—Я не знаю, що робити зі своєю свободою...
—Свободою в якому сенсі?
—У прямому...
—Розумієш, – пояснила вона, – свобода, як на мене, може бути різна... Тобі просто можуть сказати «свабодєн» – і це теж якоюсь мірою свобода. А ще... якось у дитинстві я загубилася в зоопарку. Чим не свобода? Але що робити, я теж не знала...
—Так, мені сьогодні казали «свабодєн», тричі, здається, – погодився я, – але в зоопарку я не губився, я загубився в... словом, у світі я загубився...
—А світ – це великий-превеликий зоопарк, – буркнув Ікарус, що на якийсь біс прокинувся...
—І що? – спиталася Анжелік.
—І ось тепер я абсолютно вільний і не розумію, що мені з цим робити...
У слухавці запала тиша.
– Знаєш, – сказала потому Анжелік, і в їїінтонації не було нічого, що б нагадувало психолога з телефонної служби довіри, там буласама втома й сум, – якщо ти зараз справді абсолютно вільний, приїдь, будь ласочка, до мене... Я в лікарні...
Потому вона назвала номер лікарні, корпус і палату. Цифр було рівно п'ять... І щойно вона договорила, у слухавці залунали короткі гудки. Я почав був набирати її ще раз, але металевий голос відповів: «На вашем счіту нєдастатачна дє-пєг, штоби савєршать званкі. СВАБОДЄН...»
—Ікарус, мені треба в лікарню, – добре запам'ятавши п'ять цифр, сказав я.
—На біса? – аж прочумався той.
—Все для того ж...
—Аналізи на сифак? – геть офігів Ікарус...
—Ні, – сказав спокійно я, – гам можна дізнатися, що робити зі свободою... бо телефонна служба довіри зараз у лікарні...
—Якого вона там робить?
—Не знаю, – знизав плечима я, – я не встиг спитати... А коли подзвонив удруге, мені сказали, що я СВАБОДЄН...
—Чувак, – поставив діагноз Ікарус, – тобі однозначно не можна стільки курити.
Але мені було все одно: я був чотири рази СВАБОДЄН і один раз абсолютно-глобально вільний. Ікарус залишився в гаражі куняти з Мяудзедуном, якому сьогодні довелося спати на чоловічому торсі, а не на жіночих грудях, а я пішов до лікарні, пообіцявши повернутися вранці.
По дорозі навіть забіг до нічного маркету, з полегшенням зрозумів, що там не розігрують ніякої червоної ямахи, тож на радощах купив цілий кілограм бананів. Була третя ночі, й сонна касирка із сек'юриті, цілком справедливо, глянула на мене, як на ідіота. Бо на фіга не-ідіотові може знадобитися кілограм бананів о третій ночі? Але пояснювати, що я несу ці банани телефонній службі довіри в лікарню, аби дізнатися, що робити зі свободою, я не став.
А коли врешті-решт дійшов до лікарні, то обламався. О пів на четверту ночі вхідна брама – чотири метри заввишки, звісна річ, зачинена, та й у самій лікарні світилось лише кілька вікон. Проте здаватися ніхто не збирався. Я спробував був лізти, тримаючи банани в руці, але в мене ні чорта
не вийшло. Тоді я не придумав нічого кращого, як перекинути їх на інший бік, немон морський піхотинець торбу з гранатами, тушонкою й фесками своєї дівчини в спідній білизні. Банани впали на газон із глухим звуком, і їх відразу ж накрило з автоматичної поливальниці. Я був упевнений, що в мене все вийде, бо без бананів справді було значно легше лізти. Опинившись на верхівці паркану, я трохи повагався, але все-таки зістрибнув униз і раптом відчув, що під моєю лівою ногою щось розпачливо чвакнуло... Словом, з п'яти бананів уцілів тільки один. Я підняв його, відірвав під розчавленої гілки й засунув за пояс джинсів, наче кольт сорок п'ятого калібру.
До травматологічного корпусу я дістався доволі швидко, бо непогано знав цю будівлю, навіть пригадував, де чорний вхід. Свого часу я провідував тут свого колишнього тренера з атлетики, якому розчавило ступню двопудовою гирею. Мудак був ІДО той, тому весь наш спортзал тягнув на сірниках, хто піде до нього наступного разу. Короткий сірник діставався мені аж тричі. І кожного разу, засовуючи під ліжко пакет з кефіром та печивом, тренер сумно дивився мені в очі, зітхав і казав: «ех, рєбьята, пропадьоте ви без мєнья», а потім всоте починав розповідати, як у 78-му плавав стометрівку за збірну Радянського Союзу на якійсь універсіаді.
На щастя, чорний хід виявився відчиненим, ліворуч від нього відразу ж починалися сходи. Я підіймався на четвертий поверх, намагаючись
ступати своїми левісами якомога тихіше. У якусь мить мені навіть почало здаватися, що я збираюся когось убити, а не шукаю тут телефонну службу довіри. Перш ніж увійти на четвертий поверх, я навіщось поправив у себе за поясом банан і ступив на кепсько освітлений чотирикутник із кількома стільцями й телефоном на стінці. Тут починався коридор, перед входом у який сиділо тіло в білому халаті, поклавши голову на тумбочку.
Я ще навіть не встиг зробити жодного кроку, як тіло підвело свою голову й глянуло на мене каламутним поглядом.
—Ти хто? – спитало мене тіло, що виявилося підстаркуватою санітаркою. Навіть за три метри, що розділяли нас, на мене війнуло рідним запахом перегару, і я, розуміючи, що не все так погано, почав перебирати в голові всі можливі варіанти відповіді. Санітарку тим часом накрила потужна гикавка. Тоді вона дістала з-під тумбочки почату пляшку пива й зробила кілька великих ковтків. Гикавка не припинялася.
—До кого? – продовжила вона допит, гикаючи так голосно, що коридором ішла луна.
Я мовчав.
– Ну, чого витріщився? День рождєнія в мене сьодні... – тут санітарка гикнула так сильно,що мені би від такого гику, певно, розірвалоголову.
Я стояв і думав про те, що зараз майже четверта година ночі, а от у неї, виявляється, день народження... Цікаво, він затягнувся ще з учора чи тільки почався? Судячи з усього, і перше, і друге.
Але саме той гик мене й урятував – під час нього санітарці, схоже, здалося, що я щось відповів, тому вона похитала своєю якимось дивом уцілілою головою й скрушно прошепотіла:
– Ох уже мені ці влюбльонні...
Потому вона дістала з тумбочки білий халат, кімнатні капці й простягнула все це добро мені.
—Навіщо? – не зрозумів я.
—Так положено. Щоб мікробів не було. Ти хоч знаєш, скіі...ік...іки на тобі мікробів?
Я не знав.
– Обув біля мене залишиш, – додала вона,гикнувши.
Я накинув на плечі халат, правою ногою стягнув із себе лівий левіс, лівою правий, а потім заліз у кімнатні капці з ведмедиками. Вони були десь тридцять шостого розміру, тому половина моєї ступні залишалася на підлозі. Я хотів був спитатися, чи в неї часом нема чогось іншого, проте помітив, що санітарка вже мирно дрімала на своїй тумбочці.
Якщо ти хочеш щось викреслити зі свого життя, то його, це щось, треба викреслювати пініями саме таких коридорів, порожніх, напівтемних коридорів, із сірими дверима з номерами палат.
У цій лікарні було стільки темних коридорів, і ісреплетених у химерні лабіринти, аж мені здавалося, що люди потрапляють сюди не для того, аби їх лікували від хвороб, а для того, аби просто ховатися тут від смерті. Я уявляв собі стареньку її чорному плащі, що зацьковано й розгублено
динилася навсібіч, наче дев'яностолітня колгоспниця, що приїхала з села до міста в першу-ліпшу найдешевшу аптеку й загубилася в підземці... І от вона дивилася й думала: чого я навіть у дитинстві забирала життя в цих ублюдків, чого я не могла бодай пару місяців походити на курси скаутів... тоді б мене принаймні привчили брати з собою крейду, аби ставити позначки на стінах коридорів і на дверях палат... А що робити тепер? Де вихід із цього грьобаного госпіталю?
Я не був дев'яностолітньою колгоспницею, а тим паче смертю, проте навіть не припускав, що в цій лікарні стільки коридорів. Адже палата мого тренера була відразу біля сходів. Думаю, лікарі спеціально помістили його саме туди, інакше б наші перекачані пацики ніколи б його не знайшли. І кому б він тоді розповідав про стометрівку на універсіаді в 78-му? І от я сунув цими коридорами, у своїх трофейних кімнатних капцях тридцять шостого розміру, і шукав номер потрібної палати, навіть не уявляючи, що робитиму потім, коли її знайду. «Якщо в цих коридорах водяться тверезі санітари, – думалось мені, – якщо вони не вимерли, як динозаври, чи не полетіли у вирій, як теплолюбиві птахи, вони обов'язково подумають, що я дебіл, який утік із відділку для імбецилів і тепер вештається поверхами. Тоді вони вдягнуть на мене гамівну сорочку й... прощавай, абсолютна свободо, хай навіть я не знаю, що з нею робити».
«Хоча ні, не все так погано, – виправдовувався я, – вони ж можуть сприйняти мене за лікаря,
я ж у білому халаті врешті-решт». Проте ці капці, ці блядські капці тридцять шостого розміру з ведмедиками, все одно мене видадуть! «Товаришу, – скажуть санітари, – на вас капці тридцять шостого розміру, до того ж із ведмедиками, маємо підозру, що ви імбецил, а ще від вас штиняє канабісом...» Якусь мить я навіть збирався їх зняти, але потім зрозумів, що, штиняю-чи канабісом у самих шкарпетках, виглядатиму не менш підозріло.
Я зовсім був зневірився, але нумерація палат раптом налагодилася. «Можливо, за мене почав молитися сам Біл Даун», – подумав я й почав підсвічувати собі запальничкою, бо забрів у зовсім темний закуток. Як не дивно, відсутність світла діяла на мене заспокійливо, принаймні в темряві буде не так легко помітити, що я в довбаних кап-і іях із ведмедиками. Не знаю чому, але вони мене просто вбивали. Присвітивши на двері останньої и цьому коридорі палати, я зрозумів, що та, яку н шукаю, має бути відразу ж за поворотом. Зробивши кілька кроків, я опинився в новому коридорі, який закінчувався великим, майже на всю стіну, вікном. У його сірій квадратурі хтось сидів, і'ож я не придумав нічого кращого, як дмухнути на свою запальничку й піти до цієї самотньої постаті.
– Привіт, – прошепотіла вона голосом біляв-ки з телефонної служби довіри, коли я нерішуче спинився за кілька метрів, бо хтозна, а раптом це ще одна вгашена санітарка, – знаєш, а в тебе ібіса кумедні капці...
—Ти що, як кішка, вміст бачити в темряві? – здивувався я.