—Виходить, Мяудзедун теж СВАБОДЄН, – прошепотів я собі під носа. – Та що ж це в біса таке? Кому це потрібно? Хто нами грається?
Мене починало трусити від злості... Я готовий був битися головою в стіну старого будинку й нафіг її розвалити, я хотів кричати... Проте сів на асфальт, глянув у темні небеса й безпомічно показав їм фак... Небеса мене проігнорували.
У Яциків фургон я повернувся геть спустошений... Ноги підкошувались, а очі самі по собі почали заплющуватись.
—На, – сказав я Ікарусу, – забери від мене це «зло» і дай водяри, – потому я кинув в Ікаруса мобільник і простягнув руку за пляшкою. Мій кумпль не забарився, а коли я зробив два добрячі ковтки, він усе-таки спитав:
—Я оце дивлюсь, як ти забухав, і думаю: може, щось сталося?
—Авжеж, сталося... Сталося непоправне...
—Не лякай мене... – мій кумпль звівся з канапи й нервово заходив туди-сюди, а я тим часом завалився на звільнену канапу.
—Мяудзедун, це все він...
—Що? Що він? – ще дужче занепокоївся Ікарус.
—Він розбив улюблену чашку мами Кет...
—Ой щєт... ой, бля... – схопився за голову той.
—Слухай, – не зрозумів я, – ви якісь дивні, і мама Кет теж... Це що за фетишизм? Що за поклоніння звичайній чашці, ви чого?
—Але ж, – заперечив він, – у тебе теж є улюблена тарілка з мальчишом-кібальчишом...
—Це окрема тема, Ікарусе. Вона в мене улюблена, бо одна, інших тарілок у мене просто нема... Я не розумію, у мами Кет, що – теж одна чашка з мальчишом-кібальчишом?
—Не знаю, – відказав кумпль невесело, – може, й з кібальчишом, але ту чашку їй подаррав один французький актор, в якого матінка Кет була безтямно закохана... Ніколи не бачив тієї чашки, але багато про неї чув... – Тут Ікарус став вмикати мобільник, але він, ясна річ, не вмикався...
Я вже провалювався в сон, коли повернувся Яцик.
– Йо-ма-йо, чуваки!!! – загорлав він, усівшись біля Сигнала. – Ну хто, хто дав цьому ублюдку ПІЦУ?..
Яцик питав так скрушно, немовби від піци в Сигнала могло відібрати ще й передні лапи.
– Це не я! – випалив Ікарус.
Яцик зиркнув на нас із докором і кинув біля Сигнала пакунок з яблуками та ще якоюсь НОРМАЛЬНОЮ їжею. Сигнал, перебираючи передніми лапами, наче мініатюрний тюлень, спробував відповзти подалі від НОРМАЛЬНОЇ їжі, так, немов це була вибухівка з часовим механізмом, і ледь не впав під сидіння на коробку передач.
«Як, як він здогадався? – не міг допетрати я. – Можливо, це Кришна? Можливо, він увесь цей час за нами стежив, точно-точно, крізь люк на даху, він такий, він міг... а потім усе йому розповів!» Так, мабуть, саме так усе й було. Два останні дні мене не покидає відчуття, що за мною хтось стежить, навіть тоді, коли я сплю... І от, щоб утекти від того, хто за мною стежить, я тікаю в спогади...
Засинаючи, я чув, як Ікарус намагається ви-клянчити в Яцика його мобільник, а той скавулів, щоб ми більше ніколи-ніколи не годували його медитативного бульдога НЕнормальною їжею.
Мені нічого не снилося...
Прокинувся я, судячи з усього, за кілька годин. Вонмобіль стояв, і в прочинені двері заходило приємне вечірнє повітря. Розплющивши очі, я побачив на канапі прямісінько перед своїм носом чиїсь ніжки. Пробігшись поглядом від коліна до того місця, де починалася куца спідничка, я їх упізнав – це були ніжки Кет.
– Привіт, – сказав я їм так само, як і кілька днів тому, – ви гарні...
Дико сушило.
Кет натомість відсіла від мене подалі, а потім кинула щось важке прямо в район моїх яєць. Я зігнувся навпіл, відчуваючи, як це «щось» впивається в мене кігтями. Старенький Мяу-дзедун урешті-решт скочив з мене на підлогу й забився під шафу, нервово зиркаючи на Сигнала, що валявся неподалік. Я зашипів від болю й схопився на ноги.
– Ти чо..., блін, здуріла. Кет? А якби пін відірвав мені яйця? – спитав я і докором.
Але Кет нічого не відповіла, тільки гнівно на мене зиркнула й відвернулась.
—От-от, я ж тобі казав, – почув я з переднього сидіння Яциків голос, – водяра, кіт, ненормальна їжа, крики про якісь там яйця – усе це, чувак, негативні флюїди, як же ти не розумієш? І ці флюїди мене руйнують... Я не можу відмовитись від такого способу життя, він мене колись урятував...
—Флюїди? – перепитав Ікарус. – А що це в біса таке?
—Ну, як я тобі поясню? – бовкнув наш друт-кришнаїт майже в розпачі.
—Але все ж таки, – наполіг Ікарус.
—Примітивно кажучи, це такі згустки енергії, які випромінює кожна людина.
—І що, вони в нас точно негативні? – не повірив Ікарус.
—Може, й не негативні, але принаймні несумісні з моїми... І мене це геть убиває.
—І як швидко тебе це може «геть» убити? – серйозно діймав його Ікарус, певно, перебираючи в голові якісь варіанти.
—Та звідки ж мені знати? – втратив самовладання Яцик. – Може, за три роки, а може, й за п'ять хвилин. – Це пролунало настільки трагічно, наче він підхопив якусь невідому тихоокеанську заразу.
Не знаю чого, але в цей момент, я так злякався цієї зарази, що вирішив робити звідси ноги, притому негайно. Я не хотів нічого, тільки б опинитися десь подалі під цього крейзанутого воимобіля, від цієї шаленої планети з її населенням: подалі від зашуганого Яцика, що хотів нас здихатись, подалі під Ікаруса, якого страх як цікавило, коли ж наші негативні флюїди все-таки замочать Яцика, від Кет із її потрясними ніжками, що невідомо нащо кинула мені на яйця Мяудзедуна.
Тому я забрав усе найдорожче, що в мене було, тобто водяру й Мяудзедуна, і подався геть, нікому нічого не сказавши. Але до мене, схоже, і так нікому не було діла.
Рівно північ. Щойно вимкнули освітлення на вулицях. Я стояв перед парканом міської лікарні, де минулої ночі бачився з Анжелік. Під рукою в мене був Мяудзедун, всередині мене перегар, а на душі порожнеча. Зникло навіть відчуття, що за мною хтось стежить. Навпаки, я був упевнений у тому, що мене перестав пасти Кришна, бо його вже мало б задовбати це реалі-ті-шоу з таким придурком, як я, в головній ролі. Я б на його місці вже давно перемкнувся на інший канал, спортивний або принаймні порнографічний.
Подумавши про це, я кинув Мяудзедуна крізь ґрати на вологий газон, і він принишк у траві, наче розвідник на ворожій території. Потому я переліз через паркан і, підібравши свого кошака, поплентався до чорного входу, що, як і попередньої ночі, виявився відчиненим. Дослухаючись до лункої тиші порожніх коридорів, я став підійматися сходами на четвертий поверх. Не знаю чого, але моє серце шалено калатало. Сходинка – удар,
сходинка – удар, дві сходинки за раз – подвійний удар. Насилу вилізши нагору, я знову ступив у кепсько освітлений чотирикутник із телефоном і тумбочкою перед коридором. На тумбочці дрімало безформне тіло. Якоїсь миті мені почало здаватися, що вчора, це насправді сьогодні, або навпаки – сьогодні це вчора... Але то не важливо. Головне те, що мені здавалося, ніби я нікуди звідси не йшов. Я зробив крок уперед, потім іще один... Санітарка підняла голову лиш тоді, коли я опинився біля неї. Вона глянула каламутними очима спочатку на мене, потім на Мяудзедуна, потім іще раз на мене і на нього, потім на нього й на мене... А тоді спокійно поклала голову собі на руки й захропла... Певно, тому, – з полегшенням подумав я, – що в неї катма халата й капців для мого котяри.
Коридор нагадував гігантську морську раковину, бо весь час закручувався досередини, хоч, на відміну від раковини, у ньому було зловісно й тихо. І от цим коридором ми з моїм котярою й перлися. Тепер у мене залишився лише котяра, горілка скінчилась. Присвічуючи запальничкою, я знайшов потрібну палату й нерішуче затупцяв перед дверима – у кінці коридора, на вікні, сьогодні нікого не було, і в нього зазирало погоже весняно-літнє небо, всіяне міріадами зірок, про існування яких я раніше навіть не здогадувався, хоча, зрештою, вони про моє, мабуть, теж.
Я глибоко втягнув у себе повітря, немовби збирався пірнути в глибоку воду, й прочинив двері. Кільканадцять секунд очі пристосовувались до цілковитої темряви. Здавалося, вона
витікає крізь дверний отвір, як вода зі старої чавунної ванни. За мить я вже міг розгледіти цілу казарму, вісім ліжок – по чотири під кожною стіною, чотири з них були порожні. Я підійшов до першого й відразу ж відсахнувся – на ньому спала якась товстуха в розтягнутій майці, з-під бретельок якої вивалювались великі безформні груди, що нагадували тісто. Не знаю чому, але такі груди мене завжди лякали. Мяудзедуну вони, схоже, теж не дуже сподобались, бо він нервово зайорзав у мене під рукою. На наступному ліжкові, судячи з міцних вилиць і розкосих щілин очей, була якась казашка, а може, татарка, а може... Ще на одному хтось спав, уткнувшись обличчям у подушку, але волосся, волосся було не таке, як в Анжелік, точніше його, волосся, майже не було. Скорше за все, переді мною спала якась припанкована неформалка й бачила свої неформальні панківські сни. І лише на останній койці, що стояла під самісіньким вікном, була вона, Анжелік із телефонної служби довіри.
Я хотів розбудити її якось красиво, скажімо, поцілунком, але вчасно схаменувся, зрозумівши, що від мене зараз має дико штиняти перегаром. Тоді я посадив Мяудзедуна на підвіконня, всівся поруч із ним і почав чекати, доки Анжелік прокинеться сама. Коли мені стало нудно, я глянув за вікно. Там були зовсім інші небеса, принаймні зовсім не такі, які я бачив за вікном коридора. Ці небеса вкривали важкі потужні хмари, тож здавалося, що над цією факаною лікарнею є аж кілька небесних плес, і я не міг до пуття збагнути, добре
це чи погано, адже якщо їх кілька, то як звідси, із землі, можна визначити – яке з них справжнє, а яке фальшиве? І якщо тобі в очі потраплятиме світло фальшивих зірок, то чи не заподіє це тобі якої шкоди?
—Слухай, – несподівано спитала мене Анжелік пошепки, – тільки не кажи, що твій кіт не міг заснути без моїх грудей і ти приволік його сюди.