37029.fb2 Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 79

Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 79

Пляшка з коньяком, що лежала під ковдрою, брязнула об тарілку з ковбасою.

Обидві, безсумнівно, були звору­шені виявом такого глибокого розпачу. Макс і Фріц стояли за дверима й здивовано дослухалися до ридань і схлипу­вань місіс Бекі. Джоз теж неабияк розчулився й злякався, побачивши свою давню пасію в такому стані. А вона від­разу почала розповідати свою історію — повість таку чи­сту ; нелукаву, правдиву, ідо кожен, вислухавши її, пере­конався б: якщо коли-небудь ангел у білосніжних шатах, спускався з високості на землю і ставав жертвою пекель­них підступів і сатанинської злоби, то це він в образі не­порочної мучениці був перед очима в Джоза — сидів па ліжку, на пляшці з коньяком.

Між ними відбулася дуже довга, дружня й щира роз­мова, під час якої гість дізнався — але так, що це його ні трохи не злякало й не образило,— про те, що серце Бекі вперше навчилося тремтіти в присутності його, незрівнян­ного Джоза Седлі; що Джордж Осборн, звичайно, стра­шенно упадав коло неї і це могло бути причиною для рев­нощів Емілії і невеликої сварки між ними, що насправді Бекі ніколи це заохочувала нещасного офіцера й не пере­ставала думати про Джоза від того дня, коли вперше побачила його, хоч, певна річ, ставила понад усе обов’язки заміжньої жінки, яких вона завжди пильнувала і пиль­нуватиме до своєї смертної години або до того часу, поки нездоровий клімат — він став вже навіть приказкою — того острова, де живе полковник Кроулі, не звільнить її від ярма, яке їй через жорстокість чоловіка несила вже нести.

Додому Джоз ішов переконаний, що Ребека — не тільки найчарівніша, а й найпорядніша жінка, і вже обмірковував різні плани влаштування її добробуту.

Необхідно покласти край переслідуванням Ребеки, вона повинна вернутися в товариство, окрасою якого була. Він зробить усе, що треба. Вона повинна кинути це жахливе місце й оселитися в яко­мусь тихому помешканні. Емілія мусить відвідати її і по­дбати про неї. Він порадиться з майором і все владнає.

Про­щаючись з Джозом, Ребека зі щирої вдячності аж запла­кала й потиснула йому руку, коли галантний товстун нахилився поцілувати їй пальчики.

Бекі провела гостя з своєї комірчини, неначе милостива володарка родинного замку, а коли гладкий джентльмен зник на сходах, зі своєї нори з’явилися Макс і Фріц з люльками в зубах, і Бекі, жуючи ковбасу з сухим хлібом та попиваючи свій улюблений грог, заходилась розважа­тися тим, що передражнювала перед ними свого гостя.

Джоз надзвичайно врочисто зайшов до помешкання Доббіна й розповів йому зворушливу історію, з якою ми щойно познайомилися, певна річ, не згадавши про те, що вчора ввечері відбулося біля грального столу. І поки місіс Бекі докінчувала недоїдений déjeuner à la fourchette / Легенький сніданок (франц./, оби­два джентльмени почали радитись і обмірковувати, як краще їй допомогти.

Яким дивом вона опинилася в цьому місті? Як вийшло, що вона подорожувала сама? Малі хлоп’ята в школі знають з початкового підручника латинської мови, що Авернською стежкою спускатися дуже легко. Обминімо цей відтинок Ребечиного занепаду. Вона тепер не стала гіршою, ніж була в пору своїх успіхів,— просто їй трохи не пощастило.

А місіс Емілія була жінкою такої лагідної, нерозважної вдачі, що коли чула про чиєсь лихо, то відразу всім серцем прихилялася до страдника. Оскільки ж вона сама ніколи не думала ні про які смертні гріхи й не робила їх, то й не мала відрази до зла, властивої обізнанішим за неї мора­лістам. Якщо Емілія розбещувала всіх, хто був поряд з нею, своєю чемністю і ласкою, якщо вона перепрошувала своїх служників за те, що зважувалась турбувати їх дзвін­ком, якщо вибачалася перед продавцем, який показував їй сувій шовку, і кланялася підмітальникові вулиці й хвалила його за те, що доручене йому перехрестя дуже чисте,— а вона й справді, мабуть, здатна була на всі ці дурниці,— то чи могла вона не подобрішати до своєї давньої знайо­мої, довідавшись, що та опинилася в скруті? Вона просто не уявляла собі, що хтось може бути нещасний по заслузі. У світі, де закони видавала б Емілія, мабуть, було б не дуже зручно жити. Але таких жінок, як Емілія, трапляєть­ся мало, принаймні серед правителів. Мені здається, що ця леді скасувала б усі в’язниці, кари, кайдани, бичування, злидні, хвороби, голод. Вона була такою нікчемною істо­тою, що — доведеться нам визнати це — могла б навіть забути смертельну образу.

Коли майор почув від Джоза про сентиментальну .при­году, яку той пережив, він, скажемо щиро, поставився до неї далеко не так співчутливо, як бенгалець.

Навпаки, його ця новина аж ніяк не втішила; він коротко, але не зовсім чемно сказав про ту жінку, що опинилася в біді, таке:-То та шелихвістка знов випливла на світ божий?-Доббінові ніколи не подобалася Ребека — від тієї хви­лини, як вона вперше глянула на нього зеленими очима і, не витримавши його погляду, відвернулася.

Та мала відьма капостить скрізь, де тільки з’явиться,— без тіні шанобливості сказав майор.— Хтозна, як вона досі жила і що робить тут, за кордоном, зовсім сама. Не згадуйте мені про якісь там переслідування і ворогів — у чесної жінки завжди знайдуться друзі, і вона ніколи не розлучиться з родиною. Чого вона лишила свого чоловіка?-Нехай він навіть був поганий і нечесний, як ви кажете. Він і справді був такий.

Я пам’ятаю, як той негідник-заманював і ошукував бідолаху Джорджа. Здається, вони розлучилися через якийсь скандал. Я наче щось таке-чув,— сказав майор, який не дуже цікавився плітками.

Дарма Джоз намагався переконати його, що Бекі з усіх поглядів порядна й невинно скривджена жінка.

Ну нехай! Спитаймо місіс Джордж,— мовив нарешті великий дипломат майор.— Ходімо й порадимося з нею. Я думаю, ви згодні, що вже хто-хто, а вона добра порад­ниця в таких справах.

Гм! Може, Еммі й не найгірша порадниця,— відповів Джоз: адже ж він не був закоханий у свою сестру.

Не найгірша? А хай йому чорт, сер, та кращої жінки я ніколи не зустрічав!— вихопилось у майора.— Одне слово, ходімо і спитаймо її, чи варто йти до тієї особи. Як вона скаже, так і буде.

Цей негідний хитрун був певний, що тут він не програє. Він пам’ятав, що колись Еммі страшенно ревнувала чоло­віка до Ребеки. На саму згадку про неї вона, бувало, тремтіла й лякалася. «Ревнива жінка ніколи не прощає»,— думав собі майор. Отож наші двоє джентльменів подалися через вулицю до помешкання Емілії, де вона натхненно виспівувала романси зі своєю вчителькою пані Штрумпф.

Коли та дама відкланялася, Джоз пишномовно, як зав­жди, почав:-Люба Еммі, я щойно пережив незвичайну... еге ж... пожалься боже... просто дивовижну пригоду. Одна особа... так, одна дуже цікава особа... ти її давно знаєш і, можна сказати, віддавна приятелюєш з нею... щойно приїхала сюди, і я хотів би, щоб ти побачилася з нею.

Хто це?— запитала Емілія.—Якась жінка? Майоре Доббіне, не ламайте мені, будь ласка, ножиць!-Наражаючи на небезпеку свої очі, майор крутив ті но­жиці, тримаючи їх за ланцюжок, на якому вони часом висіли в Емілії на поясі.

Це жінка, яку я страх не люблю,— понуро сказав він,— і яку вам також нема за що любити.

То це Ребека, я певна, що це Ребека!— відповіла Емілія й почервоніла з хвилювання.

Ви, як завжди, маєте слушність,— мовив Доббін.

Брюссель, Ватерлоо, давно минулі часи, лихо, муки, спо­гади — все це раптом ожило в ніжному Еміліїному серці, і воно болісно стислося.

Я не хочу її бачити,— повела вона далі.— Не можу.

А я вам що казав?— звернувся майор до Джоза.

Вона дуже нещасна і... і таке інше,— озвався Джоз.— Вона живе в злиднях, беззахисна... і хворіла... дуже хво­ріла... і чоловік, негідник, кинув її.

Ох!— сказала Емілія.

У неї немає жодної близької душі на світі,— не без хитрощів повів далі Джоз.— І вона казала, що, на її думку, тобі можна довіритись. Вона така нещасна, Еммі.

Мало не збожеволіла з горя. її розповідь мене страшенно схвилю­вала., слово честі... мушу сказати, що ніхто ще не витри­мував такого тяжкого переслідування з такою ангельською покорою її родина повелася з нею дуже жорстоко.

Бідолашна!— мовила Емілія.

І вона каже, що коли не знайде дружньої підтримки, то загине,— вів далі Джоз тремтячим голосом.— Пожалься боже! Ти знаєш, що вона пробувала накласти на себе руки? Вона носить із собою опіум... я бачив пляшечку в її кімнаті... така жалюгідна комірчина... в третьорядному го­телі «Слон», під самим дахом. Я туди ходив.

Ці слова, видно, не справили враження на Емілію: вона навіть ледь усміхнулася.

Певне, вона уявила собі, як Джоз сопів, вибираючись сходами нагору.

Вона місця собі не знаходить з горя,— знов почав він.— Страшно слухати, як та жінка настраждалась. У неї був син, одноліток Джорджі.

Так, я наче пригадую,— сказала Еммі.— Ну і що?-Світ не бачив такого гарного хлопчика,— сказав паш сентиментальний товстун, розчулений розповіддю Ребе­ки,— Просто ангел, а не дитина. А як він обожнював свою матір! Ті негідники вирвали в неї з рук заплаканого сина і відтоді не дозволяють йому бачитися з нею.

Джозефе, голубе,— вигукнула Емілія, схоплюючись з місця,— негайно ходімо до неї!-Вона кинулась до своєї спальні, похапцем зав’язала ка­пелюшка, вернулася з шаллю в руці й звеліла Доббінові йти з нею.

Майор підійшов і накинув їй на плечі кашемірову шаль, яку сам придбав для неї в Індії. Він зрозумів, що йому залишається тільки скоритись. Емілія взяла його під руку, і вони рушили до дверей.

Вона мешкає в дев’яносто другому номері, до нього вісім маршів,— сказав Джоз, мабуть, не маючи великого-бажання ще раз долати ті сходи. Зате він умостився біля, вікна своєї вітальні, звідки видно було площу, де стояв-готель «Слон», і бачив, як наша пара йшла ринком.

Добре, що Бекі також побачила їх зі своєї комірчини, де вона щебетала й сміялася з двома студентами,— вони кеп­кували з вигляду її дідуся, бо були свідками, як він при­ходив до неї і як потім ішов назад. Бекі встигла спровадити їх і прибрати в кімнатці, поки власник готелю «Слон», який знав, що місіс Осборн користується великою симпатією при ясновельможному дворі, з пошани до неї сам вів їх на антресолі, втішаючи міледі та пана майора тим, що сходи скоро скінчаться.

Ласкава леді, ласкава леді!— загукав він, стукаючи в двері Ребеки (напередодні він ще називав її просто «пані» і поводився з нею не вельми шанобливо).

Хто там?— запитала Бекі і, висунувши голову, тихо зойкнула. Перед нею стояли Еммі, що вся тремтіла з хвилювання, і Доббін, довготелесий майор з бамбуковою паличкою.

Він стояв мовчки, дуже зацікавлений тим, що відбува­лося в нього перед очима.

Еммі радісно, з обіймами кину­лась до Ребеки, вмить вибачивши їй усе, від щирого серця притулила її до себе й поцілувала. Ох, бідолахо, коли твоїх уст торкалися такі чисті поцілунки?

Розділ LXVI AMANTIUM IRAE / Гнів закоханих (лат.)/-Щирість і доброта, яку виявила Емілія, мабуть, звору­шили навіть таку черству й лукаву жінку, як Бекі. На пе­стощі й ніжні слова приятельки вона відповіла чимось дуже схожим на вдячність, і її хвилювання, хоч воно тривало тільки мить, було майже не вдаване. Слова про «заплакану дитину, яку вирвали в неї з рук», виявилися чудовою зна­хідкою. Описом тієї страхітливої події Бекі повернула собі прихильність товаришки, і, звичайно, це стало однією з перших тем розмови, яку наша сердешна, наївна Еммі завела з віднайденою приятелькою.

То вони забрали в тебе твою любу дитину?— вигук­нула вона,— Ох, Ребеко, люба моя сестро, бідолашна страд­нице! Я знаю, що означає втратити сина, і співчуваю тим, кому теж випало це горе. Та небо милосердне, воно верне тобі сина, як ласкава доля повернула мені мого хлопчика.

Верне мою дитину? Ох, я пережила страшні муки,— призналася Бекі, може, трохи з нечистим сумлінням.

їй було не дуже приємно усвідомлювати, що у відповідь па таку простодушну довіру вона мусить відразу брехати. Та в тім-то й лихо, що коли починаєш кривити душею, то вже не можна спинитись. Коли одну вигадку беруть за правду, треба шукати іншу, щоб не підірвати довіри до попередніх векселів, тому кількість брехні, яку ви пускаєте в обіг, збільшується, і з кожним днем росте відсоток імо­вірності її викриття. Коли його забрали в мене,— повела далі Бекі ( хоч би вона не сіла на пляшку!),— я пережила страшні муки. Мені здавалося, що я вмираю, але, на щастя, то була тільки нервова гарячка. Лікар уже махнув на мене рукою, а я...

я одужала і... і опинилася тут, у злиднях і без друзів.