Звернувши з Голборна на Саутгемптон-роу, Джордж засміявся, бо помітив, що з вікон будинку Седлі на різних поверхах виглядають дві голови, когось визираючи.
І справді, Емілія з балкона вітальні пильно вдивлялася в протилежний бік площі, де мешкали Осборн, щоб побачити, чи не йде лейтенант, а Ребека Шарп зі своєї маленької спальні на третьому поверсі дивилася, чи не з’явиться на обрії огрядна постать містера Джозефа.
Сестра Анна чатує на сторожовій башті,— сказав Осборн Емілії,— але нікого не видно.— І, зареготавши зі свого жарту, що самому йому дуже сподобався, він заходився дуже кумедно змальовувати міс Седлі, як страждає її брат.
Чого ти глузуєш, Джордже! Не будь такий жорстокий,— сказала Емілія, мало не плачучи.
Та Джордж тільки сміявся з її жалісливої, нещасної міни, вважаючи, що він дуже дотепний, а коли до них приєдналася міс Шарп, почав і з неї жартувати і без кінця змальовувати, як її чари подіяли на гладкого Джозефа.
Ох, міс Шарп, аби ви були побачили його сьогодні! — сказав він.— Як він, у квітчастому халаті, стогнав і корчився на канапі! Аби ви були побачили, як він показував язика своєму знахареві Голлопу!-Хто? — запитала Ребека.
Хто? Як «хто»? — Звісно, капітан Доббін, до якого вчора ввечері ми всі були, до речі, дуже уважні.
Ми з ним дуже нечемно повелися,— сказала Еммі, почервонівши.— Я... я зовсім про нього забула.
Авжеж, забула! — вигукнув Осборн, не перестаючи сміятися.— Не можна ж весь час думати про капітана Доббіна, Еміліє. Правда, міс Шари?-Крім того випадку, коли він за обідом перекинув келих з вином,— зарозуміло відповіла Ребека й тріпнула головою.— Мене капітан Доббін ніколи ані на крихту не цікавив.
Дуже добре, міс Шарп, я йому так і скажу,— мовив Осборн.
Ребека Шарп відчувала недовіру й ненависть до лейтенанта, хоч той і гадки не мав, що збудив у неї такі почуття.
«Він таки збиткується з мене,— подумала вона.— Може, він глузував з мене при Джозефі? Може, налякав його? Може, той не прийде?» У неї аж в очах потемніло і тривожно забилося серце.
— Вам аби жартувати,— мовила вона, всміхаючись якомога невинніше.— Що ж, жартуйте на здоров’я, містере Джордже, мене немає кому захистити.
І Ребека вийшла з кімнати, а коли ще й Емілія докірливо глянула на нього, Джордж відчув, що повівся не по-чоловічому, образивши без потреби беззахисну істоту.
Ти занадто добра, Еміліє,— сказав він.— Ти не знаєш світу, а я знаю. І твоя товаришка, міс Шарп, повинна розуміти, де її місце.
Ти вважаєш, що Джоз не...
Слово честі, кохана, я не знаю. Може, так, а може, й ні. Я за нього не думаю. Я тільки знаю, що він страшенно дурний, хвалькуватий і вчора ввечері осоромив мою любу дівчинку. «Ясочко моя», ха-ха-ха! — Він знов зареготав і перекривив Джоза так смішно, що Емілія також засміялася.
Того дня Джоз не приїхав. Та Емілія не розгубилася: мала інтриганка послала свого пажа і помічника Самбо на квартиру Джозефа нагадати про обіцяну книжку і спитати, як він себе почуває. Джозів служник відповів йому, що господар лежить хворий і що в нього саме сидить лікар. «Джоз напевне прийде завтра»,— подумала Емілія, але й словом не натякнула про це Ребеці, та й міс Шарп навіть не згадала про нього цілий вечір.
Проте другого дня, коли дівчата сиділи на канапі, вдаючи, що дуже зайняті — пишуть листи або читають романи,— до кімнати зайшов Самбо, як завжди, чарівно поблискуючи зубами, з пакунком під пахвою та запискою на таці, й звернувся до Емілії:-Вам записка від містера Джоза.
Як же тремтіла Емілія, розгортаючи ту записку! В ній писалося ось що:-«Люба Еміліє!-Посилаю тобі «Сирітку в лісі». Вчора я був дуже хворий і не міг прийти. А сьогодні їду в Челтнем. Будь ласка, якщо тобі не важко, вибачся перед доброю міс Шарп за мою поведінку у Воксголі, попроси її, хай не гнівається, на мене й забуде все, що я, захопившись, набалакав під час тієї невдалої вечері. Як тільки я одужаю,— бо здоров’я моє дуже похитнулося,— то поїду на кілька місяців у Шотландію.
Відданий тобі-Джоз Седлі»-Це був смертний вирок. Усьому кінець. Емілія не зважувалась глянути на бліде обличчя Ребеки і її палючі очі, тільки впустила їй на коліна записку, встала, піднялась нагору до своєї кімнати й там дала волю сльозам.
Економка Бленкінсоп прийшла потішити свою молоду господиню; Емілія довірливо виплакалася в неї на плечі, і їй стало трохи легше.
Не журіться, панночко. Я не хотіла вам казати, але. ніхто з нас у домі її не любить, хіба що спершу вона подобалась нам. Я бачила на власні очі, як вона читала листи вашої матері. Піннер каже, що вона завжди порпається у вашій скриньці з прикрасами, у ваших шухлядах і взагалі в усіх шухлядах і навіть сховала у свою валізку вашу білу стрічку.
Я сама їй дала, сама! — заперечила Емілія.
Але це не змінило думки місіс Бленкінсоп про Ребеку Шарп.
Я, коли хочеш знати, Піннер, не вірю цим гувернанткам,— сказала вона покоївці.— Корчать із себе леді, а платню мають не більшу, ніж ти чи я.
Тепер кожному в домі, крім сердешної Емілії, стало ясно, що Ребека повинна виїхати, і всі — господарі й челядь (знову ж таки за одним винятком) —погоджувалися, що вона повинна виїхати якнайшвидше. Наша добра дитина перебрала всі шухляди, шафи, торбинки й скриньки зі своїми скарбами, оглянула всі сукні, хустки, прикраси, банти, мережива, шовкові панчохи і дрібнички, вибираючи то те, то інше, щоб якнайбільше всього подарувати Ребеці. Потім пішла до батька, щедрого британського купця, який обіцяв подарувати їй стільки гіней, скільки вона мала років, і попросила, щоб він віддав ті гроші любій Ребеці, бо тій вони потрібні, а вона має все . Емілія навіть стягла контрибуцію з Джорджа Осборна, і той дуже радо (як і всі молоді військові, він мав щедру натуру) пішов на Бонд-стріт і вибрав найкращий капелюшок та найелегантніший спенсер, які тільки можна було там купити.
— Це тобі подарунок від Джорджа, люба Ребеко,— сказала Емілія, милуючись коробкою, де лежали ці скарби — І який у нього гарний смак! Тут уже з ним ніхто не може І зрівнятися. — Ніхто,— погодилась Ребека.— Я йому дуже вдячна.— A сама подумала: «Це через Джорджа Осборна я не вийшла тепер заміж». І запалала до нього відповідними почуттями.
В дорогу Ребека збиралася дуже спокійно і взяла всі подарунки любої Емілії, поманіжившись рівно стільки, скільки годилося. Вона, звичайно, заприсяглася, що довіку буде вдячна місіс Седлі, але не дуже накидалася цій добрій жінці, що була збентежена і явно хотіла уникнути гості. Вона поцілувала в руку містера Седлі, коли той давав їй гаманець, і попросила дозволу надалі вважати його своїм добрим другом і захисником. І так розчулила старого, що він хотів був виписати їй чек ще на двадцять фунтів, але вчасно стримав свої почуття: внизу чекала карета, щоб везти його на проханий обід, тому він заквапився і сказав на прощання:-Хай вас бог благословить, голубко, неодмінно заходьте до нас, коли будете в місті... До резиденції лорд-мера, Джеймсе!-Настав час прощатися і з міс Емілією, але на цю картину я маю намір опустити завісу. Та після сцени, в якій одна дійова особа переживала щиро, а друга чудово грала свою роль, після сцени, в якій було все — і ніжні обійми, і гіркі сльози, і пляшечка з нюхальною сіллю, і трохи щирого зворушення, Ребека й Емілія розлучилися, і перша заприсяглася любити свою товаришку вічно.
Розділ VII
КРОУЛІ З КОРОЛЕВИНОГО КРОУЛІ
Серед найшановніших прізвищ на літеру «К», вміщених у «Придворному календарі» за 18... рік, є й прізвище Кроулі: Сер Пітт, баронет, проживає в Лондоні, на Грейт-Гонт-стріт, і в маєтку Королевине Кроулі, Гемпшір. Це шановне прізвище протягом багатьох років постійно фігурувало також у парламентському списку разом з прізвищами багатьох інших, таких самих шановних джентльменів, що свого часу представляли цю округу.
З приводу містечка Королевине Кроулі розповідають ось що: королева Єлизавета під час однієї з своїх подорожей зупинилася в Кроулі поснідати, і так їй припало до смаку чудове гемпшірське пиво, яким пригостив свою володарку тодішній Кроулі (вродливий чоловік з гарно підстриженою бородою і стрункими ногами), що вона відразу зробила Кроулі парламентською округою з правом посилати до парламенту двох представників; відтоді на честь тієї славної гостини воно дістало назву Королевине Кроулі і зветься так донині. І хоч з плином років і внаслідок тих змін, що їх час вносить в імперії, столиці й міста, Королевине Кроулі перестало бути таким людним, як за королеви Бесс, навіть більше — скотилося до того стану парламентських містечок, коли їх звичайно називають «гнилими», однаково сер Пітт Кроулі мав цілковиту слушність, коли 8 властивою йому вишуканістю казав: «Гниле? Де там у біса! Мені воно дає добрих півтори тисячі прибутку на рік!»-Сер Пітт Кроулі (названий так на честь Великого Комонера) був сином першого баронета Уолпола Кроулі, що служив у Департаменті Мотузки й Сургуча за часів Георга II і, як багато інших чесних джентльменів тієї пори, був звинувачений у розкраданні державних грошей. А Уолпол Кроулі був, певна річ, сином Джона Черчілля Кроулі, названого так на честь славетного полководця часів королеви Анни. Родовідне дерево (воно висить у Королевиному Кроулі) далі згадує Чарльза Стюарта, прозваного потім кощавим Кроулі, сина Кроулі часів Якова І, і, нарешті, Кроулі часів королеви Єлизавети, зображеного на передньому плані, з роздвоєною бородою і в обладунку. З-під його жилета, як то буває, і росте дерево, на головних гілках якого вписано згадані вище імена. Поряд із прізвищем сера Кроулі, баронета, головної дійової особи цього
Розділу, стоїть прізвище його брата велебного Б’юта Кроулі (Великий Комонер був уже в неласці, коли народився його велебність), священика парафії Кроулі і Снейлбі, та інших членів родини обох статей.
Сер Пітт першого разу одружився з Грізелою, шостою дочкою Манго Бінкі, лорда Бінкі, а отже, кузиною містера Дандаса. Бона йому народила двох синів — Пітта, що отримав ім’я не стільки по батькові, скільки на честь богом дарованого нам міністра, і Родона Кроулі, названого нечесть приятеля принца Уельського, якого той, ставши його величністю Георгом IV, зовсім забув. Через багато років після смерті дружини сер Пітт повів до вівтаря Розу, дочку містера Дж. Доусона з Грязьбері, від якої мав дві дочки; саме для них тепер і найнято гувернанткою Ребеку Шарп. Отже, з цього видно, що Ребека потрапила в сім’ю з дуже значною ріднею і мала обертатись у вищих колах, ніж те скромне товариство, яке вона щойно покинула на Рассел-сквер. У записці, нашкрябаній на старому конверті, їй пояснили, коли вона має прибути до своїх вихованок:-«Сер Пітт Кроулі просить міс Шарп з речами бути тут у вівторок, бо я їду в Королевини Кроулі завтра рано-вранці.
Грейт-Гонт-стріт».
Ребека не пам’ятала, щоб колись мала нагоду бачити баронета, а тому, тільки-но попрощавшись з Емілією та порахувавши гінеї, які щиросердий містер Седлі поклав їй у гаманець, тільки-но переставши витирати хусточкою очі (цю процедуру вона скінчила тієї миті, коли карета повернула за ріг вулиці), відразу ж почала в уяві малювати собі, як має виглядати баронет. «Цікаво, чи він носить зірку? — подумала вона.— Чи це тільки в лордів є зірки? Але він, напевне, дуже гарно вбраний, у придворний костюм з мереживом, і волосся в нього трохи припудрене, як у містера Ротона з Ковент-Гарденського театру. Мабуть, він страшенно гордий і ставитиметься до мене зневажливо. Що ж, доведеться нести свій хрест, принаймні ‘ я житиму між аристократами, а не серед тих вульгарних гендлярів». І Ребека почала міркувати про своїх друзів із Рассел-сквер з тією самою філософською гіркотою, з якою лисиця у відомій байці говорила про виноград.
Звернувши з Гонт-сквер на Грейт-Гонт-стріт, карета нарешті спинилася біля високого похмурого будинку, затиснутого між двома іншими такими самими непривітними високими будинками; кожен із них мав над середнім вікном вітальні траурний герб, як і всі інші будинки на цій невеселій вулиці, де, здається, завжди панує смерть. Віконниці на першому поверсі в будинку сера Пітта були зачинені, тільки на вікнах їдальні ледь відхилені, а за ними видніли завіси, старанно загорнені в старі газети.
Візник Джон, що цього разу сам правив каретою, не завдав собі клопоту злізти з козлів, а попросив хлопчика—молочаря, що пробігав повз них, подзвонити замість нього. Коли задзеленчав дзвоник, між половинками віконниць у вітальні з’явилася чиясь голова, потім двері відчинив чоловік у вилинялих штанях і гетрах, брудному старому сюртуку й заношеній хустці, намотаній на шию під неголеним підборіддям, з блискучою лисиною і червоним хитруватим обличчям, на якому світилася пара неспокійних сірих очиць і весь час кривилися в глузливій посмішці губи.
Тут мешкає сер Пітт Кроулі? — гукнув Джон в козлів.
Еге,— відповів чоловік у дверях і кивнув головою.
То гайда; стягай манатки,— сказав Джон.
Стягай сам,— відповів чоловік.
Ти хіба не бачиш, що я не можу лишати коней? Бери мерщій, може, вона дасть тобі на пиво! — сказав Джон і голосно зареготав, виявляючи цілковиту зневагу до міс Шарп, оскільки вона вже назавжди попрощалася з його господарями, а до того ж, їдучи, нічого не дала челяді.
Лисий чоловік витяг руки з кишень штанів, підійшов до карети, взяв на плече валізку міс Шарп і заніс до будинку,-Будь ласка, візьміть цього кошика й шаль та відчиніть мені дверці,— сказала Ребека і вийшла з карети, аж тремтячи з обурення.— Я напишу містерові Седлі, як ви поводились,— звернулась вона до візника.
Ой злякали! — відповів той.— А ви там нічого не забули? Забрали всі сукні міс Емілії? Ті, що належали покоївці? Думаю, вони вам будуть до лиця! Та зачиняй, Джіме, дверцята, однаково від неї нічого не урвеш,— повів далі Джон, тикаючи великим пальцем на міс Шарп.— Нічого на вдієш, така вже людина тобі трапилась!-З цими словами візник містера Седлі поїхав. Річ у тім, що він був закоханий у покоївку Емілії й лютував, що сукні, які їй мали дістатися, забрала Ребека.
Лисий чоловік у гетрах повів Ребеку до їдальні, і вона переконалася, що кімната має такий самий незатишний і невеселий вигляд, як звичайно такі житла, коли вельможне панство виїздить з міста. Вірні покої наче оплакували відсутність своїх господарів. Турецький килим скрутився і понуро заліз під буфет, картини позатуляли обличчя аркушами пакувального паперу, люстра загорнулася в бридкий ворок із сірої мішковини, завіси на вікнах зникли під усіляким старим шматтям, мармурове погруддя сера Уолпола Кроулі позирало з темного кутка на голі столи, на приладдя до каміна, змащене жиром, на порожню тацю для візиток, що стояла на каміні; пивничка сховалася за згорнутим килимом, стільці попереверталися вздовж стіни, а в другому темному кутку навпроти мармурового погруддя стояла на столику замкнена старовинна кована скринька зі столовим сріблом. Проте до каміна присунені були два кухонні ослінчики, круглий столик, стара, погнута кочерга й щипці, а на слабенькому жару грівся казанок. На столику лежала грудка сиру й шматок хліба і стояли олов’яний свічник та кварта з недопитим чорним портером.
Ви, мабуть, уже пообідали, еге? Вам не жарко? Хочете сьорбнути пива?
Де сер Кроулі? — велично спитала Ребека.