Отож, мабуть, Ребеці всміхалося щастя. Йдучи до столу, вона брала Джоза під руку, наче так і мало бути; вона сідала поруч з ним на козли його кабріолета (а Джоз справді був дуже показний, коли отак сидів і впевнено правив своїми сивими.
І хоч ніхто і словом не згадував про весілля, всі розуміли, що до цього йдеться.
Ребеці бракувало тільки одного — освідчення, і ох як тепер знадобилася б їй мати — кохана віддана матуся, яка влаштувала б цю справу за десять хвилин і в делікатній розмові віч-на-віч видобула б з несміливих уст юнака потрібне освідчення.
Так стояли справи, коли карета перетинала Вестмінстерський міст.
І ось товариство прибуло до Королівського парку. Коли Джоз виліз з карети, що аж зарипіла під ним, горба, дивлячись на його огрядну, могутню постать, весело заплескала в долоні; він почервонів і ще дужче запишався, йдучи під руку з Ребекою. Джордж, звичайно, упадав коло Емілії, яка сяяла від щастя, мов розквітлий трояндовий кущ на сонці.
Слухай, Доббіне,— попросив Джордж,— візьми, будь ласка, ці шалі і все інше!-І ось, поки він вів міс Седлі, а Джоз протискувався у браму з Ребекою, чесний Доббін задовольнився тим, що запропонував руку шалям заплатив за всіх при вході.
Він скромно йшов позаду, бо не хотів їм заважати. Ребека та Джоз його зовсім не цікавили. Але Емілія, на його думку, була гідна навіть блискучого Джорджа Осборна, і, дивлячись, як ця гарна пара прогулюється стежечками, як тішиться й захоплюється дівчина, він майже по-батьківському радів її нехитрому щастю. Може, він і відчував, що йому було б приємніше підтримувати когось за руку, ніж нести шалі (бо перехожі посміхалися, поглядаючи на здоровенного молодого офіцера з жіночими атрибутами), але Вільям Доббін ніколи не думав про себе, тож хіба він міг бути невдоволений, коли його приятель розважався? Правду кажучи, на всі принади парку — на сотні тисяч «додаткових» ліхтарів, які, проте, світилися щовечора; на скрипалів у трикутних капелюхах, які награвали солодкі мелодії під позолоченою мушлею посеред парку; на виконавців жартівливих і зворушливих балад, що брали за серце всіх відвідувачів, на народні танці, які виконували опасисті міщани в супроводі притупування, підскоків і сміху всіх глядачів; на сигнал, що мадам Сакі зараз почне лізти по линві за хмари, добираючись до зірок; на схимника, який ніколи не виходив з своєї освітленої печери; на темні стежечки, такі зручні для побачень закоханих; на келихи міцного портеру, що його скрізь розносили служники в поношених лівреях, і блискучі альтанки, де веселі гуляки вдавали, ніби справді наїдаються тоненькими, аж прозорими шматочками шинки,— на все це, а також на чемного Сімпсона, завжди привітного, завжди з безглуздою усмішкою на обличчі, який, здається мені, вже й тоді порядкував парком, капітан Вільям Доббін не звертав аніякісінької уваги.
Він просто тинявся парком, носячи білу кашемірову шаль Емілії: постояв трохи перед позолоченою мушлею, поки місіс Семон співала «Битву під Бородіно» (глузливу кантату про корсиканського авантюрника, якому недавно не пощастило в Росії), рушив далі і спробував відтворити її мелодію, аж раптом похопився, що мугикає ту пісню, яку співала Емілія Седлі, сходячи вниз до їдальні.
Він засміявся сам до себе, бо, щиро кажучи, з нього був співак не кращий за пугача.
Само собою зрозуміло, що наше товариство урочисто пообіцяло триматися разом цілий вечір, та, поділившись на пари, хвилин через десять розлучилося. У Воксголі завжди товариство розпадається, але тільки на те, щоб потім зійтися на вечерю й поговорити про свої пригоди за цей час.
Які ж пригоди пережили Осборн і Емілія? Це таємниця. Але будьте певні, що вони почували себе щасливими і поводились пристойно: за п’ятнадцять років вони звикли бувати разом, тому, опинившись на самоті, не сприйняли її як щось незвичайне.
Та коли Ребека і її огрядний супутник загубилися на відлюдних стежечках, де блукало не більше сотні таких самих пар, то обоє відчули, що наближається вирішальна мить. «Тепер або ніколи,— думала міс Шарп,— кращої нагоди вирвати слова освідчення в містера Седлі, що тремтять на його несміливих устах, не буде». Коли вони оглядали панораму Москви, якийсь бельбас наступив міс Шарп на ногу, вона, зойкнувши, відсахнулась просто в обійми містера Седлі, і ця дрібна подія настільки збільшила ніжність і довіру нашого кавалера, що він розповів їй принаймні вже вшосте кілька своїх улюблених індійських історій.
Як би я хотіла побачити Індію! — вигукнула Ре-бека.
Хотіли б? — запитав Джозеф з убивчою ніжністю і, напевне, за цим доречним питанням мало прозвучати друге, ще ніжніше (бо він засопів, запирхав, і ручка Ребеки, що спинилася в нього на грудях, відчула, як гарячково застукало його серце), коли це — яка прикрість! — закалатав дзвоник, сповіщаючи про початок феєрверку, люди заметушилися, заквапились, і наших закоханих захопила з собою швидка людська течія.
І капітан Доббін, якому, правду казати, розваги Воксгола не дуже сподобалися, хотів був приєднатися до товариства під час вечері і двічі пройшов повз альтанку, де зустрівшись, розташувалися тепер обидві пари, але ніхто не звернув на нього уваги. Стіл також був накритий тільки на чотирьох. Закохані жваво розмовляли між собою, і капітан Доббін бачив, що про нього зовсім забули, наче його взагалі не було на світі.
«Я буду там тільки de trop,— сказав він сам до себе, дивлячись на них досить сумним поглядом.— Краще піду побалакаю зі схимником».
І він покинув людський гомін, веселий гамір і дзенькіт бенкету й поплентався темною алеєю, в кінці якої отаборився той картонний самітник. Для Доббіна це була не дуже велика втіха, і справді, я з власного досвіду знаю, що тинятися самому по Воксголу — найгнітючіша з усіх розваг, які випадають неодруженим чоловікам.
Тим часом обидві пари в альтанці почували себе на сьомому небі, захоплено ділились враженнями й провадили приємну розмову. Джоз, показував, на що він здатен, і з незрівнянною величністю командував офіціантами. Він сам заправив салат, відкоркував шампанське, порізав курчата і ум’яв та випив більшу частину того, що було на столі. Наостанку він забажав, щоб неодмінно принесли чашу аракового пуншу, бо, мовляв, кожен, хто приходить у Воксгол, куштує його.
Офіціант, чашу аракового пуншу!
Та чаша аракового пуншу спричинилась до всього, що сталося далі. Зрештою, хіба чаша аракового пуншу гірша причина за будь-яку іншу? Хіба чаша синильної кислоти не стала причиною того, що прекрасна Розамонда попрощалася з білим світом? А чаша вина хіба не призвела до смерті Олександра Великого? Принаймні так каже доктор Лемпрієр. Так і чаша аракового пуншу вплинула на долю всіх головних дійових осіб цього «роману без героя», про що ми зараз розповімо. Вона вплинула на все їхнє подальше життя, хоч більшість з них не скуштувала й краплі того пуншу.
Дівчата його не пили, Осборн не любив, отож усе, що було в чаші, припало Джозефові, цьому товстому ласунові. Спорожнивши її, він так пожвавішав, що спершу його поведінка всіх здивувала, а потім стала майже нестерпною. Джоз почав розмовляти й сміятися так голосно, що зібрав навколо альтанки десятків зо два цікавих, і його невинні супутники не знали, де дітися з сорому, потім, непроханий, заходився співати (високим, плаксивим голосом, як звичайно п’яні), привабивши до себе майже всю публіку, яка стояла біля оркестру під позолоченою мушлею, і вона винагородила його оплесками.
Браво, гладуне!— гукнув один.— Виводить достоту, як Денієл Ламберт! — додав інший.— 3 такою статурою можна танцювати на линві! — докинув ще якийсь дотепник, що страшенно налякало дівчат і розсердило Осборна,-Ради бога, Джозе, мерщій ходімо звідси! — сказав він, ї дівчата підвелися.
Еге, стривай, ясочко моя! —крикнув Джоз, тепер відважний, наче лев, і обняв Ребеку за стан.
Ребека відсахнулась, але не могла випручатися з його обіймів. |-Сміх перед альтанкою став ще гучніший. Джоз ніяк не вгамовувався, пив, залицявся, співав, галантно підносив келих у напрямку глядачів, запрошуючи всіх разом і кожного зокрема випити з ним пуншу.
Осборн уже замахнувся, щоб збити з ніг якогось нахабу в закочених чоботях, що вирішив скористатися запрошенням, і, здавалося, сутички вже годі було уникнути, коли це, на превелике щастя, біля альтанки з’явився джентльмен на прізвище Доббін, який досі прогулювався в парку.
Ану геть, йолопи! — крикнув він, розштовхуючи плечем юрбу, що швидко розпорошилася перед його трикутним капелюхом і лютим виразом обличчя, і, схвильований, ввірвався до альтанки.
Боже мій! Це ти був, Доббіне? — вигукнув Осборн, забрав у нього з руки білу кашемірову шаль і закутав Емілію.— Допоможи мені, доглянь Джоза, поки я відпроваджу дівчат до карети. Джоз підвівся й хотів не пустити їх, та досить було Осборнові штовхнути його одним пальцем, як він, сопучи, гепнув на своє місце, і лейтенант забрав дівчат.
Джоз послав їм навздогін поцілунок і проказав, гикаючи: «Бог з вами! Бог з вами!» Тоді схопив капітана Доббіна за руку і, ревно плачучи, звірив йому свою таємницю. Мовляв, він обожнює дівчину, яка тільки-но пішла звідси, і знає, що розбив їй серце своєю негідною поведінкою, а йому завтра ж повінчається з нею в церкві святого Георгія на Ганновер-сквер. Він достукається до архієпископа Кентерберійського в Ламбеті — слово честі, достукається і попросить його.
Потакуючи Джозефові, капітан Доббін хитро вмовив його залишити парк і негайно їхати до Ламбетського палацу, а коли вже вивів за браму, то без труднощів доправив до найманої карети, яка довезла Джоза Седлі цілого й неушкодженого на його квартиру.
Джордж Осборн щасливо відпровадив дівчат додому, а коли за ними зачинилися двері і він уже вийшов на Рассел-сквер, та раптом так зареготав, що аж здивував нічного сторожа. Емілія тільки співчутливо глянула па товаришку, коли вони піднялися нагору, поцілувала її і, не вдаючись у розмову, пішла спати.
«Він повинен освідчитися завтра,— думала Ребека.— Він чотири рази назвав мене «ясочкою» і в присутності Емілії стиснув мені руку. Він повинен освідчитися завтра».
Емілія теж так думала. І, здається мені, думала вже про сукню, яку вона одягне, коли буде дружкою молодої, і про ті дарунки, які подарує своїй гарненькій невістці; і про ще одну врочистість, коли сама буде головною дійовою особою, і т. д. і т. д.
О недосвідчені дівчата! Як мало ви знаєте про дію аракового пуншу! Та хіба можна порівняти вечірній хміль із вранішнім похміллям? Як чоловік можу посвідчити, що ні від чого так не болить голова, як від воксголського пуншу. Минуло двадцять років, а я й досі не можу забути двох випитих там келихів, двох жалюгідних келишків! Тільки двох, даю слово джентльмена! А Джозеф Седлі, з хворою печінкою, вижлуктив найменше з кварту тієї гидкої суміші.
Ранок, коли, як сподівалася Ребека, мав подарити їй щастя, застав Седлі в таких муках, що їх годі описати словами. Содової води на той час ще не винайшли.
Легеньке пиво — аж не віриться! — було єдиним напоєм, яким нещасні чоловіки втамовували спрагу після хмелю попередньої ночі. Цей невинний напій і стояв біля колишнього вбирача податків з Боглі-Уолага, що, стогнучи, лежав на канапі, коли на квартиру до нього завітав Джордж Осборн. Доббін, добра душа, був уже там і терпляче доглядав свого вчорашнього пацієнта. Дивлячись на знеможеного прихильника Бахуса, офіцери перезирнулися і співчутливо всміхнулись. Навіть служник Седлі, дуже спокійний і коректний чоловік, мовчазний і суворий, як грабар, дивлячись на свого нещасного господаря, насилу стримував усмішку.
Містер Седлі дуже бешкетували вчора ввечері,— довірливо прошепотів він Осборнові, коли той підіймався сходами.— Хотіли налупцювати візника, сер.
Капітанові довелося нести їх до кімнати на руках, як дитину.
На мить обличчя містера Браша осяяла усмішка, але відразу згасла, і він, прибравши свою звичайну шанобливу міну, відчинив двері й оголосив:-Містер Осборн.
Як ти себе почуваєш, Седлі? — почав молодий дотепник, оглядаючи свою жертву.— Всі кістки цілі? Там, унизу, чекає візник із синцем під оком та зав’язаною головою. Він присягається, що подасть на тебе до суду.
До суду? За що? — кволим голосом запитав Седлі,-За вчорашню бійку. Правда, Доббіне? ,Ти бився, голубе, як Моліне. Вартовий казав, що зроду не бачив, щоб хтось так відразу падав. Спитай Доббіна.
Так, ти справді бився з візником,— сказав капітан Доббін,— і показав, на що ти здатний.
А той тип із Воксгола в білому сюртучку! Як Джоз віддухопелив його! А як верещали жінки! її-богу, любий, я не міг натішитися, дивлячись на тебе. Я думав, що ви, цивільні, не маєте пороху. А тепер я ніколи не стану тобі на дорозі, коли ти, Джозе, будеш під мухою.
Мабуть, я таки страшний, коли мене роздратують,— простогнав Джоз із канапи і скорчив таку нещасну і водночас кумедну міну, що навіть чемний капітан не втримався і вибухнув разом з Осборном гучним реготом.
Осборн нещадно користався з нагоди. Він вважав Джоза за ганчірку і, обміркувавши з усіх боків питання про майбутнє одруження Джоза й Ребеки, не дуже втішався, що хтось із сім’ї, з якою він, Джордж Осборн, офіцер *** полку, хотів поріднитися, має намір допуститись мезальянсу, одружитися хтозна з ким, з якоюсь приблудною гувернанткою.
Ну й ляпнув ти, сердего,— повів далі Осборн.— Кажеш, страшний? Та ти на ногах не тримався, і всі в парку сміялися з тебе, хоч сам ти рюмсав. Ти був геть розкис, Джозе. А пам’ятаєш, що ти співав?-А що?— запитав Джоз.
Зворушливий романс і водно називав Розу, чи Ре-беку, чи як там зветься та мала Еміліїна товаришка, своєю ясочкою. І безжальний Осборн схопив капітана за руку й заходився відтворювати ту сцену, на превеликий жах її справжнього виконавця, хоч добродушний. Доббін і просив його зглянутися на Джоза.
Чого це я маю жаліти його? — відповів Осборн на докори приятеля, коли вони попрощалися з хворим, залишивши його на доктора Голлопа.— Яке в біса він мав право напускати на себе зверхній тон і виставляти нас на глум у Воксголі? Хто та школярка, що так ніжно грає очима й підкочується до нього? До лихої матері, вони і без неї не високо сягають. Я не проти гувернанток, але волію, щоб моєю невісткою була справжня леді. Я людина широких поглядів, проте маю гордість і знаю своє місце, то нехай і вона знає своє. І я зіб’ю пиху з того хвалькуватого набоба й не дам йому стати ще більшим дурнем, ніж він є. Тому я й попередив, щоб він був обачним, а то вона його залигає.
Тобі видніше,— сказав Доббін не дуже впевненим тоном.— Ти завжди був торі, і родина твоя — одна з найстаровинніших в Англії, та все ж...
Ходімо глянемо, що роблять дівчата. Чом би тобі не , позалицятися до міс Шарп? — перебив його лейтенант.