37029.fb2
Який мілорд чемний! — вигукував він.— І який люб’язний — пообіцяв прислати мені свого лікаря! Кірше, негайно відвезіть наші картки графові де Шлюссельбаку. Ми а майором будемо дуже раді якнайшвидше засвідчити свою пошану при дворі.
Приготуйте мені мундир, обом нам приготуйте мундири! Кожен англійський джентльмен, що подорожує по чужих країнах, повинен бути ввічливим і засвідчувати пошану чужоземним володарям, а так само й представникам своєї батьківщини за кордоном!-Коли прийшов Глистерів лікар, доктор фон Глаубер, лейб-медик його величності князя, він швидко переконав Джоза, що мінеральні джерела Пумпернікеля і його особливе лікування швидко повернуть бенгальцеві молодість та струнку поставу.
В минулий рік,— заявив він— до нас приїхав генераль Бюльклі, англійський генераль, тва рас тофстий, єй ви, сер. Я послав його дотому цільком тонкий за три місяць, і він танцюваф з баронес Глаубер ф кінець тругого!-Джоз не довго вагався: джерела, лікар, двір та люб’язний дипломат переконали його, і він запропонував своїм супутникам прожити осінь у цій чарівній місцевості. А вірний своєму слову chargé d’affaires другого дня відрекомендував Джоза й майора Вікторові Аврелію XVII; на аудієнцію до князя їх проводжав граф де Шлюссельбак, маршал двору.
Відразу після цього їх запрошено на обід до двору, а коли стало відомо про їхній намір залишитися в місті надовго, найзначніші дами негайно з’явилися до місіс Осборн з візитом. І оскільки жодна з них, хоч би яка вона була вбога, не мала титулу нижчого за баронесу, то Джозів захват годі описати. Він послав листа містерові Чатні зі свого клубу й повідомив його, що бенгальських службовців у Німеччині дуже шанують, що він має намір показати своєму приятелеві, графу де Шлюссельбаку, як в Індії полюють на диких свиней, і що його найясніші друзі князь і княгиня — втілення доброти й чемності.
Еммі теж була відрекомендована найяснішій родині, а що в певні дні носити жалобу при дворі не дозволяли, то вона з’явилася туди в рожевій креповій сукні з діамантовою брошкою на корсажі, яку їй подарував брат, і була така гарна в тому вбранні, що князь і двір (ми вже не кажемо про майора, який навряд чи бачив раніше Емілію у вечірньому туалеті і присягався, що на вигляд їй не більше як двадцять п’ять років) захоплювалися нею понад усяку міру.
У тій сукні вона пройшлася в полонезі з майором Доббіном на придворному бенкеті, і в тому самому легенькому, танку містер Джоз мав честь виступати з графинею фон Шлюссельбак, старою горбатою дамою, яка зате мала шістнадцять додаткових емблем у родинному гербі і була споріднена з половиною князівських дворів Німеччини.
Пумпернікель розташований серед веселої долини, якою течуть, виблискуючи на сонці, життєдайні води Пумпу, щоб десь далі злитися з Рейном,— я. не маю під рукою карти й не можу точно сказати, де саме. Місцями річка така глибока, що по ній ходить паром, а місцями вона тільки й спроможна крутити млинове колесо. В самому Пумпернікелі третій попередник теперішнього володаря, його світлість великий і славетний Віктор Аврелій XIV, спорудив чудовий міст, на якому встановлено його власну статую, оточену русалками та емблемами перемоги, миру й достатку. Сам він наступив ногою на шию поваленого додолу турка: історія розповідає, що князь, коли Собеський визволяв Відень, став на герць з яничаром і прохромив його наскрізь. Анітрохи не переймаючись муками поваленого магометанина, що корчиться біля його ніг, князь лагідно всміхається і показує берлом у напрямку Aurelius Platz , де він почав будувати новий палац, що мав стати дивом своєї доби, якби тільки великодушному князеві не забракло коштів докінчити будівлю. Та завершення Монплезіра (чесні німці звуть його Монблезіром) було відкладене через нестачу грошей, і тепер палац та його сади й парки досить занедбані і за своїми розмірами не більше як удесятеро перевищують потреби двору нинішнього володаря. Насаджені там сади мали змагатися з версальськими, і серед терас та гаїв ще й Досі є кілька алегоричних водограїв, що у святкові дні вивергають, пінячись, велетенські потоки води й лякають глядачів тією непомірною повінню. Є там печера Трофонія, де свинцеві тритони з допомогою якогось хитромудрого пристрою не лише пускають струмені води, а й видобувають зі свинцевих мушлів страхітливий стогін; є купальня русалок і Ніагарський водоспад, яким навколишній люд найбільше захоплюється, коли приїздить на щорічний ярмарок під час відкриття парламенту або на святкування, якими цей щасливий народ і досі вшановує дні народження та шлюбу своїх найясніших володарів.
Тоді з усіх міст князівства, яке простяглося майже на десять миль,— з Болкума, що лежить на західному кордоні й загрожує Пруссії, з Грогвіца, де князь має мисливський будиночок і де його володіння річка Пумп відділяє від земель сусіднього князя Поцентальського, з усіх сіл і висілків, що, крім цих трьох міст, розсіяні по всьому щасливому князівстві, з маєтків і млинів, розташованих уздовж Пумпу, селянки в червоних спідницях та оксамитових чепцях і селяни в трикутних капелюхах і з люльками в роті поспішають до столиці, щоб узяти участь у ярмаркових розвагах і столичних святкуваннях. Тоді театр дає безкоштовні вистави, тоді починають бити водограї Монблезіра (на щастя, ними милуються гуртом, а то самому дивитися на них було б страшно), тоді приїздять блазні й мандрівні актори (всім відомо, як його ясновельможність зачарувала одна циркова наїзниця, причому йшла чутка, що la petite vivandière / Маленька маркітантка (франц.) /, як її називали, була шпигункою і збирала відомості для Франції), і захопленому людові дозволяють проходити з кімнати в кімнату по всьому великому князівському замку, милуватися слизьким паркетом, багатими завісами і плювальницями біля дверей незчисленних покоїв. У Монблезірі є один павільйон, який . побудував Аврелій Віктор XV — великий володар, але надто ласий до розваг; мені казали, що той павільйон — диво з див фривольної елегантності. Він розмальований сценами з історії Вакха й Аріадни, а стіл туди вкочували й викочували з допомогою коловорота, тож товариству не заважала присутність служників. Але те приміщення замкнула Барбара, вдова Аврелія XV, сувора й побожна княгиня з дому Болкумів і регент князівства під час славетного неповноліття її сина після смерті князя, якого забрала могила в розпалі веселих розваг.
Пумпернікельський театр відомий і має добру славу в тій частині Німеччини. Він був трохи підупав, коли теперішній князь замолоду наполіг, щоб там ставили його власні опери. Кажуть, що одного разу на репетиції, сидячи на своєму місці в оркестрі, він розлютився і розтрощив фагот об голову капельмейстера, який диригував у надто повільному темпі. Княгиня Софія в ту пору писала побутові комедії, які, мабуть, було страшенно нудно дивитися. Але тепер князь виконує свою музику тільки в інтимному колі, а княгиня дарує свої комедії лише знатним чужоземцям, які відвідують її милий невеличкий двір.
Той двір утримують з чималим комфортом і пишнотою. Коли там влаштовують бенкет, то хоч би набралося й чотириста гостей, на кожні чотири особи припадає один служник у червоній лівреї з мереживом і кожному подають їжу в срібному посуді.
Там безперервно відбуваються різні свята й розваги. Князь має своїх камергерів і шталмейстерів, княгиня — своїх придворних дам і фрейлін, точнісінько як інші, могутніші володарі.
Конституція передбачає чи пак передбачала поміркований деспотизм, обмежений парламентом, що міг бути або й не бути скликаний. Сам я за весь час свого перебування в Пумпернікелі жодного разу не чув, щоб засідав парламент.
Прем’єр-міністр мав помешкання на третьому поверсі, а в міністра закордонних справ була зручна квартира над кав’ярнею Цвібека. Армія складалася з велетенського оркестру, який мав свої обов’язки й на сцені; дуже приємно було бачити, як ті достойні хлопці марширували на кону в турецьких шатах, нафарбовані, з дерев’яними ятаганами в руках або у вигляді римських вояків з офіклеїдами й тромбонами,— приємно, кажу, було бачити їх знов увечері після того, як ви цілий ранок слухали їх на Aurelius Platz, де вони грали навпроти кав’ярні, в якій ви снідали. Крім оркестру, був ще пишний численний штаб офіцерів і, здається, кілька солдатів. Замок охороняли постійні вартові і ще три або й чотири солдати в гусарських мундирах, але я ніколи не бачив їх верхи на конях. Та й справді, що та кавалерія робила б у часи непорушного миру? І куди в біса могли б їздити гусари?-Всі,— тобто, звичайно, всі аристократи, бо ж ніхто не сподівається від нас, що ми звертатимемо увагу на простих міщан,— їздили одні до одних у гості. її милість пані де Бурст приймала в себе раз на тиждень, її милість пані де ІІІнурбарт мала свій день, театр був відчинений двічі па тиждень, раз на тиждень милостиво приймав гостей двір,— таким чином, життя тут було суцільною низкою розваг па скромний пумпернікельський лад.
Ніхто не може заперечити, що в місті були й чвари. Пумпернікельці — завзяті політики, і партії запекло ворогували одна з одною. Там існувала фракція Штрумпф і партія Ледерлунг; першу підтримував наш посол, а другу — французький chargé d’affaires, мосьє де Макабо. І варто було тільки нашому представникові похвалити пані Штрумпф, яка, безперечно, співала краще за пані Ледерлунг і мала в своєму діапазоні на три ноти більше,— варто було, кажу, нашому представникові висловити хоч якусь думку, щоб французький дипломат негайно заперечив її.
Усі в місті належали до котроїсь із цих партій. Ледерлунг справді була дуже милою жіночкою і мала хоч і не сильний, але приємний голос, а Штрумпф була вже таки не першої молодості, та ще й трохи за товста: наприклад, коли вона в останній сцені «Сновиди» з’явилася в нічній сорочці, з ліхтарем у руці і мала вилізти у вікно й перейти кладкою потік біля млина, то насилу могла пропхатися крізь нього і кладка вгиналася й тріщала під її вагою. Зате як вона співала у фіналі опери і з яким бурхливим почуттям кидалася в обійми Ельвіно: здавалося, ще трохи — і вона задушить його! А тим часом маленька Ледерлунг... та цур їй, годі пліткувати, досить того, що ці дами були прапорами французької і англійської партій у Пумпернікелі, і громадськість ділилася на прихильників однієї чи другої з цих великих націй.
На нашому боці були міністр внутрішніх справ, шталмейстер, особистий секретар князя і вихователь принца-наступника, а французів підтримували дружина головнокомандувача, який служив під проводом Наполеона, і гофмаршал з дружиною, що рада була отримувати з Парижа нові фасони й завжди виписувала їх та свої капелюшки через кур’єра мосьє Макабо. Секретарем його канцелярії був малий Гріньяк — молодий, лукавий, а нашим представникам — кошики стрічок і орденів Колеса святої Катерини Шліпеншльопенської. Французький посол отримав обидва ордени.
Він весь у стрічках, мов ваговоз, що дістає призи на змаганнях,— казав Глистер, якому правила йога служби не дозволяли приймати ніяких відзнак— Хай собі отримує ордени. Зате на чиєму боці перемога?-Справа в тому, що цей шлюб був тріумфом британської дипломатії: французька партія робила все, щоб наступник узяв принцесу з дому Поцтаузенд-Доннерветтіер,.
проти якої, звичайно, виступали ми.
На весілля були запрошені всі. На честь нареченої вулиця була оздоблена вінками квіток і тріумфальними арками. Великий фонтан святого Міхеля виливав струмені страшенно кислого вина, а водограй на Арішларійській площі пінився пивом. Були пущені всі головні фонтани, а в парку та в садах закопано стовпи для щасливих селян, на які вони задля втіхи могли видряпуватися, зривати годинники, срібні виделки, призові ковбаси тощо, почеплені вгорі на рожевих стрічках. Джорджі також отримав приз, зірвавши його з верхівки стовпа, на який він спритно видряпався під радісні вигуки глядачів, і шлам спустившись униз швидко, мов водоспад. Але хлопець вилазив на стовп тільки задля слави: свою ковбасу він віддав селянинові, який сам був мало не досяг до неї Î тепер стояв унизу, нарікаючи на свою невдачу.
Французьке посольство було ілюміноване на шість лампіонів яскравіше за наше; зате наш транспарант, із зображенням молодої пари, від якої панічне тікає Розбрат, до смішного схожий на французького посла, затьмарив супротивникові ілюмінацію. Я не маю сумніву, що саме за це Глистера потім підвищили на службі й дали йому орден Лазні.
На святкування прибули цілі юрми чужоземців і серед них, звичайно, англійців.
Крім балів у князівському замку, відбувалися громадські бенкети в ратуші і в.
редуті, до того ж у першому з них заходами однієї великої німецької компанії з Емса чи Ахена була опоряджена зала для trente et quarante та рулетки тільки на тиждень свят. Офіцерам і жителям міста не дозволяли грати в такі ігри, але селян, чужоземців і жінок туди пускали, як і будь-кого, хто мав бажання програти чи виграти гроші.
Малий шибеник Джорджі Осборн, кишені в якого завжди були повні грошей, коли мати з дядьком і майором поїхали на великий бенкет до замку, теж прийшов у ратушу в товаристві дядькового провідника, містера Кірша; і оскільки в Баден-Бадені йому пощастило лише зазирнути до гральної зали,— він був там з Доббіном, який, звичайно, не дозволив йому грати,— то тепер він, певна річ, найперше подався до місця тих розваг і почав крутитися навколо столів, де орудували круп’є і понтери. Грали жінки. Декотрі з них «були в масках — таке дозволялося в шалені дні карнавалу.
Біля одного стола з рулеткою сиділа русява жінка в сукні з глибоким викотом, уже далеко не новій, і в чорній масці, із якої дивно поблискували її очі; перед нею лежали картка, шпилька і кілька флоринів. Вона справляла якесь дивне враження.
Та хоч як вона старалася, хоч яка була уважна, а вгадувала погано. Жінка зітхнула, стебнувши плечима, і, проткнувши картку на стелі, затарабанила по ній пальцями. На квилю вона озирнулася й помітила гарненьке личко Джорджі, що зацікавлено спостерігав за цією сценою. Ото малий негідник! Що йому тут треба? Пильно дивлячись на нього блискучими очима з-під маски, вона запитала:-Monsieur nVeet pas joueur? /Ви не граєте? (Франц.)/-Non, madame ,— відповів хлопець.
Ви не коли не грали,— може, зробите мені невеличку послугу?-Яку? — спитав хлопець, почервонівши.
Зіграйте, „будь ласка, за мене. Поставте на будь-який номер.
Жінка витягла з-за корсажа гаманець, дістала з нього золотий — єдину монету, що там була,— і вклала її хлопцеві в руку. Джорджі засміявся і виконав її прохання.
Номер, звичайно, виграв. Кажуть, нібито є якась сила, що допомагає новачкам.
Дякую,— мовила жінка, присовуючи до себе гроші.— Дякую. Як вас звати?-Осборн,— відповів Джорджі і вже сягнув рукою до кишені по гроші, щоб і собі спробувати щастя, коли в залі з’явилися майор у мундирі і Джоз у костюмі маркіза, що приїхали з бенкету.
Дехто з гостей, знудившись у замку і воліючи розважатися в ратуші, пішов з бенкету ще раніше. Але майор і Джоз, мабуть, заїздили додому й довідалися, що хлопця там немає, бо Доббін відразу підійшов до нього, взяв за плече і швидко відвів далі від спокуси. Тоді озирнувся по залі, побачив Кірша, захопленого тим, про що ми вже казали, і, підійшовши до нього, запитав, як він посмів привести містера Джорджа в таке місце.
Laissez-moi tranquille / Дайте мені спокій (франц.)/,— відповів містер Кірш, якого розпалили гра і вино.— faut s’amuser, parbleu. Je ne suis pas au service de monsieur/ Треба ж людині розважитися,
хай йому біс. Я служу не у вас (франц.)./ .
Побачивши, в якому він стані, майор не захотів сваритися з ним, обмежившись тим, що забрав Джорджа, і тільки спитав Джоза, чи той теж іде з ними. Джоз стояв біля жінки в масці, якій тепер досить щастило, і з великим зацікавленням стежив за грою.
Ходімо краще додому, Джозе,— сказав майор,— разом з Джорджем і зі мною.
Я трохи побуду тут і вернуся з цим негідником Кіршем,— відповів Джоз. Почуття делікатності не дозволяло Доббінові сперечатися при хлопцеві з Джозом, тому він залишив його й пішов з Джорджі додому.
Ти грав?— запитав майор, коли вони вийшли надвір і звернули на свою вулицю.
Ні,— відповів хлопець.
Дай мені слово честі джентльмена, що ніколи не гратимеш!-Чому?— запитав хлопець.— Це така приємна розвага!
Майор красномовно й виразно пояснив йому, чому не можна грати; звичайно, він міг би підсилити свої настанови прикладом з життя Джорджевого батька, але не хотів жодним словом кидати тінь на пам’ять загиблого. Відвівши Джорджі додому, він пішов до себе й невдовзі побачив, як згасло світло в кімнаті Джорджі поруч з кімнатою Емілії, а за півгодини вона теж погасила світло. Я не знаю, що змушувало майора так уважно стежити за цим.
Л Джоз залишився біля грального столу; він не захоплювався азартними іграми, проте й не цурався їх: приємно було час від часу трохи полоскотати собі нерви.
До того ж у кишені його гаптованого бального жилета побрязкувало кілька наполеондорів. Він простяг руку через біле плече русявої жінки, що сиділа перед ним, поставив наполеондор і виграв. Жінка ледь посунулася, даючи йому місце біля себе, і скинула полу своєї сукні з вільного стільця.
Сідайте, й мені з вами пощастить,— мовила вона все ще з чужоземним акцентом, що дуже відрізнявся-від щирого, правильного «дякую», яким вона винагородила вдалий coup Джорджі.
Огрядний джентльмен озирнувся навколо, чи не бачить його хтось із вельможних осіб, опустився на стілець і промурмотів:-Авжеж, бог свідок, мені таки щастить! Я певен, що й вам пощастить зі мною.— Далі пішли інші компліменти, якими Джоз хотів приховати своє збентеження.
Ви часто граєте? — спитала незнайомка в масці.
Інколи ставлю два чи три наполеондори,— зверхнім тоном відповів Джоз, недбало кидаючи на стіл золотого.
Так, це цікавіше, ніж воювати з Наполеоном,— лукаво мовила маска, але, помітивши зляканий Джозів погляд, повела далі з милим французьким акцентом: — Ви граєте не задля виграшу. І я теж. Я граю, щоб забутися, та, на жаль, не можу.
Не можу забути давніх часів, мосьє. Ваш малий небіж — викапаний батько, а ви...