—Добре-добре, – заспокоїв його я.
Наш чорний кривдник тим часом лежав на землі, міцно заплющивши очі, скрутившись калачиком і закривши руками голову. Складалося таке враження, що над ним стоїмо не ми, а якісь страшні африканські божества, в які вірувало плем'я цього бідолахи.
—Ну шо, – спитався Вован і потер руки, – пиздимо?
—Ні, – похитав головою я, – він на землі, а лежачих ми не б'ємо, ми ж нормальні чуваки.
—Він на землі, – повторив Вован, – а ми нормальні чуваки... – здавалося, він сам переконує себе в тому, що ми нормальні чуваки. – Шо ж робити? – занервував він.
—Та ну його на фіг, ти й так його ледь не розчавив, – спробував був я скерувати інцидент у мирне річище.
—Але ж як, він же це... – зам'явся Вован.
—Що це? – спитав я.
—Ну це! – розвів руками мій кумпль.
—Образив нашу національну гідність?
– Точно! – випалив Вован. – Ще й як образив! Тут нігер запідозрив щось неладне, розплющив одне око й сказав ламаною англійською:
– Ай хев мані...
– Шо він пиздить? – спитав мене Вовантак, немов ми були на міжнародній конференції, а я був його персональним перекладачем.
—Каже, що в нього є бабки...
—Мані, – буркнув Вован і показав Нігерові два пальці однієї руки – вказівний і середній, зведені докупи, – ЕС, – наголосив він і іншою рукою зобразив анальний отвір, а потім відправив мані в ЕС.
Наскільки я зрозумів, це мало означати, що ні-гер може запхати свої мані собі в дулу. Проте перекласти англійською я цього не міг, тому нігер закліпав оком, а потім у розпачі заволав...
—О май гад, ай ем нот гей...
—Шо він пиздить? – знову не зрозумів Вован.
—Каже, що він не гей! – переклав я.
—А ми шо, геї виходить? – визвірився мій кумпль.
—Він просто неправильно зрозумів твої жести, охолонь...
—Усе він правильно зрозумів, він просто це... ну це... хоче образити нашу сексуальну гідність... його мочити треба, блядь таку чорну...
Нігер тим часом знову заплющив око й ще дужче обхопив голову руками.
– Але ж він на землі! – повторив я.
Чоло Вована вкрилося зморшками, а його й без того косі очі почали дивитися в різні боки під ще більшим кутом – це була вірна ознака того, що Вован думає, напружено думає.
—Я придумав, – буркнув він нарешті, – усе дуже просто, давай ти його піднімеш і потримаєш, шоб він стояв, а я його в'їбу, в'їбу два рази...
—Два рази? – перепитав навіщось я.
—Авжеж, два! – підтвердив він. – Раз за національну гідність, а раз – за сексуальну.
В принципі, це було логічно, але я все одно сказав:
– Годі, чувак, досить з нього.
Вован роздратовано сплюнув і видав щось нереальне.
– Отак завжди, – скрушно мовив він, – всісеруть на українців, факи тицяють, а ми їм навітьпо нирках дати не можемо.
По цих словах він кілька разів міцно копнув нігера по нирках. Той зірвався, немов ошпарений, і помчав уперед, розчинившись у вечірніх харківських кварталах.
Сидячи в друзів на квартирі, я довго думаві про того нігера.
– Знаєш що, Вован? Але ж ми з тобою, виходить, расисти...
1 – Перестань, – відказав він, – у тому, шо
я дав по нирках тому нігеру, насправді нема нічого по... – він збирався сказати «поганого», але раптом примовк, – расистського, – подумавши, сказав він... – Не знаю, як ти, а я мочив його тільки через цю хуйню, – тут Вован, ма-
і буть, для більшої наочності, вийняв з кишені
хуйню, яка була в нігера на голові. – Розумієш,
і якби там на зупинці стояв хтось білий із цією
хуйнею на голові, я б його теж відпиздив...
– Все одно, Вован, ми расисти. Чим ми взагалі кращі за Гітлера?
Тут Вован задумано глянув своїми косими очима кудись у мене над головою, але я розумів, що він дивиться мені прямо в очі.
– Та хоч би тим, шо Гітлер не воював із ніге-рами... але якби він побачив, шо в нього на голові, то хтозна...
Єдине, що ми з Вованом винесли із цього інциденту, це те, що расизм, як і решта негативних явищ усесвітньої історії, зазвичай починається через усілякі дрібниці – скажімо, через фак або через дивакуваті головні убори... Одним словом, те, з чого воно починається, зовсім не варте того, в що воно переростає... Чому це все так, ми тоді ще не знали...
Як з'ясувалося, тролейбус прямував у депо. Тож ми вилазимо на початку Сумської й перебираємось на вулицю Римарську, по якій плентаємось трохи вгору, вбік оперки. Тут Ікарус звертає в «Лондон», задрипану кафешку з галімим обслуговуванням і дорогою випивкою. Власне, єдине, що в ній може нагадувати Лондон, це смог, що висить над баром. Відразу ж за ним починається кухня, з якої валує пара й сморід підгорілої моркви. І ось, нишпорячи в цьому смогові, наче корінна мешканка Лондона, до нас посміхається суха, як тріска, барменша з підозрілим переднім зубом.
«Ось вона, посмішка долі...» – думаю я. Помітивши аж таку посмішку долі, Ікарус спочатку втухає, проте вже за мить підходить до бару й замовляє пляшку. Ми сідаємо за перший-ліпший столик, а за п'ять хвилин випиваємо рівно половину. Мені чогось починає здаватися, що справжній день народження Ікаруса майже нічим не відрізнятиметься від несправжніх, що завтра зранку ми все одно хотітимем померти.
І тут Ікарус несподівано розвертається до бару й каже:
– Перепрошую, а чи не були б ви такі ласкавіприєднатися до нашої компанії?