– Ну й на біса ти мені вламала? – буркнув я. Ми сиділи на матраці на даху й дивилися на нічне місто, що нагадувало велетенську летючу тарілку, яка напоролася на телевежу й тепер лежала біля її підніжжя.
—Я? – підсунулась до мене ближче Анжелік. – Сказати чесно?
—Спробуй принаймні...
—А я не пам'ятаю, на біса...
– Охуїти можна. .. – я в шоці похитав головою. На нас лягало жовте місячне світло, й мені якоїсь миті почало здаватися, що ми перші люди, зліплені всевишнім із глини, і що Всевишній закинув нас на дах цієї висотки зі словами «ну, любі мої, ви собі розважайтеся», а сам пішов до найближчого пабу. І ось щойно він залишив нас
без нагляду, ми вляпалися в усі можливі й неможливі халепи...
—І взагалі, не кажи так, – додала за якусь мить вона.
—Як це так?
—Ну... «охуїти можна...»
—А чого я не маю казати «охуїти можна», коли охуїти справді можна?
—Невже так важко охуїти й не казати цього?
—Ну, – знизав я плечима, – взагалі-то, важко, у мене це спадкове... От я лаюся, й матінка моя лаялася, і бабуся, мабуть, теж...
—І мій кінчений...
—Ні, ти не розумієш, я змалку лаюся, з шести років... У мене тоді дико болів зуб, матінка привела мене в поліклініку, а на дверях у стоматолога висів папірець «прінімаєт практікант». Я тоді досить кепсько уявляв, хто такі практиканти... І от мама сказала: любчику, може потерпиш до завтра? Це ж ПРАКТИКАНТ, туди його наліво! Але я лиш заперечно похитав головою й справді сів у крісло до практиканта. Мама, оперуючи фразами «туди його наліво», «сраний зуб», «обережно, твою мать, затямив? бо вирву тельбухи!», пояснила йому, що й до чого, а потім навіщось додала, що я дуже нервова дитина, дуже-дуже нервова дитина й часом навіть небезпечна... Практикант якось загадково посміхнувся й вийняв свої садистські щипці, що вже за мить опинилися в мене в роті. І тут я відчув, розумієш, відчув, що цей недоумок тримає не той зуб, який треба, а сусідній, я хотів йому про це сказати, я намагався, але в мене вийшло тільки «веуаввуе!!!» «Так-так, – похитав головою
практикант, – мене попередили, що ти дуже нервова дитина, дуже-дуже нернона й чаеом паніть небезпечна... Тільки не здумай кусатися...» Після цього він різким рухом нидрав мені здорового зуба... Кілька хвилин я був в ауті, потім сяк-так зліз із крісла, практикант саме підвалив до мене й, показавши мені видертого зуба, спитав: ну як, дурнику ти нервовий-небезпечний, боляче було? «Йоба-не ти чмо», – відповів я й щосили ввалив йому з ноги по яйцях... Мені тоді було шість, і в принципі я ні про що не шкодую...
Розповівши цю зворушливу історію до кінця, я зиркнув на Анжелік, але вона вже спала або принаймні вдавала, що спить, притулившись у мене під боком. Я вклав її на матрац і вкрив пледом, що його обачно захопив із квартири. А потім ще довго лежав поруч із нею, втикаючи на глибоке-глибоке небо, що почало здаватися мені прозорою водою з безліччю перлин, моїх перлин. І я знав, що в жодного божевільного пірнальника не стане кисню, аби їх дістати. Я думав про це і чогось ловив такий кайф, немов у мене були тонни золота в усіх найпотужніших банках світу.
Ранок зустрів мене не зовсім привітно. Я, здається, уже казав, що, прокидаючись, люблю ще деякий час лежати із заплющеними очима.
– Це що за хєрня? – почув я десь над собою.Я позіхнув, але очей не розплющив.
– Це що за хєрня? – пролунало ще раз, проте вже більш наполегливо. До словесного пасажу долучилися кроки, що задріботіли довкола
матраца. Новий день починався з риторичних питань, і це мені недуже подобалось.
Розплющивши одне око, я переконався, що Анжелік спить, згорнувшись калачиком у мене під боком. Довелось розплющити й друге око. Це дало певні наслідки, не скажу, що приємні. Праворуч від себе я побачив невисокого чолов'ягу в брудній фуфайці й шапці-пєтушку. Оскільки на вулиці було за двадцять, то пєту-шок, певно, мав бути частиною його іміджу. Спека ніщо – імідж понад усе... Мене чогось знову тягло на рекламні слогани...
І тут чолов'яга раптом почав ходити довкола нашого матраца. Складалося таке враження, що він вважає себе цілковитим господарем ситуації. Що я надув матрац і влігся спати з Анжелік не на даху свого будинку, а скажімо, посеред його власної вітальні, і ось тепер він нас знайшов, одяг для солідності свій пєтушок і висуває пред'яву, мовляв: що за хєрня? Не в змозі бодай якось пояснити його появу, я спитав пошепки, так, щоб не розбудити Анжелік:
—Мужик, ти хто?
—Та хто-хто... Начальник жека! – авторитетно заявив він.
—Жека? – перепитав я.
—Да-да, жека! А от ви хто?
—Ну, ми якби люди, – спокійно й не менш авторитетно пояснив я.
Потім обережно витяг з-під голови Анжелік свою руку, виліз з-під пледа, зробив кілька кроків затерплими ногами, почухав дулу, позіхнув і знову почухав дулу... Начальник Жека тим часом підступив на безпечну відстань... Певно, мої чухання дупи кидалося йому якимось загрозливим.
—Слухай, Жека, а котра година?
—Ти шо, наркоман? – з недовірою поцікавився начальник жека.
—Перепрошую, – не зрозумів я, – у тебе хіба нормальні люди не питають, котра година... самі тільки наркомани?
—Ні, але де ти, бля, побачив Жеку?
—Та сам ти наркоман! – буркнув я. – Щойно мені казав, що ти начальник Жека. А я ще спитав – Жека? А ти сказав: да-да.
Чолов'яга скрушно похитав головою, нарешті зняв свого демонського пєтушка, пригладив рідке волоссячко, що мало прикривати лисину, й пояснив:
– Маладьож, звати мене Анатолій Петрович,і я головний у жеці, я в ньому всім командую, понятно?
Мене дико сушило, і я ще не встиг до кінця прокинутись, тому не зовсім в'їжджав у те, що він каже. «Дуже дивний випадок роздвоєння особистості, – думав я, – насправді він Жека, але йому здається, що він Анатолій Петрович, який сидить у Жеці і всім у ньому командує».
– Слухай, – перервав він мої роздуми (мені натомість було страх як цікаво, хто ж зараз говоритиме: Жека, Анатолій Петрович або і той, і інший – дуетом), – вимітайтеся звідси, вимітайтеся звідси по-швидше! Сюди зараз прийдуть мої работніки, я ними командую, бо я начальник жека... Вони будуть ремонтувати дах... А я ними буду командувати...
Почувши таке, я зрозумів, що в чолов'яги далеко не роздвоєння, а роз... ну скільки там у нього робітників?.. У всякому разі, дивитися, як усі ці роз... ремонтуватимуть дах, який у них уже давно поїхав, у мене не було жодного бажання. Я обережно розбудив Анжелік і почав спускати матрац. Вона стояла поряд зі мною закутана в плед і геть не розуміла, де вона і що взагалі відбувається. Пояснити бодай щось я їй не наважувався, бо й сам геть заплутався.
– Я ще сплю? – спитала вона.
Але я тільки знизав плечима.
Двері тамбура стояли навстіж відчинені. Це було не схоже на наших серливих і тупих, як качки-мандаринки, сусідів. Ті завше замикали їх на три замки – звичайний, секретний і секретний номер два, а коли ми з Ікарусом забували це робити, то вони робили це за нас... Тоді вони завше казали: ми люди БІДНІ, красти в нас НІЧОГО... АЛЕ ДВЕРІ ХАЙ КРАЩЕ БУДУТЬ ЗАЧИНЕНІ! І БАЖАНО НА ВСІ ТРИ ЗАМКИ: ЗВИЧАЙНИЙ, СЕКРЕТНИЙ І СЕКРЕТНИЙ НОМЕР ДВА!
Я увійшов до тамбура перший, Анжелік, загорнута в плед, наче ацтекський шаман, сунула позаду. І тут з'ясувалося, що двері нашої з Ікарусом обителі взагалі висять на одному завісові. Матрац якось сам випав мені з рук, і я хаотично почав намацувати городнє причандалля наших сусідів, що зазвичай стояло в кутку і яке ми з Ікарусом, повертаючись додому напідпитку, як правило, з гуркотом перекидали на підлогу. Тоді сусіди, певно, ховалися по кладовках, думаючи,
що хтось прийшов ноїхні душі. Перше, що трапило мені до рук, була лопата.
—Блін, – втомлено прошепотіла Анжелік, – спочатку якийсь дебіл Жека, тепер ти розмахуєш лопатою... Може, досить на сьогодні цирку?
—Тесе, – цикнув я на неї, проте вона вже сама все зрозуміла й злякано застигла на місці.
Тримаючи лопату, наче важкий легіонерський спис, і дослухаючись до шаленого калатання свого серця, я пробрався спочатку на кухню. Підлогу вкривали шматки потрощених табуретів, розсипана кава й друзки наших із Ікарусом чашок. Стіл, щоправда, стояв на місці, а посеред нього красувалася єдина вціліла тарілка – до того ж, моя улюблена, з мальчишом-кібальчишом, але в неї хтось нагадав... У мою улюблену, блядь, тарілку, яку я так любив із самого дитинства... Я проковтнув згусток слини і чомусь уже зовсім спокійно перейшов до кімнати... По ній, підхоплені вітром, що вривався в розбите вікно, наче живі, літали аркуші наших з Ікарусом розпотрошених книг. Праворуч валялася розхєрачена стереосистема, прикрита пошматованим одягом, а перед виходом на балкон... Мої двигуни на якусь мить зупинилися, й мені навіть здалося, що я помер, проте відразу ж ожив...
Перед виходом на балкон був Мяудзедун. Він лежав у калюжці крові, неприродно вигнувши спину й вишкірившись... Наступаючи на книжки, я підійшов до нього й став на коліна... «Вони вбили Мяудзедуна, блядь...» – прошепотів я кілька разів, мені просто потрібно було повторити ці страшні слова вголос, аби я зміг в усе це
повірити... Мяудзедуна більше нема... Перед моїми очима знову замерехтіли фіолетові й жовті зірки, хоч я не надував матрац, я просто дивився на свого забитого кота, котрий помер, помер, блядь, обороняючи нашу територію від якихось покидьків, які невідомо чого до нас придовбалися... Шок був наче всесвіт, і я нічого не міг із собою вдіяти, я не міг звестися, ба навіть поворухнутись, я продовжував непорушно стояти на колінах, навіть тоді, коли до кімнати увійшла Анжелік і торкнулась мого плеча... Побачивши мертвого Мяудзедуна, вона тихо зойкнула й теж застигла. Так ми стояли ще деякий час, а дух Мяудзедуна, якщо він, звісно, ще не встиг потрапити до котячого раю, мав літати довкола нас і лащитися об наші ноги, руки й щоки. Ми, щоправда, не могли цього відчувати, оскільки були ще живі.
Із заціпеніння нас вивело якесь шаркання в коридорі... Тоді я зірвався на ноги й схопив пер-ше-ліпше, що трапило мені під руки, – то був телескоп Ікаруса...