—Авжеж, – каже вона, – зараз, тільки моркву досмажу.
—Ікарус, ти що, довбонувся? – питаю я насторожено.
—Чого це? Ще Аристотель у своїй «Поетиці» писав, що від споглядання потворного теж можна отримати насолоду.
—Може, то він говорив про якісь абстрактні речі?
—Ні, про цілком конкретні.
– Ну, то виходить, він був збоченцем.Ікарус знизує плечима.
– А може, – заперечую все ж таки я, – споглядатимем це потворне звідси, а воно нехай побуде за баром? До того ж, якби цей збоченецьАристотель хоч раз позависав у «Лондоні», йому бточно довелося переписувати свою «Поетику».
Але офіціантка з «посмішкою долі» вже сидить за нашим столиком поруч з Ікарусом. І жодної вам абстракції, вона конкретна, до того ж із підозрілим зубом. Смог над баром і сморід моркви теж дуже конкретні.
– А чого ви так далеко? – питає здивованоІкарус, і «посмішка долі» за якусь мить опиняється в нього на колінах. Побачивши таке,я роблю кілька ковтків прямо з пляшки, проте
«посмішка долі» вихоплює її в мене з рук і сама добряче пригублює.
—Ех, мальчики, – каже вона, – а в мене син такий, як ви...
—Не може бути, – щиро дивується Ікарус.
—Атвєчаю, – запевняє барменша і йорзає в нього на колінах, – він зараз за граніцей, він завжди мріяв туда поїхать...
—І де саме? – питаю я.
—В Лондоні, він у Лондоні, цей, як його, бейбі... бейбісітер...
—Це як? – не розуміє Ікарус.
—Ну, він там живе в сім'ї, готує їм їсти, він у мене добре готує, миє посуд, пере, розвішує білизну, відвозить і забирає зі школи дітей, бігає по будинку з пилєсосом і те де. Тричі на день вигулює лабра-дора, якого господарі купили за дві штуки єврів, і збирає в поліетиленовий кульочок його гавно, якщо він не дай боже насере на чийсь газон... Він дуже хоче там лишитися, в своєму Лондоні, зараз саме вирішується, чи залишать його ще на рік...
—І що? – питаю я.
—І нічо, – відмахується вона, – якщо залишиться, значить ще рік сидітиму тут сама, в цьому сраному кабаку, де, блядь, взагалі жиз-ні ніякої нема... Он, хазяїн тиждень тому, че-чен драний, мало зуба не вибив за те, що пачку цукру на барі взяла... – тут вона відкрила рота й продемонструвала свою «посмішку долі»...
Словом, конкретності з мене було досить...
– А де у вас тут клозет? – питаю її я.
Вона тицяє в напрямку якихось обшарпаних металевих дверей. Я завалюю в них і бічним зором
баскетболіста помічаю, як Ікарус показує мені жестом, що я слабак. «Ліпше бути абстрактним слабаком, ніж конкретним збоченцем», – думаю я й опиняюся в напівосвітленому коридорі, в кінці якого бачу ще одні двері. Відчинивши їх, я потрапляю в маленьку кабінку з товчком, яка до того ж освітлюється фіолетовою неоновою лампою, від чого починає здаватися ще меншою. Відливаючи, я помічаю перед своїм носом, на бачку, якийсь дивний годинник. На ньому до фіга різних цифр, розташованих абсолютно по-ідіотському, й це починає мене дратувати. «На біса, – думаю я, – на біса в клозеті годинник, до того ж такий химерний. І ще ці цифри... Що вони означають? Мабуть, лондонський час... Ну звісно, а що ще вони можуть означати? Але на який хрін людині знати лондонський час, коли вона просто прийшла відлити? Чи, може, тут проходять змагання на «хто швидше віділлє»? Господи, куди я потрапив?» У цю мить мене проймає якась нереальна ненависть до всіх на світі годинників і я подумки тішуся, що в мене нема годинника. Завжди дивитися на годинник, завжди кудись поспішати, усвідомлювати те, що часу насправді мало, і навіть якщо ти зупинишся й, наче риба на дні, приляжеш відпочити, він усе одно ітиме вперед, залишаючи тебе за своєю спиною. Час минає, життя проходить повз, і навіть у клозеті нікуди від цього не дінешся... «Так, – думаю я, – в усьому винні годинники, «посмішка долі» тут ні до чого».
Застібаючи ширінку, я чую, як у товчок летить щось металеве, проте не звертаю на це особливої
уваги. «П'ять копійок, – думаю я, – у мене з кишені просто випало п'ять копійок, – не полізу ж я в товчок, та ще й у такий дивний, за п'ятьма копійками». Хоч, може, й варто було б злазити. Знаєте, є така прикмета – туристи кидають у фонтан монетку, аби ще раз до нього повернутися... Та повертатися в цей вар'ятський клозет у мене не було бажання.
Я спускаю воду й помічаю, як цифри починають бігати – тієї миті мені взагалі здається, що я опинився в машині часу... Точніше, не в машині, а в клозеті часу... Вийшовши з кабінки, я суну коридором назад, відчиняю металеві двері й нажахано застигаю...
Бла...
Бла...
Бла...
Спроба номер два...
Я обережно зачиняю двері, знову стою в напівтемному коридорі й набираю повні легені повітря. Усе, зараз у мене все вийде, все буде ок, чу-вак, ти чуєш?.. Знову відчиняю двері...
Блааа...
Спроба номер три закінчується так само жахливо.
«Лондон» зник, розчинився в своєму смогові. Переді мною зовсім інша кав'ярня, зовсім інші столики, за баром не барменша, а бармен, до того ж з усіма зубами на місці. Останнє, зрештою, можна легко виправити, але тим не менше, як факт... А там, де мав бути Ікарус, узагалі сидить якась білявка й читає книгу.
Я протираю очі, але моєї конкретної кав'ярні все одно нема, нема, наче її й не було. «Нічого собі відлив», – думаю я й відчуваю, як у мене підкошуються ноги. Потім дуже повільно спускаюсь по сходинках, оскільки мені здається, що я йду по чомусь м'якому, здається, що я опинився всередині повітряної кульки, яка ось-ось може луснути, через те, що Всевишній торкнеться до неї своєю гавайською сигарою, луснути й викинути мене фігзна-куди, викинути контуженим і безпомічним. У голову починають лізти різні недобрі думки. «Це ж що, – жахаюся я, – тепер щораз, як я відливатиму, мене перекидатиме в інший світ?»
Думаючи про це, я сідаю за столик до реін-карнованого Ікаруса, тобто до білявки. «Паралельні світи – це дуже-дуже страшно, – розмірковую я, – за логікою, зараз переді мною сидить Ікарус, але він уже не Ікарус, а білявка. Тобто й зі мною мали статися якісь зміни...» Я дивлюся собі на груди й розумію, що найстрашнішого поки що не сталося, що я так і лишився чоловіком, проте мене починає непокоїти моє обличчя. Цікаво, в мене тепер нова пика, чи ні? Я починаю обмацувати своє обличчя, але оскільки раніше я такого ніколи не робив, то на дотик нічого не можу зрозуміти. Білявка весь цей час уважно за мною спостерігає. І тут я згадую про свій талісман, про начищений до блиску срібний медальйон, який я ношу наланцюжку налі-вій руці...
Коли мені було вісім, я отримав його в подарунок від дідуся.
– Тримай, малий, – сказав він, – це старовинний німецький медальйон, ось бачиш,на ньому монастир матері... не знаю точно якої,але якоїсь там матері, розумієш...
Я просвердлив у ньому дірочку й повісив його на ланцюжок, звідтоді жодного разу не знімав. І він справді частенько мені допомагав, принаймні я в це вірив. За останні кільканадцять років медальйон настільки витерся, що монастир «якоїсь там матері» просто зник з його поверхні. Я дуже часто намагався роздивитися бодай його обриси, але з медальйона на мене кліпало тільки моє око. І ось зараз я вирішую глянути у свій медальйон, аби нарешті з'ясувати, чи все ок з моєю фізіономією. Я закачую рукав сорочки... і розумію... що його, тобто мого талісмана якоїсь там матері, нема... і що в товчок, судячи з усього, полетіли зовсім не п'ять копійок, а саме він... «Це як же так, – не розумію я, – закинути мене хєрзна-куди, спустити в каналізацію мій талісман із монастирем якоїсь там матері! Хто тут господар, яке падло мене тероризує, хто режисер цього невдалого шоу, він що, теж на колесах, як той, із Галичини?»
—У тебе щось негаразд? – цікавиться білявка.
—Все, – коротко відказую я.
—Що, все? – дивується вона.
—У мене все негаразд.
—Все-все? – й досі не вірить вона.
—Абсолютно.
—Гаразд, – каже вона, – тобто я мала на увазі «негаразд», а... Словом, може, ти хочеш про це поговорити?
—Про що?
—Ну, про все-все, якщо в тебе з ним негаразд.
—З ким, з «ним»?