—Що в головах?
—Порожнеча.
—У чиїх?
—Тих, хто там живе... Як же ти не розумієш? Мас ж кома десь бути...
—Ні, – сказав пін, посміхаючись, – у тих головах – одне лайно, у кого менше, у кого більше... А лайно й порожнеча – речі абсолютно різні. Гадаю, ти ж не станеш заперечувати...
Кришнаїтська логіка потроху починала мені подобатись.
—До речі, а що таке, по-твоєму, порожнеча? – спитав він.
—Ну, – знизав я плечима й іще раз сьорбнув горілки, – порожнеча, це коли порожньо...
—Напрочуд точне визначення, – здивовано відзначив він, – не чекав від тебе таке почути, думав, що ти почнеш розсусолювати...
—Що розсусолювати?
—Порожнечу...
«От мудак крейзонутий, – подумав я про себе, – не чекав такого від мене почути... За кого він себе вважає? Теж мені, Біл Даун знайшовся...»
– Загалом, – сказав він, – поняття порожнечі для мене відносне, бо... як би це тобі пояснити... бо Кришна всеосяжний і, варто тільки захотіти, він заповнить увесь твій вакуум...
Я ніяк не відреагував на цей маразм, тому Яцик, немов на підтвердження всеосяжності Кришни, дістав із бардачка касету й сунув її в магнітолу. Полинула медитативна кришнаїтська музика. Вона виходила з динаміків якимись несподіваними ривками, так, наче її хтось прокручував на м'ясорубці.
І тут мене вкотре накрило: я чогось уявив одну зі своїх шкільних музичок, що крутила своїми дистрофічними руками м'ясорубку, наче шарманку, а звідти долинали ці кришнаїтські мотиви. Вона, наша музичка, була стара діва й підірвана істеричка. Коли ми кепсько поводилися або не могли взяти якоїсь ноти, вона зривалася на свої дистрофічні ніжки, хапала стілець і щосили хєрачила ним об піаніно... Піаніно жалібно стогнало, наче велика коричнева корова, а вчителька кричала: «Хами, якщо я зараз зламаю піаніно, то в цьому будете винні ви, а нове купуватимуть ваші батьки... хами, хами, хами!» Тутя переставав розуміти – чи це ми хами в кубі, чи наші батьки... Але питати я не наважувався, бо тоді б вона знову била піаніно й справді могла його покалічити... Схоже, вона любила музику якоюсь своєю, особливою, мазохістською любов'ю. Так чи так, а школярі й, судячи з усього, чоловіки теж її, тобто нашу стару депресивно-істерично-клімаксичну музичку, не любили. А одного разу, сталося це, правда, не на нашому уроці, вона таки справді зламала піаніно, пробила металевою ніжкою стільця в ньому офігенну дірку... Перед цим я десь вичитав, що в багатих арабських країнах є така живодерська розвага – кожен охочий може за кілька штук баксів вистрілити в корову з гранатомета. Так от, коли покалічене піаніно тягли коридором бухі вантажники, воно справді нагадувало мені корову, по якій стріляли з гранатомета. Щоправда, події лягли в зовсім інше річище, аніж сподівалася наша музичка. її вигнали з роботи, й ремонт піаніно оплачувала саме вона, а не наші батьки, хами, хами, хами...
А потім прийшла вона, практикантка, не богиня, але щось у ній таке було, що я майже закохався... Доки піаніно ремонтували, вона грала нам на флейті, а потім наша коричнева корова все-таки повернулася з госпіталю... Я ходив на всі уроки, пацани, схоже, теж запали на нашу практикантку, принаймні, коли ми співали «катюшу» чи ще яке гівно, ніхто не втавляв своє: йо, камон, аллє генде ін ді люфт або джага-джага... Це про щось таки свідчило... І ось одного разу сталася фігня... Ми мучили пісню про трі бєлих каня... І щось у нас не виходило... «Це тому, – сказала наша практикантка, загадково посміхаючись, – що у вас неправильно поставлене дихання. Зараз ми все виправим...» І от вона підходила до кожного учня, клала йому долоню на прес і просила заспівати куплет... Ая взагалі не вмію співати, я просто відкривав рота, імітував, прикидався, тільки заради того, щоб бачити її...
Аж ось тепер співати про канєй треба було тоді, коли вона стоїть і тримає руку на моєму пресі, і в очі мені дивиться... Коротше, після другого рядка пісні про канєй, у мене встав... Не знаю, чи помітила вона, але чуваки, які сиділи поряд, аж під парти зарились... «Працювати й працювати», – сказала мені практикантка, маючи на увазі невідомо що...
Що саме мав на увазі Яцик, коли увімкнув цю касету, я так само не зрозумів, і в мою голову поповзло безліч думок, так, наче в мозку утворилась чорна космічна діра, яка їх засмоктувала. «Цікаво, – подумав я, – що буде, коли Яцик
усе-гаки усвідомить, що порожнеча і:, що житій часом підкидає тобі такий вакуум, в якому, наче в глибокій воді, не зможе вижити жодна риба, навіть така хитра, як Кришна, – її просто розчавить на молекули, а всі її думки – на фрагменти, такі дрібні й гарячі, що вона сама не зможе нічого збагнути?..»
Я знову й знову поринав у спогади, потрапляв у полон нав'язливих, зовсім непотрібних думок... Я боявся, що вони починають жити мною...
Реальність повернула мене до себе скавулінням Сигнала і якимось стрьомним трупним смородом. Кілька секунд я навіть боявся розплющувати очі, бо подумав, що з Сигналом сталося щось зле, можливо, почали розкладатися його паралізовані задні лапи... Адже я ще погано в'їхав у їхню з Яциком релігію й на той час не мав жодного уявлення, чи дає Кришна, скажімо, якісь гарантії, що в тебе не почнуть розкладатися паралізовані лапи...
Сигнал скавулів усе наполегливіше, але в тому скавулінні було щось радісне. «Можливо, – думалось мені, – він радів, що їх, тобто лапи, більше не доведеться тягати за собою». Словом, мене накривали якісь зовсім депресивні й похмурі думки.
– Сигнале, заткайся, доки я тебе сам не заткав, – буркнув нарешті Яцик зовсім не по-криш-наїтському.
Трупний сморід ставав дедалі нестерпніший, і я все-таки розплющив очі, готовий побачити найжахливіше.
Попереду нас перла вантажівка, і трою заси-нана чиїмись кістками, – нидоншце, що не кажіть, не дуже приємне. Яцик белькотів собі під носа прокляття, адже перед ним їхав цілий кузов того, на чому ще зовсім недавно трималося М'ЯСО, а він до того ж ніяк не міг перелаштуватися в середній ряд, аби це колишнє М'ЯСО обігнати. На додаток до всього, із сусіднього сидіння на кузов кісток, сповненими собачого фанатизму очима, дивився Сигнал, радісно скавулячи й швидко втягуючи смердюче повітря своїм плескатим, наче в боксера-профі, носом.
Яцик не витримав такої зради, тому вдарив по гальмах і в'їхав у перший-ліпший правий поворот... «Звідки в кузові могло взятися стільки кісток? – ніяк не міг вдуплити я. – Може, то піонерські табори, сховані в цих лісах, наче мормонські резервації, почали, за совковою звичкою, грати в «зарніцу», що природно переросла в канібальські розборки?»
Близько дев'ятої вечора в центрі міста ми запаркувалися в одному маленькому дворику. Ліхтар вихоплював із темряви тільки старі дерев'яні сходи, що вели кудись нагору. Складалося таке враження, що ними можна вийти прямо на небеса, на високі, темні й стрьомні небеса, такі стрьомні, що на їх кордоні обов'язково мали стояти перекачані, мудакуваті ангели-охо-ронці, які б нізащо не пропустили нагору таких лузерів, як ми... вони б просто викинули нас униз копняком під зад... і ми б скотилися сюди, під колеса Яцикового фургона, переламавши
собі псі реба й порозбивавши скроні... «Не все так просто, чуваки», – скачав би годі над нами Яцик і потягнув би нас усередину читати над нами свої хитрі магічні заклинання.
Навпроти дворика мерехтіла зелено-біло-чер-воним неоном піцерія «Челентано», яку в народі називали простіше – «Член Тані». Можливо, саме через те її уподобали собі місцеві феміністки, що збиралися там довгими літніми вечорами і, певно, виношували й вимріювали якісь підступні плани щодо всієї чоловічої половини населення планети.
—Чуваки, ви це, купіть собі щось попоїсти, – сказав Яцик. Виглядав він втомлено й відсторонено. Потім вийняв із бардачка торбинку, схожу на ту, в яких у середні віки носили монети, й засунув до неї руку. Я вже хотів був відмовитись, гадаючи, що Яцик даватиме нам бабло, проте він так і застиг із торбинкою на руці. Перезирнувшися й знизавши плечима, ми вирішили його не чіпати й пішли з Ікару-сом у «Член Тані». Обслуговувала нас дівчина, на чиєму бейджику й справді було написано «Таня». «Символічно», – подумав я й замовив чотири піци: дві з куркою й ананасом і ще дві грибні. Ікарус тим часом набирав із холодильника бляшанки з пивом. Повернулися до фургона ми хвилин за десять. Яцик так і сидів із торбинкою на руці.
—Яцику, – мовив Ікарус, – ми принесли тобі й Сигналові грибну піцу, падай до нас, будемо вечеряти.
Яцик не реагував...
—Яцику, почав Перекопу пати Ікарус, – це всього-на-нсьоіо грибна піца, і) ній нема м'яса...
—Да-да, – додап навіщось я, – там самі гриби, нони неживі...
Але Яцик тільки махнув на нас вільною рукою, показуючи, щоб йому не заважали. Ми знову перезирнулись, знизали плечима й всі-лися на канапі жерти. А Сигнал визирав на нас з-за свого сидіння й весь час облизувався. Коли ж ми відкрили пиво, він кілька разів навіть обурено гавкнув... Яцик зиркнув на нього, важко зітхнув, процідив собі під носа «Збивсссс-сяяяя...», взяв бульдога під пузо й виліз назовні через водійські дверцята, певно, гадаючи, що тому треба злити. Я зазирнув у торбинку, яку Яцик лишив на сидінні, – там були довжелезні чітки. Стало якось не по собі, адже ми заважали чувакові медитувати, адже ми, курва мать, не дали йому, наче радіоприймачу, спокійно налаштуватися на хвилю, на якій говорив Кришна, розповідаючи про останні події у світі й, звісна річ, про погоду на завтра.
Тим не менше, ми сиділи й продовжували запихатися піцою. Нічого дивного, я не жер уже майже добу. З нас можна було знімати жирну американську рекламу, так ми жерли... хоча ні, мав я ту рекламу... мав глибоко в дупі...
Тут нарешті повернувся Яцик, він поклав Сигнала на сидіння, дістав із бардачка бабки й сказав:
– Чуваки, піду куплю нормальної їжі. НОРМАЛЬНОЇ, – підкреслив він.
Добре, хоч не додав: «А ви запихайтесь тут своєю дохлятиною...»
Я доїдав, Сигнал дивився на нас своїми голодними, приреченими баньками й пускав слину. Якоїсь миті Ікарус не витримав, відірвав великий шмендель грибної піци, кинув його в коробку й сунув бульдогові під носа. Той щось буркнув і відразу ж заходився їсти.
– Ти чо, зовсім охрінів?! – мовив я Ікарусу, зібрав сміття, порожні бляшанки, виліз із фургона й попрямував до найближчого смітника.
Позбувшись того мотлоху, я вже хотів повертати назад, коли в моїй кишені завібрував мобільний. Якщо чесно, я починав його ненавидіти... -Да-Де була Кет, і говорила вона чомусь тремтливим голосом.
—Що сталося, сонечко моє любе? – ніяк не міг в'їхати я.
—Це все ваш дурний Мяудзедун! – вигукнула Кет.
Прозвучало це так, наче наш старий котяра, наприклад, лазив у домашній лабораторії її татка, ядерного фізика, й ненароком розщепив якесь ядро, після чого стався ядерний вибух. Я обвів поглядом темні небеса – ядерного гриба ніде не було видно.
– То що там наш Мяудзедун, золотко? – перепитав я.
– Він, він розбив улюблену чашку моєї мами!«Ой, бля, – промайнуло в голові, – ліпше б
він справді спричинив ядерний вибух...»
—Кет, дай йому слухавку, я його, спиню, зараз добряче відчитаю, – спробував пожартувати я.