—Не знаємо, – прошепотів Ікарус і позіхнув.
—Але я знаю, хто знає...
—Що знає? – напівсонно пробелькотів мій кумпль.
—Я знаю, хто знає, що робити з нашою свободою.
—Тільки не кажи, що Біл Даун...
—Авжеж ні...
—Тоді хто?
—Телефонна служба довіри... – пояснив я й дістав із задньої кишені джинсів візитівку.
—Це що? – витріщився Ікарус.
—Візитна картка. Тут написано, що Анжелік Ковач... Словом, вона зна, що робити...
—Але ж ми, – пильно глянув на мене мій об-довбаний кумпль, – ми курили дурь із гривні й могли підхопити сифак, а в тебе була візитна картка, в тебе був цей папірець...
—Так, – згодився я, – але без цього папірця ми б не дізналися, що робити з нею.
—З ким? – випав з контексту Ікарус.
—Зі свободою з нашою.
—Добре, твоя взяла, – сказав він, – але пропоную компромісний варіант: ти зараз запам'ятовуєш номер, потім ми скурюємо рештки дурі в цій твоїй візитівці, а тоді дзвонимо...
І тут з'ясувалося, що я не можу запам'ятати більше п'яти цифр, тому візитівку я віддавати відмовився. Ікарус занервував, та доколі швидко
знайшов вихід із ситуації. Зійшлися на тому, що він запам'ятовує п'ять перших, а я – п'ять других... На тому й порішили, але я дечого не врахував.
Покуривши вдруге, Ікарус тупо заснув, обнявши шокованого й сонного Мяудзедуна, наче подушку. Я теж спробував був заснути, але питання, що робити зі свободою, так і не давало мені спокою. Тоді я розбуркав Ікаруса й сказав:
—Чувак, мені потрібні ці довбані п'ять цифр...
—Що? – не зрозумів він.
—П'ять цифр, код від нашої з тобою свободи...
—Давай завтра, – буркнув він.
—Я не хочу прокидатися й розуміти, що я не знаю, як чинити зі своєю свободою.
Ікарус назвав мені якісь п'ять цифр, і я тремтячими руками забив їх у мобілу. Залишалося тільки сподіватися, що названі вони не від ліхтаря. Потому я почав згадувати свою п'ятірку – виходило зі скрипом, аж якоїсь миті мені почало здаватися, що я їх просто вигадую. За склеєними докупи цифрами я й зателефонував. Це нагадувало спортлото, спортлото з джекпотом, який дорівнював твоїй персональній свободі...
—Ало, – почув я сонний шепіт у слухавці.
—Анжелік, так тебе, здається, звати?
—Так, мене, здається, так і звати.
—То тобі здається чи ти справді Анжелік?
—Я справді Анжелік, а ти знаєш, котра година?
—Знаю, – відповів я, – зараз ніч.
—Ну от, – пояснила вона, – а нормальні люди вночі сплять.
У тому-то й річ, я не зовсім нормальний, ти маєш мене пам'ятати, ми вчора познайомилися, в «Лондоні», пригадуєш?
—Ще б пак, – відповіла вона, – у тебе дуже важкий і нахабний кіт...
—Що?
—Твій кіт усю ніч заважав мені спати й намагався лягти мені на груди...
—Авжеж, так...
—Що так?
—Ну, він такий, він любить жіночі груди...
—Гаразд, сподіваюсь, ти не для цього мені дзвониш?
—Не для чого?
—Ну, щоб сказати, що сьогодні твій кіт не може заснути без жіночих грудей?
Я глянув на Мяудзедуна, що мирно спав у Ікаруса на животі.
—Звісно, не для цього. Слухай, у мене проблема, велика проблема, тому я, власне, і дзвоню...
—Дай вгадаю. Ти знов потрапив у якийсь інший світ?
—Ні, – заперечив я, – гірше...
—І ти хочеш про це поговорити?
—Звісно хочу, але давай без цих американських задрочок...
—Яких?
—Ну, без «хочеш поговорити»...