О ні... нізащо в світі!— відповів хлопець.
Бачиш, ми вже стали зовсім свої!—сказала Бекі-приятельці, коли та повернулася.
Що й казати, місіс Осборн впустила до себе в дім дуже , розважну й милу компаньйонку.
Вкрай обурений, хоч ще й не знаючи, яку страшну зраду готують проти нього, Вільям безтямно гасав містом, аж поки наткнувся на секретаря посольства Глистера, який запросив його обідати. За столом він знайшов нагоду запитати секретаря, чи той, бува, не знає такої собі місіс Родон Кроулі, що, як він пригадує, наробила в Лондоні багато галасу. І Глистер, який, звичайно, знав усі лондонські плітки, до того ж був родичем леді Ґонт, виклав враженому майорові таку історію Бекі та її чоловіка, що вона просто приголомшила його й дала чимало матеріалу для нашої повісті,— адже за тим самим столом автор цієї книжки багато років тому теж мав задоволення слухати цю історію. Тафто, Стайн, родина Кроулі і їхні пригоди — все, пов’язане з її колишнім життям, отримало належну оцінку в устах ущипливого дипломата. Він знав геть усе, і навіть більше, про все на світі,— одне слово, завдяки йому наш простодушний майор зробив дивовижні відкриття. Коли ж Доббін сказав, що місіс Осборн і містер Седлі прийняли місіс Кроулі в свій дім, Глистер зареготав так неприємно, що майора аж пересмикнуло, й запитав, чи не краще було б узяти з в’язниці одного або двох джентльменів з поголеними головами, що в жовтих куртках, сковані по двоє, підмітають вулиці в Пумпернікелі, дати їм житло й харчі й доручити виховувати того малого шибеника Джорджі.
Ці відомості неабияк вразили й налякали майора. Вранці (ще до зустрічі з Ребекою) було вирішено, що Емілія йде ввечері на придворний бенкет. Там буде найзручніше поговорити з нею. Майор вернувся додому, вбрався в мундир і з’явився в замку, сподіваючись зустріти там місіс Осборн. Але вона не приїхала.
Коли він повернувся до своєї квартири, у вікнах покоїв, де жив Седлі, вже не світилося. Він не міг побачитися з нею до ранку. Не знаю, як йому спалося вночі віч-на-віч з жахливою таємницею.
Уранці, тільки-но дочекавшись того часу, коли правила пристойності дозволяли стукати до чужого помешкання, він послав служника через вулицю з запискою, в якій писав, що йому конче треба поговорити з Емілією. Посланець повернувся й сказав, що місіс Осборн почуває себе погано й не виходить зі своєї кімнати.
Емілія також не спала цілу-ніч. Вона думала про те, над чим уже сотні разів сушила собі голову. Сотні разів, уже готова скоритися, вона сахалась перед жертвою, на яку, здавалося їй, у неї не вистачало снаги. Вона боялася ступити цей крок, незважаючи на його кохання й вірність і на свою власну прихильність, пошану і вдячність. Що важать добрі вчинки? Що важать постійність чи заслуги? Одне пасемце дівочих кіс, один волосок з бакенів миттю перетягне їх на терезах.
Для Еммі вони важили не більше, ніж для всіх інших жінок. Вона випробовувала їх, хотіла належно їх оцінити й не могла. І тепер безжальна маленька тиранка знайшла привід і вирішила стати вільною.
Коли після полудня майора нарешті допустили до Емілії, замість щирого, ніжного вітання, до якого він звик за стільки довгих днів, вона зустріла його ввічливим реверансом і подала ручку в рукавичці, яку відразу ж відсмикнула, тільки-но він торкнувся до неї.
Ребека також була в кімнаті й пішла назустріч майорові, всміхаючись і простягаючи йому руку. Доббін відступив назад, трохи зніяковівши.
Я... я перепрошую, пані,— мовив він,— але мушу попередити вас, що я прийшов сюди не як ваш приятель.
Фу! Що це ви в біса надумали?— стривожено вигукнув Джоз, який смертельно боявся сцен.
Цікаво, що майор Доббін має проти Ребеки?— мовила Емілія тихим, чистим, ледь тремтячим голосом і рішуче глянула на нього.
Я не потерплю такого в своєму домі!— втрутився Джоз.— Кажу вам, що не потерплю! Доббіне, прошу вас, сер, перестаньте!-Він озирнувся навколо, задрижав, дуже почервонів і, засопівши, рушив до своєї кімнати.
Любий друже,— мовила Ребека ангельським голосом,— вислухайте, що майор Доббін має проти мене.
Кажу ж я, що не хочу цього чути!— верескнув Джоз і, підібравши поли халата, вийшов. Залишились тільки дві жінки,— мовила Емілія.— Можете тепер казати, сер!-Вам навряд чи личить так поводитись зі мною, Еміліє,— гордовито сказав майор,— і ніхто мені не закине, що я нечемно ставлюся до жінок. Мене зовсім не тішить той обов’язок, що привів мене сюди.
Ну то прошу, швидше виконуйте його, майоре Доббіне,— мовила Емілія, дедалі дужче дратуючись.
Доббінове обличчя набрало не дуже приємного виразу, j коли вона почала говорити таким владним тоном.
Я прийшов сказати... і оскільки ви лишилися тут, місіс Кроулі, то мені доведеться казати у вашій присутності... що я вважаю вас... що вам не личить перебувати в родині моїх друзів. Жінка, що розлучилася зі своїм чоловіком, що подорожує під чужим прізвищем і відвідує публічні азартні ігри...
Я приїхала туди на бенкет! — крикнула Бекі. ...не зовсім відповідне товариство для місіс Осборн та її сина,— вів далі Доббін.— І я можу додати, що тут є люди, які вас знають і заявляють, що їм відомі такі речі, про вашу поведінку, про які я навіть не хочу говорити в присутності... в присутності місіс Осборн.
Ви вибрали дуже скромний і зручний вид обмови, майоре Доббіне,— сказала Ребека.— Ви мене звинувачуєте в тяжких злочинах, яких, властиво, не назвали. В чому вони полягають? Я невірна своєму чоловікові? Неправда!-Хай хто завгодно спробує довести це — хоч би й ви! Моя честь така сама незаплямована, як і честь найлютішого-мого ворога, що будь-коли оббріхував мене. Чи, може, ви звинувачуєте мене в тому, що я бідна, самітна й нещасна? Так, я винна в цих злочинах, і мене карають за них щодня. Пусти мене, Еммі. Варто лише уявити, що я тебе не зустрічала, і мені сьогодні не буде гірше, ніж було вчора. Варто лише уявити, що ніч минула і бідолашна мандрівниця знов вирушила в дорогу. Пам’ятаєш ту пісеньку, що ми співали в давні, милі часи? Відтоді я й блукаю по світу... відштовхнута, вбога, зневажувана за своє лихо і ображувана тому, що мене нікому захистити. Пусти мене, моя присутність тут заважає планам цього джентльмена.
Так, пані, заважає,— сказав майор.— Коли я в цьому домі маю якусь владу...
Ніякої влади ви тут не маєте! — перебила його Емілія.— Ти залишишся в мене, Ребеко. Я тебе не кину через те, що всі тебе переслідують, і не ображу через те, що... що майор Доббін надумав тебе ображати. Ходімо звідси, люба. І вони з Ребекою рушили до дверей.
Майор відчинив їх. Та коли дами проходили, він узяв Емілію за руку й мовив: Залишитесь, будь ласка, на хвилину, мені треба поговорити з вами.
Він хоче говорити з тобою за моєю спиною,— з виглядом мучениці сказала Бекі.
Емілія у відповідь взяла її за руку.
Присягаюся честю, що я маю намір говорити не про вас,— мовив Доббін.— Верніться, Еміліє.
І вона повернулася. Доббін уклонився місіс Кроулі, зачиняючи за нею двері.
Емілія дивилася на нього, прихилившись до дзеркала. Обличчя й губи в неї побіліли.
Я був дуже схвильований, коли щойно говорив,— почав він, трохи помовчавши.— І дарма сказав про свою владу у вашому домі.
Атож,— сказала Емілія; зуби в неї цокотіли.
Принаймні я маю правд на те, щоб мене вислухали,— повів далі Доббін.
Дуже великодушно нагадувати мені, що ми вам багато чим зобов’язані,— відповіла вона.
Право, яке я маю на думці, дав мені батько Джорджа,— сказав Вільям.
Так, а ви образили його пам’ять. Учора. Ви й самі знаєте. І я вам ніколи цього не прощу. Ніколи! —заявила Емілія. Тремтячи з гніву і хвилювання, вона кидала в нього цими короткими фразами, мов каменями.
Невже ви й справді так думаєте, Еміліє? — сумно мовив Вільям.— Невже ці слова, сказані зопалу, можуть переважити відданість, яка тривала ціле життя? Я гадаю, що нічим не образив пам’яті Джорджа, і якщо вже нам почати обмінюватись докорами, то я принаймні не заробив жодного від його вдови і матері його сина.
Поміркуйте про це потім... на дозвіллі, і ваше сумління відкине це звинувачення. Воно вже й тепер відкидає його!-Емілія похилила голову.
Не мої вчорашні слова так вас схвилювали,— повів далі він.— Це був тільки привід, Еміліє, або я дарма кохав вас і спостерігав за вами п’ятнадцять років.
Хіба за цей час я не навчився читати ваші почуття й заглядати у ваші-думки? Я знаю, на що здатне ваше серце: воно може віддано чіплятися за спогад і плекати мрію, але не вміє від чувати такої прихильності, якої заслуговує моя любов і яку я б здобув у великодушнішої за вас жінки. Ні, ви не варті кохання, яке я вам дарував. Я весь час знав, що винагорода, задля якої я змагався ціле своє життя, не варта такого зусилля, що я був просто дурнем, якого засліпило кохання і який прагнув виміняти за свою вірність і запал мізерні залишки вашої любові. Я кидаю цей торг і відступаю. Я вас ні в чому не звинувачую. Ви дуже добрі і зробили все, що могли, але ви нездатні... нездатні піднятися до висот того почуття, яке я мав до вас і яке з гордістю
Розділила б жінка з величнішою, ніж у вас, душею. Прощавайте, Еміліє. Я спостерігав за вашою боротьбою. Треба її кінчати. Ми обоє стомилися від неї.
Емілія заніміла, перелякана тим, що Вільям так раптово розірвав пута, якими вона його тримала, і заявив про свою незалежність і перевагу. Він так довго лежав біля її ніг, що сердешна жінка вже звикла його топтати. Вона не хотіла виходити за нього заміж, але хотіла тримати біля себе. Не хотіла нічого давати йому, але хотіла, щоб він віддавав їй усе. В коханні часто укладають такі угоди.
Вільямів напад розбив і знищив Емілію. її ж атака ще раніше була відбита.
Чи це означає, Вільяме... що ви... що ви їдете геть?—запитала вона.
Він невесело засміявся.
Я вже раз їхав і повернувся за дванадцять років. Ми тоді були молоді, Еміліє.
Прощавайте. Я згаяв чималу частину свого життя на цю гру.
Поки вони розмовляли, двері в кімнату місіс Осборн були прочинені: Бекі трималася за дужку й повернула її тієї миті, коли Доббін відпустив, тому вона чула кожне слово з їхньої розмови. «Яке в цього чоловіка добре серце,— думала Ребека,—і як безсоромно бавиться ним ця жінка!» .. Вона захоплювалася Доббіном і не мала на нього зла за те, що він виступив проти неї. То був відвертий, чесний хід. «Ох,—зітхнула вона,—якби я мала такого чоловіка, як він,— обдарованого серцем і розумом! Я б не подивилася, що в нього великі ноги!..» І, швидко зміркувавши, вона побігла до своєї кімнати й написала Доббінові записку, благаючи його залишитись на кілька днів... відкласти від’їзд... вона могла б прислужитися йому в справі з Е.
Розмова закінчилась. Ще раз бідолашний Вільям дійшов до дверей і вже не вернувся. А вдовичка, що зчинила всю цю бучу, домоглася свого, здобула перемогу, і їй залишалось тільки досхочу натішитись нею. Нехай дами позаздрять її тріумфові.