Ікарус повернувся із заклопотаним блідим фейсом – я навіть не став нічого питати. Було й так зрозуміло, що ми, як справжні лузери, вляпалися в іще одну конкретну халепу, до того ж – добровільно. Схоже було на те, що ма-жори вигадали таке... Ну просто таке... Таке...
– Маєш якісь гроші? – спитав Ікарус, не відходячи від каси.
Я покопирсався в кишені й витяг останні зім'яті банкноти – щось близько п'ятнадцяти гривень.
—На, – сказав я з докором, – але щоб віддати мажорам, тут все одно не вистачить...
—А ми ще нічого не віддаєм, – поплескав він мене по плечу, – нам треба в секонд...
—Куди-куди? – охрінів я.
—У секонд, треба трохи прибарахлитися...
—Чувак, схаменись, це останні бабки, на який біс нам секонд?
—Спокійно, – показав він долоні обох рук, – і не став мені ідіотських питань! Я ж не питав, для чого тобі цілий кілограм зефіру в шоколаді?..
Ми повертаємо за гуртожиток і знову рулимо в напрямку харчового ринку, побіч якого притулився майданчик із секондом. Ікарус нервово мне купюри в кулані, я спльовую кров і думаю про те, що ми в капітальній дулі... Відчуття капітальності підкріплює ще й те, що вчора вночі я пообіцяв витягти з лікарні Анжелік, хоч і досі не уявляв, яким чином це зроблю.
Так ми доходимо до першої розкладачки, заваленої мотлохом, від якого тхне нафталіном і дохлими щурами. За нею стоїть вусатий бевзь років під п'ятдесят. Схоже на те, що він сам носить ці шмотки.
—Юначе, – заводиться він, побачивши в руках Ікаруса бабло, – можу запропонувати вам обалдєнні гавайські шорти, майже нові, прямо з Гаваїв, гіт сезону... – Він починає порпатися в лахмітті й за мить дістає звідти шорти незрозумілого кольору з віндсерфером на очку. Приблизно такі самі шорти висять сумним мішком і на ньому.
—Ні, мені потрібен плащ, дуже довгий плащ... – уриває його Ікарус, оскільки бевзь, здається, хотів був прочитати цілу лекцію про всі переваги його гавайських шортів.
—Та для чого вам плащ? – ніяк не може зрозуміти продавець секонду. – Адже це справжні гавайські шорти, до того ж літо...
—Тобто плаща у вас нема? – перепитує Ікарус і вже збирається йти.
—Гаразд, – враз втухає вусань, – я бачу, ви нормальні хлопці, тому спробую щось вигадати.
Скорше за все, про нашу «нормальність» йому говорять тільки бабки в руці Ікаруса. Вусань дістає з кишені своїх гавайських гітових шортів величезну допотопну трубу, розміром з праску, й набирає номер...
– Маня, – каже він, – підійди сюди...
За мару хііилим до розкладачки підбігає, тітка н таких самих гаванських шортах...
—Маня, хлопцям треба плащ...
—Та на який їм плащ, у нас же обалдєнні гаванські шорти, прямо з Гаваїв, гіт сезону... – починає вона, але бевзь її урвав:
—Маня, вони хочуть плащ...
—Гаразд, – зиркає Маня на бабки в руці Іка-руса, – я бачу, ви нормальні хлопці, тому спробую допомогти.
Вона випаровується й з'являється хвилин за десять, несучи під рукою бежевий плащ, місцями заляпаний блакитною фарбою.
– Кажуть, з Румунії, – пояснює Маня, так,наче це виправдовує те, що плащ заляпано фарбою, – узагалі він коштує двадцять п'ять, але через фарбу віддам за п'ятнадцять.
Ікарус мовчки віддає наші останні бабки. Плащ, наче речдок в американському бойовику, запаковують у прозорий поліетиленовий кульок, і він стає нашою власністю. Ми відходимо метрів на двісті від ринку, повертаємо в один із двориків, Ікарус обирає стежку, на якій найбільше пилюки, потім несподівано витрушує плащ із кулька й починає втоптувати його в землю. Я навіть не знаю, що про це думати. Єдине, що приходить у голову, так це те, що в Ікаруса істерика, справжня чоловіча істерика. Але для чого було витрачати останні гроші? Хіба важко було натягнути когось в общазі або в крайньому разі дати комусь по балді? Я волію нічого не питати... Кожен рятується від себе по-своєму...
Уперше менти замели мене через те, що я зайшов до книгарні... Згоден, звучить якось по-дурному і, зрештою, зовсім не означає, що читати в моїй країні небезпечно... Сталося це так: я був на першому курсі й тинявся з майже порожніми кишенями по місту, принаймні на книжки я витрачатися й гадки не мав. Тоді саме почали відкривати книгарні, в яких можна було подовгу стояти біля поличок і робити вигляд, що ти вибираєш якусь книгу, а насправді читати їх. Так от, у одній такій книгарні біля «дитячого світу» я почав читати томик Канта. Зайшовши перегодом до такої ж книгарні, але вже на Сумській, я надибав у ній такий самий томик і продовжив читати Канта. Власне, так я й читав Канта вже кілька тижнів, кочуючи з однієї книгарні до іншої. До слова, Канта я читав маленькими дозами й не через те, що мені було цікаво, а через певне почуття провини... А почуття провини перед Кантом я мав іще зі школи. Усе почалося з такої банальної й дуже далекої від класичної німецької філософії речі, як прибирання шкільної території. Моя третя школа була розташована прямісінько посеред студмістечка, а моя тодішня класуха була зовсім зеленою, тому нашому класу завжди діставалась алея під вікнами політехівської общаги. Тож коли інші класи підмітали асфальт, збирали в садку листя (це було восени) або чистили сніг узимку, то ми цілий рік знімали зі шкільного паркану гандони, вигрібали купи пивних бляшанок і ще більші купи пляшок з-під водяри. Часом нам траплялися порнографічні карти, а одного чудового весняного дня ми вигребли з-під недоталої купи снігу цілий томик Канта. Але оскільки тоді ми ще не знали, хто такий Кант, то вирішили розпалити із нього багаття. Я 6 узагалі не торканої цієї книги, ще здалеку мені вдалося, що на обкладинці написано КАНАТ, тому підліткова цікавість перемогла. Не знаю чому, але в мою пам'ять врізалося те, що Кант був мокрий і хєрово горів. Ми були дурними підлітками й, пригадую, так заходилися його палити, що для нас це стало питанням честі. Вірите, коли ми витратили на нього дві коробки сірників, кожен із нас так зненавидів Канта, неначе він особисто перейшов кожному з нас дорогу, наче він сказав усім нам: чуваки, ви речі в собі!!! – а ми подумали, що він послав нас на... Зрештою, прийшла наша класуха, підозрюю, вона теж не знала, хто такий Кант, але все одно прописала нам по повній програмі. Одним словом, Канта я читав здебільшого через своє шкільне дежавю... Так от, того вечора мені знову приспічило почитати Канта. На черзі була книгарня на Сумській, бо в книгарні біля «дитячого світу» я був на початку тижня. Я потинявся між полицями, погортав кілька книжок, узяв Канта, знайшов потрібну сторінку й втикав над ним десь із півгодини. Коли ж я збирався піти, то несподівано помітив біля самісінького входу два величезні акваріуми. Під час моїх попередніх візитів їх тут не було. А я вже, здається, казав, що в мене з дитинства була слабкість до акваріумів і риб. Я не втримався й присів перед його товстим склом, а потім почав дивитися в очі великій коричневій рибині. Вона якийсь час теж дивилася мені в очі, їй було незручно, самі розумієте, через розташування власних очей, тому вона повернулася до мене боком і трохи мружилася. Та найцікавіше почалося
за мить. Риба раптом розвернулася й попливла прямо па мене, потім відкрила свою досить велику пащеку, гак, наче збиралася пробити скло й відкусити мою зухвалу голову, просто заздрячи тому, що в мене зручніше розташовані очі... але цього не сталося, й вона, наче присоска, присмокталася до скла. Заплющивши свої баньки, рибина завтикала й поринула, мабуть, у свою риб'ячу нірвану. Вона висіла так п'ять, десять хвилин, аж доки мене не почав напружувати сек'юриті. Я спробував йому пояснити, що просто дивлюся на рибу, що я не збираюся її красти, але йому це все одно не сподобалось. Тоді я підійшов до найближчої полиці й купив першу-ліпшу найдешевшу брошуру, здається, це був збірник якихось східних рецептів приготування риби. Побачивши в моїх руках таку літера-турку, сек'юриті запанікував ще дужче й поспішив виставити мене за двері. Я йшов Сумською й намагався зрозуміти, про що та риба думала й навіщо вона ось так присмокталася до холодного товстого скла. Ця думка не давала мені спокою цілісінький день. Мій настрій погіршився ще й через те, що тепер я не міг так вправно читати Канта... бо в книгарню на Сумській мене тепер навряд чи пускатимуть... Залити горе я вирішив у найближчому барі, там я спустив решту бабок і трохи не розрахував із випивкою. Одним словом, додому довелося повертатися геть угашеному та ще й на метро.
Я стояв перед дверима з написом «Не притулятися» й дивився в темряву, аж раптом помітив там своє обличчя. «Фішка, – подумав я, – адже риба, та риба з книгарні, вона так само бачила за склом мою пику, так само, як її зараз бачу я».
Не вагаючись жодної секунди, я присмоктався до напису «Не притулятися», заплющив очі й завтикав. Коли ми приїхали на станцію й двері почали відчинятися, я ледь не вибив собі зуби й не зламав носа, але варто було електричці рушити далі, як я знову присмоктувався до напису «Не притулятися». У нічній електричці було не так багато людей. Розплющивши одне око, я бачив, що вони збилися в іншому кінці вагона. Так я доїхав до кінцевої, де мене й загребли фараони. Пригадую, вони затягли мене до своєї каптьорки, примусили вивернути кишені, а потім зняти шкарпетки... Кишені я вивернув, але шкарпетки знімати навідріз відмовився, ще й бовкнув щось на зразок, що в мене шкарпетки без кишень. Тоді мені дали по нирках – аргумент, у принципі, доволі переконливий, і шкарпетки довелося зняти. Коли фараони переконалися, що ті справді без кишень, мені дозволили зателефонувати. Я не придумав нічого ліпшого, як зателефонувати батькові, і вже за кілька годин, трохи поторгувавшись, наче за раба, старий викупив мене за сто гривень, а на вулиці відвалив гарного підсрачника – із баблом у нього теж було сутужно. Все одно, я був такий радий звідти звалити, що навіть забув шкарпетки у фараонів. Важко сказати, яка доля їх спіткала...
Сьогодні мені теж належало спілкуватися з фараонами, проте, на відміну від усіх попередніх разів, я мав прийти до них добровільно й вигадати якусь історію, бажано правдоподібну, скажімо, про те, що мене пограбували абощо... Треба було
дуже й дуже постаратися, самі розумієте, бо якщо вони щось запідозрять, у них тоді одне на умі – вивертай кишені, знімай шкарпетки... Та чого не зробиш для нашої спільної з Ікарусом справи... Словом, усе слід було влаштувати так, щоб вони принаймні кільканадцять хвилин не висовувалися зі свого акваріума. Акваріумом у нас називають металеву буду з тонованим склом, що стоїть на центральному майдані міста між платною вбиральнею й пам'ятником вождю пролетаріату.
Підійшовши до акваріума впритул, я з полегшенням зрозумів, що на його дверях висить великий навісний замок. Цидулки «буду за 5 хвилин» я теж не знайшов. Загалом, сама буда виглядала так, наче її господарі поїхали у відпустку або ж їх хтось зачинив іззовні... Можливо, це сталося кілька років тому і тепер там, усередині, – запилюжені кістяки в ментівських кашкетах, що їх, коли пощастить, знайдуть за півстоліття й поховають з усіма ментівськими почестями або віддадуть у музей природи, який був за пару кварталів звідси.
Я перейшов через майдан й усівся під вождем. Було спекотно, а важке повітря, немов восьминіг, запускало мені в легені свої розпечені слизькі мацаки. Від цього ставало сумно й ніяково.
Помаранчеві безрукавки перекладали бруківку ліворуч від Леніна. Вони виколупували кожен камінь і клали його поруч із попереднім, аби не порушити послідовності, наче в гігантському, найбільшому в усій галактиці, пазлі. Запах поту змішувався із запахом перегару й горланням транзистора, що стояв на табуретці й надривно випльовував зі свого динаміка якусь баладу про дальнобійника, в котрого підібрали фуру, попередньо настрілявши йому по бадді. І от, власне, лежачи п кюветі, під погожим небом, гой міркував про те, якою страшною буде помста. Лєнін саме показував рукою на помаранчеві безрукавки з їхнім транзистором, мовляв, нічо чуваки, вдасть совєтам, фури дальнобійникам, а вам бруківку, от і пензлюймо у світле майбутнє. Та на нього ніхто не звертав уваги.
Я дивився на все це збоку й мені здавалося, що майдан – то гігантська рибина, що лягла на бік, даючи людям і автам рухатися по своїй втомленій лусці, а помаранчеві безрукавки кожен рік приходили, аби перетрусити її, почистити й повиганяти різних паразитів, що чіплялися до неї під час кожного дальнього плавання. Рибі це подобалося, можливо, її навіть перло від транзистора. Вона вже давно дрейфувала на боці, не рухаючи плавцями, й одне її око, кругле й чорне, наче смородина, дивилося у високе небо, а інше, що завше перебувало під водою, кудись у холодну глибочінь. А всім, хто сидів на ній, на цій сумній, розумній рибині, залишалося тільки сподіватись, що одного чудового дня їй не заманеться поміняти боки, перекинувши всіх, разом із автами, Лєніном і транзистором у чорну глибоку воду.
І ось до помаранчевих безрукавок наближається волоцюга в затоптаному довгому плащі, сям-там заляпаному блакитною фарбою. Він міцно тримає в руці шмендель сухого батона, сідає навпочіпки навпроти табурета з транзистором
і похитує головою в такт блатним мотивам. Помаранчевим безрукавкам, схоже, не подобається, що хтось, окрім них, слухає їхній транзистор, тому волоцюгу швиденько намагаються прогнати – спочатку словами, а коли це не діє, показавши ломаку, якою вони підважують каміння. Волоцюга з розумінням махає на них батоном, мовляв, непогана ломака, хлопці, я за вас радий, і чимчикує на середину майдану, де знов сідає навпочіпки й починає кришити батон. Так само, як і до Леніна, до цього волоцюги нікому нема діла, окрім, звісно, мене. Невдовзі з неба, наче осіннє листя, повільними плавними колами спускаються голуби й оточують свого годувальника. Волоцюзі добре з ними, у голубів нема ломаки, вони дозволяють слухати своє вуркотіння, вони його люблять, тому він аж пританцьовує від задоволення. Збоку це виглядає немов магічний танок шамана.
Утім, за волоцюгою спостерігаю не тільки я. Зі старого входу до готелю «Харків» за ним уважно стежать мажори... Вони нервово сьорбають нове «офіцерське» пиво, перезираються, знизують плечима й знову уважно стежать за постаттю, оповитою голубами. Волоцюгу-шамана кидає в екстазі ще хвилин із десять, а потім у нього закінчується батон, після чого він мирно зводиться на рівні й, намагаючись не розлякати голубів, суне вбік палацу піонерів. От дивно якось, самих піонерів уже нема, а палац – лишився... Щойно волоцюга зникає за рогом палацу, мажори зриваються зі входу готелю «Харків», стрімголов мчать до голубів і навіщось починають розганяти їх ногами – так, немов шаман за їхньою допомогою
наворожим щось погане. Неначе на підтвердження цього, наступної миті вони хапаються за голови, а голуби наполохано злітають у небо.
Волоцюга тим часом обходить палац піонерів з тилу, дістається до кількох сміттєбаків, знімає з себе плащ і викидає його в сміття, немов кі-лер-одинак, що успішно виконав своє завдання.
– Старий, я вобще не панімаю, як ти це здє-лав... – походжав перед нами розчарований,спантеличений і водночас збентежено-збудже-ний Калідор.
Ми з Ікарусом сиділи на мажорському більярдному столі, подалі від плям, – Ікарус знизував плечима, мовляв, якось же зробив, а я з байдужим виглядом мотиляв ногами, поглядаючи на плакат із якимось чорним качком, що так напинав свій трицепс, аж його очі ось-ось могли повилазити з орбіт – при цьому він шкірився в посмішці.
– Це ж уму, бля, непостіжимо, це як же,бля, можна було насрати посеред найбільшоїв Європі площаді? – обурювався Калідор так,немов це не він зі своїми відбитими кєнтамивсе це вигадав.
До топографічних цінностей нашого міста Ка-лідору, скорше за все, не було жодного діла. Зараз він переймався тим, що Ікарус із самого початку підняв ставку аж до 400 баксів, я, до слова, дізнався про це тільки зараз, коли Калідор почав виправдовуватись, мовляв, у них нема такої суми на кишені. Такого попадалова в мажорів ще жодного разу не було. Ми добре це розуміли, тому
воліли мовчки чекати, доки одна з Калідорових шісток не повернеться від найближчою банкома-та. Я, правду кажучи, ще й досі не вірив, що нам віддадуть бабки, тому нервувався й мотиляв ногами ще дужче.
– Ну чьо ти машеш? Чьо ти тут машеш? –визвірився Калідор. – Взлєтєть кудась хочеш?
Я знизав плечима й перестав мотиляти. Так минуло ще хвилин із сім, аж доки не повернувся захеканий і блідий Фєдя Зуб.
—Банкомат, – сказав він ледь чутно, винувато зиркаючи на Калідора, – це все, бля, банкомат.