній мучениці. Якось уночі, зайшовши нишком до батька, Емілія побачила, що він не спить; і тоді немічний старий визнав перед дочкою свої помилки:-Ох, Еммі! Я все думаю, які ми були недобрі й несправедливі до тебе,— сказав він, простягаючи до неї свою кволу, холодну руку.
Емілія стала навколішки й почала молитися біля постелі батька, що також молився з нею, й далі тримаючи її руку. Друже мій, коли настане наша пора, дай боже й нам мати біля себе таку добру душу, як ця, щоб помолилася з нами!-Можливо, тієї безсонної ночі перед очима в старого постало все його життя: змагання і надії в молодості, успіх і багатство в зрілому віці, падіння на порозі старості і теперішня його безпорадність. І ніякої можливості помститися долі, що взяла над ним гору, нічого залишити по собі — ні імені, ні грошей...
Змарноване життя, поразка й розчарування — і ось кінець! Що, на вашу думку, брате мій, читачу, краще: вмирати багатим і славетним чи вбогим і розчарованим? Усе мати і бути змушеним віддати чи зникнути з життя, програвши гру? Мабуть, дивне це почуття, коли одного чудового дня нам доводиться сказати: «Завтра успіх чи невдача для мене нічого не важитимуть. Зійде сонце, і міріади людей підуть, як звичайно, працювати чи розважатися, а мене вже не буде в тій метушні».
Ось і настав такий ранок, зійшло сонце, весь світ узявся до своїх різноманітних справ і розваг,— увесь світ, крім старого Джона Седлі, якому не треба вже було змагатися з долею, плекати надії, виношувати задуми; лишилось добратися до бромптонського цвинтаря, до спокійного, незнаного прихистку поряд зі своєю старою дружиною.
Майор Доббін, Джоз і Джорджі провели його до могили в кареті, оббитій чорним сукном. Джоз для цього приїхав з готелю «Зірка й Підв’язка» в Річмонді, куди він перебрався після сумної події. Він не захотів залишатися в будинку разом з...
за таких обставин, самі розумієте. Та Еммі залишилась і, як завжди, робила те, що треба. Горе не зломило її, вона була швидше поважна, ніж засмучена. Вона молилася, щоб її смерть була така тиха й безболісна, і розрадою у її смутку були ті слова, які вона почула ВІД батька під час хвороби і які свідчили про його віру, упокорення і надію на майбутнє життя.
Авжеж, мені здається, що такий кінець, врешті, кращий за будь-який інший.
Припустімо, що ви дуже багаті й ні в чому собі не відмовляєте, і ось ви кажете свого останнього дня: «Я дуже багатий, мене всі добре знають, я все своє життя перебував у найкращому товаристві і, дякувати богу, походжу з славетної родини.
Я чесно служив своєму королю і батьківщині. Я пробув кілька років у парламенті, де, зважуюсь сказати, до моїх слів прислухалися і добре сприймали їх. Я не завинив нікому жодного шилінга, навпаки — позичив своєму давньому університетському товаришеві Джеку Лазареві п’ятдесят фунтів, і виконавці моєї духівниці не будуть квапити його віддати борг. Я залишаю дочкам по десять тисяч фунтів — дуже добрий посаг для дівчат; я відписую все столове срібло, меблі й будинок на Бейкер-стріт з чималою часткою майна, належною їй за законом, своїй дружині в довічне володіння, а свої землі, гроші в державних паперах і свою пивницю з добірними винами на Бейкер-стріт — синові. Я залишаю двадцять фунтів річного прибутку своєму камердинерові і ручуся, що після моєї смерті ніхто нічого мені не закине». Або ж припустімо, що ваша лебедина пісня буде цілком інакша — ви скажете; «Я бідний, пригнічений горем, розчарований старий чоловік, і ціле життя мені не щастило. Доля не обдарувала мене ні розумом, ні майном, і я визнаю, що допускався безлічі помилок. Визнаю, що я часто забував свій обов’язок. Я не можу сплатити своїх боргів. На своїй смертній постелі я лежу безпорадний, покірний і благаю прощення за свою нездарність, припадаючи з покаянним серцем до ніг божого милосердя».