—Стривай, – стає дедалі говіркішим пре-под, – а як же ти будеш по ній повзти, адже це крига. Там навіть учепитися ні за що, до того ж повзти по холодній кризі – це небезпечно, можна застудитись...
І тут я починаю розуміти, що мене задрочу-ють, патосно, безжально й красиво тицяють носом у лайно, ще раз намагаються довести, що я лузер, такий безпомічний, що навіть не знаю, що на кризі робити...
—Гаразд, – вирішую я, – цього питання я не знаю, оцініть мою чесність і, якщо можна, дайте мені наступне.
—Так, – відповідає він, – чесність твоя мені ні до чого, я ж професіонал, мені треба, щоб ти на кризі нормально поводитись міг. Але все одно, ось тобі друге питання... Правила поведінки в тому разі, якщо тебе вкусила змія... – він робить багатозначну паузу й додає, – за кінцівку.
—Так от, – починаю я, – якщо змія вкусила тебе... – я теж навіщось роблю багатозначну паузу... – вкусила тебе за кінцівку, треба перетягнути кінцівку вище місця укусу чимось на зразок джгута й обов'язково припалити рану... А потім дістатися до лікарні... Це я знаю...
—Ні-ні, – хитає головою він, – ти забув одну дуже важливу деталь. Спочатку треба відсосати!
—Відсосати? – витріщаюся я.
—Авжеж, відсосати... Якщо не відсосеш – вірна смерть...
—У кого відсосати?
—Як це в кого, звісно в себе! – обурюється препод і дивиться на мене, як на повного недоумка.
Я, зрештою, дивлюся на нього так само. Мені миттю уявляється, як оцей ось клоун іде по лісу у величезному сільському брилі й збирає суниці, запихаючи їх собі в пащеку й розмазуючи по губах. Аж раптом йому під ноги виповзає маленький неотруйний вуж. Решта вужів спостерігають шоу з-за найближчого дерева. І от бежсдсшник наступає вужеві на хвіст, той кусає його за по-реііану п'ятку й тікає до друзів, а наш герой,
розсипавши суниці, хаотично намагається в себе відсосати...
Якоїсь миті я навіть вирішую забити на залік із БЖД й просто звалити.
—Гаразд, – намагаюся заспокоїтись я, – а якщо ви не зможете в себе відсосати? Що тоді?
—Як це, не зможу? – обурюється бежедеш-ник так, наче він тільки те й робив, що все життя наступав на змій, а потім у себе сосав.
—Не зможете через особливості організму, адже не кожен такий гнучкий, можна й не дотягнутися... ну, до кінцівки...
Бежедешник замислено чухає потилицю й ствердно киває...
– Авжеж, авжеж, твоя правда... тоді залишається два виходи...
-Які?
—Що які? Сам маєш знати! – гаркає він.
—Гаразд-гаразд, я не знаю, – розводжу руками я, – можете так і записати у свою відомість. Але все одно: що його робити, як раптом змія мене вкусить?
—Що робити? – «друге питання не знає» – бурмоче він сам собі під носа й записує до блокнота. – Що робити? Треба знайти того, хто б зміг відсосати.
Я вдруге уявляю бежедешника, який із криком «Рятуйте! Відсосіть мені, будь ласочка!!!» гасає по лісу.
—Он як... – з розумінням хитаю головою. – Ну, а останній, останній спосіб?
—Останній найлегший... Треба просто вбити змію й принести її до лікарні...
—А це ще для чого? – ще дужче дивуюсь я.
—Щоб лікарі подивилися, яка тебе, дурня, змія вкусила, й увели потрібну протиотруту...
—І що, – питаю я якось приречено, – навіть сосати не обов'язково?
—Не обов'язково, – ствердно киває він... – І про жоден залік не може бути мови... Ти абсолютно безпорадний...
—Перепрошую, що саме ви маєте на увазі?
—Маю на увазі те, що тобі, як майбутньому педагогові, страшно довіряти життя дитини. Я взагалі дивуюся, як ти дожив до четвертого курсу, не знаючи елементарних речей?..
—І що, заліку не буде? – питаю я.
—Не буде, я не можу взяти на себе таку відповідальність.
Яка відповідальність? За що? За мій лайф? Чи за свій? Я взагалі не розумію, що ця мавпа має на увазі під словом «відповідальність»? І що взагалі таке це БЖД? Три довбані літери, не більше. Він що, справді вірить у те, що життя – це візок з морозивом, який він пхає поперед себе, вміло регулюючи температурний режим і час від часу підзаряджаючи акумулятори? Він що, і досі, у свої шістдесят, чи скільки там йому, не доганяє, що все це жорстко відлаго-джений господній бізнес? І що коли ти перестанеш вписуватися в його чіткі схеми, то тебе відразу ж приберуть. «Ну добре, добре», – скаже всевишній, поглядаючи, як ти виходиш із лісу, наступивши на змію... А потім візьме й погортає розклад місцевих електричок... «Так-так, – похитає головою, – електричка – це навіть
краще, надійніше. Тут хоч соси, хоч не соси...» І навпаки, якщо ти приноситимеш дивіденди й раптом захочеш на все забити й стрибнути під електричку, господь зробить так, що тобі відріже ногу, ну на крайняк дві, які тобі потім благополучно пришпандорять у найближчій лікарні п'яні хірурги. І ті ноги навіть зростуться, причому зростуться так гарно, що ти потім зможеш грати за харківський «Металіст», все одно там інваліди, тож ніхто не помітить – пришиті в тебе ноги, чині.
От він сидить переді мною, дивиться мені прямо в очі й, мабуть, дума: сопляк, ти ще життя не бачив, не нюхав, не куштував, а я от провів свій корабель через усі фарватери, оминув усі підводні рифи, вижив, бачиш. Різне, правда, було, інколи доводилося й сраку лизати, і я лизав, але вижив, і тепер мені шістдесят, чи скільки там мені, я вже не пам'ятаю, таке в нас було важке життя, так нам відчайдушно доводилось виживати. Тепер ти, муділа, розумієш, що таке БЖД? Що це не три літери на паркані? Що це твоє, сука, життя?
Знаєш, ми навіть нічого не говоримо одне одному, ми читаємо це в очах – він у моїх, а я в його, ія розумію, що ловити менітутбільше нічого, встаю й прямую до виходу.
– Стривай, – каже він, – але ж ми можемо домовитись...
«Ось воно, – думаю я, – ось його довбане БЖД, прокажена школа виживання, правила, що по пунктах дозволять вибитися із числа
лузерів... Правила, де в головному пункті йдеться про те, що ти маєш стати жополизом, вижити, дожити до шістдесяти, провести свій корабель і так далі... а потім дивитися щовечора в телевізорі на таких самих жополизів і залишати щелепи на поличці в склянці, тим самим лякаючи й доводячи до неврозів своїх онуків, якщо вони в тебе колись будуть...»
Знаєш, у такому разі можна навіть гордитися, що ти лузер... Я зачиняю за собою двері й поринаю у свій лайф, у лайф, в якому, що б не сталося, я все одно житиму, бо виживання – не для мене...
У кожного своя карма і свій шлях широкий... Ти можеш не цікавитись своєю кармою, але настане мить, коли вона обов'язково зацікавиться тобою й, неначе на знак помсти, що ти на неї забив, пустить твоє життя під укіс, переверне в ньому все догори дриґом, як копи, що шукають у твоїй кімнаті наркотики, зброю, вибухівку, порнографію, або ж просто шукають, без жодної мети, треба ж їм чимось зайнятися. Так казав один мій знайомий гот. У сімнадцять він украв у бабусі триста баксів, які та збирала собі на похорон і тримала під матрацом, пішов до стоматолога, і той зробив йому ікла, справжнісінькі ікла... Це, за словами мого друга, неабияк зміцнило його позиції серед спільноти готів, хоч їсти було доволі незручно. І ось одної ночі, після якоїсь там готичної паті, він і ще кілька йогодрузів-готів поверталися на роздовбаному жигулі додому. Водій, теж гот, якому належала гачка, не впорався з керуванням і в'їхав у сітілайт з їблом нового мера, що обіцяв світле майбутнє
місту й усім його мешканцям, включно з національними, сексуальними й іншими меншинами, ну і з готами, ясна річ... І після того, як ми наїхали на мера, наш водій не витримав його пильного погляду й раптом розколовся, що тачка пизжена, – розповідав мій знайомий гот, – так нас і пов'язали... А потім батькам цього гота сказали – ну, шановні, ми навіть нічого не питалися у вашого сина, та й що нам може відповісти такий... – пауза, – син... словом вибирайте: або суд, або військкомат... Батьки обрали військкомат, ясна річ... Гот немилосердно пручався, але спочатку його позбавили хаєра, а потім повели на медогляд... Гот виявився здоровий, здоровий, наче бик, і тільки стоматолог, зазирнувши йому в рота, здивовано похитав головою й сказав:
– Ні хріна собі патологія!..
І патологію було спиляно рівно за десять хвилин старою бормашиною... Жодних тобі баксів, усе безкоштовно... І бабусі тепер навіть ні за що буде померти, тож доведеться жити далі... Опущений гот зі спиляними зубами поїхав під Обухів служити батьківщині, вчити, що він «обязан», і захищати її від уявного супротивника, про якого нічого не знав директор моєї третьої школи, афганець...
– І ось там, без зубів, копаючи лопатою окопі розуміючи, як підставив бабусю, – розповідавгот, приїхавши в першу відпустку, – я нарештівкурив, що на карму забивати не можна, бо все вилізе тобі боком, і ти паграпиш під якийсь сранийОбухів, проти якого, зрештою, я нічого не маю,я гак кажу, образно...
Мене тоді дивувало, що після всього цього чу-вак іще може говорити образно...
Стоячи посеред дворика своєї альма матер, на теплому бетоні, засунувши руки в задні кишені й затиснувши в зубах рятівний честер, я дивився на погоже глибоке небо й мав надію, що воно дивиться на мене, але йому, судячи з усього, було пофіг... І я почав розуміти, що карма мене дістала... Дістала без жодного суду й військкомату.
А витягши руки із задніх кишень, я раптом побачив, що тримаю візитівку. Як вона туди потрапила – я зовсім не пам'ятав, тож зиркнув на сріблясті літери: