Покоївка убрала її старанніше, ніж будь-коли, і Бекі подалася на той бенкет, спираючись на руку майора Ледар», з яким вона тоді подорожувала (тим самим, який наступного року застрелив у Неаполі князя Ріволг і якого надупелив ціпком сер Джон Бакекін за те, що в його капелюсі виявилося ще чотири королі, крім тих, якими він грав у карти). Вони разом зайшли в покої, і Бекі побачила там чимало давніх знайомих, яких пам’ятала з щасливіших часів, коли вона була хоч і не невинна, але ще не спіймана. Майор Ледар був знайомий з багатьма чужоземцями: — пронозливими чоловіками з бакенами, з брудними емблемами клубу у петельках сюртуків, під якими майже не помітно було сорочок,— але земляки майора явно уникали його. Бекі також упізнала тут кількох леді — сумнівних італійських графинь, з якими чоловіки обійшлися дуже жорстоко... тьху, та чи варто нам говорити про цих покидьків, цю потолоч, нам, що були в найвишуканішому товаристві Ярмарку Суєти? Якщо вже грати, то чистими картами, а не цією замацаною колодою. Але кожен, хто входить до складу численної армії мандрівників, бачив такі нерегулярні загони мародерів, що, як Нім і Пістоль, примазуються до головних сил, виступають під прапором короля, хваляться своїми повноваженнями, але грабують на свою користь і часом попадають на шибеницю, де їх залишають висіти на пострах іншим.
Отож Бекі під руку з майором Ледарем пройшлася по всіх кімнатах, випила разом з ним чимало шампанського біля буфету, де гості, особливо ті, з нерегулярного загону майора, запекло проштовхувались до закусок і напоїв, якими наша пара вже добряче підживилася. Звідти вони рушили далі, аж поки досягли оббитого рожевим оксамитом салону самої княгині в кіпці анфілади кімнат, де була статуя Венерн, оправлені в срібло венеціанські дзеркала й де князівська родина пригощала за круглим столом вечерею своїх найпочесніших гостей. Бекі згадала, що саме в такому невеличкому ізбраному колі вона вечеряла в лорда Стайна... А ось і він сидить за столом Полоніа — вона побачила його.
На його біному, лисому, блискучому лобі червонів яскравий шрам від рани, заподіяної діамантом; руді бакени були перефарбовані й мінилися пурпуровим кольором, від чого його бліде обличчя здавалося ще бліднішим. На ньому був ланцюг і ордени, серед них орден Підв’язки на голубій стрічці. З усіх присутніх він здавався найвизначнішою особою, хоч там вечеряли можновладний князь з княгинею і якась королівська високість з принцесою. Поруч з мілордом сиділа вродлива графиня Белдадонна, в дівоцтві де Гландьє, чоловік якої (граф Паоло делла Белладонна), повсюдно відомий своїми чудовими ентомологічними колекціями, давно вже був відсутній — поїхав з якоюсь місією до імператора Марокко.
Коли Бекі побачила те славетне обличчя, яким вульгарним їй видався рантом майор Ледар і як засмерділо тютюном від огидного капітана Шулера! Вона миттю прибрала вигляду великосвітської дами, намагаючись дивитися й триматись гак, ніби вона знов опинилася у Мейфейрі. «Та жінка, видко з усього, дурна й сварлива,—подумала вона.— Я певна, що вона не вміє розважити його. Вона вже, мабуть, йому набридла, а зі мною він ніколи не нудився».
В її серці тріпотіло безліч таких зворушливих надій, побоювань, спогадів, коли вона блискучими очима (на підмальованому до самих вій обличчі вони аж мерехтіли) дивилася па великого вельможу.
У ті вечори, коли лорд Стайн надягав ордени Зірки й Підв’язки, він прибирав також особливо вельможного вигляду, дивився на всіх і розмовляв, ніби могутній володар, яким він і був. Бекі замилувалася його усміхом — поблажливим, невимушеним, гордовитим, сповненим гідності. Ох, bon Dieu, яке приємне було його товариство, який він блискучий, дотепний, цікавий співрозмовник, які в нього чудові манери! І вона проміняла його на майора Ледара, що тхне тютюном і горілкою, на капітана Шулера з його жокейськими жартами й жаргоном кулачного бійця і на таких самих інших. «Цікаво, чи він мене впізнає?» — подумала Ребека.
Лорд Стайн, усміхаючись, розмовляв з тією вельможною дамою, що сиділа поруч нього, потім раптом підвів очі й побачив Бекі.
Вона вся затремтіла, коли зустрілася з ним поглядом, зобразила на обличчі найчарівнішу усмішку, на яку лише і була здатна, і зробила скромний, зворушливий реверанс. Лорд Стайн з хвилину дивився на неї з таким жахом, який, певне, охопив Макбета, коли в нього на бенкеті з’явився дух Банко, і був би й далі так сидів, роззявивши рота, якби огидний майор Ледар не потяг Ребеки геть.
Ходімо до зали, де вечеряють, місіс Родон,— сказав той джентльмен.— Мені теж захотілося набити черево,-коли я побачив, як ця панота напихається. Гайда, спробуємо, яке тут шампанське.
Бекі здавалося, що майор уже й так трохи перебрав міру.
Другого дня вона подалася в Монте-Пінчо — Гайд-парк римських гульвіс — можливо, сподіваючись ще раз побачити лорда Стайна. Але вона зустріла там іншого знайомого — містера Фіча, довірену особу його милості. Він підійшов до Бекі й досить недбало кивнув їй, торкнувшись пальцем капелюха.
Я знав, що мадам тут,— мовив він.— Я йшов за вами від вашого готелю. Мені треба дати вам одну пораду.
Від маркіза Стайна? — запитала Бекі з такою гідною міною, на яку ще була здатна, завмираючи від надії і сподівання.
Ні,— відповів камердинер,— від себе самого. Рим дуже нездорове місце.
Не в цю пору року, мосьє Фіч, а тільки після великодня.
Запевняю вас, мадам, що й тепер також. Тут цілий рік хворіють на лихоманку.
Клятенний вітер з боліт весь час убиває людей. Послухайте, мадам Кроулі, ви завжди були bon enfant /Поступливі (франц.)/, і я завжди гарно ставився до вас, parole d’honneur / Слово честі (франц.)/. Бережіться! їдьте геть з Рима, кажу вам, а то захворієте й помрете.
Бекі зареготала, хоч її пойняла шалена лють.
Що? Мене, бідолашну, вб’ють? — запитала вона.— Як романтично! Невже мілорд возить із собою найманих-убивць замість провідників і стилети замість дорожніх речей? Дурниці! Я залишуся, хоча б для того, щоб його дратувати. Знайдуться люди, які захистять мене, поки я тут.
Тепер зареготав мосьє Фіч.
Захистять вас?— перепитав він.— Хто? Майор, капітан чи будь-хто з тих гравців, яких ви тут бачите, пустять вас на той світ за сто луїдорів. Про майора ЛеДара (він такий майор, як я мілорд і маркіз) ми знаємо такі речі, за які він може потрапити на каторгу або ще й далі! Ми знаємо все, і в нас є всюди друзі.
Знаємо, кого ви бачили в Парижі і яких там знайшли родичів. Так, дивіться на мене, скільки хочете, але це правда. Чому, наприклад, жоден наш посол у Європі не приймає вас у себе? Бо ви образили когось, хто ніколи не прощає і чий гнів ще збільшився, коли він вас побачив. Він собі місця не знаходив учора ввечері, як повернувся додому. Пані де Белладонна влаштувала йому сцену через вас, так лютувала, що не доведи господи.
О, то це підступи пані де Белладонни? — мовила Бекі з деякою полегкістю, тому що слова маркізового посланця неабияк злякали її.
Ні, вона тут ні до чого, вона завжди ревнує. Кажу ж вам, що це монсеньйор. Ви дарма показались йому на очі. А коли ви залишитесь тут, то ще захочете показатися. Затямте моє слово. їдьте геть звідси. Лишенько, мілордів екіпаж! — вигукнув він і, схопивши Бекі за руку, кинувся до бічної алеї.
Карета лорда Стайна, виблискуючи геральдичними знаками, промчала вулицею, запряжена кіньми, яким не було ціни. На подушках у ній сиділа пані Белладонна, чорнява, квітуча, насуплена, з собачкою на колінах і з білою парасолькою, що коливалася над її головою, а поруч — старий лорд Стайн, мертвотно блідий, із згаслими очима. Зненависть, лють чи пристрасть інколи ще спалахували в них, але звичайно вони були тьмяні, наче втомилися дивитись ва світ, у якому для виснаженого старого розпусника уже майже не лишилося ні краси, ні радощів.
Монсеньйор так і не оклигав після подій тієї ночі,— прошепотів мосьє Фіч місіс Кроулі, коли карета проїхала-і Бекі виглянула їй услід з-за кущів, за якими вони ховалися.
«Хоч одна втіха!» — подумала Бекі.
Чи лорд Стайн справді намірявся замордувати місіс Бекі, як погрожував мосьє Фіч (після смерті монсеньйора він повернувся на батьківщину, де його дуже поважали і де він купив у свого володаря титул барона Фічі), а його довірений не захотів плямити рук убивством, чи йому тільки звеліли налякати місіс Кроулі, щоб вона залишила місто, де мілорд хотів прожити зиму й де йому було б дуже неприємно зустрічатися з нею,— ми цього ніколи не знатимемо напевне. Але погроза вплинула на нашу приятельку, і вона більше не пробувала з’являтися на очі своєму колишньому патронові.
Усі знають про сумний скін цього вельможі, що стався в Неаполі через два місяці після французької революції 1830 року: високоповажний Джордж Густав, маркіз Стайн, граф Ґонт із Гонт-касла, пер Ірландії, віконт Гелборо, барон Пічлі і Грілсбі, кавалер найблагороднішого ордена Підв’язки, іспанського Золотого руна, російського ордена святого Миколая першого ступеня, турецького ордена Півмісяця, перший лорд Пудреної кімнати і грум Чорних сходів, полковник Гонтського, або ж власного його вельможності регента загону міліції, куратор Британського музею, старший брат гільдії святої Трійці, член правління коледжу «Білі ченці» і доктор цивільного права,— помер після кількох серцевих нападів, викликаних, як писали газети, душевним струсом, якого чутливому лордові завдало падіння стародавньої монархії.
В одному тижневику з’явився красномовний перелік; чеснот маркіза, його заслуг, талантів та добрих вчинків. Його милість був такий вразливий і такий відданий славетному домові Бурбонів, на спорідненість з яким він претендував, що не міг пережити лиха своїх найясніших родичів. Тіло його поховано в Неаполі, а його серце — те серце, яке завжди хвилювали почуття високі і благородні,— привезено в срібній урні до Гонт-касла.
В особі маркіза,— казав містер Бог,— убогий люд і красні мистецтва втратили добродійника й опікуна, суспільство — одну з своїх оздоб, Англія — одного з найбільших патріотів та державних діячів і т. д. і т. д.
Його духівницю потім довго опротестовували, навіть пробували змусити пані де Беладонну повернути славетний діамант, званий «оком іудея», який його милість завжди носив на вказівному пальці і який та дама начебто зняла з нього після смерті маркіза. Проте його відданий приятель і служник мосьє Фіч довів, що перстень був подарований згаданій пані де Белладонні за два дні до смерті маркіза, так само як і банкноти, коштовності, неаполітанські та французькі процентні папери тощо, які були в секретері його милості і яких вимагали через суд спадкоємці в цієї невинно скривдженої жінки.
Розділ LXV дуже діловий і дуже приємний-Другого дня після зустрічі біля грального столу Джоз вичепурився надзвичайно старанно й пишно і, не вважаючи за потрібне сказати бодай слово про події минулої ночі й спитати, чи не хоче хтось із його супутників прогулятися з ним, дуже рано вийшов з дому і невдовзі вже про щось дізнавався біля дверей готелю «Слон». З нагоди карнавалу там було повно гостей: за столами на вулиці вже сиділи люди, курячи й попиваючи місцеве неміцне пиво, у вестибюлях стояли хмари диму. Містера Джоза, коли він велично спитав каліченою німецькою мовою, де йому знайти особу, яка його цікавила, справили на самий верх будинку — вище за номери другого поверху, де мешкало кілька чужоземних купців, які влаштували там виставку своїх коштовностей та парчі, вище за апартаменти третього поверху, де розмістився штаб гральної фірми, вище за четвертий поверх, який весь найняла славетна мандрівна трупа вольтижерів і акробатів, ще вище, аж до невеличких комірчин на горищі, де серед студентів, комівояжерів, дрібних торговців і селян, що приїхали до столиці на свято, Бекі знайшла собі гніздечко — скромний, брудний куток, де рідко шукала притулку краса.
Бекі подобалося таке життя. Вона приятелювала з усіма пожильцями — з торговцями, професійними гравцями, акробатами, студентами. Вона мала неспокійну, легковажну вдачу, успадковану від батька й матері, що обоє були представниками богеми і за своїми уподобаннями, і за обставинами життя. Якщо під рукою не було якогось лорда, Бекі залюбки розмовляла з його провідником; гамір, метушня, горілчаний дух і тютюновий дим, бундючні манери нужденних акробатів, жаргон обслуги гральних столів, співи і бешкети студентів —увесь цей шарварок, що панував у готелі, подобався Ребеці й розважав її навіть тоді, як їй не щастило і вона не мала чим сплатити рахунок. Тим миліший був їй цей гармидер тепер, коли її гаманець наповнився грішми, які їй виграв учора ввечері Джорджі! Джоз, порипуючи східцями й сопучи, здолав останній марш, зупинився, трохи відсапався, витер піт і заходився шукати дев’яносто другий номер. Двері навпроти, в дев’яностому номері, були відчинені. Там на ліжку лежав якийсь студент у ботфортах та в брудному халаті й курив довгу люльку. Другий студент, з довгим білявим волоссям, у вишитій шнурами куртці, незвичайно ошатній, але також брудній, стояв навколішки біля дверей дев’яносто другого номера й вигукував у замкову щілину благання, адресовані особі, що перебувала всередині.
Ідіть геть,— відповів йому такий знайомий голос, що Джоз затремтів.— Я жду когось... До мене зараз прийде мій дідусь. Він не повинен бачити вас тут.
Ангеле мій, Englànderin!1—волав далі студент з білявим волоссям і великим перснем на пальці.— Згляньтеся на нас! Призначте побачення! Пообідайте зі мною і Фріцом у парковому готелі. Буде печеня з фазанів, портер, сливовий пудинг і французьке вино. Ми загинемо з туги, якщо ви відмовитесь!-Неодмінно загинемо!— підтвердив юний аристократ з ліжка.
Цю розмову й почув Джоз хоч нічого не зрозумів з неї, бо ніколи не вивчав мови, якою її провадили.
Newmero kattervang dooze, si vousplait / Номер дев яносто другий, будь ласка ( калічена франц./,— велично, за своїм звичаєм, сказав Джоз, коли нарешті здобувся на слово.
Quater fang fooce! — повторив студент і, схопившись на ноги, кинувся до своєї кімнати.
Двері зачинилися, і Джоз почув, як він і його товариш на ліжку зареготали.
Бенгалець стояв, спантеличений цією подією, коли двері дев’яносто другого номера відчинилися самі, і в них з’явилося лукаве, пустотливе обличчя Бекі. її погляд упав на Джоза.
Це ви? — мовила вона, виходячи в коридор.— Як я на вас чекала. Стривайте! Ще не заходьте... за хвилину-я вас прийму.
За ту хвилину вона сховала в постіль баночку з рум’янами, пляшку з коньяком і тарілку з ковбасою, пригладила носи і врешті впустила свого гостя.
Замість вранішнього халата на ній було рожеве доміно, трохи вилиняле, не зовсім чисте й подекуди поплямлене помадою, зате s широких рукавів виглядали білі, як сніг, гарні руки, а тонкий стан був підперезаний поясом, що непогано відтінював її струнку, тендітну постать. Бекі за руку ввела Джоза до своєї кімнати.
Заходьте, будь ласка,— мовила вона.— Заходьте, поговоримо. Сідайте сюди.— Вона легенько потиснула бенгальцеві руку і, сміючись, посадовила його на стілець.
Сама вона сіла на ліжко — звичайно, не на пляшку й тарілку, на яких якраз розташувався б Джоз, якби захотів сісти коло неї. Вмостившись там, Бекі завела розмову з своїм давнім обожнювачем.
Як мало роки змінили вас! — почала вона, ніжно й довірливо дивлячись на нього.— Я впізнала б вас де завгодно. Як приємно серед чужих знов побачити щире, чесне обличчя давнього приятеля!-Правду кажучи, на щирому, чесному обличчі тієї хвилини малювалося що завгодно, тільки не щирість і відвертість. Навпаки, Джоз був неабияк збентежений і спантеличений. Він обвів очима дивну кімнатку, в якій знайшов свою колишню пасію. Одна з її суконь висіла на спинці ліжка, друга — на прибитому до дверей гачку, капелюшок затуляв половину дзеркала, а на піддзеркальнику стояли чудові черевички бронзового кольору. На столику біля ліжка лежав французький роман і стояла свічка — не воскова. Бекі і її хотіла засунути в постіль, але обмежилась тим, що сховала туди ситцевий чепчик, яким, лягаючи спати, гасила свічку.
Так, я впізнала б вас де завгодно,— повела вона далі.— Жінка ніколи не забуває деяких речей. А ви були першим чоловіком, якого я... якого я побачила!-Та невже? — здивувався Джоз.— Пожалься боже, що ви кажете! Не може такого бути.
Коли я приїхала з вашою сестрою з Чізвіка, я була ще майже дитиною,— мовила Бекі.— Як там поживає моя люба Емілія? Ох, її чоловік любив попустувати, і, звичайно, вона, бідолашна, ревнувала його до мене. Наче я звертала на нього увагу, коли поряд був хтось інший... та годі, не будемо згадувати про ті часи.— Бекі провела по очах хусточкою, обшитою вистріпаним мереживом.— Хіба не дивно,— за мить сказала вона,—знайти в такому місці жінку, що жила і в зовсім іншому світі? Я зазнала стільки лиха і горя, Джозефе Седлі, життя до мене було таке жорстоке, що часом я мало не божеволіла. Я не можу знайти собі постійного місця, тиняюся світом, не маючи ні спокою, ні щастя. Всі мої друзі мене зрадили, геть усі. На світі немає чесних людей. Я була найвірнішою в світі дружиною, хоч вийшла заміж на злість, тому що хтось інший... та нащо про це говорити. Я була вірна йому, а він учинив наді мною наругу й кинув мене. Я була найласкавішою матір’ю, мала тільки одну дитину, один скарб, одну надію, одну радість, я з найпалкішою материнською любов’ю тулила свого сина до серця, він був моїм життям, моєю молитвою, моїм... моїм щастям, а вони... вони відібрали його... відібрали від мене! — Бекі в нестямному розпачі притулила руку до серця й на мить сховала обличчя в постіль.