Не впізнаєте, Джозефе Седлі? — сумним голосом запитала жінка і, скинувши маску, глянула на нього.— Ви мене забули?-Пожалься боже! Місіс Кроулі! — пробелькотів Джоз.
Ребека,— мовила вона і взяла його за руку, водночас не перестаючи стежити за грою.— Я зупинилася в готелі «Слон»,— повела вона далі.— Запитайте пані де Родон. Сьогодні я бачила свою милу Емілію — яка вона гарненька і яка щаслива! І ви також. Усі щасливі, крім мене, бідолашної, Джозефе Седлі ,і, витираючи сльози хусточкою, обшитою вистріпаним мереживом, вона „ніби ненавмисне пересунула свою ставку з червоного на чорне.
Знов випало червоне, і вона програла.
Ходімо звідси,— мовила вона.— Погуляймо трохи, ми ж бо давні Друзі, правда, містере Седлі?-І містер Кірш, що на той час програв усі свої гроші, подався слідом за Джозефом осяяного місячним світлом вулицею, де мерехтіла ілюмінація і ледь виднів транспарант над приміщенням нашого посольства.
Розділ LXIV НЕПРИКАЯНИЙ
РОЗДІЛ
Нам доведеться пропустити частину біографії місіс Кроулі, виявляючи делікатність і такт, яких від нас вимагав світ — високоморальний світ, що, мабуть, не стільки бореться з людськими вадами, скільки не любить називати їх справжніми іменами. На Ярмарку Суєти є речі, які ми чудово й самі робимо, хоч ніколи не заводимо про них мови; так як ардавінці поклоняються дияволові, але ніколи не згадують про нього, так і вихована публіка не любить читати правдивого опису тих вад; вона, як усяка справді витончена англійка чи американка, не дозволить, щоб слово «штани» торкнулося її цнотливого слуху. А все ж, добродійко, і те й те існує на світі й щодня постає перед нашими очами, не дуже бентежачи нас. Якби ви червоніли щоразу, коли бачите їх, то який би ви мали колір обличчя! Тільки як хтось вимовляє їхні бридкі назви, вашій скромності належить тривожитись або й ображатися. Тому протягом усієї цієї повісті автором керувало бажання суворо дотримуватись моди, яка тепер панує, і тільки натякати на існування пороку, натякати легенько, делікатно, приємно, так, щоб не вразити чиїхось витончених почуттів. І хай хтось зважиться сказати, що наша Бекі, яка, безперечно, мала свої вади, не показана публіці в надзвичайно благородному, невинному вигляді. Автор із скромною гордістю питає всіх своїх читачів, чи він коли нехтував закони ввічливості і, змальовуючи цю сирену, її спів, усмішки, лестощі й хитрощі, дозволяв хоч раз показатися над водою її огидному хвостові? Ні! Хто хоче, може зазирнути в глибінь, досить прозору, й поглянути, як він, відразний і слизький, вигинається й рухається поміж кісток, обвивається навколо трупів. Та я натаю вас: хіба над поверхнею плеса не було все пристойне, приємне й чепурне? Хіба навіть найгидливіший мораліст Ярмарку Суєти, міг би щось закинути мені? Щоправда, коли сирена зникав, пірнаючи в глибину до мерців, вода над нею. збурюється, тоді дарма придивлятися до неї, однаково нічого не видно. Сирени досить принадні, кола вона сидять на скелі, бренькають на арфах, розчісують коси, співають і манять вас, щоб ви прийшли й потримали їм дзеркало; та коли ті морські дівки поринають у рідну стихію, то, повірте мені, від. них і оді чекати добра, і краще на» не бачити, як ті бісові морські людоїдки веселяться і пригощаються своїми нещасними засоленими жертвами. Отже, будьте певні: коли ми не згадуємо про Бекі, вона в той час захоплена не дуже приємними справами, і чим менше говорити про них, тим, їй-богу, краще,-Якби нам треба було давати повний звіт про її життя протягом кількох років після катастрофи на Керзон-стріт, читачі, певне, мали б підстава сказати, що ця книжка непристойна. Бо вчинки дуже шанолюбних, черствих, ласих до всяких утіх людей, переважне бувають непристойні (як і багато ваших вчинків, мій приятелю, хоч ви такі поважні й маєте бездоганну репутацій»-,— але це я кажу так, мимохідь) , а що вже вимагати від жінки, яка немає ні віри, ні любові, ні доброї слав»? Я схильний, думати, що в житті місіс Бекі була пора, коли її поймало не каяття, а щось схоже на розпуку, і тоді вона зовсім не звертала уваги на свій вигляд, навіть не дбала про свою репутацію.
Така abattement /Пригніченість (франц.) / і моральний занепад настали, не відразу; вона зійшла на манівці поступово, після свого нещастя і після багатьох відчайдушних спроб утриматися на поверхні,— як людина, що, впавши за борт, тримається за дошку, поки є бодай найменша надія, і тільки переконавшись, що зусилля надаремні, реагуй га». руки і йде на дно.
Поки Родон Кроулі готувався до від’їзду в довірені йому заморські володіння, Бекі залишалася в Лоядоиі і, мабуть, не раз робила спроби побачитися з дівером, сером Піттом Кроулі, якого вона вже майже прихилила на свій бік, і домогтися його підтримки. Якось, коли він і містер Уенгем ішли в палату громад, останній зауважив, що місіс Родон у чорному серпанку крутилася біля парламентського палацу. Вона швидко зникла, коли зустрілася очима з Уенгемом, і, після цього їй так і не пощастило побачитися з баронетом.
Може, в цю справу втрутилася леді Джейн. Я чув, що вона вразила чоловіка своєю рішучістю під час сварки і твердим наміром не визнавати місіс Бекі. Вона на власний розсуд запросила Родона пожити в них на Гонт-стріт до від’їзду на острів Ковентрі, знаючи, що при такому охоронцеві місіс Бекі не пробуватиме ввірватися до них у дім силоміць, і пильно вивчала, якою рукою написані адреси на листах серові Пітту, щоб негайно втрутитись, часом би невістка надумала листуватися з ним. Звичайно, Ребека знайшла б спосіб написати йому, якби хотіла, але вона не намагалась ні побачитися з сером Піттом удома, ні писати йому туди; після однієї чи двох спроб вона погодилася на його вимогу посилати всю кореспонденцію з приводу своїх подружніх справ тільки через адвоката.
Річ у тім, що сера Пітта зуміли настроїти проти Ребеки. Невдовзі після злощасної сутички лорда Стайна з Родоном Кроулі до баронета прийшов Уенгем і познайомив його з деякими подробицями біографії місіс Бекі, що неабияк вразили члена парламенту від Королевиного Кроулі. Уенгем знав про неї все: і хто був її батько, і в якому році вона танцювала в опері, і як вона жила колись, і як поводилася під час свого заміжжя; та оскільки я не сумніваюся, що більша частина його розповіді була брехлива й продиктована особистою неприязню, то не буду її тут переказувати. Але після цього репутація Бекі в очах шановного землевласника й родича, який колись навіть захоплювався нею, дуже й дуже підупала.
Прибутки губернатора острова Ковентрі невеликі. Частину з них його вельможність відкладав на сплату деяких термінових боргів і зобов’язань, саме його високе становище вимагало чималих видатків, тож кінець кінцем виявилося, що він не може виділити своїй дружині більше, ніж триста фунтів на рік; цю суму він і запропонував Бекі з умовою, що вона ніколи не турбуватиме його,— бо як ні, то буде скандал, розлучення, колегія юристів цивільного права. Але й містер Уенгем, і лорд Стайн, і Родон насамперед хотіли, щоб Бекі виїхала з Англії і щоб ця вкрай неприємна справа швидше забулася.
Мабуть, Ребека була така заморочена переговорами з адвокатами чоловіка, що навіть не згадала про свої обов’язки щодо сина, малого Родона, й жодного разу не виявила бажання побачити його. Той юний джентльмен був-відданий під цілковиту опіку дядька й тітки — леді Джейн завжди посідала велике місце в серці хлопця. Мати, ви-їхавши з Англії, написала Родонові з Булоні милого листа, в якому радила добре вчитися й повідомляла, що вибралася в довгу подорож на континент і матиме втіху написати йому ще. Але написала вона аж через рік, і тільки-тому, що єдиний син сера Пітта, який завжди був хворобливий, помер від коклюшу й кору. Тоді Родонова мати по-слала дуже ласкавого листа своєму любому синочкові, що випадково став спадкоємцем Королевиного Кроулі і зробився ще миліший і ще ближчий ласкавій леді Джейн, ніжне серце якої вже й так його всиновило. Родон Кроулі, що на той час став високим, вродливим підлітком, отримавши листа, почервонів: О тітко Джейн, — вигукнув він,—ви моя мати, а не... а не вона!-Проте він послав ласкаву, шанобливу відповідь місіс Ребеці, яка тоді мешкала в мебльованих кімнатах у Флоренції. Та ми забігаємо наперед.
Спершу наша кохана Бекі залетіла не дуже далеко. Вона згорнула крильця на французькому узбережжі в Булоні, що був притулком стількох невинних вигнанців з Англії, і там жила пристойним вдовиним життям, завівши собі femme de chambre і займаючи в готелі кілька покоїв. Вона обідала за табльдотом, де сусіди вважали її дуже приємною жінкою і де вона розважала товариство розповідями про свого дівера, сера Пітта, про інших своїх вельможних лондонських знайомих та всілякими світськими теревенями, що справляють таке велике враження на недосвідчених людей. Багатьом з них Бекі здавалася впливовою особою,— вона влаштовувала скромні прийоми за чашкою чаю у своїй кімнаті, брала участь у тамтешніх невинних розвагах: купалася в морі, каталась у відкритих каретах, прогулювалася на пляжі й ходила до театру. Місіс Берджойс, дружина друкаря, яка поселилася з родиною в готелі на ціле літо і до якої Берджойс приїздив на суботу й на неділю, звала Бекі чарівною, поки той негідник Берджойс не почав надто упадати коло неї. Але нічого особливого не сталося,— Бекі завжди була привітна, весела й добродушна, особливо з чоловіками.
Наприкінці сезону натовпи англійців, як звичайно, виїздили за кордон, і Бекі з поведінки своїх знайомих, що належали до лондонського великого світу, не раз мала нагоду пересвідчитись, якої думки дотримується про неї «товариство».
Якось Бекі, скромно прогулюючись булонською набережною, скелі Альбіолу блищали вдалині за смугою глибокого синього моря,— зустрілася з леді Партлет і її дочками. Леді помахом парасольки зібрала навколо себе дочок і покинула набережну, метнувши лютий погляд на бідолашну Бекі, що лишилася стояти самотою.
Іншого разу з Англії прибув пакетбот. Віяв чималий вітер, і Бекі завжди приємно було дивитися на кумедні, страдницькі обличчя людей, що сходили з судна. Того дня на борту виявилася леді Слінгстон. її милість промучилася цілу дорогу, сидячи в своїй кареті, була дуже виснажена і насилу долала трап, перекинутий а корабля на набережну, Та тільки-но вона побачила Бекі, що лукаво посміхалася з-під рожевого капелюшка, як її кволість де й ділася; метнувши на Ребеку такий убивчий погляд, що від нього б знітилася більшість жінок, вона вже без сторонньої допомоги прийшла в приміщення митниці. Бекі тільки засміялася, але навряд чи вона була задоволена. Вона відчула себе самітною, цілком самітно, а скелі Англії, що сяяли вдалині, були для неї недосяжні.
Поведінка чоловіків теж якось дивно змінилася. Грінстоун вищирив зуби і з неприємним панібратством засміявся просто в обличчя Бекі. Юний Боб Хрюк, що був її рабом три місяці тому і пройшов би цілу милю в дощ, щоб знайти її карету в низці екіпажів біля Гонт-гауса, якось на набережній розмовляв з гвардійцем Фіцуфом (сином t лорда Хохо), коди Бекі там прогулювалась. Малий Боббі; кивнув їй через плече, не скидаючи капелюха й не припиняючи розмови з спадкоємцем Хохо. Том Грабель хотів зайти до вітальні з сигарою в зубах, але Бекі зачинила перед ним двері і була б їх замкнула, коли б не прищикнула йому пальців. Ребека почала відчувати, що вона й справді дуже самітна. «Якби тут був він,— подумала вона,— ті боягузи не насмілилися б ображати мене». Подумала сумно, а може, й затужила за його чесною, нерозумною, незмінною любов’ю і відданістю, за його постійною! слухняністю і добротою, за його мужністю й відвагою. Дуже можливо, що вона й сплакнула, бо зійшла вниз на обід якась неприродно весела і була нафарбована більше, ніж звичайно.
Тепер вона завжди підфарбовувалась, і... і покоївка купувала для неї коньяк — крім того, який їй записували в готельний рахунок.
Та все ж, мабуть, образи чоловіків були не такі нестерпні, як співчуття деяких жінок. Місіс Крекенбері та місіс Вашінгтон-Уайт спинялися в Булоні дорогою до Швейцарії (вони їхали в супроводі полковника Горнера, юного Боморі і, звичайно, старого Крекенбері та малої дочки місіс Уайт). Ці дами не уникали Бекі. Вони хихотіли, торохтіли, базікали, співчували, втішали Бекі й опікувалися нею, мало не довівши її до сказу. «Щоб вони робили мені ласку!» — подумала Ребека, коли гості прощалися, облуд-по всміхаючись і цілуючи її. Вона почула гучний регіт Боморі на сходах і дуже добре зрозуміла, чим пояснити його веселість.
Саме після цих відвідин Бекі, що кожного тижня сплачувала рахунок у готелі, Бекі, що намагалася всім сподобатись, усміхалася господині, називала служників «мосьє» і платила покоївкам ввічливістю та вибаченнями, якими стократ винагороджувала тих дівчат за те, що була трохи скупувата на гроші (цієї своєї вади Бекі ніколи не позбулася),— саме тоді, кажу, Бекі отримала від господаря письмове прохання покинути його готель. Хтось йому сказав, що такій особі не місце в його домі, де англійські леді не захочуть сісти з нею за один стіл. І Бекі довелось перебратися на квартиру, де вона знемагала з нудьги й самотини.
Та все ж, незважаючи на невдачі, Бекі прагнула доброю поведінкою спростувати погану славу про себе. Вона не пропускала жодної відправи в церкві й співала там голосніше за всіх. Вона брала на себе турботи про вдів загиблих рибалок, жертвувала своє шитво та малюнки місії в Квошібу. Вона брала участь у підписках на добродійницькі бенкети, але сама на них ніколи не танцювала. Одне слово, Бекі поводилась дуже пристойно, того ми й спиняємося на цьому відтинку її життєвого шляху з більшим задоволенням, ніж на інших, не таких приємних. Вона бачила, що люди уникають її, а все-таки вперто всміхалася їм; дивлячись на неї, ніхто б не здогадався, які муки приниження вона терпить.
Її історія так і лишилася загадкою. Думки про неї людей, що знали її, дуже розбігалися. Одні, які не пошкодували часу і праці, щоб дослідити це питання, казали, що Бекі злочинниця, а тим часом другі присягалися, що вона невинна, мов ягня, і все звертали на її страхітливого чоловіка. Багатьох вона скорила тим, що тяжко переживала розлуку зі своїм сином: вона завжди заливалася слізьми й зображала нестямне горе, коли хтось згадував його ім’я , або коли вона бачила чиюсь дитину, схожу на її хлопчика. Так вона здобула прихильність доброї місіс Олдерні, що була королевою британської Булоні і частіше за всіх влаштовувала обіди й бенкети: Ребека заплакала, коли малий Олдерні приїхав зі школи доктора Лупмена, щоб пробути з матір’ю канікули.
Вони з Родоном одного віку й такі схожі! — мовила Бекі, і голос її урвався з тяжкої муки.
Насправді між хлопцями було п’ять років різниці, і вони скидалися один на одного не більше, ніж мій ласкавий читач на його покірного слугу. Уенгем, їдучи через Булоні до Кіссінгена, де він мав зустрітися з лордом Стайном, просвітив місіс Олдерні з цього приводу, сказавши, що він може описати малого Родона куди краще, ніж його матуся, яка відверто його ненавидить і ніколи не відвідує, що йому тринадцять років, тим часом як малому Олдерні було ще тільки дев’ять, що він білявий, тим часом як її любий хлопчик темноволосий,— одне слово змусило шановну леді пожалкувати, що вона була така добра. Тільки-но Бекі ціною неймовірних зусиль і праці створювала собі невеличке коло знайомих, як хто-небудь з’являвся і брутально розбивав його, і їй доводилося починати все наново. їй було тяжко, дуже тяжко,— самітній, без надії на майбутнє.
На якийсь час її взяла під своє крило місіс Ньюбрайт, захоплена її солодким співом у церкві і розважним ставленням до різних складних життєвих питань,— місіс Бекі колись у Королевиному Кроулі добре набила на них руку. Вона не тільки брала брошури, а й читала їх. Вона шила фланелеві спіднички для Квошібу та ситцеві нічні ковпаки для індіанців з Кокосових островів, розмальовувала віяла з метою навернути в справжню віру папу римського та євреїв, слухала проповіді містера Раулса в середу і містера Гаглтона в четвер, відвідувала в неділю службу божу по двічі на день, а крім того, ввечері ходила слухати містера Болера, і все дарма. Місіс Ньюбрайт якось випала нагода звернутися листовно до графині Саутдаун з приводу «Фонду для купівлі грілок жителям островів Фіджі» (обидві вони були членами жіночого комітету, що керував цим добродійницьким товариством) і, згадавши в ньому про свою «чарівну приятельку» місіс Кроулі, вона отримала від графині такого листа про Бекі, з такими докладними натяками, фактами, вигадками і навіть погрозами, що близьким стосункам між місіс Ньюбрайт й місіс Кроулі відразу настав край. І всі поважні люди в Гурі, де Ребеку спіткало це лихо, негайно перестали знатися з такою негідницею. Той, хто бачив колонії англійців за кордоном, знає, що ми возимо з собою свою пиху, свої таблетки, свої упередження, гарвейську приправу, кайєннський перець та інших домашніх ідолів і влаштовуємо маленьку Британію скрізь, де залишаємось трохи пожити.
Бекі з важким серцем кочувала з однієї колонії до іншої, з Булоні до Дьєпа, з Дьєпа до Кана, з Кана до Тура, і всюди намагалася бути респектабельною, та — леле! — одного чудового дня її неодмінно знаходили справжні галки й дзьобали, аж поки не виганяли з клітки.
В одному з тих міст нею опікувалася місіс Гук Іглз — жінка з бездоганною репутацією, що мала свій будинок на Портмен-сквер. Вона мешкала в дьєпському готелі, куди втекла Бекі, і вони познайомилися спершу біля моря, де разом плавали, а потім у готелі за табльдотом. Місіс Іглз чула — та й хто не чув? — дещо про скандальну історію з лордом Стайном, але після розмови з Бекі заявила, що місіс Кроулі — ангел, її чоловік — негідник, лорд Стайн, як усім відомо, безпринципний соромітник і вся буча, знята проти місіс Кроулі,— нечесна й підла змова, яку влаштував мерзотник Уенгем.
Якби у вас, містере Іглзе, була хоч крихта відваги, ви мали б дати ляпаса тому мерзотникові першого ж разу, як зустрінетеся з ним у клубі,— мовила вона своєму чоловікові.
Та Іглз був тільки тихим старим добродієм, чоловіком місіс Іглз, закоханим у геологію і не таким високим, щоб досягти до чийогось обличчя.
Отже, місіс Іглз почала протегувати місіс Родон, запросила її в гості до свого будинку в Парижі, посварилася з дружиною посла, яка не хотіла приймати в себе її протеже, й робила все, що тільки може зробити жінка, щоб утримати Бекі на шляху чеснот і повернути їй добре ім’я.
Спершу Бекі була дуже скромна й порядна, та скоро їй остогиділо таке одноманітне доброчесне життя. Кожен день те саме: той самий нудний комфорт, та сама безглузда їзда в Булонському лісі, те саме товариство вечорами, ті самі проповіді Блейра в неділю, та сама опера, і так без кінця. Боні вже вмирала з нудьги, коли це, на її щастя, з Кембриджа приїхав молодий містер Іглз, і мати, побачивши, яке враження справила на сина її маленька приятелька, негайно вжила відповідних заходів.
Тоді Бекі спробувала жити своїм домом разом з однією приятелькою, та це подвійне ménage швидко довело їх до сварки й скінчилося боргами. Після цього вона зважилась оселитися в пансіоні і якийсь час мешкала в славетному закладі мадам де Сент-Амур на вулиці Руаяль у Парижі, де почала випробовувати свої чари на підтоптаних денді і примерхлих красунях, що відвідували салони її господині.
Місіс Бекі любила товариство, не могла без нього жити, як курець опіуму — без пучки свого зілля, і була досить щаслива в ту пору, коли мешкала в пансіоні.
Жінки тут такі самі кумедні, як і в Мейфейрі,— розповідала вона одному своєму давньому лондонському знайомому, випадково зустрівши його,— тільки сукні в них не такі нові. Чоловіки носять чищені рукавиці, і, звичайно, всі вони пройдисвіти, але не гірші за Джека такого-то й Тома такого-то. Господиня пансіону трохи вульгарна, проте не думаю, що вона вульгарніша за леді Л. — І Бекі назвала одне прізвище, таке гучне у світських колах, що я швидше вмру, ніж скажу його вам.
Дійсно, побачивши ввечері освітлені кімнати мадам де Сент-Амур, чоловіків з орденами й стрічками за гральними столами і дам трохи осторонь „від них, можна було подумати, що ця пані — справжня графиня. Багато хто так і вважав, і Бекі якийсь час була однією з найблискучіших дам у салонах графині.
Та, мабуть, Бекі відшукали давні кредитори з 1815 року, тому що бідоласі довелося раптово тікати з Парижа; тоді вона перебралася в Брюссель.
Як добре вона пам’ятала це місто! Вона, всміхнувшись, глянула на маленькі антресолі, де колись жила, і згадала родину Голодвірсів — як їхня карета стояла на подвір’ї готелю, а вони відчайдушно шукали коней, щоб утекти звідси. Вона відвідала Ватерлоо й Лекен, де її дуже схвилював надгробок Джорджа Осборна.
Вона зробила з нього невеличкий ескіз.
Бідолашний. Купідон! — сказала Ребека.— Який він був закоханий у мене і який дурний! Цікаво, чи жива ще маленька Емілія? Вона була добра жінка. А той її гладкий брат? Серед моїх паперів десь ще й досі зберігається смішний малюнок того товстуна. Вони були милі, простодушні люди.
У Брюссель Бекі приїхала з рекомендаційним листом мадам де Сент-Амур до її приятельки, графині де Бородіно, вдови наполеонівського генерала, славетного графа де Бородіно, що після смерті цього героя лишилася без жодних засобів, крім тих прибутків, які давали їй табльдот і гральний стіл. Другорядні денді й roués , вдови, що вічно за щось судилися, і наївні англійці, яким здавалося, що вони бачать у таких домах «континентальне товариство», витрушували свої гроші і їли за столами мадам де Бородіно. „Галантні молодики пригощали всіх за обідом шампанським, каталися верхи з дамами або наймали коней для прогулянок за місто, купували гуртом ложі в театр чи в оперу, встрявали в гру, перехиляючись через чарівні плечі дам за картярськими столами, і писали додому, до своїх батьків у Девоншір, що їм пощастило за кордоном потрапити в світське товариство.
Тут, як і в Парижі, Бекі була королевою свого пансіону й володарювала в інших, таких самих вишуканих закладах. Вона ніколи не відмовлялася ні від шампанського, ні від букета, ні від поїздки за місто, ні від місця в ложі, але найбільше любила карти ввечері і грала дуже сміливо. Спершу тільки на маленькі ставки, потім на п’ятифранковики, потім на наполеондори, потім на банкноти; потім не мала чим заплатити місячного рахунку в пансіоні, потім почала позичати гроші в юних джентльменів; потім знов розжилася на готівку і перейняла зверхній тон у розмові з мадам де Бородіно, якій раніше лестила й годила; потім зійшла на ставки в десять су й опинилася в страшних злиднях; потім настигли гроші за чверть року, вона розрахувалася з мадам де Бородіно й знов узяла карти в руки, ставлячи проти мосьє де Роосіньйоля чи шевальє де Реба.
Хоч як нам прикро, але мусимо признатися, що Бекі, покидаючи Брюссель, не заплатила мадам де Бородіно за три місяці перебування в пансіоні; про цю обставину, а також про те, як вона грала, пила, як стояла навколішки перед англійським священиком, велебним містером Маффом, випрохуючи в нього гроші, як вона упадала коло мілорда Нудла, сина сера Нудла й учня велебного містера Маффа, якого частенько запрошувала до себе в кімнату і в якого вигравала великі суми в карти,— про ці факти, кажу я, та про сотні інших її підлот графиня де Бородіно розповідає кожному англійцеві, що зупиняється в її пансіоні, і додає, що пані Родон — просто vipère .
Так наша маленька мандрівниця розставляла своє шатро в різних містах Європи, не знаючи спокою, як Улісс або Бемфілд Мур Кер’ю. їй дедалі більше подобалося таке неприкаяне життя. Вона стала волоцюгою і приятелювала з такими людьми, що у вас волосся на голові стало б сторч, якби ви їх зустріли.
В Європі немає жодного більш-менш помітного міста, де б не було невеличкої колонії англійських пройдисвітів — людей, прізвища яких судовий виконавець містер Гемп час від часу виголошує в судовій камері,— молодих джентльменів, часто з дуже добрих родин,— тільки що ті їх зреклися,— постійних відвідувачів більярдних зал і кав’ярень, шанувальників закордонних кінних перегонів і гральних столів. Вони заповнюють боргові в’язниці, пиячать, галасують, б’ються, зчиняють бучі, вони тікають, не сплативши рахунків, викликають на дуель французьких та німецьких офіцерів, вони обігрують у картмістера Бевзі, а діставши гроші, вирушають до Бадена в чудових бричках, вони подвоюють ставки, щоб відігратися, тоді тиняються між столами з порожніми кишенями, обшарпані розбишаки, злиденні чепуруни, поки ошукають якогось єврея-банкіра, видавши йому фальшивий вексель, або знайдуть ще одного Бевзі і пограбують його. Дуже цікаво стежити за зміною розкошів і злиднів у цих людей. Мабуть, їхнє життя — суцільна велика пригода. Бекі — чи треба нам признаватися в цьому? — провадила саме таке шиття, і воно їй досить подобалося. Вона їздила з тими волоцюгами від міста до міста. Місіс Родон, якій так щастило, була відома за кожним гральним столом Німеччини. У Флоренції вона жила на квартирі разом з мадам де Крюшкассе. Я чув, що її вислали з Мюнхена; а мій приятель, містер Фредерік Піжон, запевняє, що в її домі в Лозанні майор Ледар î шановний містер Дюсейс напоїли його під час вечері, а потім обіграли на вісімсот фунтів. Як бачите, ми змушені трохи торкнутися біографії Бекі; але про цю пору її життя, мабуть, чим менше буде сказано, тим краще.
Чув я також, що коли місіс Кроулі особливо не щастило, вона подекуди давала концерти й уроки музики. Якась мадам де Родон справді виступала у Вільдбаді на matinée musicale , і їй компанував пан Шпоф, перший піаніст волоського господаря; а мій спритний приятель містер Пролазлі, який знає кожного й подорожував по всіх усюдах, розповідав, що коли він був у Страсбурзі 1830 року, якась madame Rebecque виступала в опері «Біла дама» й викликала страшний скандал у тамтешньому театрі. Публіка свистом прогнала її зі сцени почасти тому, що акторка не вміла співати, але головним чином через вияв недоречної симпатії з боку деяких осіб, що сиділи в партері (туди пускали офіцерів гарнізону).
Пролазлі не сумнівався, що тією невдатною débutante була не хто інша, як місіс Кроулі.
Власне, вона була просто волоцюгою, що блукала по світу. Коли вона отримувала від чоловіка гроші, то грала, а коли програвала їх, то також не помирала з голоду, хтозна-як і на які кошти живучи. Казали, ніби її одного разу бачили в Санкт-Петербурзі, але поліція швидко випровадила її з тієї столиці, тому аж ніяк не можна вірити чуткам, що вона потім стала російською шпигункою в Тепліці та Відні. Я навіть чув, що в Парижі вона знайшла одну свою родичку, не більше й не менше як свою бабусю по матері, і та виявилась ніякою не Монморансі, а бридкою старою служницею в якомусь бульварному театрі. їхня зустріч, що про неї, як мені натякали, знали й інші особи, була дуже зворушлива. Автор цієї повісті не має змоги докладніше розповісти про ту подію.
Якось у Римі місіс Родон щойно переказали її піврічне утримання на головного тамтешнього банкіра, а оскільки кожного, хто мав на рахунку більше як п’ятсот скуді, запрошували на бенкети, які цей фінансовий туз влаштовував протягом зимового сезону, то й Бекі вшанували запрошенням, і вона з’явилася на одній із пишних вечірок князя й княгині Полоніа. Княгиня походила з дому Помпіліїв, що по прямій лінії вели свій рід від другого царя Риму та Егерії з дому Олімпійців, а дід князя, Алессандро Полоніа, торгував милом, есенціями, тютюном та хусточками, ходив з дорученнями різних джентльменів і потроху позичав гроші на проценти. В салонах банкіра збиралися всі великі люди Рима — князі, герцоги, посли, митці, музиканти, мон-синьйори, юні мандрівники зі своїми гувернантками —люди всякого чину і стану. Зали банкіра були пишні, залиті світлом, на стінах блищали позолочені рами (з картинами), попід стінами — сумнівні антиген, а велетенська позолочена корона й герб князя — золотий гриб на рожевому тлі (колір тих хусточок, якими торгував його дід) — та срібний водограй родини Помпіліїв яскріли на всіх стелях, дверях і стінах будинку, а також на атласних балдахінах, готових до прийому пап та імператорів.