Одинадцять,— мовила Бекі.
Одинадцять?— здивувалася гостя.— Таж він народився того самого року, що й Джорджі, а йому...
Знаю, знаю!— вигукнула Бекі, яка зовсім забула, скільки її малому Родонові років.— 3 горя в мене багато чого вилетіло з пам’яті, люба Еміліє. Я дуже змінилася, часом ходжу, мов причинна. Йому було одинадцять, коли його відняли в мене, хай бог благословить його милу голівку! Відтоді я його не бачила.
Він білявий чи чорнявий? — запитала наша немудра приятелька.— Покажи мені пасмо його волосся.
Бекі мало не зареготала з її наївності.
Не сьогодні, голубонько... колись потім, як прибудуть мої скрині з Лейпцига, бо я звідти приїхала сюди. Я покажу тобі й синів портрет, я сама намалювала його в щасливі дні.
Бідна Бекі, як тобі не поталанило!— мовила Еммі.—-І яка ж я повинна бути вдячна господові!— (Хоч це благочестиве правило, що його нам змалку прищеплюють наші родички,— дякувати Всевишньому за те, що нам ведеться краще, ніж комусь іншому,— не здається мені дуже розумним). І вона, за своїм звичаєм, подумала про те, що її син найвродливіший, найдобріший і найрозумніший на світі.— Ось ти побачиш мого Джорджі! — кращої розради для Бекі Емілія не могла знайти. Бо й справді, чим її ще можна втішити?-Так вони розмовляли годину або й більше, і за цей час Бекі встигла розповісти приятельці повну й докладну історію свого життя. Вона розказала, що родина Кроулі завжди ставилась дуже вороже до їхнього одруження, що її зовиця (хитра жінка) наструнчувала Родона проти неї, що він почав вступати в ганебні зв’язки, через які зовсім охолов до неї, що їй довелось натерпітися всього: злиднів, зневаги, байдужості з боку того, кого вона найдужче любила, і все задля дитини; і нарешті розповіла про тяжку образу, через яку вона залишила чоловіка: той негідник не посоромився вимагати від неї, щоб вона пожертвувала своїм добрим ім’ям задля посади, яку міг забезпечити йому один великий вельможа, впливовий, але безпринципний чоловік — маркіз Стайн. Просто нелюд, та й годі!-Цю частину своєї багатої на події історії Бекі розповіла з чисто жіночою делікатністю і обуреним тоном, як і належало цнотливій жінці. Та образа змусила її покинути чоловіків дім, але негідник помстився на ній, забравши в неї дитину.
І ось, закінчила Бекі, вона тиняється по світу, убога, беззахисна, нещасна жінка, що не має жодної близької душі.
Люди, що знають вдачу Еммі, можуть собі легко уявити, як вона сприйняла цю історію, розказану досить докладно. Вона тремтіла з обурення, слухаючи про поведінку нікчемного Родона і безпринципного Стайна. В її погляді з’являлися знаки оклику після кожного речення, в яких Бекі описувала, як її переслідували аристократичні родини і як до неї збайдужів чоловік. (Бекі його не звинувачувала. Вона говорила про нього швидше сумно, ніж злісно. Вона його надто палко любила, та й хіба він не батько її сина? ) А коли вона дійшла до сцени розлуки з дитиною, Еммі «загалі затулила обличчя хусточкою, тож наша чудова трагічна актриса, мабуть, була дуже задоволена тим враженням, яке її гра справляє на глядачів. Поки дами розмовляли, постійний охоронець Емілії, майор (який, певна річ, не хотів заважати їхній нараді і якому набридло походжати вузеньким рипучим коридорчиком з такою низькою стелею, бо вона куйовдила йому ворс на капелюсі), зійшов на нижній поверх і опинився в просторій залі, призначеній для всіх відвідувачів готелю «Слон», з якої і вели сходи нагору. Це приміщення завжди було повне тютюнового диму й щедро забризкане шумовинням пива. На брудному столі стояли десятки мідних свічників з лойовими свічками для пожильців » готелю, а над тими свічниками висіли рядком на дошці ключі від кімнат, Еммі була почервоніла з ніяковості, коли швидко проходила через цю залу, де зібрався всякий люд: тірольські торговці рукавицями і продавці полотна з Дунаю з паками свого краму; студенти, які підживлялися бутербродами з м’ясом; гуляки, що знічев’я грали в карти або в доміно на липких, пообливаних пивом столах, акробати, що перекушували тут у перервах між виступами,— одне слово, весь fumus і strepitus / Дим і гамір (лат.)/ німецького готелю в ярмаркові дні. Офіціант, навіть не чекаючи-замовлення, подав Доббінові кухоль пива; майор витяг сигару ~в заходився розважатись тим шкідливим зіллям та газетою, очікуючи, поки надійде особа, яку він сюди привів.
Незабаром до зали, побризкуючи острогами, спустилися Макс і Фріц у кашкетах набакир і з люльками, прикрашеними гербами та пишними китицями. Вони повісили на дошку ключа від дев’яностого номера й замовили бутербродів та пива. Сіли вони поблизу майора, тому до його слуху долітали деякі слова з їхньої розмови.
Студенти говорили про «фуксів» та «філістерів», про поєдинки та пиятики в славетному розсаднику науки — сусідньому Шопенгаузенському університеті, звідки вони недавно прибули в Eilwagen , мабуть, разом з Бекі, щоб подивитися на весільний карнавал у Пумпернікелі.
Та маленька Englanderin, здається, попала en bays de gonnoissance,— сказав знавець французької мови Макс своєму товаришеві.— Після того, як пішов її гладкий дідусь, до неї з’явилася якась гарненька землячка. Я чув, як вони балакають і охкають у кімнаті тієї крихітки.
Треба взяти квитки на її концерт,— зауважив Фріц.— Ти маєш гроші, Максе?-Аякже!— пхикнув той.— Це буде концерт in nubibus /У порожнечі {лат.)/. Тане казав мені, що вона оголошувала такий самий концерт у Лейпцігу, бурші розкупили багато квитків, а вона > поїхала собі, не виступивши. Вчора в кареті вона згадувала, що її піаніст захворів у Дрездені. Я думаю, що вона просто не вміє співати: у неї такий самий хрипкий голос, як у тебе, о славетне жлукто з пивом!-Так, голос у неї хрипкий: я чув, як вона вчора, сидячи на вікні, вимучувала якусь schreckliche /Жахливу (нім.)/ англійську баладу, що зветься «De Rose upon de Balgony» .
Sauf en і singenpaaoM не можна,— зауважив Фріц. Ніс у нього почервонів: видно, він віддавав перевагу першій з цих утіх.— Ні, квитків ми в неї не братимемо.
Вчора ввечері вона виграла в trente-et-quarante. Я бачив її: вона змусила грати за себе якогось англійського хлопчака. Пустимо твої гроші теж там або в театрі, а як ні, то пригостимо її французьким вином чи коньяком у саду Аврелія, але квитків краще не купуймо... Що ти скажеш на це? Вип’ємо ще по кухлю пива, га?-І студенти, один за одним умочивши свої біляві вуса в огидне пійло, попідкручували їх і перевальцем подалися на ярмарок.
Майорові, який бачив, що ці два університетські джиґуни вішали ключа від дев’яностого номера, й чув їхню розмову, неважко було збагнути, про кого вони розмовляли. «Та мала відьма знов береться за своє!»— подумав він і усміхнувся, згадавши минуле, коли він був свідком її відчайдушного фліртування з Джозом і кумедного кінця тієї авантюри. Вони з Джорджем потім часто сміялися з тієї пригоди, поки — через кілька тижнів після свого одруження — Джордж і сам попав у тенета малої Цірцеї і якось порозумівся з нею, про що, звичайно, його товариш здогадувався, але волів не розпитувати. Вільямові було надто боляче і соромно вивідувати ту негарну таємницю, хоч одного разу Джордж, мабуть, у пориві каяття, сам натякнув на неї. Це було вранці перед битвою під Ватерлоо, коли вони стояли разом попереду свого полку й дивилися крізь завісу дощу на темні лави французів, розташованих на височині перед ними. «Я вплутався в безглуздий зв’язок з однією жінкою,— сказав Джордж,— і радий, що ми виступили в похід. Якщо я загину, то Еммі, сподіваюсь, ніколи не дізнається про нього. Боже, як би я хотів, щоб усього цього не було!»-Вільям любив згадувати і часто втішав сердешну вдову Джорджа розповідями про те, як Осборн, попрощавшись з нею, першого дня після битви під Катр-Бра тужливо й зворушено говорив з ним про свого батька і дружину. На цій обставині Вільям особливо наголошував у розмовах з Осборном-старшим, і таким чином йому пощастило помирити батька з пам’яттю про сипа бодай в останні дні життя старого.
«Отже, та відьма й далі снує свої інтриги,— думав Вільям.— І підбив її чорт приїхати сюди! Вона скрізь, де тільки з’явиться, приносить із собою біду».
Підперши руками голову й тримаючи перед собою «Пумперпікельську газету» за минулий тиждень, Доббін віддавався цим своїм неприємним думкам, коли раптом хтось торкнув його парасолькою за плече. Він підвів голову й побачив Емілію.
Ця жінка мала свій спосіб тиранити Доббіна (бо й найслабкішій людині хочеться над кимось володарювати); вона командувала ним, заохочувала його, змушувала бігати по її речі й носити їх, наче він був великим ньюфаундлендом. Йому й подобалося, так би мовити, стрибати у воду, коли вона гукала: «Гоп, Доббіне!»—і бігти за нею підтюпцем, тримаючи в зубах її ридикюль. Наша повість не досягла мети, якщо читач і досі не завважив, що майор був добрий телепень.
Чому ви не зачекали на мене, сер, щоб провести сходами?— запитала вона, тріпнувши головою, і глузливо присіла перед ним у реверансі.
Я не міг випростатися в тому коридорі,— відповів майор, кумедно знітившись, наче й справді був винний.
Радий, що може подати Емілії руку й вивести її з цього жахливого, продимленого приміщення, майор квапливо рушив з готелю і був би зовсім забув про офіціанта, якби той не побіг за ним слідом, не зупинив на порозі й не змусив заплатити за пиво, якого він навіть не куштував. Еммі засміялася, сказала, що майор — нечесна людина, бо хотів утекти, не сплативши боргу, і ще трохи пожартувала з того пива.
Вона була в чудовому настрої і прудко перебігла ринок; їй хотілося негайно побачити Джоза. Майор сміявся з такого бурхливого вияву почуттів, бо, щиро кажучи, досить рідко траплялося, щоб Емілія хотіла побачити брата негайно.
Вони застали бенгальця в його вітальні на другому поверсі. Поки Емілія сиділа зі своєю приятелькою в комірчині на горищі, а майор вибивав пальцями барабанні марші на брудних столиках у спільній залі внизу, Джоз походжав по кімнаті, кусав нігті й раз по раз поглядав через Ринкову площу на готель «Слон». Йому теж кортіло якнайшвидше побачити місіс Осборн.
Ну що?— запитав він.
Ох, бідолашна, як вона настраждалася!— вигукнула Еммі.
Атож, пожалься боже! — відповів Джоз і так жваво закивав головою, що його щоки задвигтіли, мов драглі.
Вона поселиться в кімнаті Пейн, а та перейде в мансарду,— повела далі Еммі.
Пейн, статечна дівчина-англійка, була особистою покоївкою місіс Осборн.
Провідник Кірш, як і належить, залицявся до неї, а Джорджі мучив її розповідями про німецьких розбійників і про духів. Вона тільки те й робила, що бурчала, командувала своєю господинею і заявляла, що завтра ж таки повернеться назад у своє рідне село Клепем.
Вона поселиться в кімнаті Пейн,— сказала Еммі.
Як? Невже ви хочете сказати, що приведете ту жінку до себе в дім?— вигукнув майор, схопившись з місця.
Авжеж, приведемо,— відповіла Емілія найневиннішим тоном.— Не лютуйте, майоре Доббіне, і не ламайте меблів. Так, ми збираємось поселити її тут.
Звичайно, люба моя,— сказав Джоз.
Вона, сердешна, так натерпілася,— повела далі Еммі.— її мерзенний банкір збанкрутував і втік, а чоловій, негідник, кинув її і забрав від неї дитину! (На цьому слові вона стиснула кулачки й погрозливо виставила їх перед собою — майор замилувався, дивлячись на таку сміливу войовницю). Вона, бідолашна, зовсім самітна й мусить давати уроки співу, щоб заробити на хліб,— то як же не влаштувати її тут!-Беріть у неї уроки, люба місіс Джордж,— вигукнув майор,— але не запрошуйте її жити до себе! Благаю вас, не запрошуйте!-Фе!—пирхнув Джоз.
Ви завжди такий добрий і співчутливий, принаймні таким були досі... я дивуюся вам, майоре Вільяме!— підвищила голос Емілія.— Коли ж їй допомогти, як не тепер, у її нещасті? Саме тепер треба стати їй у пригоді. Вона моя найдавніша приятелька, і не...
Вона не завжди була вам приятелькою, Еміліє,— сказав майор, уже зовсім розгнівавшись.
Цього натяку було для Емілії забагато; вона глянула на майора майже люто і сказала:-Посоромтеся, майоре Доббіне!-Вимовивши цю фразу, що мала вбити майора на місці, вона велично рушила до своєї кімнати й рвучко зачинила двері за собою і за своєю ображеною гідністю.
Натякати на це!— вигукнула вона вже за дверима.—Ох, яка це жорстокість з його боку! — І вона глянула на-портрет Джорджа, що висів, як звичайно, над портретом сина.— Так, це жорстокість. Якщо я їй вибачила, то невже-йому треба було про це казати? Ні. Хіба ж я не з його власних уст почула, якою негарною і безпідставною була-моя ревність? І що ти був чистий... Так, ти був чистий, мій святий серед святих на небі!-Вона пройшлася по кімнаті, тремтячи з обурення. Тоді сперлась на комод і довго не зводила погляду з портрета, що висів над ним. Джорджеві очі дивилися згори на неї неначе докірливо, і чим далі, то все сумніше. В її душі раптом знов воскресли ранні, дорогі спогади короткої весни її кохання. Рана, що ледь зажила з роками, знов почала кривавити, і як же болісно! Емілія не могла витримати чоловікових докорів. Цього не могло бути. Ні, не могло!-Бідолашний, безталанний друже наш Доббіне! Одне нещасливе слово знищило зусилля багатьох років — довгою, важкою працею споруджену будівлю життя, кохання й вірності, зведену хто зна на яких таємних, непомітних підвалинах, ,де були поховані пристрасті, нескінчена боротьба, невідомі жертви... Вимовлено одне слово — і руйнується чудовий палац надії, одне слово — і летить геть пташка, яку ти протягом цілого свого життя намагався приманити!-Хоч з виразу Еміліїного обличчя Вільям бачив, що настала критична хвилина, а все ж він і далі найпереконливішими словами вмовляв Джоза стерегтися Ребеки, настійливо, прохав його не брати її до себе. Він благав містера Седлі хоча б спершу розпитатися про неї, розповів, як йому випадково трапилось почути, що вона водиться з різними підозрілими людьми, нагадав, скільки зла вона зробила раніше, як вона з Кроулі оббирала бідолашного Джорджа. Тепер вона, як сама призналася, не живе з чоловіком — може, на це є свої причини? І якою вона буде поганою товаришкою для його сестри, що нітрохи не розуміється на житейських справах! Вільям закликав Джоза не допускати Ребеки в свою родину з таким красномовством, на яке тільки був здатен, і з куди більшим запалом, ніж звичайно виявляв цей спокійний чоловік.
Якби він був не такий наполегливий або трохи хитріший, йому, певне, пощастило б переконати Джоза, та бенгальця зачіпало за живе почуття переваги, з яким, на його думку, майор «ставився до нього (він навіть поділився своїм враженням з провідником, містером Кіршем, а оскільки майор перевіряв його дорожні рахунки, три цілком Погодився зі своїм паном). Тому Джоз виголосив хвалькувату промову про те, що він здатен сам захистити свою честь і не бажає, щоб майор втручався в його справи,— одне слово, бунтувався проти Доббіна, аж поки їхній розмові— досить довгій і бурхливій — не настав кінець з дуже простої причини, а саме: прибула місіс Бекі в супроводі носія з готелю «Слон», завантаженого мізерним багажем гості.
Вона привіталася з господарем підкреслено ввічливо, а майорові Доббіну, що, як їй відразу підказав інстинкт, був її ворогом і підбурював проти неї Джоза, стримано, але привітно вклонилася. Почувши метушню й тупіт, викликані приходом гості, Емілія вийшла зі своєї кімнати. Вона підійшла до товаришки й палко обняла її, не звертаючи ніякої уваги на майора, тільки й того, що кинула на нього сердитий погляд — мабуть, такого несправедливого й зневажливого погляду бідолашна жінка не дарувала нікому, відколи народилася. Але в неї були на це свої причини, і вона мала намір і далі сердитись на нього. Доббін, обурений цією несправедливістю, а не своєю поразкою, пішов, гордовито вклонившись, і маленька господиня відповіла йому таким самим гордовитим, нищівно ввічливим реверансом.
Коли за майором зачинилися двері, Еммі пожвавішала, стала ще ласкавіша до Ребеки й почала поратись і влаштовувати свою гостю в призначеній для неї кімнаті з таким запалом і завзяттям, наче її хто підмінив. Та коли людям, а надто людям слабкої волі, треба зробити якийсь несправедливий вчинок, то краще, щоб усе відбулося швидше. До того ж Еммі здавалося, що вона своєю поведінкою виявляє велику твердість духу й належну любов та пошану до пам’яті покійного каштана Осборна.
На обід з’явився з прогулянки Джорджі і побачив, що стіл, як звичайно, накритий на чотири особи, але одне місце зайняла якась дама, а не майор Доббін.
О! А де ж Доб? — запитав юний джентльмен, висловлюючись, за своїм звичаєм, дуже просто. Майор Доббін, мабуть, обідає в місті,— відповіла чати і, притягши хлопця до себе, відгорнула йому з лоба волосся, обцілувала його й відрекомендувала місіс Кроулі.— Це мій син, Ребеко,— мовила вона так, ніби хотіла сказати: «Хіба хтось на світі може зрівнятися з ний?»-Бекі захоплено глянула на нього й ніжно потиснула йому руку Милий хлопчик!— мовила вона.— І який схожий на мого...
Хвилювання не дало їй докінчити, та Емілія зрозуміла й так, що Бекі думає про свого обожнюваного сина. А втім, товариство приятельки заспокоїло місіс Кроулі, і вона всмак пообідала.
Кожного разу, як вона щось казала, Джорджі зводив на неї очі і уважно прислухався. Коли подали солодке, Еммі вийшла з-за столу дати якусь вказівку челяді. Джоз дрімав у своєму великому кріслі над номером «Галіньяні»; Джорджі й гостя сиділи близько одне коло одного, і хлопець значуще поглядав на неї.
Нарешті він відклав щипці для горіхів, які тримав у руках.
Послухайте,— мовив він.
Що послухати?— засміялася Бекі.