Бачиш,— мовив старий Осборн своєму онукові,— як доля винагороджує порядність, працьовитість, уміння добре вкласти гроші і таке інше. Глянь на мене і на мій банківський рахунок. І глянь на свого бідного діда Седлі з його невдачами. А він був багатший за мене двадцять років тому, куди багатіший — на цілих десять тисяч фунтів!-Крім цих осіб та ще родини містера Клепа, яка приїхала з Бромптона висловити свої співчуття, жодна жива душа не поцікавилася старим Джоном Седлі й не згадала, що така людина жила на світі.
Коли містер Осборн уперше почув від свого приятеля полковника Баклера (про що нам уже розповів малий-Джорджі), який чудовий офіцер майор Доббін, він сприйняв ті слова досить-таки зневажливо й не захотів повірити, що таки незграба може бути розумним і мати добру славу. Але йому довелося почути такі самі відгуки про-майора й від інших своїх знайомих.. Сер Вільям Доббін був дуже високої думки про свого сина й розповідав багато історій, які підтверджували, що він освічений, відважний і має в світі добру славу. Нарешті прізвище майора з’явилося в списку гостей на проханих кількох вельмож, і ця обставина зробила величезне враження на старого аристократа з Рассел-сквер. Оскільки Джорджі перейшов до свого діда, майорові як його опікунові довелося зрідка зустрічатися зі старим Осборном. Під час одного з таких побачень цей джентльмен як добрий ділок, переглядаючи майорові звіти пре справи хлопця та його матері, зробив одне дивовижне відкриття, яке його прикро вразило я одночасно втішило: виявилося, що частина грошей, на які жили бідолашна вдова з сином, ішла з власної кишені Вільяма Доббіна.
Коли старий Осборн наносився на майора, той, не вміючи брехати, почервонів, почав верзти щось недоладне і врешті признався.
Той шлюб,— сказав він (при цих словах обличчя співрозмовника потемніло),— відбувся великою мірою завдяки мені. Я вважав, що мій бідолашний товариш зайшов надто далеко і лкби відступився від узятих на себе зобов’язань, то зганьбив би своє ім’я і занапастив би місіс Осборн. І коли вона лишилася без будь-яких засобів, мені здалося, що я повинен підтримувати її своїми заощадженнями.
Майоре Доббіне,— мовив містер Осборн, суворо дивлячись на нього і теж почервонівши,— ви зробили мені велику кривду, але дозвольте сказати вам, сер, що ви чесна людина. Ось вам моя рука, сер. Мені й на думку не спадало, що моя парость жила на ваші кошти...
ї вони потиснули один одному руки.
Нашого лицеміра дуже збентежило те, що його добродійництво було викрите. А проте він, користуючись нагодою, спробував уласкавити старого й примирити його з пам’яттю про сина.
Джордж був шляхетний хлопець,— сказав він.— Ми всі його любили й ладні були зробити для нього все що завгодно. Я тоді був ще молодий і дуже пишався, що він приятелював зі мною, мені було приємніше бувати з ним, ніж у товаристві самого головнокомандувача. Я ніколи не бачив, другого такого мужнього, відважного й чудового офіцера, як він.— І Доббін розповів старому все, що міг пригадати про сміливі подвиги його сина.— А який Джорджі схожий на нього!-Він такий схожий на нього, що інколи мені аж страшно стає,— признався дід.
Разів зо два майор приїздив обідати до містера Осборна (це було в той час, як містер Седлі хворів), і коли вони лишалися вдвох після обіду, то розмовляли про полеглого героя. Батько, своїм звичаєм, хизувався сином і, перераховуючи його подвиги, не забував похвалити й себе, але відчувалося, що він полагіднішав, його гнів на бідолашного Джорджа пригас, і добре серце Доббіна тішили ці ознаки примирення. Другого вечора старий Осборн уже називав майора Вільямом, як у ті часи, коли Доббін і Джордж були дітьми, і наш чесний приятель побачив у цьому добру ознаку.
Наступного дня під час сніданку, коли міс Осборн з властивою її вікові і вдачі різкістю зважилась на якесь глузливе зауваження щодо вигляду й поведінки майора, господар дому перебив її:-Ти сама рада була б підхопити його, голубонько, та не на ті зуби горішок, ха-ха-ха! Вільям чудовий-хлопець.
Оце правда, дідусю,— схвально екала Джорджі, надійшов до старого, схопив його за довгі сиві бакени й поцілував, радісно всміхнувшись. А ввечері переповів усю цю розмову матері, яка цілком з ним погодилася.
Авжеж, він має золоте серце,— мовила вона.— Твій дорогий тато завжди так казав.
На світі небагато знайдеться таких добрих і справедливих людей, як Доббін.
Саме тоді нагодився майор, і, мабуть, тому Емілія почервоніла. А малий шибеник ще дужче збентежив матір, доказавши при Доббінові кінець вранішньої розмови.
Чуєте, Добе,— мовив він,— одна чарівна леді хоче вийти за вас заміж. Вона має купу грошей, носить накладку і з ранку до вечора лає челядь.
Хто ж це? — запитав Доббін.
Тітка Осборн!—відповів хлопець.—Так сказав дідусь. Ох, Добе, як було б чудово, якби ви стали моїм-дядьком! Тієї миті деренчливий голос старого Седлі з другої кімнати покликав Емілію, і сміх затих.
Не було сумніву, що погляди старого Осборна змінилися. Інколи він розпитував Джорджі про його дядька і сміявся, коли онук показував, як Джоз вигукує: «Пожалься боже!» — і жадібно їсть юшку. Одного разу старий сказав:-Негарно передражнювати родичів, ти ще надто зелений для цього. Міс Осборн, коли ти сьогодні поїдеш кататися, завези мою картку містерові Седлі, чуєш? З ним я ніколи не сварився.
У відповідь надійшла Джозова картка, і його та майора Доббіна запросили на обід — мабуть, найпишніший і найбезглуздіший обід, які будь-коли влаштовував містер Осборн. Було виставлено напоказ усе родинне срібло й скликано найкращих тостер. Містер Седлі вів до столу міс Осборн, і вона була до нього дуже ласкава; зате вона майже не розмовляла з майором, який скромно сидів далеко від неї біля містера Осборна. Джоз дуже поважно заявив, що такої черепахової юшки він ще зроду не їв, і запитав містера Осборна, де він бере мадеру.
Це з тих вин, що від Седлі,— шепнув дворецький господареві.
Я купив її дуже давно й заплатив добрі гроші,— уголос відповів містер Осборн своєму гостеві, а тоді пошепки сказав сусідові праворуч:— Я купив її на розпродажі в того неборака.
Кілька разів старий розпитував майора про... про місіс Осборн, а на цю тему Доббін міг говорити довго й дуже красномовно. Він розповів містерові Осборну про її страждання, про її гарячу відданість чоловікові, пам’ять якого вона шанує й досі, про те, як ласкаво, з яким почуттям обов’язку вона підтримувала своїх батьків і як віддала свого сина, коли їй здалося, що так треба зробити.
Ви не знаєте, що вона витерпіла, сер! — мовив добрий майор тремтячим голосом.— І я сподіваюся й вірю, що ви помиритеся з нею. Якщо вона й забрала у вас сина, то зате віддала вам свого. І хоч як ви любили Джорджа, будьте певні, що свого вона любить удесятеро більше!-Далебі, ви добрий хлопець, сер! — тільки й сказав містер Осборн.
Йому ніколи не спадало на думку, що вдові могло бути боляче розлучатися з сином чи що його багатство стало причиною її горя. Вирішено, що їм треба якнайшвидше помиритися, і серце Емілії починало вже калатати на думку про страшну зустріч з Джорджевим батьком.
Але тій зустрічі так і не судилося відбутися. Перешкодила затяжна хвороба й смерть старого Седлі, після чого певний час не могло бути й мови про зустріч. Це лихо та і інші події, мабуть, вплинули на містера Осборна. Останнім часом він дуже підупав на силі, постарів і заглибився в себе. Він посилав по своїх адвокатів і, певне, дещо змінив у духівниці. Лікар, оглянувши старого, сказав, що він дуже виснажений, неспокійний, а тому не вадило б пустити йому трохи крові й повезти його на .море, але старий від усього цього відмовився.
Якось, коли він мав зійти вниз на сніданок, служник, не заставши господаря в їдальні, подався до його туалетної кімнати й побачив його долі біля столика. Він був непритомний. Викликали міс Осборн, послали по лікарів, Джорджі, що мав їхати до школи, залишили вдома. Лікарі пустили хворому кров, поставили банки.
Осборн опритомнів, але мова до нього не повернулася, хоч разів зо два він щосили намагався щось сказати. Через чотири дні він помер. Лікарі зійшли вниз сходами, помічники грабаря піднялися ними нагору; всі віконниці з боку саду на Рассел-сквер позачиняли. З Сіті примчав Буллок.
Скільки грошей він залишив хлопцеві? Не половину ж? Певне, поділив їх нарівно між усіма трьома?-То була тривожна хвилина.
Що ж надаремне силкувався сказати бідолашний старий? Я сподіваюся, що він хотів побачити Емілію і помиритися з милою, вірною дружиною свого сина, перше ніж відійти з цього світу. Цілком можливо, що так воно й було насправді, бо його духівниця засвідчила, що зненависть, яку він так довго плекав, зникла з його серця.
У кишені його халата знайшли листа з великою червоною печаткою, якого Джордж написав йому з Ватерлоо. Певне, старий переглядав ще й інші папери, які торкалися сина, бо в кишені був також ключ від скриньки, де він їх тримав.
Печатки були зламані й конверти розірвані, мабуть, ще напередодні нападу, бо коли дворецький заносив йому чай до кабінету, то застав господаря над великою родинною біблією.
Коли розпечатали духівницю, виявилося, що половину майна залишено Джорджеві, а решту поділено нарівно між сестрами. Містерові Буллоку запропоновано або провадити далі справи торгового дому в інтересах усіх спадкоємців, або вийти з нього, якщо він виявить таке бажання. Річний прибуток у сумі п’ятсот фунтів, вираховуваний із Джорджевої частки, був відписаний його матері, «вдові мого улюбленого сива Джорджа Осборна», яка мала перебрати на себе опікунство над своєю дитиною.
«Майор Вільям Доббін, приятель мого улюбленого сина», був призначений виконавцем духівниці, «і оскільки він з доброти й щедрості своєї підтримував на свої власні кошти мого онука і вдову мого сина, коли ті лишилися без будь-яких засобів (читав далі адвокат), я тут дякую йому від щирого серця за його любов і ласку до них і прошу його прийняти від мене суму, достатню для купівлі чину підполковника, або використати її на свій розсуд».
Коли Емілія довідалась, що свекор помирився з нею, серце її розтопилось і сповнялося вдячності за той спадок, який він їй залишив. Та коли вона почула, що їй повернуто Джорджі, й дізналася, як. це сталося і завдяки кому, а також про те, що добросердий Вільям підтримував її в біді, що це вія дав їй чоловіка й сина,— о, тоді вона впала навколішки й почала молитися, щоб господь благословив його вірне, ласкаве серце? Вона схилилася в покірному, доземному поклоні перед тим прекрасним, великодушним коханням.
І за таку дивовижну відданість, за всю ту доброту вона могла заплатити лише вдячністю — самою лише вдячністю! Коли вона думала про іншу винагороду, з могили вставав образ Джорджа й казав: «Ти моя, тільки моя, нині й навіки!»-Вільям знав, які почуття хвилюють її серце,— хіба він не присвятив ціле своє життя на те, щоб угадувати їх?-Повчально відзначити, як виросла місіс Осборн в очах знайомих їй людей, коли став відомий зміст духівниці старого купця. Джозові служники, які дозволяли собі опиратися скромним вказівкам Емілії і заявляти, що «спитають господаря», чи виконувати їх, тепер не зважувались на такі вихватки. Куховарка перестала глузувати з її приношених старомодних суконь (які, звичайно, годі було порівнювати з елегантними уборами тієї дами, коли вона, вичепурившись, ішла в неділю на вечерню до церкви); решта челяді вже не бурчала, коли чула дзвінок Емілії, і негайно відгукувалась. Візник, який невдоволено казав, що нічого дарма ганяти коней і робити з карети лікарню задля старого й місіс Осборн, тепер возив її дуже радо і, боячись, щоб його не замінили візником містера Осборна, питав:-Хіба ті візники з Рассел-сквер знають місто і хіба вони гідні сидіти на козлах перед справжньою леді?-Джозові друзі — і чоловіки, й жінки — раптом зацікавились Емілією, і на столику в її передпокої почала збиратися купа карток тих, хто засвідчував їй своє співчуття. Сам Джоз, що досі вважав сестру добродушною, покірною жебрачкою, якій він був зобов’язаний давати шматок хліба й притулок, перейнявся великою пошаною до неї та до багатого хлопчика, свого небожа; він узяв собі в голову, що «бідолашній сестричці» потрібні зміни й розваги після всіх тривог і злигоднів, які їй довелось витримати, почав снідати вдома й за столом люб’язно розпитувати її, що вона думає робити вдень.
Як опікунка Джорджі Емілія, за згодою другого його опікуна, майора, запропонувала міс Осборн і далі мешкати на Рассел-сквер. Однак та леді, подякувавши за ласку, заявила, що вона й у голові собі не покладала жити самотою в тому понурому будинку, і в глибокій жалобі перебралася з кількома давніми слугами до Челтнема. Решті челяді щедро заплачено, і всю її звільнено.
Відданий старий дворецький, якому міс Осборн запропонувала залишитися в неї, сам відмовився від місця, воліючи вкласти свої заощадження в шинок (будемо сподіватися, що йому не довелось бідувати). Коли міс Осборн відмовилась мешкати на Рассел-сквер, місіс Осборн порадилася з приятелями й також не захотіла переїздити в те похмуре старе житло. Будинок спорожнили; дороге опорядження, важкі свічники та непривабливі потемнілі дзеркала булл складені й запаковані, пишну їдальню з рожевого дерева обвили соломою, килими згорнули й перев’язали мотузками, невеличку бібліотеку вибраних книжок у чудових палітурках склали в два ящики з-під вина, і все це добро відвезли кількома величезними фургонами в Пантехягкон, де воно мало зберігатися до повноліття Джорджа. А великі, важкі, темні скрині з срібним посудом помандрували до шановних Стампі й Роді і зникли в підвалах цих славнозвісних банкірів, де теж мали чекати того самого терміну.
Одного дня Емілія, вбрана в усе чорне, взяла Джорджа за руку й пішла до того спорожнілого будинку, в якому не була з часів свого дівоцтва. Майданчик перед входом, Де вантажили й відправляли фургони, був засмічений соломою. Мати з сином зайшли всередину до великих порожніх кімнат з темними прямокутниками на стінах, де раніше висіли картини й дзеркала. Потім вони піднялися широкими, не застеленими кам’яними сходами нагору, в кімнату, де, як пошепки сказав Джордж, помер дідусь, а тоді ще вище, до спальні самого Джорджа., Емілія і далі тримала за руку сина, але думала не тільки про нього. Вона знала, що ця кімната належала й батькові Джорджа. Емілія підійшла до відчиненого вікна (одного з тих вікон, на які часто дивилася з тугою в серці, коли в неї забрали дитину) і звідти, глянувши понад деревами Рассел-сквер, побачила старий будинок, де народилася сама й де прожила багато щасливих днів своєї благословенної юності. Вони враз усі воскресли в її пам’яті: веселі свята й ласкаві обличчя, безтурботна, радісна, давно минула пора, а за нею — довгі муки й випробування, що пригнітили її своїм тягарем. Емілія думала про них і про того ; чоловіка, що був її постійною опорою, її добрим генієм, благодійником і ніжним, великодушним другом.
Гляньте, мамо,— мовив Джорджі,— тут на шибці надряпано алмазом «Дж. О.» Я раніше не бачив цих літер, і це не я їх надряпав!-Це була кімната твого тата ще до того, як ти з’явився на світ,— відповіла вона і, почервонівши, поцілувала сина.
Емілія була дуже мовчазна, коли вони поверталися в Річмонд, де вони тимчасово мешкали і куди усміхнені, метушливі адвокати приїздили відвідати місіс Осборн (свої візити вони, звичайно, вписували їй потім у рахунок); там, певна річ, була кімната й для майора Доббіна, який часто з’являвся до них верхи, бо мав багато справ, пов’язаних з опікою над Джорджем.
Джорджа на невизначений час забрали з закладу містера Віла, а тому джентльменові доручили скласти напис для гарної мармурової плити, яку мали поставити в церкві Сиротинця під пам’ятною дошкою капітанові Джорджу Осборнові.
Місіс Буллок, тітка Джорджі, хоч те мале чудовисько і пограбувало її на половину суми, яку вона сподівалася; і отримати від батька, все-таки засвідчила свою незлобливість і помирилася з матір’ю та сином. Роугемптон недалеко від Річмонда; і ось одного дня до будинку Емілії в Річмонді під’їхала карета з зображенням золотих биків на дверцятах і з недокрівними дітьми всередині. Родина Буллоків з’явилася в садку, де Емілія читала книжку. Джоз сидів у альтанці і безтурботно вмочав полуниці у вино, а майор в індійській куртці підставляв спину Джорджі, якому заманулося пограти в довгу лозу. Хлопець беркицьнувся і влетів у зграйку малих Буллоків з величезними чорними бантами на капелюшках і широкими чорними поясами; вони йшли в супроводі своєї матінки, теж убраної в жалобу.
«Він за віком якраз пара моїй Розі»,— подумала дбайлива матуся і глянула на своє любе дитя — хворобливу семирічну дівчинку.
Розо, підійди й поцілуй свого любого кузена,— мовила місіс Фредерік.— Ти не знаєш мене, Джордже? Я твоя тітка.
Я знаю вас дуже добре,— відповів Джордж,— але не люблю цілуватися.— І він ухилився від пестощів слухняної кузини.
Проведи мене до своєї матері, пустунчику,— сказала місіс Фредерік, і дами зустрілися після багаторічної перерви.
Поки Емілію долали турботи й злидні, місіс Буллок жодного разу не подумала відвідати її, але тепер, коли вдова посіла досить помітне становище в світі, зовиця, звичайно, прийшла,— а як же інакше? Те саме зробили й багато інших. Наші давні знайомі міс Суорц та її чоловік галасливо налетіли з Гемптон-корт з лакеями у жовтогарячих лівреях, і мулатка бурхливо, як завжди, почала виливати Емілії свою любов. Віддаймо їй належне: вона й далі любила б Еммі, якби могла з нею бачитися. Та que voulez vous? — у такому величезному місті людям ніколи бігати й розшукувати друзів; коли вони випадають з наших лав, то зразу губляться, а ми крокуємо далі без них. Хіба чиюсь відсутність помічають на Ярмарку Суєти?-Одне слово, ще не скінчилася жалоба по містерові Ос-борну, як Еммі опинилася в центрі вишуканого світського товариства, члени якого не могли навіть уявити собі, що хтось, допущений у їхнє коло, не вважав за велике щастя знатися з ними.
Серед них, мабуть, не було жодної дами, що не мала б у родині пера, хоч її чоловік міг просто торгувати маринадами в Сіті. Деякі з тих дам були дуже вчені й добре з усім обізнані: читали твори місіс Сомервіл і вчащали до Королівського інституту. Інші були суворими протестантками і трималися Екеетер-хола. Треба визнати, що Еммі цілком розгублювалася серед їхнього базікання і страшенно змучилася, коли раз чи два мусила прийняти запрошення місіс Буллок. Та дама наполегливо опікувалася нею і великодушно взялася виховувати її. Вона підшукувала для Емілії кравчинь, перевіряла, як вона господарює, і стежила за її манерами. Вона часто приїздила з Роугемптона й розважала зовицю нудною світською балаканиною і нікчемними двірськими плітками.
Джоз любив послухати місіс Буллок, зате майор сердито покидав товариство, коли з’являлася ця дама зі своєю дешевою світськістю. На одному з найвишуканіших Буллокових обідів він Примудрився заснути під самим носом у лисого банкіра (Фредові все ще дуже хотілося, щоб осборнівські гроші Йерейшли від Стампі й Роді до їхнього банку), а тим часом Емілія, що не знала латини, не чула, хто написав останню Статтю в «Едінбурзькій газеті», яка набула великого розголосу, і нітрохи не сумувала чи, навпаки, не раділа з приводу несподіваного виверту містера Піла під чає обговорення фатального законопроекту про пільги католикам, сиділа мовчки серед дам у просторій вітальні, дивлячись крізь вікно на оксамитові моріжки, рівненькі стежечки, всипані жорствою, і блискучі дахи теплиць.