3-й план: дівчина прокидається й, не розплющуючи очей, починає його шукати, але з іншого боку... Витягує з-під ліжка вібратор, прикладає його до вуха й натискає ро\уег. А коли той оживає, вона спантеличено розплющує очі, розгублено дивиться в камеру й каже: альо!
4-й план: чорним по білому: ФАКІНФОН – ВІН ЛЮБИТЬ ВАС ДУЖЧЕ!
Аркуш із концепціями я віддав рівно за десять хвилин.
Альтманович якось здивовано на мене зиркнув і сказав:
– Добре, зачекайте в приймальні.
Чекати довелося недовго. Долчендгабана сиділа за своїм столиком і з розумним виглядом читала Муракамі. Телефон кілька разів писнув, після чого вона зникла в кабінеті, а коли повернулася, сказала:
—Ти нам не підходиш...
—Він сказав саме так?
—Ти впевнений, що хочеш почути правду?
—Авжеж. Будь зі мною відверта.
—Ок, він сказав, що це галіма німецька порнуха.
– А що ж тоді не порнуха? – здивувався я.Тут вона замислилась.
—Ну те, що знімаємо ми, це, скажімо, не порнуха.
—І що ж ви знімаєте?.. Так, для прикладу...
—Гаразд, – сказала вона, – ти, напевно, бачив рекламу про кукурудзяні пластівці?
—Це та, де по місту бігає величезний качан кукурудзи й питається в перехожих: «Ви ще не знаєте, хто я такий?!». По-твоєму, це не порнографія?
—Ні, не порнографія.
—А доведи, ну, доведи мені, чим це відрізняється від галімої німецької порнографії?
Тут вона ще раз замислилась.
—Ну, хоча б тим, що цю рекламу дуже люблять діти.
—По-твоєму, діти не можуть любити порнографію?
—Так, не можуть, бо вони її не розуміють...
—Ось бачиш, – кажу я, – усе сходиться. Діти дивляться вашу рекламу, бо ще не розуміють, що це галіма німецька порнографія...
Ніколи б не міг подумати, що спускатися з одного поверху велетенської корпоративної будівлі на інший можна так довго... Я навмисне спинявся на кожній третій сходинці, сідав і починав курити, докурював, долав одним кроком ще три й знову сідав. Повз мене пробігали рекламні кріейтери, клерки з нашої редакції, але до мене нікому не було діла. Підозрюю, що навіть тоді, якби сюди якимось дивом заїхав на своїй ямасі Біл Даун, аби з даху розтрубити благу вість... ну, він би теж обійшов мене стороною, об'їхав би. Мені просто хотілося спинити час... Якимось дивним способом спинити час... Вставити йому в колеса, скажімо, качан кукурудзи абощо. Але час уперто не спинявся. Кілька разів пробігала долченгабана, проте після галімої німецької порнухи, які б у неї там не були проблеми з сексом, я її не цікавив...
І тут знову задзвонив мій факінфон.
– Баз, мать твою... – ґречно привітали менез динаміка.
Спочатку я подумав, що це дзвонить секре-тарка-растаманка вагітна Свєточка.
—Ти чого? Все-таки народила? – спитав я винувато... – Ну, натри місяці раніше...
—Господи, та він же знову обдовбаний... Чуєш, ти там що, обдовбаний? І чого я з тобою морочу голову? У мене зуб болить, я до лікаря маю йти, а натомість тобі, козлу обдовбаному, дзвоню і через це не встигну позичити в подруги блузку на вихідні, їй-богу, дістало мене все...
Це Міла, – розумію я, – мій ангел-охороиець па теренах альма матер, не зважаючи навіть на те, що вона дурепа й екзгібіціоністка. Хоча, якщо
тверезо глянути на стан речей, на якого ще ан-гела-охоронця може розраховувати такий лузер, як я? Це староста Міла, що ходить по общазі в коротенькому халатику, не вдягаючи під нього жодної білизни. Підозрюю, що робить вона це для того, аби було не так помітно, що вона дурепа. Але по телефону... По телефону це не діє...
—Міло, – кажу я, – знаєш, ради з твоїм зубом я не дам і блузки в мене, зрештою, теж нема... Тому...
—Тому заткай пельку й слухай мене сюда уважно, – не дає закінчити вона, – я тобі, обдовбаному такому козлу, випросила, виблагала, висмоктала з пальця останній шанс скласти залік із БЖД, останній залік, складаєш о 17.00, і все... Хоча ні, не все, ще кілограм зефіру в шоколаді й щоб був у мене ввечері... Це останній шанс... – наголошує вона. – Будь-ласка, візьмись за голову. БЖД – це раз плюнути, і все – диплом, забирай свій сраний диплом і дуй на всі чотири сторони... Але про зефір, чуєш, про зефір...
Ніби виправдовуючи статус обдовбаного козла, який не здатен ні на що, крім галімої німецької порнографії, я скидаю Мілу з лінії, кілька секунд думаю про те, як шанс можна висмоктати з пальця, і все-таки вирішую ним скористатися, своїм висмоктаним останнім шансом...
– Гаразд, студенте, – перше питання... мн...амм... еее... буде про поведінку підлітків на кризі... на великих водоймах... Ти колись був на великих водоймах, на кризі? – для чогось питаємене прспод із БЖД, потираючи руки.
– Ні, – заперечно хитаю я, – тільки на малих.Мені відразу ж пригадується епізод, як ще
в школі ми з Вованом Косим посеред зими полізли в старий закинутий, але досить глибокий фонтан. На фіга ми туди полізли, я пам'ятаю вже поганенько. Здається, Вованові захотілось перевірити, чи справді риба, а її у фонтані було повно, узимку спить. Так от, він обережно, ну, принаймні йому так здавалося, простукуючи кригу ногами, почав наближатися до середини фонтана, який ще не встиг замерзнути. Десь на п'ятому кроці крига під ним загрозливо хруснула... Вован приречено глянув на мене... Навіть не зважаючи на свої косі очі, він у той момент нагадував піхотинця, що наступив на міну... І раз – із шурхотом провалився по самісіньку шию... Важко сказати, як він опинився нагорі, це все просто вилетіло в мене з голови, але додому ми гнали на скаженій швидкості. Одяг Вована прямо на ходу вкривався крижаною кіркою, а коли до під'їзду залишалися лічені метри, Вован раптом став, як укопаний. Від несподіванки я налетів йому на спину й перекинув його в сніг.
—А-а-а-а! – вичавив Вован із себе майже фальцетом і прикусив нижню губу.
—Вов, що? Га, ну Вов? – запанікував я.
—Примерзли... – насилу вимовив він.
—Хто? Хто примерз? – ще дужче запанікував я.
—Яйця до штанів... – ледь спромігся він на голос.
Я схопив Вована під руки й поволік його доволі товсту тушу в під'їзд до ліфта, а Вован тримав ноги широко розкаряченими, й вони тягли-ся по землі, наче сошки велетенського циркуля.
Найбільш боляче Вованові було на сходах. З кожною сходинкою він відчайдушно ойкав і намагався вчепитися пальцями в свою куртку, хоч у нього мало що виходило, бо та теж вкрилася крижаною кіркою. Слава всім святим, що, коли ми опинилися вдома, Вованова сестра саме вийшла з ванни, тож я не придумав нічого кращого, як кинути його в гарячу воду... Матюкаючись, мій друг оклигав, а потім я залив його «московською»...
– Знуаєш, – сказав він, язик у нього заплітався, – ау рибууу, рибууу, я їїііі так і не поубачив...
Потому він захріп у тій-таки ванні, здається, навіть не знімаючи з себе одягу...
Але ж не стану я розповідати цьому ось чолов'язі про свого друга Вована, його примерзлі яйця й про те, що рибу він так і не побачив...
—По кризі, – кажу я, – взагалі бажано не ходити...
—Це правильно, – киває своєю сивою баш-кою ас із БЖД, – але якщо все-таки доведеться...