Після обіду Джорджі розташувався на підвіконні величезного старовинного вікна, що опукло виступало зі стіни й одним боком виходило на Ринкову площу, де стояв готель «Слон», його мати щось старанно робила поряд. Раптом хлопець помітив якийсь рух перед будинком майора по той бік вулиці.
Гляньте! — вигукнув він.— Он Добів ридван... його викочують з подвір’я.
«Ридваном» звали Добів екіпаж, куплений за шість фунтів стерлінгів, з якого всі вони завжди сміялися. Еммі стрепенулася, але нічого не сказала.
Ти ба! — вів далі Джорджі.— Френсіс виходить з валізами, а Кунц, сліпий на одне око форейтор, веде трьох Schimmels. /Сивих коней (калічена чім.)/. Ви гляньте на його чоботиська й жовту куртку... ото проява! Що? Вони запрягають коней у Добів екіпаж. Він кудись їде?-Так,— сказала Еммі,— він вирушає в подорож.
Вирушає в подорож? А коли він повернеться?-Він... він не повернеться,— відповіла Еммі.
Не повернеться? — вигукнув Джорджі і схопився з місця.
Сидіть, сер! — гримнув на нього Джоз.
Сиди, Джорджі,— сказала й мати. Обличчя в неї було дуже сумне.
Хлопчик залишився, але почав неспокійно крутитися по кімнаті. Він ставав коліньми на підвіконня, знов зіскакував, всім своїм виглядом виказуючи нетерплячість і зацікавлення.
Коні були запряжені, багаж прилаштований. Френсіс вийшов з будинку, несучи зв’язані докупи шпагу, ціпок і парасольку майора й поклав їх у карету. Потім виніс скриньку з письмовим приладдям та бляшану коробку з трикутним капелюхом і поставив їх під сидіння. Наостанці він з’явився з старим, поплямованим синім плащем з червоною камлотовою підшивкою, що не раз укутував свого власника за ці п’ятнадцять років і hat manchen Sturm erlebt /Пережив немало бур (нім./), як співалося в популярній пісні тих часів. Він був куплений для ватерлооської кампанії і захищав від холоду Джорджа та Вільяма після нічної битви під Катр-Бра.
З’явився старий Бурке, господар будинку, тоді Френсіс ще з якимись пакунками...
останніми пакунками... тоді майор Вільям. Бурке хотів поцілувати його. Майора обожнювали всі, з ким він мав якісь стосунки. Йому насилу пощастило уникнути тих виявів прихильності.
Їй-богу, я таки піду! — вигукнув Джордж.
Передай йому оце,— мовила Бекі, далеко не байдужа до того, що відбувалося на вулиці, й тицьнула хлопцеві в руку якийсь папірець.
Той кинувся стрімголов сходами вниз і миттю перебіг вулицю. Жовтий форейтор уже легенько поляскував батогом.
Вільям, звільнившись від обіймів господаря, сів уже в екіпаж. Джордж вскочив туди слідом за ним, обхопив (вони побачили з вікна) його руками за шию і засипав запитаннями. Тоді пошукав рукою в кишені жилета й простяг йому записку. Вільям досить квапливо схопив її і розгорнув тремтячими руками, та вираз його обличчя відразу ж змінився, він розірвав папірця навпіл і викинув з екіпажа. Потім поцілував Джорджі в голову, і той з допомогою Френсіса зліз додолу, витираючи кулаками очі. Він все ще очікував, тримаючись за дверці.
Fort, Schwager!/ Рушай, фурмане! (Нім.)/ — Жовтий форейтор гучно ляснув батогом, Френсіс скочив на передок, коні рушили, і Доббін похилив голову на груди. Він так і не підвів її, коли проїздив попід Еміліїними вікнами. А Джорджі, залишившись сам на вулиці, на очах у всіх голосно заплакав.
Вночі покоївка Еммі почула, як він знов плакав, і принесла варення з морелей, щоб потішити його. Вона також поплакала разом з ним. Усі вбогі, всі скромні, всі чесні й добрі люди, що знали майора, любили цього ласкавого й простого чоловіка.
А щодо Еммі, то хіба вона не виконала свого обов’язку? їй на втіху залишився портрет Джорджа.
Розділ LXVII У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО ЗВИЧАЙНІ РЕЧІ: НАРОДЖЕННЯ, ОДРУЖЕННЯ, СМЕРТЬ
Хоч у Ребеки й був таємний план, за яким щире Доббінове кохання мало дістати винагороду, ця жіночка вважала, що розголошувати його не варто; до того ж вона була найдужче зацікавлена в своєму власному добробуті, а не в чиємусь іншому, тому хотіла спершу обміркувати багато питань, що стосувалися її самої і хвилювали її куди більше, ніж земне щастя майора Доббіна.
Несподівано Бекі опинилася в затишному й зручному помешканні, в оточенні, друзів, ласкавих, добродушних, простих людей, яких вона вже хтозна-відколи н& зустрічала: і хоч вона була волоцюгою з огляду на обставини і за своїми нахилами, траплялися хвилини, коли відпочинок давав їй велику втіху. Як часом затятому арабові, що ціле своє життя кочує в пустелі на спині верблюда, приємно буває відпочити біля кринички під фініковими пальмами або завернути в місто, потовктися на базарі, освіжитися в купелі й помолитись у мечеті, перше ніж знов вирушати на розбій, так і шатра та плов Джоза Седлі подобалися нашій маленькій ізмаїлтянці. Вона спутала свого коня, скинула з себе зброю і задоволено сіла грітися біля господаревого багаття. Перерва в неспокійному мандрівному житті несподівано виявилася страшенно милою і приємною.
І тому що самій їй було гарно, вона щосили намагалася догодити іншим; а ми знаємо, що в мистецтві робити комусь приємність Бекі досягла величезних успіхів. Щодо Джоза, то навіть під час короткого побачення з ним у комірчині готелю «Слон» вона знайшла спосіб значною мірою повернути собі його прихильність. А за тиждень бенгалець став її вірним рабом і захопленим шанувальником. Він уже не засинав після обіду, як бувало досі, в товаристві Емілії, далеко не такому веселому. Він їздив на прогулянку з Бекі у відкритому екіпажі і влаштовував на її честь невеличкі бенкети.
Глистер, повірений у справах, що так жорстоко ганьбив її, з’явився на обід до Джоза, а тоді почав приходити щодня — засвідчувати свою пошану Ребеці. Про сердешну Емілію, що й так була не дуже говірка, а після від’їзду Доббіна стала ще похмурішою і мовчазнішою, зовсім забули, коли з’явилася ця блискуча особа. Французький посол був такий самий зачарований нею, як і його англійський суперник. Німецькі дами, не надто вибагливі в питаннях моралі, особливо якщо йшлося про англійців, захоплювалися талантами й розумом чудесної приятельки місіс Осборн, і хоч Бекі не домагалася запрошення до двору, але найясніші, найвельможніши особи самі почули про її чари й запалали бажанням познайомитися з нею. Коли ж стало відомо, що вона аристократка, зі старовинного англійського роду, що її чоловік — полковник гвардії, його вельможність і губернатор острова та що він розлучився з дружиною через якісь дріб’язкові чвари, яким не надають великої ваги в країні, де й досі читають «Вертера», а «Спорідненість Душ» того самого Гете вважають повчальною і моральною книжкою, то для кожного у вищих колах маленького князівства зникли будь-які причини не пускати її до свого дому, а дами були схильні казати їй «du» і присягатися у вічній дружбі навіть більше, ніж Емілії, якій вони свого часу виявляли такі самі неоціненні почесті.
Ці простодушні німці надають коханню й свободі такого змісту, що його не зрозуміють чесні мешканці Йоркшира чи Сомерсетшіра, і в деяких, перейнятих філософським духом, цивілізованих містах жінка може бути розлученою скільки завгодно разів і мати в суспільстві добру славу. Відтоді, як Джоз почав жити власним домом, там ще ніколи не було так весело, як тепер, завдяки Ребеці. Вона співала, грала, сміялася, розмовляла трьома мовами, всіх приваблювала в дім і навіювала Джозові думки, що це його великі світські таланти й дотепність згуртовують навколо нього місцеве товариство.
Щодо Еммі, яка почувала себе господинею в домі хіба тільки тоді, коли треба було сплачувати рахунки, то Бекі скоро знайшла спосіб втішати й розважати її. Вона весь час розмовляла з нею про майора Доббіна, відісланого ні з чим, не переставала захоплюватись тим чудовим, чесним чоловіком і казала, що Еммі повелася з ним дуже жорстоко. Еммі боронилася, доводила, що її вчинок був продиктований високими релігійними засадами, що жінка, яка раз... і т. д., та ще й за такого ангела, як той, за кого вона мала щастя вийти заміж, залишається його дружиною назавжди. Але вона не мала зла на майора і радо слухала, як Бекі його вихваляла, навіть сама десятки разів на день заводила мову про Доббіна.
Так само не важко було Бекі знайти спосіб прихилити до себе Джорджі й челядь.
Еміліїна покоївка, як ми вже казали, була серцем і душею віддана доброму майорові. Спершу вона не любила Бекі за те, що через неї Доббін розлучився з її господинею, але поступово змирилася з місіс Кроулі, оскільки та стала палкою прихильницею і захисницею Вільяма. Під час нічних нарад, на які збиралися обидві дами після проханих вечорів, міс Пейн, розчісуючи їм «кучму», як вона називала біляві кучері однієї і м’які каштанові коси другої, завжди знаходила нагоду замовити слово за милого доброго джентльмена майора Доббіна. її оборона так само не сердила Емілію, як і захоплена мова Ребеки. Вона часто змушувала Джорджі писати йому й нагадувала, щоб він неодмінно передав щире вітання від матері. А коли вночі вона дивилася на портрет чоловіка, він уже не дорікав їй — може, навіть вона сама дорікала йому тепер, коли Вільям поїхав.
Еммі почувала себе не вельми щасливою після своєї героїчної жертви. Вона стала дуже distraite /Неуважна (франц)/ , нервова, мовчазна й вередлива. Родина ще ніколи не бачила її такою дратівливою. Вона зблідла й погано себе почувала.
Часто вона пробувала співати ті пісні (однією з них була. «Einsam bin ich, nicht alleine»/ «Не сама я, а самітна» (нім.)/ — ніжний любовний романс Вебера, який доводить, о юні мої дами, що в ті давні часи, коли ви ще, може, тільки народилися, люди також уміли кохати й співати) — ті пісні, кажу, що подобалися майорові. І наспівуючи їх у повитій присмерком вітальні, вона раптом замовкала посеред пісні, йшла до спальні й там, певна річ, знаходила втіху в. спогляданні мініатюри свого чоловіка.
Після Доббінового від’їзду залишилося кілька книжок, позначених його прізвищем: наприклад, німецький словник з написом «Вільям Доббін,*** полк» на титульній сторінці, путівник з його ініціалами та ще кілька томиків, що належали майорові.
Еммі склала їх на комод, де, під портретами обох Джорджів, стояли її кошик з шитвом та скринька з письмовим приладдям, а також лежали біблія і молитовник.
Крім того, майор, їдучи, забув свої рукавиці; і ось Джорджі, порпаючись якось у материній скриньці, знайшов ті рукавиці, рівненько складеними й схованими в так званій потайній шухлядці скриньки.
Не цікавлячись товариством і дуже нудьгуючи на бенкетах, Еммі більше любила вечорами вирушати на довгу прогулянку з Джорджі (на той час Ребека залишалася з Джозом)., і тоді мати й син провадили такі розмови про майора, що навіть хлопчик не міг стримати усмішки. Емілія казала йому, що, на її думку, кращої людини за майора Вільяма немає в світі,—він найшляхетніший, найласкавіший, найвідважніший і найскромніший. Знов і знов вона (розповідала йому, що вони геть усе завдячують великодушній увазі свого ласкавого приятеля, що він їм допомагав у годину скрути і горя, піклувався про них, коли всім іншим було до них байдуже, що всі його товариші вихоплювались ним, а сам він ніколи жодним словом не згадував про свої подвиги, що батько Джорджі довіряв йому більше, ніж будь-кому іншому, і що добрий Вільям завжди його підтримував.
Коли твій дідо був ще хлопчиком,— казала вона,— він часто розповідав мені, що Вільям ще в школі заступився за нього перед одним розбишакою. І відтоді вони завжди приятелювали, аж до останнього дня, коли твій любий тато поліг у бою.
А Доббін убив того чоловіка, що вбив тата? — запитав Джорджі.— Певне, що вбив, або вбив би, якби спіймав його, правда, мамо? Коли я стану солдатом, то ненавидітиму французів! Ось побачите!-За такими розмовами здебільшого й минав той час, коли вони були разом.
Простодушна жінка зробила хлопчика своїм повірником. А він любив Вільям а так само, як і всі, хто його добре знав.
До речі, місіс Бекі, щоб не відставати у вияві почуттів, і собі повісила в кімнаті портрет, чим здивувала й насмішила багатьох своїх знайомих і дуже втішила оригінал, яким був не хто інший, як наш знайомий Джоз. Ощаслививши родину Седлі своєю появою в них, Бекі, яка прибула туди з надзвичайно скромним, щоб не сказати, мізерним багажем, мабуть, соромилася непоказного вигляду своїх валізок та коробок і тому часто згадувала про залишені в Лейпцигу речі, звідки їх мали переслати сюди. Сину мій, коли мандрівник увесь час говорить про свій розкішний багаж, який випадково виявився не з ним,— стережися його! В дев’яти випадках з десяти то шахрай.
Ні Джоз, ні Еммі не знали цього важливого правила. Для них, мабуть, не мало значення, чи справді в Бекі є багато гарних суконь у її відсутніх валізах. Та оскільки теперішні її убори були дуже приношені, Еммі забезпечувала товаришку речами зі своїх запасів або водила до найкращої в місті кравчині й там замовляла їй усе необхідне.
Тепер, будьте певні, Бекі вже не носила порваних комірців і збляклого шовку, що сповзав з плечей. Зі. зміною життєвих обставин вона змінила й свої звички — закинула баночку а рум’янами перестала вживати збудник, до якого була звикла, чи принаймні вдавалася до нього тільки у виняткових випадках—наприклад, коли Джоз літніми вечорами, поки Еммі з сином були на прогулянці, вмовляв її випити чарку грогу. Та якщо Бекі суворо обмежувала себе, то зовсім інакше поводився негідник Кірш, провідник: його не можна було відірвати: від пляшки, і він ніколи не знав, скільки випив, приклавшись до неї. Часом він сам дивувався, чого так швидко меншав французького коньяку в містера Седлі. Та облишмо цю делікатну тему. Бекі, мабуть, зловживала напоями куди менше, ніж до свого переїзду в порядну родину.
Нарешті з Лейпцига прибули ті скрині, що ними Бекі хвалилася,— їх було три, але зовсім не великих, і не гарних. Та й щось не видно було, щоб вона витягала з тих скринь якісь сукні чи оздоби. З однієї скриньки, де зберігалася купа різних паперів (то була та сама скринька, в якій шалено порпався Родон Кроулі, шукаючи схованих грошей Ребеки), вона врочисто дістала якийсь малюнок, пришпилила його на стіну в своїй кімнаті, й підвела до нього Джоза. То була сцена зі східного життя: портрет якогось чоловіка, виконаний олівцем,— тільки обличчя йому підмальовано рожевим кольорам,— що верхи на слоні віддалявся від кількох кокосових пальм і пагоди.
Пожалься боже, та це ж мій портрет! — вигукнув Джоз.
Справді, то був він у молодості в китайчаній куртці крою 1804 року. Той малюнок колись давно висів на Рассел-сквер.
Я купила його,— тремтячим від хвилювання голосом сказала Бекі.— Я тоді ходила поглянути, чи не можна чимось допомогти моїм любим друзям. І ніколи вже з ним не розлучалась — та й ніколи не розлучуся!-Не розлучитесь? — вигукнув Джоз, сповнений невимовного захвату й гордощів.— То він вам і справді такий дорогий через мене?-Ви й самі добре знаєте, через кого,— відповіла Бекі.— Але навіщо про це говорити... навіщо думати... навіщо оглядатися назад. Надто пізно!-Та вечірня розмова дуже припала Джозові до серця. Еммі тільки заглянула до вітальні й пішла спати, бо почувала себе стомленою і нездоровою. Джоз та його прекрасна гостя просиділи вечір у чарівному tête-à-tête, і сестра містера Седлі, лежачи без сну в сусідній кімнаті, чула, як Ребека співала Джозові давні романси десь 1815 року. Дивно, але тієї ночі він також спав не краще за Емілію.
Був червень, а отже, й розпал сезону в Лондоні. Джоз, який щодня читав незрівнянного «Галіньяні» (найкращого приятеля вигнанців), під час сніданку пригощав дам уривками з цієї газети. Щотижня в ній дають повний звіт про військові переміщення, і Джоз як людина, що й сама колись нюхнула пороху, дуже цікавився ними. Одного разу він прочитав: «Повернення *** полку. Грейвзевд, 20 червня. «Ремчандер», корабель Ост-Індської компанії, сьогодні вранці зайшов у гирло Темзи, маючи на борту 14 офіцерів і 132 солдати цієї хороброї частини. їх не було в Англії чотирнадцять років. Вони були послані за море через рік після славетної битви під Ватерлоо; в якій брали діяльну участь, а потім відзначилися в бірманській війні. Полковник-ветеран сер Майкл О’Дауд, кавалер ордена Лазні, його ~ дружина і його сестра висадилися тут учора разом з капітанами Поскі, Стаблом, Мекро й Мелоні, лейтенантами Смітом, Джонсом, Томпсоном і Ф. Томпсоном, хорунжими Гіксом і Греді. На пристані оркестр виконав національний гімн, і натовп гучно вітав хоробрих ветеранів, коли вони їхали до готелю Уейта, де був влаштований розкішний бенкет на честь захисників Давньої Англії. Під час обіду, поданого, певна річ, з властивою для Уейта вишуканістю, вітальні вигуки під вікнами й далі не стихали, тож леді О’Дауд і полковник вийшли на балкон і випили за здоров’я своїх земляків по келиху найкращого уейтівського бордо».
Другого разу Джоз прочитав коротке повідомлення: «Майор Доббін прибув до *** полку в Чатем»; потім він оголосив звіт про відрекомендування при дворі полковника сера Майкла О’Дауда, кавалера ордена Лазні, леді О’Дауд (яку відрекомендовувала місіс Моллой Мелоні з Белімелоні) і міс Глорвіни О’Дауд (яку відрекомендовувала леді О’Дауд). Невдовзі після цього прізвище Доббіна з’явилося в списку підполковників, тому що старий маршал Тіптоф помер під час переїзду *** полку з Мадраса і король ласкаво зволив перевести полковника сера Майкла О’Дауда, після повернення до Англії, в чин генерал-майора, доручивши йому й далі очолювати славетний полк, яким він так довго командував.
Про деякі з цих подій Емілія вже знала. Листування між Джорджем та його опікуном аж ніяк не припинялося. Після свого від’їзду Вільям раз чи двічі написав навіть самій Емілії, але невимушено холодний тон тих листів остаточно переконав сердешну жінку, що вона втратила над ним владу й що Доббін, як він сам казав їй, став вільний. Він покинув її, і вона була нещасна. Згадки про його незліченні послуги, про високі й ніжні почуття поставали перед нею і дорікали їй удень і вночі. Еммі, за своїм звичаєм, без кінця роздумувала про них і тепер уже розуміла, яке чисте й гарне кохання вона знехтувала, й докоряла собі за те, що відкинула такий скарб.
Авжеж, той скарб пропав. Вільям його весь витратив. Він уже не кохає Емілію, думав він, так, як кохав раніше. І ніколи не покохає. Почуття, яке він пропонував їй протягом багатьох років, не можна відкинути, розбити па друзки, а тоді склеїти так, щоб не видно було тріщин. Мала безтурботна тиранка саме так розбила його кохання. «Ні,— знов і знов міркував Вільям,— я сам себе дурив і втішав марною надією. Якби вона була гідна того кохання, що я їй пропонував, то давно б відповіла на нього. Це була наївна помилка. Та хіба все наше життя не складається з таких помилок? І якби я навіть домігся свого, то чи не розчарувався б другого ж таки дня після перемоги? Чого ж мучитися й соромитись своєї поразки?»-Чим більше Доббін думав про цю довгу пору свого життя, тим чіткіше бачив, як він помилявся.
Впряжуся знов у ярмо,— казав він собі,— й виконуватиму свій обов’язок на тому місці, яке небо захотіло визначити для мене. Стежитиму за тим, щоб у рекрутів були вичищені як слід ґудзики і щоб сержанти не робили помилок у звітах.