—Мама казала не розмовляти з незнайомими дядями... – винувато шморкнула носиком вона.
—Ну, – кажу я, – бачиш, яка штука, я й питаюся, як тебе звати, аби познайомитись, ну, щоб усе було в порядку, щоб ми одне одного знали й могли розмовляти, щоб у твоєї мами в разі чого не було жодних претензій...
Дівчинка посміхнулась і показала мені язика. «Ну от, – думаю, – я починаю користуватись успіхом у жінок». Але в ту мить позаду мене несподівано падає щось дуже велике. Мала застигає з витріщеними очима й навіть забуває сховати язика – дивлячись на неї, хтось би міг подумати, що то боїнг або шматок забутої в космосі орбітальної станції. Я, звісно, теж охрінів, повільно повертаю голову назад і бачу чувака в оранжевому комбінезоні, який розпластався на підталій кучугурі снігу... такі комбінезони носять американські зеки. Дощ раптово стих, а з-за хмар виповзло слабеньке сонце. Я перестрибую через лавку, падаю біля незнайомця на коліна, дивлюся в його сповнені безмежною тугою очі й не знаю, що сказати. На той час я взагалі не уявляв, про що можна говорити з людьми, які падають звідкись згори. Я дістаю ще одну цигарку й після третьої затяжки в мене трохи прояснюється в голові.
– Ти звідки? – нарешті питаю я перше, щоспадає мені на думку.
– Звідти, – насилу шепоче він і багатозначнопоказує очима кудись у напрямку неба.
На більше його не вистачило – він знепритомнів. Я підсунувся до нього ближче, вліз колінами в калюжу й почав дослухатись до його
серця. Воно билося, наче моряк у затонулому підводному човні, а в його легенях щось свистіло... – Ікарус... – пробелькотіло ггозадумене дівча.
Я підняв голову й побачив, як до нас наближається її бабця в поліетиленовому дощовику. її дурнуватий прикордонний пудель був на довгому повідку, тож нагодився перший і почав обнюхувати волосся незнайомця, неначе справді хотів переконатися – Ікарус це чи ні, і вирішити – потрібен він тут, на їхній території?.. Не вагаючись, я забичкував йому в носа цигарку – змалку не люблю пуделів, – той завищав і дременув, потягнувши за собою свою хазяйку. Стара розбризкувала калюжі, тож якоїсь миті мені почало здаватися, що її пудель – то катер, а сама вона їде на водних лижах. За ними підстрибом, наче карликова русалка, подалася й мала, покинувши нас з Ікарусом (я вирішив називати його саме так) напризволяще.
Я кинувся в общагу й хотів викликати швидку, але вахтерка навідріз відмовилась давати мені телефон, з острахом зиркаючи на мій забрьоханий одяг і не розуміючи, якому там іще Ікарусу знадобилась швидка. Я так розгубився, що не придумав нічого кращого, як силою забрати в неї апарат, але стара курва так вчепилася в нього обома руками, що аж посиніла від напруги.
– От, бля... – кричав я майже в істериці, –ти що, хочеш, щоб Ікарус помер? Він там, він упав і розбився...
Тоді вахтерка взагалі схопила чорний телефон і міцно, наче серце, притисла його однією рукою собі до обнислих мішкін-грудей, а іншу
руку багатозначно звела й зібрала вказіний, середній і великий пальці докупи, певно, збираючись мене перехрестити, наче якогось заблука-лого, забрьоханого й убитого життям демона.
«Ну що ж, – подумав я, – якщо вона вже вважає мене демоном, то...» Я й собі звів руку... збираючись дати їй у вухо... Власне, в такій чудернацькій позі нас і застали якісь мантелепи з першого курсу, що теж почали вимагати телефон, одна поперед одної викрикуючи, що треба викликати швидку. Побачивши таку силу демонів і розуміючи, що всіх їх не перехрестиш, вахтерка миттю капітулювала. Я вибіг на вулицю, зняв свого плаща й накрив ним Ікаруса, а сам сів поряд на землю й закурив. Я нічого не відчував, окрім порожнечі...
Коли Ікаруса повезли до лікарні, я поплентався до себе. Лікарі навіщось забрали мій плащ, тож я добряче змерз і довго втикав під гарячим душем. «Лайно, – думав я, – завтра ні в чому буде вийти на вулицю». Надвечір, трохи відіспавшись, я спустився на восьмий поверх до Міхи, той завжди був у курсі всіх справ і розповів мені, що Ікарус (він назвав мені його ім'я, але воно відразу ж вилетіло в мене з голови), так от, що Ікарус випав із курилки п'ятого поверху, міліція оформила все, як нещасний випадок у стані алкогольного сп'яніння, але Міха, похитавши головою, додав, що це зовсім не факт, що йому, скорше за все, допомогли... «Да, – сказав він нарешті, – і ще ця сука Ліда Петрівна, – він мав на увазі вахтерку, що хотіла мене перехрестити, – збирається катати на тебе заяву ректору». Певно, вона перестала вважати мене демоном, Гю ііііікімс куди б поїш тоді скаржилася на мене, на демона?
– Хай катає, – буркнув я, – до ректора я не піду. Може, коди потеплішає...
Решту весни я проходив у кількох светрах, вдягаючи поверх них спортивну болоньєву віт-рівку. Плащ мені, зрозуміло, так ніхто й не повернув, але я не дуже-то й шкодував за ним. Час від часу я заходив до Міхи й питався, як справи в Ікаруса. Той казав, що хріново, сімнадцять переломів, часткова втрата пам'яті через струс мозку й узагалі, тіпа, лікарі так прикинули й зробили висновок, що в найкращому разі чувак до кінця свого життя кататиметься на інвалідному візку й ходитиме по справах у судно. Але сам Ікарус був іншої думки...
Сталося так, що червень і липень я просидів у місті й мені чи не вперше в житті пощастило заробити нормальні бабки безпосередньо за рахунок своєї професії. У середині червня до мене несподівано зателефонував Вітя Болт. Кажу несподівано, бо власного телефону в мене тоді не було. Так от, він вийшов на мене через якихось абсолютно лівих чуваків і подзвонив у общагу. Тоді Ліді Петрівні все-таки довелося віддати мені телефон. Вона зробила це знехотя й весь час дослухалася до того, про що ж такий «демон», як я, може говорити по телефону. Виявилось, що Вітя Болт доволі авторитетний дядя. Він вирішив не зволікати й одразу ж перейшов до діла:
– Братуха, я тут тобі дзвоню, ну, деякі пацани з общаги знають мене, а я їх знаю, і тому вони
порадили тобі подзвонить, – почав плутатися він, – чуєш, братуха, я хочу попросити, щоб ти написав мені книгу про мою династію.
—Про що? – не зрозумів я.
—Ну, панімаєш, у мене є пісьма моїх предків, і дєдушкини пісьма є, і фотографії, і взагалі я багато чого такого помню, але боюсь, шо забуду або мене вб'ють, тому напиши про все це книгу, панімаєш, мені треба, щоб після мене хоч щось залишилось, крім того гавна, яке я роблю.
—Гаразд, – погодився я, – 300 баксів. Тоді я не знав, скільки у Віті бабок, тому зовсім природно гадав, що, почувши таку ціну, він обламається й дасть мені спокій.
Але Вітя тільки зареготав у слухавку, а потім сказав, що «коли все буде в порядє», то заплатить мені штуку баксів і взагалі, що я можу в разі чого до нього звертатися. Що він мав на увазі під «в разі чого», я так і не допетрав.
Надвечір він справді привіз мені на джипі картонну коробку з-під телевізора, в якій був увесь його сімейний архів. Я чесно виконав свою роботу й на початку серпня отримав чесно зароблену штуку баксів, а також соціальну гарантію, тіпа, «я кореш Віті Болта», яка, за словами самого Віті, мала допомагати мені в складних життєвих ситуаціях, ну, принаймні в тій частині міста, де Вітю знали й поважали. Що буде, коли спробувати скористатися цією соціальною гарантією в тих частинах міста, де його не знають, а тим більше не поважають, Вітя обачно вирішив не казати. Ми потисли одне одному руки, Вітя сів за кермо свого джипа, папку з рукописом обережно, наче ящик
з тротилом, поклав поряд із собою на переднє сидіння й дав по газах. Не знаю, як повернулася справа з хронікою Вітіної династії, але за півроку потому я, здається, бачив у газеті замітку, що самого Вітю підірвали разом із його джипом.
Тим не менше, отримавши купу бабок, я на пару тижнів зник із міста, а коли нарешті повернувся в общагу, то побачив, що в мою кімнату когось підселили. Там були безладно розкидані речі, хтось хавав з мого посуду й поливав мою папороть, яку я залишив помирати на спекотному підвіконні. Мене так мучила совість, що кілька разів я навіть поривався звалити додому, але бажання мандрувати все ж таки перемагало. Можете уявити мій подив, коли надвечір до кімнати приперся сам Ікарус...
—Сорі, – сказав він замість того, щоб привітатися.
—За що? – спитав я. – Ти врятував мою папороть. Я ледь не шизонувся, думав, що її вже нема. Простовмене, крімнеї, взагалі нікого нема...
—За твій плащ сорі, його санітари кудись заникали...
– Ти що, все пам'ятаєш? – ледь не впав я.Ікарус якось загадково знизав плечима, взяв
з підвіконня склянку й іще раз полив папороть.
Справа в тому, що ніхто з нас – ані Кет, ані я сам – не знали, коли в Ікаруса справжній день народження. Після того випадку, коли він нипав з вікна, його життя кардинально змінилося. Отож, свій день народження, чи то пак
переродження, він почав святкувати саме в той весняний день, коли це сталося. Святкувати – сказано умовно, бо ми просто дико нажиралися й кілька наступних днів нам було так хріново, що хотілося вмерти. А який у біса може бути день народження, якщо тобі хочеться вмерти?
Ті два місяці, що я провів у лікарні, – казав Ікарус, – я дуже багато думав, розумієш, значно більше, ніж раніше... Раніше я просто жив і життя думало за мене, а тоді довелося лежати й думати за життя... І от я думав за життя, щоправда, інколи ще й про твій плащ, бо негарно якось вийшло – я фактично падаю тобі на голову, ти віддаєш мені свого плаща, а я його десь никаю... А що ще залишається робити, як не думати... коли в тебе 17 переломів і чуваки в білих халатах кажуть, що решту життя ти ходитимеш у судно? І взагалі, це повна капітуляція, Баз, – казав він, – про яке нормальне життя може йти мова, коли, щоб почухати яйця, ти маєш кликати санітарку? Тоді всі речі, які тебе оточують, виглядають так, наче ти дивишся на них у бінокль, але зі зворотного, курва, боку... А гиря, ота гиря, примотана до твоєї ноги, нагадує тобі гарматне ядро, що застигло в повітрі й ось-ось має вибухнути... А вночі вона здається мертвою обвугленою рибою, що на знак протесту облила себе нафтою й учинила акт самоспалення. Тоді мені таке верзлося, ти навіть не уявляєш...
Я справді не уявляв...
Бемкання нарешті вщухає. Люди розбрідаються хто куди, облишивши свої бідолашні батареї в спокої, а Ікарус повертається з кухні й каже,
що хоче поїхати в якийсь кабак. І хоч мені в облом злазити зі свого надувного матраца й кудись їхати, я таки це роблю. Ікарус уперто не збирається відмовлятися від своєї затії, а я геть не розумію, для чого нам кудись їхати, якщо можна взяти в маркеті ще одну пляшку коньяку, п'ять тюбиків зубної пасти й спокійно залишитись удома. Але Ікарус хоче справжнього свята.
– Хочу, щоб було весело, – каже він, – хочу, щоб мені посміхалася доля й симпатичні офіціантки, хочу набухатися... А тут, ну чого тут сидіти? У нас тепер навіть дверей до клозету нема. Про яку посмішку долі, про яке свято може йтися?
Крити мені справді нічим, тому ми вивалюємо на проспект і чекаємо тролейбус до центру міста. Вісімка під'їздить доволі скоро. На щастя, вона порожня, у ній їде сам кондуктор, бо вдень цей вид транспорту реально обертається на консервну бляшанку з божевільною рибою. Тиждень тому я бачив, як якісь чуваки везли в тралі велетенську чавунну ванну, вона займала до хрі-на місця, тож старпери зняли нереальний кіпіш, а потім на якийсь біс почали скидати в неї свої речі... А ще перед цим мене якось смикнуло про-їхатись на трамваї – то в ньому якийсь гопник віз на задній площадці яву, ну так, мотоцикл яву з довгою дубовою дошкою, по якій він, судячи з усього, сюди заїхав і збирався виїхати... Причому в самого гопника був такий невинний вигляд, наче він віз із собою болонку.
Тому їхати в порожньому тролейбусі було жах як незвично. Кондуктор наче як узагалі спав, а коли ми підпалювали до зупинки Отакара Яроша,
тролейбус так кидало й штормило, що могло здатися, ніби водій теж спить, а тролейбус обладнано системою автопілота.
Зупинка Отакара Яроша завжди викликала в мене дуже суперечливі спогади. Річ у тому, що тут я зробив свій перший расистський і доволі необдуманий учинок. Зробив разом зі своїм другом дитинства – Вованом Косим. Ми тоді вчилися в десятому класі, уже покинули футбол і, як і більшість пацанів цієї гопницької школи, займалися важкою атлетикою, простіше кажучи – качалися.
Сталося це одного літнього вечора. Ми з Вованом їхали в тролейбусі на квартиру до своїх друзів. І власне, нічого б такого не було, якби на зупинці Отакара Яроша ми не помітили худющого високого нігера. Розумієш, нічого б не трапилося, – виправдовувався Вован пізніше, – я що, даун, я що, не розумію, що в пацанів там у Африці може бути напряг із хавчи-ком? Може, в них там половина населення – дистрофіки? Але нащо було вдягати на голову цю хуйню?
Я значно випереджав Вована за інтелектуальним розвитком, проте ту штуку, яка була в нігера на голові, теж інакше, як хуйнею, назвати не міг. Було таке враження, що першим ділом по приїзді в нашу країну він пішов у жіночий магазин, купив білі капронові колготи, відрізав одну холошину й натяг її на свій чорний череп. Одним словом, побачивши його, ми з Вованом почали пертися. Схоже, нігер це помітив, бо підійшов до вікна,
навпроти якого ми сиділи, і постукав у нього. Ми з Вованом обернулися, і він показав нам свій чорний фак... Зробив він це тому, що певно ще не знав усіх особливостей українського менталітету... Вована просто перемкнуло! «Ну добре, – думав, мабуть, він, – якби мені показав фак довгий худий нігер, це ще куди б не йшло... Але ж у нього на голові була справжня ХУЙНЯ!»
Коротко кажучи, Вован підірвався й побіг до кабіни водія. За секунду тролейбус різко загальмував і ми з Вованом вистрибнули на вулицю. Нігеру, схоже, не треба було довго пояснювати, що й до чого, тому він почав драпати. Драпав дуже швидко, вимахуючи своїми довгими чорними руками, аж якоїсь миті мені почало здаватися, що ми женемося за величезною саранчею, чорною саранчею, причому женемося вже кілька кварталів. Дистанція між нами й ним не скорочувалась. І тут Вован, зібравши докупи всі свої знання з англійської, почав горлати...
– Гей ю, – горлав він, – маза фака, стоп мазафака, гей ю мазафака-мазафака!!!
На самого Вована це вплинуло якось майже магічно. Він відірвався від мене, й тепер здавалось, що той женеться за нігером, а я в свою чергу женуся за ним. Так тривало ще кілька кварталів, але Вован усе-таки його наздоганяв... І врешті-решт схопив нігера за капюшон. Той шкопиртнув, полетів шкереберть, і Вован завалився на нього всією своєю дев'яностокілограмовою тушею. Коли я підбіг до них, Вован Косий так і лежав на нігері, продовжуючи, щоправда, вже не так активно, повторювати своютантру: мазафака, стоп, стоп, мазафака.
—Вован, – поплескав я його по плечу, – все, чувак, злазь із нього.