Я розвертаюсь і справді бачу, що Ікарус підстрибом несеться вбік парку. Мені не залишається нічого іншого, як бігти за ним, навіть не попрощавшись із білявкою. Я насилу наздоганяю його метрів за тридцять, проте не встигаю схопити, бо він чіпляється за якусь цеглину й летить шкереберть. Лежачи на спині, Ікарус замріяно дивиться в зоряне небо й, посміхаючись, каже:
– Превед, ведмед!!!
Я й собі зиркаю на небо і помічаю, що прямісінько над нами Велика Ведмедиця.
– Зараз, – каже Ікарус, – зараз я трохи полежу й ми підемо.
Я закурюю й пускаю дим у небеса. Ікарусове «трохи» розтягується на десять хвилин, і він, здається, знов засинає.
– Це потрійна кава без цукру, – чую я знову себе за спиною.
Уявіть, це знову та набридлива білявка. Я мовчки дивлюсь на неї, вона ставить на землю свій рюкзак, присідає над Ікарусом і починає ляпасами приводити його до тями. Той прокидається й вдруге каже:
—Превед, ведмед!!!
—З днем народження, – відповідає білявка й вливає йому до писку кави.
Ікарус якось злякано зиркає на мене й пита:
—Що це, чувак? – маючи, певно, на увазі, геть усе: небесного ведмеда, білявку й те, що вона примушує його ковтати.
—Потрійна кава без цукру... – знизую плечима я.
Білявка вливає йому ще пару ковтків.
—Ну як? – цікавлюсь я.
—Гірка, – відказує він, – наче туди коти насрали...
Немов на підтвердження цього, Ікаруса ви-верта.
Наближається північ. Перші чотири таксисти, щойно я їм кажу, що в мене непідйомне тіло, відразу ж звалюють. П'ятий виявляється більш говірким.
– Шеф, – засовую я голову до нього в кабіну, – за п'ятнадцять до «низьких» доїдемо? Алев мене ще тіло.
Таксист перехиляється через кермо, виглядає на вулицю й дивиться на Ікаруса.
—Гаразд, – каже він, – поїдемо, але якщо він нарига, хімчистка за ваш рахунок.
—Ага, – відповідаю я, – може, тобі ще колеса помитий спеціальне пальне для літаків заправити?
—Пішов ти, – гаркає він.
—Сам пішов, – відповідаю я й хріначу дверима з такою силою, що його колимага ледь не розсипається.
Шостим виявляється якийсь старпер на допотопній волзі. Він повільно й упевнено їде посеред вулиці, наче танк на параді.
—Добрий вечір, – спиняю його я, – шеф, до «низьких»...
—Стоп, ти што, бандеровєц? – уриває мене він із нажаханими очима.
—Ні, – кажу я якомога спокійніше, – а ви що, бандерівців боїтесь?
—Боюсь, бандіти ані. Помню, как в Дрого-бічє камсамолку ізнасіловалі, а дєвочка ж токо в камсамол вступіла.
—Мда... Жаль ... – співчутливо киваю я, – ну то що, поїдемо?
—Аєщьо ані полавой член атрєзалі... – не вгаває він.
—Кому, комсомолці? – навіщось питаю я.
—Нєт, єйо другу...
—Ну, а друга ж за що?
—Дек нє знаю, даже разбіраться нє сталі, а он і камсамольцем па-моєму нє бил... проста витащілі іх с сєновала і ізнасілавалі...
—Стривайте, ви ж казали, що другові член відрізали...
—Атрєзалі-атрєзалі... А патом ізнасіловалі...
– Ну-ну, – киваю я, – щасливої вам дороги...Волга так само повільно звалює з-перед моїх
очей.
– Куди їдем? – спитав мене ще один таксист.Я на той час уже збився з ліку, перестав сто-
пунати й просто втикав на узбіччі, поглядаючи, як білявка щось втирала Ікарусу.
—У мене п'яне тіло, – відповів я йому, – бабок на хімчистку нема і взагалі, якщо ви не любите бандерівців, валіть звідси, бо я, хоч і не бандерівець, але мене все затрахало...
—Та чо, ну чо ти паришся? – не зрозумів дядько. – У мене вдома в самого два таких разпіз-дяя. Тащи сюда свого бандерівця, ітіть... А блан-дінка з вами?
Тут я теж спитав себе: чи з нами блондинка? Було вже за північ. Спочатку я дотяг Ікаруса до жи-гуля й кинув його на заднє сидіння.
—Поїхали? – спитав я в білявки, що тупцяла біля машини й саме вдягала на спину свій рюкзак.
—Це ще куди? – озвалась вона.
—У Лондон, – розвів я руками.
—Ок, – погодилась білявка, трохи подумавши, – поїхали, але нічого такого, тільки психологія.
Я відчиняю дверцята, пропускаю її до Ікаруса, а сам хочу сісти на переднє, проте водій каже:
– Тут Угольок, мій дружбан, так що вибачай.Придивляюсь уважніше й бачу на сидінні об-