Ікарус чекав на мене в умовленому місці. Схоже, він просидів тут добрих півгодини, бо під його ногами валялося п'ять фільтрів від жіночих
сигарет, що їх він поцупив або виміняв на Мяу-дзедуна в Кет. Нашого кошака ніде не було, хіба що той заховався за скрученого радіацією чувака, який кудись летів над головою в Ікаруса, хоч я сумніваюсь, що наш серливий Мяудзедун на таке б наважився.
Коли я підійшов до свого кумпля, той зиркнув на мене, дістав звідкись із-за спини чергову жіночу сигарету, відкрутив їй фільтр, наче голову неслухняній ящірці, й закурив... Я сів поряд на чорний теплий граніт. У задницю неприємно припікало, немовби ми сиділи на мініатюрному ядерному реакторі.
—Ну що? – спитав я.
—Що що? – відповів питанням на питання Ікарус.
Зрештою, я й сам не знав, що хотів від нього почути. Ми трохи посиділи мовчки, коли звідкись з-за пам'ятника виповз гопник у саламандрах, шортах і білій кепці. Футболку він тримав у руках. Гопник був худющий, як скелет, і міг спокійно стати одним із експонатів музею природи, де під ним би прибили наличку порпісш швігорпісиз. Не виключено, що саме звідти він і втік.
– Сишиш, єсть куріть? – спитав він так, наче я, Ікарус і гранітний чувак, скручений радіацією, були одним-єдиним цілим.
У гранітного чувака курити явно не було, у мене, зрештою, теж, тому Ікарус дістав з-за спини тонку жіночу сигарету, відірвав їй фільтр і простягнув гопникові. Той з недовірою оглянув невідому хріновину, що опинилася у нього в руках,
сказав «сишиш, благадарю» і знову зник десь за пам'ятником...
– Ну що? – знову спитав я, в принципі, й тепер не знаючи, що маю на думці...
Ідея Ікаруса мені дуже не подобалась. Ми їхали до мажорів, але якби ми їхали до них просто так – це було б іще півбіди, але ж їхати до них просто так нам, «лохам», було ні для чого... Натомість ми збиралися грати з ними в «понт», і це не віщувало нічого доброго. Таким невдахам, як ми, ніколи не щастить в азартних іграх, якщо, звісно, «понт» можна назвати азартною грою...
Одним словом, ми з Ікарусом їхали в напівпорожньому фольксвагені вбік студмістечка. Я сидів, втикав на берці, що визирали з-під ряси священика, який примостився навпроти мене, і думав про мажорів. Мажорами в нашій колишній общазі називали кількох відморозків з юридичного факультету. У них там було щось на зразок клану. Чуваки зайняли собі півповерху, завезли туди більярд, поставили кілька тренажерів і зовсім непогано почувалися. Навчання вони про-платили на кілька років уперед, коменданту від-стібнули нормальний прес бабок, тож їх ніхто не діставав. Але схоже на те, що дуже скоро життя здалось їм нецікавим – пиздити арабів з медичного ставало дедалі небезпечніше, їхня арабська діаспора з кожним роком зростала, до того ж вони, як справжні медики, дуже часто носили в кишенях скальпелі, маскуючи їх під автоматичні ручки. Повії з окружної мажорам остогидли – їх було п'ять і практично кожна
могла бути їхньою мамою. Тренажери, в принципі, теж остогидни, а більярд вони по п'яні об-ригали текілою й мартіні, сліди від яких уперто не хотіли зникати з покриття – коротше, ніякої тобі, бля, естетики...
І ось ці відморозки вигадали гру в «понт». Спочатку про неї ходили тільки чутки, але дуже скоро стало видно й наслідки. Я, зрештою, ще й зараз сумнівався, що мажори спромоглися вигадати цю гру самотужки. Скорше за все, вони підгледіли ідею десь у кіно, але для нас з Ікарусом це не грало жодної ролі. Так от. Суть гри полягала в тому, що мажори скидалися на бабки й робили касу, а потім вигадували яке-небудь шибонуте завдання. Тут уже їхня збоченецька фантазія працювала на всі сто. Той, хто погоджувався на гру, мав або ж виконати завдання в призначений час, або ж попадав на поставлену суму. Якщо гравець обламувався й не міг повернути потрібної суми, а так бувало найчастіше, на нього чекала та сама доля, що й арабів з медичного. Зазвичай «понтувати» наважувалися жовтороті першокурсники, яким завжди було потрібне бабло. Зрозуміло, ніякого бабла вони не отримували, а частіше за все просто ставали боксерською грушею. Щоправда, кілька разів якісь відчайдухи все-таки робили мажорів, тоді юрфаківські перці зі скрипом платили їм бабки, виставляли купу бухла й привозили з окружної повій. Тепер головним у мажорів був Калідор. Його папік, здається, тримав під собою автобусне депо. З Калідором нам і належало говорити, оскільки він був найбільш говірким... В принципі, домовитися з ним було неважко, головне, слід
було пам'ятати, що йога в жодному разі не можна називати Калідором.
І ось ми їдемо до них – пролітаємо повз дитячу залізницю, справжню дитячу залізницю, на якій я, як був малий, так жодного разу й не катався – у дитинстві мене так затрахали справжні потяги, що на ці, дитячі, я навіть дивитись не міг. Я просто не розумів, як нормальні люди можуть гратися в залізницю... Далі проїздимо пожежну частину, кінотеатр, велетенський пам'ятник солдату, що гордо, наче фак, спрямовує в небо дисковий ППШ, погрожуючи втомленим перелітним птахам, літакам, ангелам і, мабуть, самому господу богу. А ще він презирливо поглядає з-під своєї гранітної каски на торгівельний центр, за вітринами якого видно манекени спортсменів і футбольні м'ячі, які через червонувату підсвітку нагадують видерті серця якихось невідомих тварин...
Священик у берцях теж дивиться на ці м'ячі, але що він про них думає, збагнути дуже важко. Можливо, він думає, що непогано було б купити один такий і кожного вечора, коли всі розійдуться, фігачити його своїми берцями об стінку власної церкви й водночас молитися...
Так чи так, він просить зупинити біля байко-нура – новозбудованого храму, який нагадує мені космічний шатл. Водій притишує шансон, зиркає на іконки, що висять у нього над головою, перехиляється в прохід і навіть сам відчиняє дверцята. Священик зводиться, бере із сусіднього сидіння свій прозорий пакет, в якому видно батон і пляшку кагору, й прямує до виходу, проте на його шляху
раптом виростає товстелезна жінка, що залазить до фольксвагена... Мікроавтобус розпачливо рипить ресорами, загрозливо перехиляється на один бік... Я в цей час думаю, що, якби наш фольксваген був човном, ми б уже давно зачерпнули тонну води й пішли б на дно так швидко, що священик не встиг би навіть прочитати над нами останню молитву. Товстуха недбало, немов чайові, кидає в бардачок водієві металеву гривню, робить кілька кроків усередину й стає, мов статуя. Сідати вона навіть не намагається, бо, схоже, вже давно їздить по цьому маршруту й чудово розуміє, що її дупа не влізе на жодне з сидінь. У проході лишається сантиметрів п'ятнадцять вільного місця. Священик якось з острахом дивиться на цей фарватер, потім на дулу товстухи і, певно, починає молитися. Іще за мить він робить крок уперед... Спочатку бережно просуває у фарватер пакет із вином і хлібом, потім намагається протиснутись сам, але марно. Він робить крок уперед, потім крок назад, але й це не дає жодного результату... Урешті-решт, він так і зависає між товстухою й кріслом, мені навіть здається, що його берці відриваються від землі...
– Господі, совдєпія нєістрібіма... – сумно зітхає він, так, наче вони з господом ведуть тисячолітню війну проти совдепії, і ось тут вона нарешті їх дістала, дістала так конкретно, що не допоможуть ані вино, ані молитви, ані військові берці, ані тим паче хрестові походи, якими він марив усе життя...
Схоже, товстуха тільки зараз починає відчувати своєю гігантською дупою, що об неї хтось треться. Вона, немов морж, робить кілька потужних
повороти) корпусом, священик хрускає кістками й нарешті випадає в прохід – ближче до дверей. Потому він швидко вистрибує з нашого фолькс-вагена й, не озираючись, крокує до байконура, певно, розробляти якісь нові, більш дієві стратегії боротьби проти совдепії.
Ми їдемо далі. Водій весь час зиркає на товстуху в дзеркальце, мабуть, побоюючись, аби вона нічого не розтрощила. Мені теж дуже не хочеться, аби вона щось зламала – на відміну від потягів, автобуси я обожнював ще з дитинства. Пригадую, мені дуже подобалося бігати по салону й сідати на нове місце, щойно воно звільнялося, відчуваючи, яке воно тепле й м'яке. Одного разу я підсів до якогось дядька, що дав мені цукерку. Я сховав її до нагрудної кишені, а потім у мене її конфіскувала мама. Ні, їй зовсім не хотілося солодкого, вона півгодини намагалась мені пояснити, що так мене можуть отруїти, а я дивився на неї своїми сірими очима й зовсім не розумів, навіщо комусь треба мене труїти.
– Слава яйцям! – полегшено зітхає Ікарус,коли ходячий целюліт, ледь не перекинувшимікроавтобус, сходить на одну зупинку ранішевід студмістечка...
Ідучи до гуртожитка через засраний ринок, Ікарус весь час, наче гіпнотизер, повторює, що з ма-жорами говоритиме він. Мовляв, він знає, що та як треба казати, а я тільки можу все зіпсувати.
– Я, я, я, я говоритиму з цими відморозкамиі зрубаю з них бабло, що б вони там не вигадали!
Ми саме проходимо повз ряди, де торгують рибою. На вулиці градусів 27, скоро перша година дня, і всі ці запахи, голоси, кольори, навіть повітря, все це починає заповзати в мене й товктися там, наче кочівники на новому місці. Мене кумарить...
– Ти взагалі можеш туди не ходити, – ніякне вгаває Ікарус, бо, по-перше, хоче показати,який він крутий, а по-друге, не має жодних сумнівів, що я можу відмовитись.
Проте мене так кумарить, що я несподівано кажу:
—Гаразд, я нікуди не піду, тільки давай купимо кілограм зефіру в шоколаді...
—Навіщо? – здивовано попускається він. – Не думаю, що мажори його їдять...
—Ти хоч розумієш, що тебе відраховують? – майже по-гестапівськи кричать у мене над вухом.
—Сонце, мені все одно, мені все це набридло, одним «СВАБОДЄН» більше, одним менше – тепер це не грає жодної ролі...
—Які ще «свабодєн»? Ти що, хочеш сказати, що тобі все до дули?
—Саме так! – утомлено киваю я. – Мав я все в дулі.
Я сиджу посеред Мілиної кімнати на рипучому й хиткому табуреті. Це наче на допиті. Міла така накручена, що кожної миті може розвернутися й, наче справжня гестапівка, заїхати мені в писок кирзовим чоботом. Радує тільки те, що на її ніжках зараз рожеві пухнасті шльопки, без жодних ведмедиків, до речі...
Гірше Міла не збирається мене бити, нона робить нигляд, що мене та гал і не існує. Я теж роблю нигляд, що мене не існує, роблю настільки правдоподібно, наскільки це можна робити, коли ти все-таки існуєш... Вона ходить, перекладає з одного столика на інший якісь книжки, сідає на ліжко, намагаючись читати конспект, затягує перед дзеркалом волосся у два хвостики, пише комусь із мобільного есемески. Можливо, так і пише: у мене в кімнаті нікого немає, я сама... А я сиджу, роблю вигляд, що мене нема, й мовчки за нею спостерігаю.
Сьогодні вона в салатовому топіку й таких самих салатових трусиках із пришелепуватою жабкою на попці – вигляд у жабки такий, наче її переїхало самоскидом, але вона все одно продовжує посміхатися. Бракує тільки напису пєуєг §іує ир. Мене продовжує кумарити, й мені чомусь здається, що весь цей світ пропах дохлою рибою й розчавленими жабами... Я відставляю стільця і падаю на ліжко Мілиної сусідки, що кілька хвилин тому звалила складати залік. Міла гнівно на мене зиркає, але й далі метушиться кімнатою... А жабка весь час стриба в мене перед очима.
У житті мені не щастило з жабами, власне, як і з жінками. Але якщо останні постійно мене оточували, то жаб я бачив дуже рідко, адже виріс у спальному районі Харкова. Так от. У дитинстві я зустрічав жаб у двох місцях. За нашою багатоповерхівкою, де я жив із батьками, а потім просто з батьком, коли матінка звалила за кордон. Словом, там був велетенський міст, а під ним –
болото, н яке з сусідніх гаражів викидали скелети роздовбаних автомобілів, зношені акумулятори й виливали масло, від чого вода, якщо її можна було так назвати, вкривалася райдужною плівкою. Ми ходили на це болото дуже рідко, та й то на таку небезпечну мандрівку зі мною наважувався тільки один мій приятель на прізвисько 1л, дуже химерний тип. Не знаю, як склалося його життя зараз, але тоді, в дитинстві, я вважав, що з нього має вийти непоганий живодер. На відміну від мене, він не боявся брати жаб у руки, він міг тримати їх у себе перед носом і довго їм щось втирати. Що саме він їм втирав, я пригадую лише частково, пам'ятаю тільки, що це було щось на зразок гри в спійманого шпигуна. Сам Іл набував поважного вигляду й питав у жаби приблизно таке: скільки у вас танків? Колися, сука фашистська... «Які на хєр танки в мирний час?» – думав я. Жаба, мабуть, думала те саме, але не могла озвучити своїх думок, тому Іл питав у неї ще щось у тому ж дусі. Урешті-решт, десь після десятого питання починалося найцікавіше – Іл переходив до катувань, встромляв їй у дулу соломинку й надував так, що та ледь не розходилась по швах, а потім кидав у воду й казав: пливи до своїх і скажи, що так буде з кожною. Жаба пливла геть, але не могла пірнути. Тоді мені чомусь здавалося, що вони дуже схожі на планети, які зійшли з орбіти й не знають, куди їм подітися. Нам з Ілом було страх як цікаво, що з ними насамкінець відбувається. Але з ними так нічого й не відбувалося, а потім починало сутеніти й ми хутко звалювали додому, бо про це болото люди розповідали різні страшні речі.
Друге місце, де я мав справу і жабами – було містечко, де батько дуже часто кидав мене на все літо. Неподалік будинку моєї бабці була річка. Під час перебудови її разів тридцять перекопували бухі мужики на екскаваторах, намагаючись змінити течію то в один, то в інший бік, але в одну прекрасну мить річка взагалі обламалася кудись текти й зупинилась, заросла очеретом і почала смердіти... Через неї було перекинуто іржавий металевий місток, під яким на камінні вигрівалися жаби... Такі, як на поп-ці в Міли...
Хочу сказати, що в шафі моєї бабці була сама військова література. Тому одного разу, обпитавшись, я почав уявляти себе бомбардувальником, знайшов у дворі цеглину й, імітуючи рев двигуна, поліз на місток, вибрав найбільшу жабу й скинув на неї бомбу. Цеглина зі свистом полетіла вниз. Я майже впевнений, що жаба померла, навіть нічого не встигнувши подумати. Так, мабуть, легше помирати, коли нічого не встигаєш подумати... Хоча... що вона могла подумати? Що її накрило уламком метеорита? Пригадую, її кишки чвиркнули в різні боки, а я перехилився через перила й хвилин п'ять блював у воду смаженою картоплею й молоком, якими мене годували на сніданок. Після цього я заповажав льотчиків-бомбар-дувальників. «Цікаво, – думав я, – піднімаючись у небеса й скидаючи бомби на сонні міста, вони теж ригають?»
Я лежав, поринувши в спогади й думки, а Мі-ла весь цей час не могла знайти собі місця.
— З'їж зефіру, попустить, нарешті сказав я їй.
— Не говори зі мною так, я тебе ненавиджу... До того ж мені не можна солодкого. Хіба я не казала, що маю йти до стоматолога?
— Але ж я виразно чув: з кілограмом зефіру в шоколаді...
Міла наморщує носика й, певно, намагається пригадати бодай щось із тієї маячні, яку мені довелося вислухати вчора по телефону. Потім вона знизує плечима, нарешті всідається за свій стіл і починає рвати на дрібні шматочки якийсь папірець.
Коли папірець було пошматовано так дрібно, що ще дрібніше – вже просто нікуди, Міла обвела схвильованим і трохи дивним поглядом усю кімнату й раптом зупинилася на мені. Складалось таке враження, що як би добре я не прикидався, мовляв, мене не існує, вона мене все-таки помітила, вирахувала, спалила... Тоді Міла звелася з-за стола, навіщось зняла свій топік і залишилася в самих тільки трусиках із пришелепуватою жабкою. її потрясні груденята ходили вгору-вниз від дихання й, наче маятники, почали мене гіпнотизувати... Мілин погляд знову пробіг кімнатою і вкотре зупинився на мені. «Ну ось, – подумав я, – вершина жіночого маразму... Зараз вона почне шматувати свій топік... А коли розбереться з топіком – трусики з жабкою, а потім, певно, добереться й до мене». Проте до мене Міла добралася значно швидше. Круто вихиляючи стегнами, вона підійшла до ліжка, на якому я валявся, й важким повільним шепотом спитала:
Слухай, хочеш мене?