—Ікарус, – кажу я, коли ми рушаємо, – якщо надумаєш ригати, в салон не треба, бо поряд з тобою дівчина.
—Стривай, а куди ж? – дивується він так щиро, наче ригати на дівчину є загальновизнаною нормою.
—На вулицю, – кажу я, – у вікно.
—Добре, – відразу ж погоджується Ікарус. – А на якій ми зараз вулиці?
—На Сумській, – відповідаю я.
—Де саме? – не вгаває Ікарус, неначе зараз це має якесь значення.
—Навпроти опери.
—Точно? – навіщось перепитує він.
—Точно, відвали...
—Ой, – нарешті каже він, а тоді висовує голову на вулицю й починає ригати.
Десь на півдорозі я помічаю, що наша білявка відключилась і мирно собі сопе, поклавши голову мені на плече. «Вона, мабуть, і справді непоганий психолог, – думаю я, – якщо поводиться так, наче зна мене все життя. Бо звідки їй відомо, що ми нормальні? Ми самі дуже часто в цьому сумніваємось... Навпаки, в неї, скорше, мало скластися враження, що ми двійко вар'ятів. І що спонукало її сісти в тачку з двома вар'ятами й поїхати з ними в Лондон? І взагалі, звідки їй знати, що там, у Лондоні, ці два вар'яти просто не збираються її натягнути... Ну, добре, не два, а хоча б один. Ікарус же, так би мовити, «не стоїть»... Звідки вона все про нас знає?» Я не знаходжу жодного іншого пояснення, окрім того, що вона така сама вар'ят-ка, як і ми, хоч і працює в телефонній службі довіри... мені це починає подобатись...
Урешті-решт ми під'їжджаємо до нашого темного будинку. Ікарус першим відчиняє двері, випадає на чотири й пролазить так кілька метрів, потім (іюдиться. Я розплачуюсь із подієм.
– Бачиш, – задоволено плескає він по вухах свого штурмана Уголька, – скільки бабок,гуляєм...
Білявчин рюкзак доводиться повісити на одне плече, потім я намагаюся взяти її на руки, вона починає щось сонно белькотіти, проте не пручається. Завалюємо в ліфт, білявка за цей короткий час знову встигає заснути, і її нога впирається Іка-русові в живіт. Він дивиться на ту ногу так, наче йому в живіт упирається не вона, а щонайменше дуло танка. Словом, дивиться трохи панічно, а потім починає йорзати, розвертається до нас спиною й втикає на панель із кнопками... Наступної миті він набирає на ній 365 (кнопка аварійного виклику) 19 \ 8ТОР. Ми, звісно ж, зупиняємось...
—Ну і? – питаю.
—Пора спинитися, – розважливо каже Ікарус.
Мені починає здаватись, що ми їхали на цьому ліфті цілий день і ось тепер настав час зробити привал, аби завтра на ранок усе-таки дістатися до нашого шістнадцятого.
—Бачиш, – продовжує Ікарус... – я лиш хотів порахувати, скільки днів прожив, а тільки натиснув дорівнює... і ми спинилися... це, курва мать, знак, що треба підв'язувати...
—От сука, – лунає раптом з переговорного пристрою, – тіки не кажіть, що в цьому блядсь-кому ліфті хтось застряг, що зараз треба брати цей сраний ранець з інструментами й хєрачити когось витягати... я тут накатив трохи, ліг спати, а вони, сука, дзвонять... Шо за жизнь, ну хіба можна так жити? Це ж иопще нах, брати пах
ранець і хєрачити, – починає повторюватися голос. – Шо за жизнь, ви чуєте? Ви мене чуєте? Скажіть хоч шось, ви ж там не здохли, надіюсь... чуєте, не нада там здихать! – майже панічно благає він. – Шість год назад, чуєте, здох один сука в моєму ліфті... Кажуть, од калустрафобії... Шо за жизнь, шо за жизнь, ви мене чуєте? І тут білявка на мить розплющує очі.
—Так, – каже вона, – головне, не хвилюйтеся, ми вас чуємо, добре чуємо. Ви хочете про це поговорити? Наша служба допоможе розібратися з усіма вашими проблемами...
—Слава богу, не здохли... – полегшено зітхає переговорний пристрій після тривалої паузи.
Найдужче порожнеча й самотність відчуваються вранці... Ти просто прокидаєшся в коридорі квартири, яку винаймаєш... Прокидаєшся навіть не на своєму надувному морському матраці, а просто так, на підлозі. Хоч те, де ти прокидаєшся, в принципі, не грає жодної ролі – якби я прокинувся на своєму морському матраці, то, певно, перше, про що б подумав, так це про те, що ось ти, чувак, прокинувся, прокинувся саме на морському матраці, а море... море, воно насправді дуже далеко... І лежачи тут, на своєму шістнадцятому поверсі, на морському матраці, ти змахуєш на повного недоумка, за якого навіть Білу Дауну зі своїм мопедом стало б соромно.
Настрій від подібних думок різко псується, а плюс до зіпсованого настрою – нереальний головний біль. Далі ти береш на руки Мяудзеду-на, що лежить поруч, скрутившись калачиком.
Той розплющує одне око, дивиться на тебе, мовляв, якого хріна, позіхає своїм беззубим ротом, потім кілька разів псує повітря й починає пручатися: пусти, пусти... Власне, саме так кожного важкого ранку від тебе, з твоїх рук, з твоїх зябрів намагається вислизнути життя... Ти встаєш, зазираєш у порожній душ, потім плентаєшся до кімнати, де на роздовбаній розкладачці лежить Ікарус, і кладеш йому палець на шийну артерію, а потім, немов ліфтер, радієш з того, що він принаймні не здох. Далі плентаєшся на кухню, де розбиваєш першу-ліпшу чашку. Напившись з-під крана, ти дивишся зі свого шістнадцятого поверху на ранкове місто й розумієш, що ти зовсім нікому не потрібен... що якби ти здох учора в ліфті, то це був би головняк тільки для ліфтера, що єдина, бля, істота в цьому мегаполісі, яка може тобі зараз подзвонити, – це Сан Санич, та й то, подзвонить він тільки для того, аби спитатися, чи не пробухав ти його «чесно зароблені» відсотки... ну, може, ще нагадає, що «чувак, жодної сексуальної активності...», і ще багато таких «що», які зараз явно не на твою користь...
А все нормальне, якщо воно врешті-решт існує, у цій ранковій порожнечі й самотності не лишає жодних слідів, йому просто нема там місця. Усе так, немовби чиясь рука зі слідами нікотину на нігтях відкриває порожній проектор твоєї башки й ставить туди короткометражні чорно-білі плівки, і, власне, доки ці плівки крутяться, ти живеш, ну, принаймні думаєш, щоживеш,аколи плівки закінчуються, почина-єтья ранок, порожній ранок, без моря...
Повернувшись із балкона на кухню, я наступаю на шматок розбитої чашки, ріжу собі ногу й, залишаючи на лінолеумі червоні сліди, суну до ванни, де намагаюсь зупинити кров. Вона, звісна річ, ні хріна не зупиняється, тому доводиться зняти з батареї шкарпетку й обмотати нею ногу. Перешкарпетканий, ходою бійця, пораненого снайпером уявного супротивника, про якого нічого не знав навіть директор моєї третьої школи, я плентаюсь до кімнати, де падаю на свій морський матрац... Укотре засинаючи, я намотую на палець кілька довгих білявих волосин...
Мені знову самотньо на вулицях цього міста.
– Хочеш про це поговорити? – лунає голос із-за спини.
Я озираюся й бачу ту саму надокучливу білявку. Вона для чогось кидається мені на шию, а я ловлю себе на тому, що, коли тобі на шию кидається білявка, це, в принципі, не так уже й погано. А всі на нас дивляться, дивляться так, наче ми прямо тут, ось зараз почнемо траха-тися... І вже дістають мобіли, аби видзвонити своїх найкращих друзів і запросити їх, щоб вони скоріше підтягувалися... Дивляться... Всі-всі... Сотні очей, не вистачає хіба що Біла Дау-на, який би відразу почав проповідувати... Його б, на мою думку, народ вирубив, розхріна-чив би його червоний мопед, змайструвавши з решток надгробок, а потім би знову дивився на нас, бо ми... ми, тіпа, не здохли... від клаустрофобії... і не хочемо про це говорити...
Аби сховатися від усіх них, я занурююсь лицем у волосся своєї білявки й міцно стискаю її в обіймах, подумки вирішивши, що нікому її не віддам... Та вона, схоже, іншої думки, бо раптом кусає мене за щоку, потім за підборіддя, а потім впивається своїми кігтиками мені в горлянку...
—Дебіл! – кричить Ікарус. – Пусти Мяу-дзедуна!
—Що? – спросоння я кліпаю очима і водночас відчуваю, як у моїй руці щось скажено пручається.
—Пусти Мяудзедуна, задушиш!
Я розтискаю пальці, й Мяудзедун ракетою ви-літа в коридор, а я сідаю на своєму матраці й відчуваю, як пече мій покусаний писок.
—Знаєш, – каже Ікарус, – тобі слід терміново знайти жінку.
—На біса? – ще й досі не можу врубитись я. Справді, навіщо мені жінка, коли вона намагається мене загризти?
—Бо одного разу ти спробуєш трахнути мене, – пояснює мій кумпль.
—Я що, намагався трахнути Мяудзедуна? – не йму віри.
—Та ні, – відказує Ікарус, – ти просто схопив його й ледь не вивернув тельбухами назовні. У бідолахи так щось усередині тріснуло, що, мабуть, на першому поверсі було чутно. Ти що, охуїв? Ти хоч знаєш, скільки коштує операція кота?
—Ні, – трохи знічуюсь я, – а ти знаєш?
—Ні, – і собі знічується Ікарус, –та впевнений, що знайти жінку буде куди дешевше.
Тиждень тому ми з Ікарусом знайшли трубу.
—Чужого нам не треба, – сказав Ікарус, – закон западла – страшна штука... Коли щось знаходиш, то неодмінно щось і втрачаєш... Про те, що втрачати нам було майже нічого, він якось не подумав і почав був з автомата дзвонити на гоумно-мер, забитий у пам'яті...
—Ми знайшли ваш мобільник, можете його забрати, – сказав він таким тоном, наче це був не мобільник, а такса, яку вночі прив'язали до наших дверей... – він нам на фіг не потрібен...
—Пацан, – відповів йому вмазаний голос, – іди на хєр... і мобілу можеш прихопити...
Ми, звісна річ, нікуди не пішли, але образились, тому забили на страшний закон западла й вирішили залишити трубу собі... Нашкребли на зарядку й новий номер і домовилися так, що один день із трубою ходить Ікарус, а один я... Для чого ми з нею ходили, сказати важко, оскільки нам ніхто не телефонував, навіть ті люди, яким ми встигли дати свій номер, пояснивши, що по парних числах за цим номером можна буде поговорити з Ікарусом, а по непарних – зі мною, з Базом. Дзвонити ж самим нам було не по кишені.
І ось тепер вона нарешті завібрувала десь під моїм матрацом. Я насилу її знайшов і прохрипів:
– Галооо...