37029.fb2 Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 83

Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 83

Обідатиму в офіцерській їдальні й слу­хатиму небилиці нашого лікаря-шотландця. А коли поста­рію і занепаду на силі, вийду на пенсію на половину платні, і мої підтоптані сестри сваритимуться зі мною.

«Ich habe gelebt imd geliebet» , як каже дівчина у «Валленштейні». Я пропаща людина. Сплатіть рахунок і дайте мені сигару, Френсісе, а ще довідайтеся, що йде сьогодні в театрі. Завтра міг відчалюємо на «Батавці».

Цю промову, з якої Френсіс чув тільки два останні ре­чення, Доббін виголосив, ходячи туди й сюди по Боомп’єс у Роттердамі. «Батавець» стояв у порту. Доббінові було видно те місце на юті, де він сидів з Еммі на» початку своєї щасливої подорожі. Що Дому хотіла сказати та місіс Кроулі? Ет, байдуже! Завтра, він уже буде в морі, плистиме в Англію — додому, до своїх обов’язків!-З початком липня невеличке придворне товариство Пумпернікеля розпадалося: члени його, як заведено в німців, роз’їздились по численних курортах, де вони пили міне­ральні води, каталися на віслюках, хто мав гроші і ба­жання,— грали в азартні ігри в редуті, з сотнями таких самих курортників переїдалися за табльдотом і так гаяли літо. Англійські дипломати їздили в Тепліц і Кіссінген, їхні французькі суперники замикали свою diancellerie /Канцелярію (франц)/ і мчали на свій улюблений Гентський бульвар. Найясніша можновладна родина також вирушала на води або усаміт­нювалась у своїх мисливських володіннях. Виїздили всі, хто хоч трохи претендував до приналежність де вищою світу, і з ними, звичайно, й придворний лікар доктор Тлаубер та його дружина-баронеса. Купальний сезон найприбутковіший у докторовій практиці: він поєднував приємне з корисним і, здебільшого вибираючи Остенде, куди наби­валося багато німців, лікувати себе і свою дружину «зану­рюванням», як він казав, у море.

Багатий пацієнт Джоз був для Глаубера справжньою дійною коровою, і він дуже легко вмовив бенгальця пожити літо в цьому огидному портовому місті задля здоров’я са­мого Джоза і здоров’я його чарівної сестри, яке справді дуже підупало. Еммі було байдуже, куди їхати. Джорджі застрибав з радощів, коли почув; що вона вирушають у дорогу. Бекі, певна річ, також їхала з вами, зайнявши четверте місце в чепурній кареті, яку собі придбав. Джоз; двоє служників приліпилися на передку. Бекі трохи побоювалась, що може зустріти в Остенде друзів, яким недовго буде розповісти про неї всякі негарні речі. Але дарма! Вона досить сильна і не дасть себе скривдити. Вона знайшла собі такий міцний якір в особі Джоза, що тільки неабияка буря могла б зірвати її з місця.

Випадок з пор­третам-доконав бенгальця. Бекі зняла зі стіни свого слона і сховала його до скриньки, яку їй колись давно подарувала Емілія. Еммі також вирушила в дорогу зі своїми «па­рами» — двома портретами,— і нарешті товариство розта­шувалося в дуже дорогому й незручному готелі в Остенде.

Тут Емілія почала приймати морські купелі, намагаю­чись узяти з них якусь користь; і хоч десятки людей, знайомих з Бекі, проходили повз неї, не кланяючись, місіс Осборн, що всюди з’являлася разом з нею і нікого тут не знала, й гадки не мала про таке ставлення до своєї приятельки, яку вона розважно взяла собі в компаньйонки; сама ж Бекі не вважала за потрібне пояснювати їй, що відбувається перед її невинними очима.

А втім, декотрі знайомі місіс Родон вітали ї досить радо— може, навіть з більшою радістю, ніж вона того бажала. Серед них був майор Ледар (що не належав до жод­ного полку) і капітан Шулер ( колишній стрілець) ; їх мож­на було щодня зустріти на набережній, де вони курили й пасли очима жінок. Вони швидко потрапили до гостин­ного столу й вибраного товариства містера Седлі. Власне, вони не визнавали ніяких відмов: уривалися в помеш­кання, байдуже, була вдома Бекі чи ні, заходили до ві­тальні місіс Осборн, наповнювали весь дім неприємним духом своїх костюмів і вусів, називали Джоза «старим цапом», робили наскоки на його обіди й реготали та пия­чили цілими годинами.

Що це може означати? — питав Джорджі, який не любив цих джентльменів.— Я чув, як майор учора сказав місіс Кроулі: ні, Бекі, вам не вдасться самій облупити старого цапа. Лишіть і нам якусь кісточку, хай йому біс, а то я вам підставлю ногу!» Що він цим хотів сказати, мамо?-Майор? Не називай його майором! — мовила Еммі.— Справді, не знаю, що він мав на думці.

Присутність Ледара і його приятеля викликала в цієї маленької леді невимовний жах і відразу. Вони казали їй п’яні компліменти, поїдали її масними очима за столом, а капітан залицявся до неї. Емілію вивертало від тих ком­пліментів, і вона намагалась не зустрічатися з ним, коли поряд не було Джорджа.

Ребека — треба віддати їй належне — ніколи не дозволяла цим добродіям залишатись на самоті з Емілією. Ма­йор тоді теж був вільний і заприсягся, що здобуде її.

Двоє, негідників змагалися між собою за цю невинну істоту, від­биваючи її один у одного за її ж таки столом. І хоч Емілія не знала, які плани ці мерзотники мали щодо неї, але від­чувала в їхній присутності страх та болісну ніяковість і палко хотіла одного — втекти.

Вона просила, благала Джоза повернутися додому. Та де там! Йому було важко зрушити з місця, його втримував лікар, а може, й ще чиїсь віжки. Принаймні Бекі не праг­нула до Англії.

Нарешті Еммі зважилася на рішучий крок — кинулася сторч головою у воду. Вона написала листа одному своєму приятелеві, що жив за морем, листа, про який нікому не сказала, якого сама віднесла під шаллю на пошту; вона нічим себе не зрадила, тільки дуже почервоніла й збенте­жилась, коли побачила Джорджі, що вийшов їй назустріч, а ввечері довго цілувала й обіймала його. Повернувшись з прогулянки, вона вже не виходила зі своєї кімнати. Бекі вирішила, що її налякали майор Ледар і каштан.

«їй не можна тут залишатися,— міркувала Бекі.— їй, дурненькій, треба їхати звідси. Вона й досі скиглить за тим йолопом, що вже п’ятнадцять років як загинув (так йому й треба.). Їй не можна виходити заміж за жодного з цих негідників. Яка ж погань той Ледарі Ні, вона по­винна одружитися з бамбуковим ціпком; я сьогодні ж таки влаштую цю справу».

Отож Бекі понесла до спальні Емілії чашку чаю й за­стала приятельку смутну й знервовану в товаристві її пор­третів. Бекі поставила чашку на стіл.

Дякую,— мовила Емілія.

Слухай, Еміліє,— почала Бекі, походжаючи по кім­наті й доглядаючи на неї ласкаво й водночас зневажли­во.— Я хочу з тобою поговорити. Ти мусиш виїхати звідси, звільнитися від нахабства цих чоловіків. Я не бажаю, щоб вони глумилися з тебе, а ти набачишся від них усього, якщо залишишся. Запевняю тебе: вони мерзотники, їм місце на каторзі. Байдуже, звідки я знаю їх. Я знаю всіх. Джоз не може тебе оборонити, він надто слабкий, і йому самому треба оборони. Ти в життєвих справах безпорадна, як не­мовля. Ти повинна вийти заміж, а то пропадеш разом зі своїм незрівнянним сином. Тобі треба чоловіка, дурненька, і один з найкращих джентльменів, яких я будь-коли бачила, сотні разів пропонував тобі свою руку, а ти його відштовхнула, черства, нерозумна, невдячна себелюбко!-Я старалась... старалася з усієї сили,— благально мо­вила Емілія,— їй-богу, старалася, Ребеко, але не можу за­бути...— і вона не докінчила фрази, звівши очі на портрет.

Аякже, не можеш забути його! — крикнула Бекі.— Того самозакоханого хвалька, невихованого, вульгарного дженджика, нікчемного йолопа, який не мав ані розуму, ані добрих манер, ані серця! Та він проти нашого знайо­мого з бамбуковим ціпком — усе одно що ти проти коро­леви Єлизавети! Таж ти йому набридла, і він, певне, був би кинув тебе, якби той Доббін не змусив його дотримати слова. Він сам мені признався в цьому. Він ніколи тебе не любив. Увесь час глузував з тебе, я сама чула, й освідчився мені в коханні через тиждень після того, як одружився з тобою.

Це брехня! Це брехня, Ребеко! — крикнула, схопив­шись, Емілія.

Дивися ж, дурненька,— мовила Ребека тим самим неприємно добродушним тоном і, діставши з-за пояса па­пірця, розгорнула його й кинула Еммі на коліна.— Ти знаєш його руку. Він написав мені цю записку... хотів, щоб я з ним тікала... передав її мені перед самим твоїм носом за день до того, як його вбили... так йому й треба!—вигукнула Ребека.

Еммі не слухала її, вона дивилася на листа. Це була та сама записка, яку Джордж вклав у букет і дав Бекі на бенкеті в герцогині Річмонд. Усе було так, як казала Бекі: той шаленець пропонував їй тікати.

Еммі похилила голову і, мабуть, востаннє, коли їй нале­жить плакати на сторінках цієї повісті, вдалася до сліз. Голова її впала на груди, кулаки помандрували до очей, і в такій позі вона віддалася своєму горю. Бекі стояла й дивилася на неї.

Хто збагне ці сльози, хто скаже — солодкі вони чи гіркі? Чи вона сумувала, що ідол її життя впав і розбився в друзки біля її ніг, чи обурювалася, що її лю­бов зазнала такої наруги, чи раділа, що зникла перепона, яку скромність спорудила між нею і її новим, справжнім почуттям? «Тепер ніщо мені не заважає,— подумала во­на.— Я вже можу кохати його всім своїм серцем. Ох, і я кохатиму, кохатиму його, аби тільки він мені дозволив, аби тільки вибачив мені!» По-моєму, саме це почуття перева­жило всі інші, що тоді хвилювали її ніжне серце.

І справді, Еммі плакала не так довго, як сподівалася Бекі, що заспокоювала й цілувала товаришку,— рідкісна ознака співчуття в боку місіс Бекі. Вона упадала біля Еммі, мов коло дитини, навіть гладила її по голові.

А зараз візьмемо перо, чорнило й напишемо йому, щоб вія негайно приїздив,— нарешті вказала вона.

Я... я вже написала йому сьогодні вранці,— спале­нівши, призналася Емілія.

Бекі аж вереснула зі сміху.

— «Un biglietto,— заспівала вона, наче Розіна,— ессоїо quà!» — її пронизливі трелі покотилися луною по всьому буднику.

Вранці третього дня після цієї сценки, хоч надворі хлющів дощ і було вітряно, а Емілія цілу ніч майже не спала, дослухаючись до ревіння бурі і співчуваючи всім мандрів­никам на морі й на суходолі, вона все ж таки встала рано й захотіла прогулятися з Джорджі по набережній. Дощ бий їй в обличчя, а вона походжала туди й назад і все диви­лася на захід, на темну лівію обрію понад важкими валами, що з гуркотом і піною вдарялась об берег. І мати, і син майже не розмовляли: лише зрідка хлопець співчут­ливо й поблажливо озивався до своєї принишклої супутниці.

Сподіваюся, що вій не пустився в море в таку по­году,— мовила Еммі.

А я ставлю десять проти одного, що пустився,— за­перечив хлопець.— Гляньте, мамо, дим пароплава!-І справді, на обрії з’явився димок. Так, але ж його могло не бути на борту, він міг не отримати листа, міг не захо­тіти... Сумніви й побоювання одні за одними заливали її неспокійне серденько, як хвилі, набігаючи, заливали на­бережну.

Слідом за димом на обрії з’явився й сам пароплав; він підпливав дедалі ближче, то занурюючись у воду, то зді­ймаючись на хвилях. Джорджі мав прекрасну підзорну трубу; він спритно навів її-на пароплав і почав стежити за його маневрами, даючи, як справжній моряк, відповідні коментарі. На щоглі пірса затріпотів сигнальний прапо­рець: «На обрії англійське судно», Я певен, що так само тріпотіло й серце Емілії.

Вона подивилася в трубу через плече Джорджі, але ні­чого не побачила: тільки якась темна пляма стрибала в неї перед очима. Джордж знов узяв трубу і спрямував її на пароплав.

Як він глибоко занурюється у воду,— сказав він.— Ось хвиля перекотилася черев палубу! На борту, крім стернового, є ще тільки двоє людей. Один лежать, а другий...другий у плащі з... Ура! Це Доб!— Хлопець-склав трубу й обняв матір.

Корабель швидко наближався. Коли вона рушили на­зустріч йому до пристані, в Еммі так тремтіли ноги, що вона насилу переступала ними.

Погода була така погана, що коли судно підійшло до пристані, на нього ніхто не вийшов дивитися; навіть з готелів майже ніхто не з’явився перехоплювати пасажирів, не сподіваючись, що вони прибудуть. Шибеник Джордж теж кудись подівся, тож коли джентльмен у старому плащі з червоною підшивкою ступив на берег, навряд чи хто бачив, що там відбулося. А відбулося, коротко кажучи, ось що.

Жінка в промоклому до рубця білому капелюшку й у шалі, простягнувши перед собою руки, підійшла до прибулого я за мить цілком зникла в згортках старого плаща; вона заходилася палко цілувати одну його руку, а другою, мабуть, він тулив її до свого серця (до якого вона майже досягала толовою) і підтримував, щоб вона не впала. Вона мурмотіла від плащем щось таке:-Вибачте... коханий Вільяме... любій, найдорожчий друже...— цмок, цмок, цмок,— і далі таку саму нісенітницю.

Вибравшись врешті з плаща і не відпускаючи Вільямової руки, Еммі глянула йому в обличчя. Воно було смутне, сповнене ніжної любові й жалю. Еммі зрозуміла його докір і похилила голову.

Довго вам треба було чекати, щоб покликати мене, кохана Еміліє,— сказав він.

—Ви більше не поїдете, Вільяме?-Ні, ніколи,— відповів він і ще раз пригорнув до серця цю дорогу йому істоту.

Коли вони виходили з митниці, звідкись вискочив Джорджі й націлив на них свою трубу, вітаючи Доббіна радісним сміхом. Дорогою додому хлопець танцював навколо них і виробляв шалені викрутаси. Джоз ще не встав, Бекі не з’являлася (хоч вона дивилася на них з-за завіси). Джорджі побіг поглянути, чи готовий сніданок.

Еммі, віддавши в передпокої свою шаль і капелюшок міс Пейн, кинулася розстібати Вільямові плаща і... з вашого дозволу, ми підемо разом з Джорджем подбати про сніданок для полковника. Корабель уже в порту. Доббін отримав приз, за який зма­гався ціле своє життя. Пташка нарешті залетіла. Ось вона щебече й воркує біля його серця, поклавши голову йому на плече й розпустивши легенькі крильця.

Це те, чого він просив щодня й щогодини протягом вісімнадцяти років. Те, за чим він тужив. Ось воно, вершина, кінець... остання сторінка третього тому.

Прощавайте, полковнику! Хай бог благословить вас, чесний Вільяме! Прощавайте, люба Емі­ліє. Зеленій знову, тендітна повитице, обвиваючись на­вколо могутнього старого дуба, до якого ти пригорнулася.

Може, з сорому перед ласкавою, простодушною істотою, що перша в житті стала на її захист, а може, з відрази до всяких сентиментальних сцен але Ребека, вдовольнившись тією роллю, яку вона вже зіграла в цій справі, не з’явилась на очі полковникові Доббіну та його дружині. «Невідкладні справи», як вона заявила, кликали її в Брюгге, куди вона й помандрувала, тому лише Джордж і його дядько були присутні на шлюбній церемонії. Після весілля, коли Джордж з батьками поїхали до Англії, місіс Бекі повер­нулася (лише на кілька днів), щоб розважити самітного старого парубка Джозефа Седлі. Він сказав, що воліє шити на континенті, й відхилив пропозицію оселитися разом з сестрою та її чоловіком.

Еммі дуже тішилась думкою, що вона написала листа своєму чоловікові до того, як прочитала Джорджеву записку і взагалі дізналась про її існування.

Я все це знав,— сказав Вільям — та хіба я міг скори­статися такою зброєю проти пам’яті бідолахи? Того мені й було так боляче, коли ти...

Не нагадуй мені більше про той день! — вигукнула Еммі, і в голосі її забриніло таке щире каяття і покора, що Вільям змінив тему розмови й почав розповідати про Глорвіну й симпатичну стару Пеггі О’Дауд, з якими він сидів, коли отримав її благального листа.

Коли б ти не послала по мене,— додав він сміючись,— то хтозна, яке б досі було прізвище в Глорвіни!-Нині її звати Глорвіна Поскі; вона вийшла заміж за капітана Покі (тепер уже майора) після смерті його пер­шої дружини, бо поклала собі одружитися тільки з одно­полчанином. Леді О’Дауд також дуже віддана своєму пол­кові; вона каже, що часом би, не дай боже, з Майком щось сталося, вона неодмінно повернеться й вийде заміж за ко­гось із своїх офіцерів. Та генерал-майор почуває себе чу­дово; він розкошує собі в О’Даудстауні, тримає зграєю гон­чаків, і всі його вважають першою людиною в графстві (хіба що, може, після їхнього сусіда Гогарті в замку Гогарті). її милість і досі танцює джигу й на останньому бенкеті лорда-намісника виявила бажання потанцювати зі шталмейстером. І вона, і Глорвіна запевняли, що Доббін повівся з останньою ганебно, та нагодився Поскі, і Глорвіна заспокоїлась, а чудовий високий капелюшок з Парижа втишив гнів леді О’Дауд.

Коли полковник Доббін кинув службу — а це сталося відразу після його одруження,— то найняв собі гар неньку заміську садибу в Гемпшірі, неподалік від Коро-левиного Кроулі, де постійно мешкав сер Пітт зі своєю родиною після проведення в парламенті білля про реформу. Всі надії баронета на звання пера розвіялись, оскільки обидва його місця в парламенті були втрачені. Та ката­строфа вплинула на його кишеню і на його настрій; він почав підупадати на здоров’ї і пророкував близьку заги­бель імперії.