—Він дав тіки двісті, більше не схотів давать, – пожалівся Фєдя Зуб на банкомат, наче на живу істоту, що перевершувала його за всіми показниками: за силою, за авторитетом, за розумом.
—Ой бля... – зітхнув у розпачі Калідор і ляснув себе товстопальцевою долонею по лобі так, немов хотів убити невидимого комара.
Він сунув двісті баксів Ікарусу, а потім дістав із барсетки, що висіла в нього на поясі, пачку наших бабок і почав відраховувати решту суми. Я дивився на його пласку, наче в пекінеса пику, й мені здавалося, що в нього ось-ось потече слина. Відрахувавши, він кинув купу двадцяток на стіл – ті розсипалися зеленим віялом, потім нахилився й витягнув з-під столу ящик горілки. Ікарус узяв два снаряди, Калідор гмукнув, мовляв, не хочеш більше – як хочеш, і нарешті спитав:
– Ну шо, па дєвочкам?
Під «дєвочками» він мав на увазі старих затасканих блядей з окружної.
Від «дсночск» ми підмовились.
– Ну й хуй і нами, імпотенти, – томлено підсумував Калідор, – валіть звідси, шоб я вас тут більш не бачив.
Нас не треба було довго вмовляти.
Подейкують, нібито незадовго до того, як ми з Ікарусом народилися, кожен там – де йому належало народитися, так от – подейкують, нібито цього шматка міста не було ще на жодній карті, хоч насправді він існував кількадесят років. Таким чином совкові стратеги намагалися сховати від уявного супротивника свої секретні об'єкти, немов мормонські жінки, котрі вдягали довжелезні сукні, через які можна було подумати, що в них узагалі нема ніг. Щось таке в цьому було: ти працюєш, кожен вечір повертаєшся до своєї дружини, хоча того місця, де ти працюєш ніби як нема; нема, в принципі, і того будинку, де ти мешкаєш, і самого тебе нема. І от, сидячи в глибокому кріслі перед телевізором і тримаючи на колінах свою дружину, ти розумієш, що її якби теж нема, що все життя – це коли ти є і тебе водночас нема. Усе це залишило помітний відбиток на цій частині міста: тут усе раптово зникало, а потім з'являлося, потім знову зникало – і ти вже не знав, з'явиться воно чи ні. Такий собі довбаний, штучно створений, бермудський трикутник, потрапляючи до якого, ти починаєш в усьому сумніватися й не довіряти тим речам, які на твоїй території не викликали в тебе жодних сумнівів... Одним словом, ми приїхали на П'ятихатки.
Я залишився на роздовбаному стадіоні, де конали м'яча якісь колгоспні команди, а Ікарус, поклавшись на... невідомо що, подався шукати вон-мобільЯцика, певно, благаючи небеса проте, аби він не спинився десь у лісі, який прилягав одним боком до цієї частини міста, не спинився там – і не зник.
Трава на стадіоні була жовта й витолочена так, немовби ще кілька днів тому тут росла пшениця, яку сьогодні зранку скосили великим червоним комбайном НИВА. Трибуни були тільки з одного боку й мали зовсім нехитру конструкцію – простіше кажучи, це були засрані птахами бетонні сходи. З протилежного боку від трибун тяглася сумна й сіра п'ятиповерхівка. За правими воротами лежала дорога, відразу ж за якою починалася лісосмуга, а за лівими – цвинтар.
Як і варто було чекати, футбол був галімий – насамперед мені не подобалась невизначеність. Невизначеність в усьому. Я не знав, що за команди грають, скільки вони грають і для чого... На металевому табло було написано: хозяєва – гості, але це, за великим рахунком, теж нічого не змінювало. У якій формі господарі, а в якій гості – я не розумів, а спитатися про це було ні в кого, бо, окрім запасних лав, за матчем спостерігало аж чотири людини, одною з яких був я. Три інші – визирали з балконів п'ятиповерхівки, що тягнулася паралельно зі стадіоном. Не питатися ж мені в самих гравців!
Хвилин за десять, коли я почав був засинати під теплим вечірнім сонцем, до бровки газону, ледь не переїхавши кутовий прапорець, зигзагами
нирулик невеличкий автобус, звідки нисииала кума п'яних чуішків, що почали горланити «Чегп-птка-си!!!» їхнє скандуштни підлі гало спочатку в ліс, що починався відразу ж ча дорогою, а потім поверталося на стадіон зі спотвореним, французько-гаркавим звуком «грг». «Непогано було б влаштувати масовий сеанс логопедії, – думав я собі, – розсадити всіх цих даунів по трибунах і поставити перед ними логопеда, який би казав: треба говорити «ри», а не «ги»... давайте спробуємо...» Це принаймні було б куди цікавіше за футбол.
Правду кажучи, поява гаркавих фанів «чегкас» теж мало що дала, оскільки вони відразу ж почвалали кудись у зовсім протилежний бік від трибун, можливо, шукати логопеда, хоч, скорше за все, просто закуплятися бухлом. Не виключено, що після добрячої дози бухла, вони розслаблялися й вимовляли «ри» нормально. Так чи так, вони почвалали і, як зовсім неважко здогадатися, – зникли. Суддя дав свисток. Почалась перерва.
Я став грати у футбол, коли мені виповнилося шість років, і дуже скоро це переросло в серйозне захоплення. Мене виховував батько, я виріс у дев'ятиповерхівці на дев'ять під'їздів, у великому районі, де мешкало майже 200 тисяч люду. Там ледь не в кожному будинку була своя футбольна команда, й, коли я перейшов у дев'ятий клас, змінивши до цього кілька шкіл, у нас зорганізували перший чемпіонат району серед школярів. Наша команда нагинала всіх поспіль. Ми всі були друзями й зналися з пелюшок, тож на футбольному
молі розуміли одне одного беї слів. Просто якщо ми щось робили, то справді робили це: якщо ми грали у футбол, то ми справді в нього грали.
До речі, наша команда була чи не єдиною командою, яка в ті доволі цікаві часи грала у формі. Тоді на харківські барахолки саме почали завозити перші партії футбольних форм. Ми бігали у смугастих футболках юве – байдуже, що в чотирьох гравців на спинах був дев'ятий номер, а в решти – десятий. Ми мили в сусідніх гаражах машини, економили на сніданках, але купили собі форму й бутси. Власне, наших суперників попускало вже тоді, коли ми виходили на поле. Того року чемпіонат набрав непоганих обертів – часто довкола шкільних стадіонів, на яких ми грали, збиралися місцеві мужики, що недільними вечорами, а ми грали саме по неділях, забивали в козла на водяру. Часом їх збиралося чоловік по п'ятдесят, потім підвалювала місцева шпана, потім група підтримки гостей, тож довкола стадіону інколи ошивалося з півтори сотні чоловік. Наша група підтримки була чоловік на двадцять, а ще за нами постійно волочився Пітя – місцевий даун, що мешкав у підвалі. Не факт, що він тямив щось на футболі, але його просто перло сурмити в дудку, так, що в кожного в радіусі десяти метрів закладало вуха.
Як і слід було чекати, того року ми без напрягів вийшли до фіналу, але оскільки ми грали за кубковою системою, він мав складатися з двох матчів – домашнього й виїзного. Перший матч ми фали вдома й, не напружуючись, вкотили чува-кам з четвертого мікрорайону шість банок, тому
іш матч-відповідь їхали на роїслабопі, бо фанін, тільки і Пітсю, під якою перся унссь тролейбус.
Коли ми дісталися на поле, місцепі иже розминалися, за їхніми воротами сиділо чоловік шістдесят придурків, старих і шпани. Нас зустріли свистом. Ми перевдягнися, пробігли два тренувальні кола, попасувалися й те-се.
Матч почався, я тримав позицію правого глибокого форварда, й за мною весь час ганявся чу-вак у лижних черевиках – з такими пластикови-ми хріновинами на носку. Власне, через нього все й почалося. Хвилині на четвертій він вламав по ногах Спіді, нашого центрфорварда, пробив йому щиток, але ногу не пошкодив. Суддя, підар, дав штрафний, але не більше. Проте Спіді, що підійшов до м'яча, було досить навіть цього. Він, не задумуючись, вистрілив у праву дев'ятку, і ми повели. У середині тайму рахунок був уже 2:0, коли той тип у лижних черевиках вмандячив Спіді по іншому щитку, й цього разу наш форвард таки залишився на землі. До лижника відразу ж підбіг лівий хав – Вован Косий, людина досить прямолінійна (здається, я вже розповідав про те, як ми з ним на пару набули свого першого расистського досвіду), я б навіть сказав – занадто прямолінійна, і дав чувакові в лижних черевиках у табло. Лижні черевики промайнули в повітрі, немовби даючи старт... Спочатку ми пішли стінка на стінку, а потім на нас кинулись дауни, що сиділи за воротами, й добряче відпиздячили, хоч і ми не лишилися в боргу – все-таки ми всі були в бутсах. І Штю, що сурмив у свою вболівальницьку дудку, сурмив на весь мікрорайон про це футбольне
побоїще, його теж відпиздячили. Правда, навряд чи це вплинуло на його даунську психіку так, як вплинуло на нашу. Я взагалі сумніваюся, що на нього це взагалі бодай якось вплинуло. Сидячи в павільйоні дитячого садка, вже на своїй території, ми думали – якого хріна, бля? Ми просто любимо футбол, ми не бухаємо, як інші, тричі на тиждень тренуємось, ми просто кращі, ми просто кльово граємо – і за це нас пиздять? Після цього половина наших покинула спорт... Так починалася наша школа виживання...
Я ловлю себе на тому, що останні кілька днів дуже багато згадую. Спогади немовби самохіть спливають із глибин моєї свідомості, неначе бульбашки повітря з річковго дна, й намагаються заполонити всі мої думки, залишивши для реалій якомога менше місця. Я навіть починаю перейматися цим, бо тоді, коли в мене був ящик, я бачив не один фільм, де перед очима героя миттю пролітало все його нехитре життя... Відбувалось це, як правило, перед смертю, а я, якщо чесно, поки що не мав таких планів... Навіть навпаки. Проте спогади лізли й лізли в мою голову, і я нічого не міг з цим удіяти. Здавалося, вони просочувалися в мою кров разом із киснем, який я вдихав... Телик ми зі старим продали... Бачите, знову спогади...
Десь у середині другого тайму матчу па П'ятихатках стало нарешті цікавіше. Убік лівих воріт було призначено штрафний. Підбігаючи до м'яча, форвард шкопиртнув, вирвав
бутсою великий шмат газону, а потім усе ж таки запузирив шкіряну кулю метрі» за 8 над воротами. М'яч вилетів за межі стадіону повільно й ліниво, немов жирна качка, – якби це була летюча зірка, я встиг би загадати добру дюжину бажань, – і спокійно зник собі в нетрях кладовища. Далі події розгорталися взагалі неперед-бачувано: на стадіоні виявилось тільки два м'ячі. Отой другий м'яч голкіперу викинули з лави запасних. Він стис м'яча руками, наче перевіряв кавун на стиглість, і раптом незадоволено похитав головою, мовляв, що за фуфло ви мені підсунули, та самі, бля, грайте таким м'ячем... До нього підбіг арбітр, забрав м'яч і собі стис його руками, після чого теж лишився з незадо-воленою міною. Наступну хвилину між арбітром і голкіпером розгорілася суперечка, певно, чуваки ніяк не могли вирішити, кому з них доведеться бігти на кладовище. Урешті-решт, бігти довелося голкіперу. Він перестрибнув через низенький парканчик і заметушився в лабіринті надгробків.
– Лівіше-лівіше, – крикнув чолов'яга з балкона п'ятиповерхівки, – за Софочкою Залєською, яку блискавкою шибонуло.
Голкіперу це, судячи з усього, мало про що говорило – він ходив у траві, то дивлячись собі під ноги, немовби боявся розчавити своїми шипова-ними бутсами чийсь череп, то читаючи написи на надгробках. У всякому разі, до футболу він втратив будь-який інтерес. За хвилину з лави запасних зірвався якийсь чувак у кепці, певно, тренер, і, розмахуючи руками, закричав: «Та йоб же ж вашу мать, та памагіте ж капітану...» Команда в червоно-синій формі неохоче, так, наче їм належало пройтися по мінному полю, потягнулася за ліві ворота й, немов десант воскреслих небіжчиків, розчинилася між надгробками, зринаючи між деревами й високою літньою травою жовтими номерами на своїх спинах...
Чим закінчився цей крейзонутий матч, я так і не дізнався. За секунду на стадіон повернулися гаркаві фанати «чегкас» – як і слід було чекати, з купою бухла, – але відразу ж примовкли, певно, побачивши, як їхня команда нишпорить по кладовищу. Хтозна, що вони подумали, але кричати своє «чегкаси» відразу ж перестали. А ще за мить на дорозі з'явився зелений фургон із логотипом якоїсь німецької хімчистки на борту. Він кілька разів захрипло посигналив, а потім із нього випали Ікарус і Яцик, який тримав на руках свого медитативного французького бульдога Сигнала.
Яцик був у сірих полотняних штанях, такій самій вільній безрукавці й шльопках, що трималися на нозі завдяки кільком шнурівкам. Він погладшав кілограмів на десять. «І це без м'яса!» – подумалось мені. На Сигналові замість нашийника висіли якісь буси. Схоже, Яцик повісив їх на цуцика зовсім недавно, бо той весь час незадоволено крутив головою й намагався встромити передню лапу в проміжок між бусами й своєю зморшкуватою шиєю. Якщо ж говорити про те, чи погладшав Сигнал без м'яса, то тут я нічого не міг сказати, оскільки бачив це маленьке чудовисько вперше.
– Чувак, скільки років... – широко посміхнувся Яцик і простягнув мені цільну руку. Тим часом Сигнал, продовжуючи висіти на іншій Яциковій руці, трохи заспокоївся й відригнув, пустивши на землю цівку слини.
Яцик незадоволено похитав головою, вийняв із задньої кишені серветку й витер Сигналові його слиняве французьке хавало. Сигнал з огидою скривився.
– Заходь, почувайся, як удома. Коротше, сідай, де захочеш... А я поки віднесу Сигнала злити, і відразу ж поїдемо...
Куди ми відразу ж маємо їхати, я не встиг поцікавитись, бо Яцик із Сигналом попрямував до лісосмуги. Ікарус залишився курити назовні, а я одним кроком подолав дві сходинки й опинився всередині Яцикового вонмобіля. Тут було на диво просторо. Спочатку мені навіть здалося, що всередині значно більше місця, аніж у себе може вмістити такий вонмобіль. Праворуч від мене було водійське місце, в один ряд із яким, лишаючи невеличкий прохід, містилося два пасажирських сидіння. Ліворуч, під протилежною глухою стіною, у самому кінці вонмобіля було двох'ярусне ліжко – такі, якщо вірити фільмам, бувають на підводних човнах. Під ближньою стіною стояла стара обшарпана канапа, над якою було зашторе-не вікно, навпроти канапи – шафка й столик, а на ньому радіоприймач на зразок того, що його Ікарус намагався послухати в помаранчевих безрукавок. Посередині лишався прохід, завширшки з метр, а в стелі зяяв доволі великий люк із зеленого скла. Усе було по-кришнаїтському аскетично.
Коли я впав па одне і передніх сидінь, Яцик саме відчинив водійські дверцята й закинув на водійське крісло Сигнала. Потім він заліз до машини сам, Сигнала переклав ближче до мене, а той продовжував сумирно лежати, швидко й уривчасто втягуючи повітря своїм плескатим писком. Собайло було ліниве. Я посмикав його за вухо, він якось презирливо на мене глянув, проте не більше. Я посмикав його вдруге, тоді Сигнал, кумедно, наче мініатюрна порода тюленів, перебираючи передніми лаписьками, відповз трохи вбік і перетягнув за собою все своє тіло.
—Він у тебе що, забув, як ходити? – жартома спитав я в Яцика.
—Ні, – відказав той невесело, – в нього задні лапи паралізовані, – і повернув ключ.
Я чогось дуже знітився, а Яцик тим часом завів вонмобіль, зробив велике коло й виїхав на роздовбану дорогу. Краєм ока я помітив, як фани «чегкас» сумно й мовчки розсідалися по засраних птахами бетонних трибунах.
Умостившись на передньому сидінні Яцикового фургона, що нагадував окрему планету, чию траєкторію ти міг задавати сам, натискаючи педалі газу, гальма й повертаючи баранку, я чомусь уперше за останні кілька років відчув реальний екзистенційний страх. Його реальність підкріплювалась ще й фізичними відчуттями... Були якийсь холод у шлунку й слабкість у ногах, певно, через те, що я мало не спав, до того ж іще й Міла зі своїм «хочеш»...
Наша зелена планета, на борту якої був логотип спонсора, тобто хімчистки, мчала вперед, гордо й упевнено несучи до призахідного сонця все своє крейзонуте населення: кришнаїта Яци-ка, Ікаруса, паралізованого французького бульдога Сигнала й мене, скутого непритаманним мені страхом... І якщо тверезо мислити, все населення нашої планети було приречене на вимирання... Бодай уже тому, що серед нас не було жодної жінки... Тоді я попрохав у Ікаруса один снаряд горілки, з тих, що ми дістали в мажорів, і великими ковтками почав пити. Яцик кілька разів глянув на мене з презирством, а я лише розвів руками, мовляв, чувак, старенький, мені зараз інакше не можна, тут одне з двох: або п'єш, або в тебе починається капітальний зсув по фазі... Якогось третього варіанта просто не існувало, принаймні кришнаїтом я себе точно не уявляв...
Ми їхали невідомо куди, питатися про мету нашої подорожі чомусь не було жодного бажання. І чим більше я пив, тим сильнішим ставало відчуття, що, куди б ми не приїхали, на нас чекатиме сама лиш порожнеча, така порожня, що в ній не буде ані повітря, ані неба, ані тим паче повітря, змішаного з небом. Та найгіршим здавалося те, що з цієї ситуації я не бачив жодного інакшого виходу, як їхати, просто їхати й не зупинятись... Бо кожна зупинка могла мати дуже хєрові, може, навіть катастрофічні для нас усіх (принаймні для мене особисто) наслідки... Спинитися в цій лісосмузі, пройтися травою й зрозуміти, що дерева – то насправді не дерева, а довбані фанерні декорації,
які здаються деревами, коли ти пролітаєш повз них на швидкості за сотню... А якщо підійти до них й ударити ногою, вони впадуть назад, у порожнечу, і за ними вже нічого не буде... І коли ти це збагнеш, роздуплишся, вкуриш, якщо тебе все-таки втаємничать у всі ці фішки і ти нарешті знатимеш, що десь є дерева, за якими вже нічого нема, ти просто волітимеш біля них не спинятися, ти топтатимеш педаль газу й дивитимешся тільки вперед, ти все своє життя тікатимеш від цього...
– Це добрий ліс, – сказав навіщось Яцик ,немовби читав мої стрьомні думки.
Якщо існують «добрі» ліси, то, за логікою, на противагу їм, мають існувати ще й «злі», – розмірковував я. Проте мені страх як хотілося вірити Яцикові: якщо він так говорить, значить ліс справді добрий, значить він це знає, значить він переконався в цьому...
– А ти впевнений, – спитав я, – що в ньому нема порожнечі?
Яцик якось із недовірою зиркнув на мене, схоже, він не чекав почути чогось подібного від чува-ка, який п'є горілку прямо з пляшки.
—Ніякої порожнечі, – заперечив Яцик, – там піонерські табори, багато піонерських таборів...
—Значить, порожнеча за ними...
—Ні, не сказав би...