їй бракує стильності,— додала місіс Голіок.— Вам, голубко, ніколи не пощастить її виховати.
Вона темна людина й нічим не цікавиться,— мовила місіс Глаурі замогильним голосом і сумно похитала високим капелюшком.— Я спитала її, коли, на її думку, впаде папа римський: тисяча вісімсот тридцять шостого року, як вважає містер Джоулс, чи тисяча вісімсот тридцять дев’ятого, як вважає містер Уопшот, а вона каже: «Відпий папа! Хоч би з ним нічого не сталось. А що він зробив?»-Вона вдова мого брата,— відповіла місіс Фредерін,— і мені здається, що вже саме це зобов’язує нас, любі мої, приділяти їй увагу й тепер, коли вона виходить у світ, допомагати їй порадою. Ви ж розумієте, що в тих, чиї розчарування всім відомі, не може бути корисливих міркувань.
Бідна та місіс Буллок,— сказала місіс Роді своїй приятельці місіс Голок, коли вони разом їхали додому,—-вічно вона щось задумує і влаштовує! Вона хоче, щоб місіс Осборн перенесла свій рахунок з нашого банку до їхнього. А як вона підлещується до її хлопця і все садовить його біля своєї підсліпуватої Рози, аж смішно дивитися!-Хай би та Глаурі вдавилася своїм «Грішним чоловіком» та «Битвою Армагеддона»! — вигукнула її співрозмовниця, і карета, гуркочучи, поїхала по Патні-брідж.
Але це товариство було надто вишуканим для Еммі, і всі застрибали з радощів, коли вирішено було податися в закордонну подорож.
Розділ LXII АМ RHEIN
Минуло кілька тижнів після змальованих подій, і ось одного чудового ранку, коли парламент закрився і все порядне лондонське товариство почало виїздити на літо з міста в пошуках розваг чи здоров’я, від Тауерської пристані відчалив пароплав «Батавець», навантажений добірною компанією англійських утікачів. На юті були напнуті тенти, лавки й проходи заповнили десятки рум’яних дітей, заклопотані няньки, дами в чудових рожевих капелюшках і літніх сукнях, чоловіки, в дорожніх кашкетах і полотняних піджаках, із щойно відпущеними задля мандрівки вусами, кремезні, охайні ветерани в накрохмалених краватках і старанно вичищених капелюхах,— одне слово, всі ті, хто, відколи скінчилась війна, наповнює Європу і привозить своє національне «Goddem» в усі міста континенту. Всюди лежали цілі купи коробок з капелюшками, брамівських скриньок з письмовим приладдям та несесерів. Серед пасажирів були веселі кембріджські студенти зі своїм вихователем, що їхали в наукову експедицію до Нонненверта або Кенігсвінтера; були ірландські джентльмени з розкішними бакенами й коштовними оздобами, що розмовляли тільки про коней, надзвичайно чемні з молодими дамами на борту, яких кембріджські хлопці та їхній блідий вихователь, навпаки, уникали з просто-таки дівочою соромливістю були старі пелмелські гультяї, які пливли в Емс і Вісбаден лікуватися водами — промити шлунки від обідів минулого сезону — і грати потроху в рулетку та treaite et quarante , щоб підтримувати в собі приємне збудження; був там і старий Мафусаїл, що одружився з молоденькою дівчиною, а біля нього — капітан гвардії Папільйон, який носив її парасольку й путівники; був і юний Май, що їхав у шлюбну подорож з дружиною (колишньою місіс Зимлер, яка ходила до школи разом з бабусею містера Мая) ; був сер Джон і міледі з десятком діточок і такою ж кількістю няньок; і, нарешті, вельможі з вельмож — родина Голодвірсів, що сиділи осторонь, недалеко від капітанського містка, всіх пасли очима, але ні до кого не озивалися. їхні прикрашені коронами карети, увінчані купами вичовганих валіз, стояли на передній палубі, затиснуті десятком інших карет. Пробратися повз них було нелегко, і бідні пасажири з носових кают не мали де розгулятися. Серед тих пасажирів було кілька розкішно вбраних джентльменів з Гаундсдіча, що, хоч возили з собою харчі, могли б закупити половину веселої публіки з великого салону; кілька вусатих молодиків з папками, які, не побувши на кораблі й півгодини, взялися за свої ескізи; дві-три французькі femmes de chambre, яких почало страшенно вгойдувати, коли пароплав ще не минув навіть Гринвіча; кілька візників, що розташувалися в сусідстві зі стійлами для коней, яких вони доглядали, або, перехилившись через борт над загрібним колесом, розмовляли про те, які коні придатні для Леджера і скільки вони самі виграють чи програють на гудвудських перегонах.
Усі провідники, обнишпоривши пароплав і розмістивши своїх різномастих господарів по каютах і на палубі, зійшлися докупи і, покурюючи, завели розмову; до них приєднались євреї з Гаундсдіча й почали роздивлятися на карети. Там стояв великий повіз сера Джона, де вміщалося тринадцять душ, екіпаж лорда Мафусаїла, коляска, бричка й фургон лорда Голодвірса, за які він полишав платити кому завгодно. Диво дивне, як мілорд взагалі добував гроші на видатки в дорозі! Джентльмени-євреї знали, скільки в його милості грошей в кишені, які відсотки він заплатив за них і хто йому їх дав. Був там, нарешті, ще один чистенький гарний дорожній екіпаж, на який задивлялися ці джентльмени.
A qui est cette voiture là /Чий це екіпаж? (Франц.)/? — запитав один джентльмен-провідник з великим сап’яновим гаманом і сережкою у вусі в другого, з такою самою сережкою і сап’яновим гаманом.
C’est à Kirsch, je bense — je l’ai vu toute à l’heure, qui brenoit des sangviches dans la voiture /Здається, Кіршів... Я його щойно бачив... він закусував сандвічем у кареті /калічена франц.)/,— відповів той ви-шуканою французько-німецькою мовою.
Тієї миті Кірш вигулькнув з сусіднього трюму, де він, щедро послуговуючись лайливими словами з усіх мов світу, горлав на матросів, що розкладали багаж пасажирів. Підійшовши до своїх колег-перекладачів, він сказав їм, що карета належить одному страшенно багатому набобові а Калькутти і Ямайки, якого він найнявся супроводжувати в дорозі. Саме тоді якийсь юний джентльмен, що його попросили забратися з містка між барабанами коліс, стрибнув звідти на дах карети лорда Мафусаїла, потім по інших екіпажах та імперіалах досяг своєї карети, зсунувся з неї і крізь віконце заліз усередину під схвальні вигуки провідників, що стежили за ним.
Nous allons avoir une belle traversée /Чудова буде подорож (франц.)/, мосьє Джордж,— мовив Кірш, вищиривши зуби й ледь піднявши кашкета з золотим галуном.
Ідіть до біса з своєю французщиною,— сказав юний джентльмен.— Де бісквіти?-Кірш відповів йому вже по-англійському, тобто такою англійською мовою, на яку був здатен, бо хоч йому не чужі були всі мови, до пуття він не знав жодної і говорив усіма так само легко й неправильно.
Тим владним юним джентльменом, що накинувся на бісквіти (і справді пора було підживитися, бо він поснідав у Річмонді три години тому), виявився наш приятель Джордж Осборн. Дядько Джоз і його мати сиділи на юті разом з джентльменом, з яким переважно бавили час,— вони всі четверо вирушили в літню подорож.
Джоз сидів на палубі під тентом, майже біля графа Голодвірса та його дружини, і не зводив з них очей. Це вельможне подружжя здавалося трохи молодшим, ніж того багатого на події 1815 року, коли — Джоз тепер пригадав — він бачив його в Брюсселі (в Індії він, звичайно, завжди казав, що близько знайомий з родиною графа). Коси леді Голодвірс, тоді темні, тепер були чудового золотаво-каштанового кольору, а бакени графа Голодвірса, раніше руді, стали яро-чорні й поблискували на світлі то червоним, то зеленим. Та хоч як змінилася ця шляхетна пара, вона цілком заполонила Джозові думки. Присутність лорда так його зачарувала, що він не міг більше ні па що дивитися.
Видно, ті люди вас дуже цікавлять,— сказав Доббін, глянувши на Джоза, і всміхнувся.
Емілія також засміялась. Вона була в брилику з чорними стрічками і взагалі вбрана в чорне, але весела метушня, що завжди панує під час подорожі, приємно хвилювала її, а тому вигляд у неї був не сумний, а щасливий.
Який чудовий день!— сказала Еммі й додала дуже оригінальне зауваження: — Сподіваюся, бурі не буде.
Джоз зневажливо махнув рукою, водночас позирнувши з-під опущених вій на вельмож, що сиділи навпроти,-Якби ти побувала там, де плавали ми,— сказав він,— то не зважала б на погоду!-А проте й він, досвідчений мандрівник, змучений хитавицею, почував у кареті, де провідник відпоював його грогом та іншими такими самими ліками.
У належний час ця весела компанія висадилася на роттердамській пристані, звідки інший пароплав відплив до Кельна. Там карету і всю родину спустили на берег, і Джо неабияк утішився, дізнавшись, що про його приїзд кельнські газети повідомили так: « Graf Lord von Sedicy nebst Begleîtung ans London» /Пан граф лорд фон Седлі з Лондона зі своїм почтом (ніж./ ).Він узяв з собою придворний костюм і наполіг, щоб Доббін також прихопив свої військові відзнаки. Він заявив, що має намір відрекомендовуватись усім тим чужоземним дворам і засвідчувати пошану тим володарям, землі яких він ощасливить своїми відвідинами.
Хоч би де спинялися наші подорожні, містер Джоз за кожної нагоди завозив свою і майорову візитні картки «нашому послові». Доббінові насилу пощастило вмовити його не надягати трикутного капелюха й панталонів у гості до англійського консула у вільному місті Юденштадті, коли той урядовець запросив наших друзів на обід, Джоз вів дорожній щоденник, де ретельно відзначав вади й переваги різноманітних готелів, у яких зупинявся, і вин та страв, яких йому довелося скуштувати.
Щодо Еммі, то вона була щаслива й задоволена. Доббін носив за нею розкладний стільчик та ескізник і захоплювався малюнками милої художниці, як ніхто досі.
Вена або сиділа на палубі й малювала скелі та замки, або верхи на ослику підіймалася до старовинних розбійницьких башт у супроводі своїх двох ад’ютантів — Джорджі й Доббіна. Еммі сміялася — і сам майор також — з кумедного видовища, коли він, сидячи верхи на ослі, волочив по землі свої довгі ноги. Майор був за перекладача для всього товариства, бо, читаючи військову літературу, добре вивчив німецьку мову; він також розігрував разом із захопленим Джорджем баталії на Рейні і в Пфальці. Джордж за кілька тижнів, завдяки щоденним розмовам з містером Кіршем на передку карети, чудово опанував, верхньонімецьку говірку і жваво торохтів з готельними служниками та форейторами, що безмежно тішило його матір і викликало добродушну посмішку в опікуна.
Містер Джоз рідко брав участь у післяобідніх виїздах своїх супутників. Він волів поспати чи поніжитись в альтанках „чарівних готельних садків. Ох, ті незрівнянні рейнські садки! Чудові, тихі, осяяні сонцем краєвиди, пологі, бузкового кольору пагорби, верхи яких віддзеркалюються у величній річці,— хто, хоч раз побачивши вас, не збереже вдячної пам’яті про ці картини мирного спокою і краси? Відклади перо і тільки подужай про ту прекрасну рейнську землю — і вже відчуєш себе щасливим. У таке літне надвечір’я череди корів повагом «ходять з пагорбів, ревуть і подзенькують дзвониками, йдучи до старовинного містечка з давніми фортечними ровами і брамами, з баштами я каштанами, що кидають на траву видовжені синюваті тіні; небо й річка внизу палають рожево-золотим полум’ям; місяць теж зійшов уже, блідий, ледве помітний на багряному небі. Сонце сідає за величні гори, увінчані численними замками, ніч западає раптово, річка дедалі темнішав, і тільки світло з вікон старовинних укріплень відбиваються в мерехтливій воді й мирно світяться віконця у висілках, що туляться до підніжжя пагорбів на протилежному березі.
Отже, Джоз довго й солодко спав, прикривши обличчя індійською хусткою, потім переглядав вісті з Англії і прочитував усю, від слова до слова, чудову «Газету Гадіньяні» (хай усі англійці, що колись побували за кордоном, благословляють засновників і власників того піратського листка!),— та чи він читав, чи спав, друзів не вельми журила його відсутність. Так, вони були щасливі. Вечорами вони часто ходили в оперу до тих милих скромненьких театрів у німецьких містечках, де аристократки проливають сльози і плетуть шкарпетки по один бік, міщанки — по другий, його ясновельможність князь зі вельможною родиною, всі гладкі й добродушні, розташовуються у великій ложі посередині, а партер заповнюють елегантні, тонкі, мов лозина, офіцери з вусами кольору соломи і з мізерною платнею. Тут для Еммі відкрилося невичерпне джерело радощів, тут вона вперше спізнала чари Моцарта й Чімарози. Про музичний смак майора ми вже згадували й хвалили, його гру на флейті. Але, мабуть, найбільшу втіху він діставав у театрі від того, що бачив захоплення Еммі. Ті божественні твори ввели її в новий світ любові і краси. Емілія була надзвичайно чутлива — то хіба ж могла вона лишитись байдужою, слухаючи Моцарта? Ніжні арії з «Дон Жуана» давали їй таку насолоду, що вона, молячись увечері перед сном, питала: чи не гріх відчувати такий захват, яким сповнювалося її лагідне серце, коли вона слухала «Vedrai Carino» чи «Batti Bat-ti»? Врешті вона звернулася з цим питанням до майора, свого духовного порадника, але той (сам людина побожна й благочестива) сказав, що в нього особисто всяка краса в мистецтві чи в природі викликає не тільки почуття щастя, а й вдячності і що втіха, яку ми отримуємо, коли слухаємо чудову музику або споглядаємо зірки на небі, гарний краєвид чи картину,— велике добро, за яке ми повинні дякувати небу так само щиро, як і за всі інші земні дари. І у відповідь на несміливі заперечення місіс Осборн (запозичені з певних теологічних праць, як от «Праля з парафії фінчлі» та інші твори тієї самої школи, якими її постачали в Бромптоні) Доббін розповів їй східну казку про пугача, що вважав, ніби сонячне світло нестерпне для очей, а соловейко — птах, якого надто перехвалили.
Одним властиво співати, а іншим пугикати,— сміючись, закінчив він,— а вам з таким голосом, звичайно, місце серед соловейків.
Мені дуже приємно спинятися на цій порі її життя і думати, що тоді Емілія була весела й щаслива. Адже досі вона недовго жила в добрі, і умови не дуже сприяли вихованню в неї смаку і розуму. До останнього часу над нею мали владу люди вульгарного розуму. Така доля судилася багатьом жінкам. І оскільки в кожній особі прекрасної статі її посестри вбачають свою суперницю, то її несміливість вони поблажливо називають дурістю, делікатність — тупістю, а найсуворіше жіноча інквізиція судить її мовчанку. Насправді ж та мовчанка — тихий протест, боязке заперечення нестерпних претензій людей, що мають владу. Так само, мій дорогий освічений читачу, якби ви чи я опинилася сьогодні ввечері, скажімо, серед продавців городини, навряд чи наша розмова з ними була б така вже й блискуча; і з іншого боку, якби продавець городини опинився за вашим вишуканим, культурним чайним столом, де всі так і сиплють дотепами, де кожна бездоганна світська дама граційно обливає брудом своїх приятельок, дуже можливо, що цей чужинець був би не вельми говірким і вже напевне нікого б не зацікавив, та й сам ніким би це зацікавився.
Крім того, згадаймо, що бідолашна Емілія досі ніколи ще не зустрічалася зі справжнім джентльменом. Мабуть, вони взагалі трапляються рідше, ніж комусь здається. Хто з нас серед своїх знайомих знайде багато людей, опанованих високою метою, завжди правдивих, обдарованих особливою, .кришталевою чесністю, людей, відсутність підлоти в яких робить їх простими, людей, що можуть дивитись у вічі світові, з однаковою мужньою прихильністю до великого й до малого? У нас є сотні знайомих, що мають дуже гарно пошиті сюртуки, десятків зо два мають чудові манери, одна чи дві щасливі істоти потрапили, так би мовити, в коло найвибраніших, у самий центр, в осередок вищого світу,— та скільки серед них справжніх джентльменів? Візьмімо по клаптику паперу, і нехай кожен складе свій список.
Я без будь-яких вагань записую туди свого приятеля майора. Він мав дуже довгі ноги, жовте обличчя й ледь шепелявив, через що на перший погляд здавався трохи кумедним. Але він завжди був розважний і справедливий, жив чистим і чесним життям, мав добру голову й лагідне, щире серце. Звичайно, в нього були дуже великі руки й ноги, з чого любили кепкувати обидва Джорджі Осборни, зображаючи Доббіна в карикатурному вигляді. І, мабуть, якраз їхнє кепкування заважало сердешній Емілії належно оцінити майора. Та хіба ми самі не помилялися щодо своїх героїв і не міняли сотні разів свого ставлення до них? Протягом цих щасливих тижнів Еммі переконалася, що її думка про майора дуже змінилась.
Мабуть, то була найщасливіша пора в їхньому житті, хоч навряд чи вони це усвідомлювали. Але хто з нас усвідомлює своє щастя? Хто може згадати якусь хвилину в своєму житті й сказати, що це — найвища точка, вершина людської радості? Принаймні наша пара була неабияк задоволена і втішалася цією приємною літньою подорожжю не менше, ніж кожна інша пара, що того року виїхала з Англії.
Джорджі завжди ходив з ними до театру, а після вистави шаль на плечі Еммі накидав майор. Під час прогулянок чи екскурсій хлопець завжди забігав уперед, вилазив на якусь башту чи дерево, тим часом як його розважніші супутники залишалися внизу: майор спокійно покурював свою незмінну сигару, а Еммі змальовувала краєвид або руїни. Саме під час подорожі по Німеччині я, автор цієї повісті, кожне слово якої — правда, мав приємність уперше побачити їх і познайомитися з ними.
Полковника Доббіна і його супутників я вперше зустрів у Пумпернікелі, маленькій, затишній столиці князівства (тій самій, де колись сер Пітт Кроулі показав себе таким блискучим аташе, але це було дуже давно, ще до того, як звістка про битву під Аустерліцом прогнала з Німеччини всіх англійських дипломатів). Вони прибули туди і у великій кареті з провідником, зупинилися в готелі «Erbprinz», найкращому в місті. Усі звернули увагу на величну постать Джоза й на те, як він з виглядом знавця попивав чи, швидше, посмоктував йоганісбергер, замовлений до обіду. Хлопець, як ми вже помітили, теж мав добрий апетит, він наминав Schinken, Braten, Kartof fela, журавлине повидло, салат, пудинги, смажених курчат і зацукровані фрукти s відвагою, що робила честь його нації. Після п’ятнадцятої, здасться, страви він закінчив обід десертам, частину якого навіть забрав із собою: якісь молодики за столом, .що їх розважала незворушність хлопця, його світські, невимушені манери, порадили йому взяти ще й у кишеню жменю, мигдалевого печива, яке він потім їв дорогою до театру, куди ходили всі жителі цього веселого німецького містечка. Дама в чорному, мати хлопця, сміялася, червоніла і, мабуть, була дуже задоволена, хоч трохи й ніяковіла, дивлячись на espiègleries3 свого Пам’ятаю, як полковник — Доббінові не забарилися надати це звання — з найповажнішою міною піддражнював хлопця: показував на страви, яких той ще не куштував, х і припрошував його брати другу пайку — мовляв, нічого морити себе голодом.
Того вечора при великому пумпернікельському дворі князя, тобто в придворному театрі, йшов так званий гастрольний спектакль, і пані Шредер-Деврівн, тоді ще в розквіті краси й таланту, виконувала роль героїні, в чудовій опері «Фіделіо». З перших рядів партеру ми. бачили чотирьох своїх друзів по табльдоту в ложі, яку власник готелю «Erbprinz», Швендлер, абонував для найкращих своїх гостей. І я не міг не помітити, яке враження справили чудова акторка й музика на місіс Осборн,— ми чули, що так звав її вусатий огрядний чоловік. Під час незрівнянного хору полонених, над яким здіймався в чарівній гармонії ангельський голос співачки, на обличчі в англійської леді з’явився вираз такого захвату і блаженства, що навіть маленький Фіпс, той цинік-аташе, який розглядав її в бінокль, здивовано просюсяжав:-Ботттпте, єк преємно бапшти шінку, здатну не текі почюття!-А сцена у в’язниці, де Фіделіо, кидаючись до свого чоловіка, вигукує: «Nichts, nichts, mein, Florestan!» — так схвилювала Емілію, що вона затулила обличчя хусточкою.
Тієї миті всі жінки в театрі схлипували, та, мабуть, тому, що мені судилося писати спогади саме про Емілію, я звернув увагу лише на неї.
Другого дня виконували інший твір Бетховена — «Die Schlacht bei Vittoria» . На початку в п’єсу введена пісня про Мальбрука як натяк на швидке просування французької армії. Потім — барабана, сурм, гук артилерії, стогін поранених, і, нарешті, переможно, могутньо звучить «Дай віку, боже, королю».
В залі було, мабуть, десятків зо два англійців:, не більше; проте, зачувши улюблену знайому мелодію, всі вони — ми, молодь, у партері, сер Джон і леді Булмінстер (які найняли в Пумпернікелі будинок, щоб виховувати своїх десятьох дітей), вусатий товстун, довготелесий майор у білих парусинових, штанях і леді з хлопцем, якими майор так ласкаво» опікувався, навіть провідник Кірш, що сидів на балконі,— всі повставали, повиструнчувалися-, засвідчуючи свою приналежність до британської нації. А Глистер, chargé d’affaires /Повірнений у справах (франц.) /, підвівся в ложі й почав кланятись на всі боки і всміхатися так ніби він представляв цілу імперію. Глистер був небожем і спадкоємцем старого маршала Тіптофа, що з’являвся в нашій повісті перед самою битвою під Ватерлоо як генерал Тіптоф. Він був командиром *** полку, в якому служив майор Доббін, і цього року помер, переситившись славою і переївшись заливного з яйцями сивки.
Тепер його величність ласкаво доручив полк серові Майклу О’Дауду, полковникові, кавалерові ордена Лазні, який уже водив той полк не в один славетний бій.
Глистер, мабуть, зустрічався з полковником Доббіном у свого дядька маршала, бо відразу впізнав його в театрі. Отож поважний посол його величності зробив величезну ласку: вийшов з ложі й на очах у всіх потиснув руку своєму віднайденому знайомому.
Ви гляньте на того бісового хитруна Глистера,— пошепки сказав Фіпс, що стежив з крісла за своїм начальником.— Де тільки з’явиться вродлива жінка, він уже в’ється коло неї. Але й те правда, для чого ж іще потрібні дипломати?-Я маю честь розмовляти з місіс Доббін? — запитав посол, улесливо всміхаючись.
Джорджі зареготав і вигукнув:-їй-богу, добре сказано!-Еммі й майор почервоніли: ми бачили їх з перших рядів партеру.
Ця леді — місіс Осборн,— відповів майор,— а це її брат, містер Седлі, високий урядовець бенгальської цивільної служби. Дозвольте відрекомендувати їх вашій милості.
Мілорд остаточно скорив Джоза своєю чарівною усмішкою.
Ви маєте намір пожити в Пумпернікелі? — запитав він.— Нудне місце! Але нам потрібне світське товариство, і ми зробимо все, щоб ви почували себе тут якнайкраще. Містере... кахи-кахи... місіс... гм... Я матиму честь відвідати вас завтра у вашому готелі. І він пішов, наостанці подарувавши Емілії таку усмішку й такий погляд, що, на його думку, вона просто не могла перед ними встояти.
Після закінчення вистави ми, молодь, з’юрмилися у вестибюлі і бачили, як роз’їздилась публіка. Княгиня-вдова сіла в свій старий деренчливий ридван у супроводі двох відданих, зморщених фрейлін і маленького, запорошеного табаком камергера на журавлиних ніжках, у коричневій перуці й зеленому мундирі, увішаному орденами, серед яких найбільше впадала в око зірка й широка жовта стрічка ордена святого Міхеля Пумпернікельського. Загупали барабани, гвардія віддала честь, і старий ридван від’їхав від театру.
Потім з’явилися найясніший князь із своєю найяснішою родиною в супроводі найвищих урядовців держави й двору. Він з ясною усмішкою на обличчі кланявся всім навколо. Гвардія знов віддала честь, яскраво спалахнули смолоскипи в руках одягнених у червоне скороходів, і карети найясніших рушили в напрямку старого князівського замку, що своїми баштами й шпилями увінчував Шлоссберг. У Пумпєрнікелі всі знали одне одного. Не встигав там з’явитися якийсь чужоземець, як міністр закордонних справ чи котрийсь інший більший або менший урядовець їхав до готелю.«Erbprinz» і дізнавався про ім’я прибулого. Отже, ми спостерігали, як публіка роз’їздилася від театру. Глистер подався додому пішки, загорнувшись у плащ, з яким завжди стояв напоготові його височенний служник, і намагаючись якомога більше скидатися на Дон Жуана. Дружина прем’єр-міністра саме вбгалася в свій портшез, а її дочка, чарівна їда, надягла капор і взула калоші на дерев’яних підошвах, коли з’явилася знайома нам по табльдоту компанія англійців: хлопець відчайдушно позіхав, майор намагався приладнати шаль на голові місіс Осборн, а містер Седлі, хвацько зсунувши набакир шапокляк і заклавши руку за борт свого широченного білого жилета, велично розглядався довкола. Ми зняли капелюхи і вклонилися їм. Леді у відповідь подарувала нам усмішку й реверанс, за які їй кожен був би вдячний.
Готельна карета під наглядом метушливого Кірша чекала, щоб доправити наших друзів додому, але товстун заявив, що піде пішки й дорогою викурить сигару. Отож решта троє, кланяючись і всміхаючись нам, поїхали без містера Седлі, а Кірш, несучи під пахвою скриньку з сигарами, рушив слідом за своїм паном.
Ми всі пішли разом і завели розмову з огрядним джентльменом про agréments / Розваги (франц.)/ містечка. Для англійця к ньому є багато чого цікавого. Тут влаштовують полювання та мисливські облави, в гостинному князівському замку часто відбуваються бенкети й інші розваги, товариство взагалі добре, театр чудовий, а життя дешеве. А наш посол, видно, дуже приємний і привітний чоловік,— сказав містер Седлі.— 3 таким послом і... і добрим лікарем, мабуть, тут можна було б пожити. На добраніч, джентльмени!-І під Джозом зарипіли сходи, що вели до його спальні, куди він і подався в супроводі Кірша, який ніс свічника. Ми теж плекали надію, що його гарненька сестра захоче побути трохи довше в цьому містечку.
Розділ LXIII У ЯКОМУ МИ ЗУСТРІЧАЄМО ДАВНЮ ЗНАНОМУ
Чемність і увага лорда Глистера не могли не справити дуже приємного враження на містера Седлі, і другого ранку, снідаючи, Джоз заявив, що, на його думку, Пумпернікель — найкраще з усіх місць, які вони досі відвідали. Збагнути мотиви хитрого Джоза було неважко, і наш лицемір Доббін нишком посміхався, здогадавшись з глибокодумного вигляду свого супутника і з того, як він упевнено розводився про замок Глистерів та про інших членів цієї родини, що Джоз того ж таки ранку заглядав у «Книгу перів», яку всюди возив з собою. Так, він зустрічався з вельмишановним графом Бегвігом, батьком його милості. Напевне зустрічався, бачив його... на прийомі при дворі... Хіба Доб не пам’ятає? І коли дипломат, дотримуючи своєї обіцянки, з’явився до наших друзів з візитом, Джоз зустрів його з такою шанобою і поклонами, які нечасто випадали на долю цього дрібного урядовця. Коли зайшов його милість, Джоз кивнув Кіршеві, і цей емісар, попереджений заздалегідь, вийшов доглянути, щоб служники не забарилися із закусками, холодцями та іншими делікатесами, які вони згодом і занесли до кімнати на тацях; бенгалець ; неодмінно хотів, щоб високий гість покуштував кожної , страви.
Глистер радий був куштувати в містера Седлі що завгодно. Він поставив господареві кілька спритних запитань про Індію і тамтешніх танцівниць, запитав Емілію, хто той гарненький хлопчик, що був з нею на виставі, поздоровив вражену жінку з сенсацією, яку викликала її поява в театрі, і спробував піддобритися до Доббіна, завівши з ним мову про останню війну і про подвиги пумпернікельців під командуванням принца-спадкоємця, теперішнього князя Пумпернікельського.