—Чуваки, – урвав його Ікарус, – чуваки, гоніть дурь...
—Ви теж це чули? – спитав найбільш досвідчений.
Чуваки мовчки закивали головами.
—Пацани, та він же смішний, – спробував був зареготати досвідчений, але якось відразу втух, помітивши, що нікому не смішно.
—Чого ви? – не зрозумів він. – Це ж глюк!
—Да-да, – ствердно закивав Ікарус, – я глюк, а тепер гоніть дурь!
Немовби для більшої переконливості, що він глюк, Ікарус підійшов до найбільш досвідченого й узяв його за барки. Той якусь мить повагався, а далі все-таки дістав із кишені короб.
Потім ми спускалися вниз, а малолітки, певно, думали: та ну її к бісу, цю дурь, якщо після неї так глючить, що глюк, наш колективний глюк, приходить і забирає нашу колективну дурь, на яку ми всі скидалися. І лише найдосвідченіший, мабуть, намагався переконати їх, що все не так уже й погано, що глюк був не такий уже й агресивний, адже забрав саму тільки дурь, а магнітофон із емінемом принаймні залишив. І що можна спробувати покурити ще, тоді глюк напевне повернеться й дурь можна буде випросити назад, а якщо він не погодиться, то виміняти, виміняти, скажімо, на магнітофон із емінемом.
На першому поверсі Ікарус раптом спинився, поклав у задню кишеню джинсів короб і вийняв звідти ніж для заточування олівців.
—А це що за фігня? – спитав я.
—Ніж, – пояснив він, – китайський ніж.
—Та бачу, що китайський, але що ти збираєшся ним робити?
—Як що? – здивувався він. – Оборонятися, а якщо знадобиться, то й нападати.
Я спробував уявити, як Ікарус обороняється китайським ножем для заточування олівців від п'ятьох чуваків із бейсбольними битками – вийшло доволі погано. Потім я спробував уявити, як мій кумпль із цим-таки китайським ножем нападає на тих-таки п'ятьох чуваків, – але в мене взагалі нічого не вийшло.
—Знаєш, – сказав я, – по-моєму, єдине, що можна зробити цим ножем, то харакірі, як китайці.
—Китайці не роблять харакірі, – заперечив Ікарус.
—Яка різниця, роблять вони харакірі чи ні... Я просто хочу сказати, що з цим ножем нам нічого не світить.
—Ти що, – спитав раптом Ікарус, і недобрі вогники зблиснули в його очах, – сумніваєшся в моїх силах?
Я дуже добре знав, що означають ці вогники й чого саме можна після них чекати. Точніше, я знав, що після них не варто чекати нічого доброго.
– У твоїх силах, чувак, я не сумніваюсь, натомість дуже упереджено ставлюся до китайців,а особливо до їхньої легкої промисловості... –парирував я.
По цих словах Ікарус штовхнув двері ногою й вийшов назовні, а мені не залишалось нічого іншого, як піти за ним. Слава всім святим, там було порожньо, тож ані оборонятися, ані нападати ні на кого не довелося. Я полегшено зітхнув і вже збирався чкурнути за будинок, подалі звідси, кудись у покинуті гаражі, проте в останню мить помітив, що Ікарус іде вбік чероккі, який самотньо загруз одним із задніх коліс у адвентистській клумбі. Навіть Мяудзедун у мене під пахвою і той нервово зайорзав. Чим ближче Ікарус був до чероккі, тим швидші ставали його кроки, й урешті-решт мій навіжений кумпль просто побіг, а перед самим джипом упав на коліна й широко замахнувся китайським ножем для олівців. Наступної миті він вдарив ним у колесо, щось лунко дзвякнуло й відлетіло в клумбу.
– Ненавиджу китайці», – прошипів Ікарус,а чероккі, немовби погоджуючись із ним, розітнув
темряву й нічну тишу настирним свинським кувіканням сигналізації.
Ситуація ускладнювалася ще й тим, що через це кувікання могла прокинутись адвентистка тьотя Таня, яка миттю б зорганізувала проти нас, потенційних кривдників своєї адвентист-ської клумби, страшний і кривавий хрестовий похід. Ікарус винувато зиркнув у мій бік, так, немовби виправдовувався, але потім його очі знову зблиснули злим вогником, і я зрозумів, що чероккі приречений.
Справді, Ікарус вирвав із землі одну з цеглин, якими було обкладено адвентистську клумбу, й, замахнувшися нею над головою, зі свистом опустив її на лобове скло. Тієї ж миті у вікні тьоті Тані спалахнуло світло, а на сходах між сьомим і восьмим поверхом замерехтіли тіні, що швидко спускалися вниз...
«Отче наш, що є на небесах, зроби так, щоб тьотя Таня адвентистка подумала, що пацани з чероккі навмисне наїхали на її адвентистську клумбу, а ті, в свою чергу, що тьотя Таня розбила їм за це скло», – тікаючи в напрямку закинутих гаражів, молилися ми з Ікарусом і Мяудзе-дуном, якщо останній, звісно, знав, як це – молитися.
– Чуєш, – сказав я, – от що б було, якби Тарас Григорович Шевченко народився не тоді, коли він народився, а в 1983-му... – дурьспрапді була гарна, а після гарної дурі я завше починав молоти різну хєрню. Ікаруса ж навпаки пробивало на умняк, і він ставав мовчазним і депресивно-похмурим...
Словом, мені дурь розв'язувала язик, а йому навпаки – зав'язувала.
Видершись на третій поверх недобудованого під час совка паркінга, оминувши всі діри в бетонній підлозі, провалившись у які, можна було пролетіти метрів п'ятнадцять і сказати життю «астала-віста», ми знайшли невеличку кімнатку з кількома старими шинами й мовчки повсідалися на них. І тут Ікарус дістав трофейну дурь. Але проблема полягала в тому, що в жодного з нас не було цигарок, які можна було б використати як гільзи... Паперу в нас теж не було. Тоді після деяких роздумів Ікарус дістав із кишені гривню й зосереджено почав ладнати косячину з купюри.
—Ти що, – здивувався я, – ти знаєш, скільки на цій гривні бацил?
—Чого? – витріщився Ікарус.
—Бацил, так навіть сифак чепонути можна!
—І ти відмовишся від дурі через якийсь там сифак? – здивувався він.
Робити було нічого.
– Так от, – продовжив я думку, – якби Тарас Григорович Шевченко народився, скажімов 1983-му, ну, не кріпаком, а наприклад, якимосьбезпритульним у радянському дитячому будинку, то з нього мав би вийти непоганий репер,що читав би жорсткий соціальний реп на всюкраїну, що не дав би різним ублюдкам зажратисяй викривав би їхні оборудки, їхнє блядство й розпусту... А замість того гівна, яке пін малював,навчаючись у Брюллова, він би бомбив графітя-ми «разсаднікі зла», що найбільш дістають і пригнічують і так пригнічені верстви – наприклад,
податкову й міліцію. І я не беру це з повітря, шановні скептики й обожнювачі батька Тараса, я беру це з «Кобзаря», поезії якого, бачить Всевишній, по-своєму геніальні... І що би, скажімо, завадило нашому генію, народившись у 1983-му, переробити славнозвісне «у всякого своя доля і свій шлях широкий» на більш патетичне й поетичне «у всякого своя карма і свій джип черок-кі»...
—На хуй чероккі... – попросив Ікарус.
—Гаразд, – погодився я, – тоді він вийшов би на сцену в широких джинсах із матнею по коліна і хокейному балахоні й прочитав би «у всякого своя карма і на хуй чероккі»... – а під сценою в цей час був би я і я би сказав: йо, Ьі§ аасИу ТАКА8, ти в натурі рулиш!!!
—Облиш Тараса Григоровича, – сказав мені Ікарус, – не чіпай старенького.
—Я так не можу, – пояснив я, – мені зараз треба думати, думати вголос.
—Думай, але Тараса Григоровича облиш.
—Але про що мені тоді думати?
—Ну, наприклад, про свободу...
—Чого? – не відразу в'їхав я.
—Про свободу як таку.
—Про свободу в глобальному сенсі чи в якомусь більш вузькому?
—А ти й так і так думай... От ми зараз вільні, абсолютно вільні...
—Я, здається, зрозумів, до чого ти ведеш, старенький...
– Це дуже гарно, бо наразі я ще сам не зовсімрозумію, до чого веду...