—А потім? – спитав я, усміхнувшись.
—А потім, потім... – зам'ялась вона, – а шоб я так знала, шо потім...
Я забрав руку. Ми саме приїхали на станцію «Кінний ринок». Малим я завжди гадав, що на ньому мають продавати коней, і мене дуже дратувало, що там продають те саме лай-но, що й скрізь. Двері відчинились, я посунув ногою свій комуняцький кульок до циганки й вийшов. За мною вийшла добра половина вагона, що спостерігала за дійством... І я дуже сподівався на те, що вони не стануть мене переслідувати аж до того моменту, коли я зустріну щось велике, дуже-дуже велике, як мені обіцяла циганка...
Лижслік чекала ми мене під обшарпаним «Металістом», сидячи на мсталеній огорожі. Тепер нона була в джинсовому комбінезоні, поверх якою вдягнула мою мілітарі-сорочку. Біля її ніг, прямо в пилюці, валявся невеликий дорожній рюкзак. Анжелік злізла з огорожі, спокійно пройшла кілька кроків, а коли опинилася поряд, просто повисла в мене на шиї.
—А я от хвилювався за тебе, – прошепотів я їй на вухо, – цілий ранок хвилювався.
—А я от за тобою скучила... – відповіла вона, імітуючи мої інтонації.
—Що з твоїм кінченим старим? – не втримавсь я за якусь мить.
—Та ще не здох... – відповіла вона й укусила мене за вухо.
—У кожного своя карма... – відказав я, забрав її рюкзак, і ми пішли запилюженими вулицями цього спортивно-циганського району, шукаючи Яциків кришнаїтський фургон.
Мені подобалось, коли вона була проста й жорстока. Це їй дуже личило. їй личило бути справжньою, у комбінезоні й мілітарі-сорочці, з волоссям, заплетеним у два дитячі хвостики, що наївно пахнуть дитячим шампунем... «Сидіти в кав'ярні й читати розумні книжки – це не для неї, це не її, – думав чогось я... А тим паче нидіти у своїй телефонній службі довіри, слухаючи чиїсь одкровення, якщо в самої повне лайно на душі». Мені подобалось чути від неї прості слова – «я за тобою скучила», «ще не здох», без жодних, ясна річ, «хочеш про це поговорити?»... А справді, хулі тут можна говорити, хулі тут можна вигадувати, якщо вона
просто за мною скучила, а кінчений старий, що її б'с, просто взяв і не здох, хоч вона дуже на це сподівалася... Та нема про що тут говорити...
Цього разу Яцик запаркувався на вузькій дорозі між напівзакинутим заводом і заростями клену, за якими текла смердюча флегматична річка. Його фургон нагадав мені велетенського жука, що сховався в якусь шпарину, з надією, що життя не розмаже його галімою газетою, на зразок тієї, де я працював.
Вонмобіль виявився зачинений, усередині, схоже, нікого не було. Тому я став на коліна й сунув руку за підніжку, там мав бути важіль, яким Яцик відчиняв двері. Дно фургона було холодне й брудне, але важіль я намацав на диво швидко. У дверному механізмі щось зашипіло, я прочинив двері всередину, натиснувши на них руками. Анжелік застрибнула на сходи перша, а я, піднявши її рюкзак, що, на перший погляд, видався не таким важким, як був насправді, поліз до фургона слідом. «Може, – думав я, – може, Анжелік просто блефує? Може, вона замочила свого кінченого старого, порубала його на шматки й склала в оцей ось рюкзак? А тепер от робить вигляд, що нічого не сталось... Треба буде обов'язково глянути, що в ньому. Інакше виникатимуть нові й нові трабли... Ну, от зустрінемось ми, наприклад, іще раз з молодшим сержантом Галімою Обі-зяною... Варіант із котом ще якось пройшов, але що буде тоді, коли я скажу: Ну, знаєте... в цьому рюкзаку, ну... в ньому, словом, у ньому порубаний на шматки кінчений папік цієї ось дівчини...
Вона його вбила, бо він її бив... Навряд чи Галіма Обізяна годі іржатиме, хоча хтозна...» Міркуючи про це, я наштовхнувся на спину Анжелік, що застигла в проході. Точніше, на дупцю, обтягнуту джинсовим комбінезоном.
—Привіт... – сказала якось невпевнено Анжелік, адресуючи своє вітання невідомо кому.
—Іди під три чорти! – озвався незнайомий, тонкий, але доволі впевнений, голос звідкись із нутра фургона.
Тоді я скинув рюкзак (невідомо з чим) назад у дорожню пилюку, підштовхнув джинсову дупцю вперед і собі заперся до фургона. У самісінькому його кінці, біля шафки, в якій Яцик зберігав свою нормальну їжу, стояло щось... Я геть розгубився й не знав, як це «щось» можна окреслити. Раніше, скажімо, я бачив на картинках сфінкса – лева з головою жінки, я навіть бачив у мультику химерну істоту під назвою кіт-пес, але це було справді «щось»... це було щось... із потрясним жіночим тілом, але обличчям дитини... її обличчя було до непристойності дитяче, я би дав їй від сили одинадцять, але нижче... я взагалі не міг збагнути, як таке бува... і ця рожева блузка з декольте... У мене складалося враження, що дивна незнайомка збирається залізти до Яцикової шафки, де, як і кожна нормальна дитина, розраховує знайти шоколад, збиране молоко або ще якісь солодощі, і зовсім не підозрює, що там натомість нормальна їжа... ДЕКОЛЬТЕ... Перед нею, наче сторожовий пес, сидів паралізований Сигнал... ДЕКОЛЬТЕ... Причому з таким самовпевненим виразом на своєму плескатому французькому писку... ДЕКОЛЬТЕ... немов би він справді зможе щось вдіяти... ДЕКОЛЬТЕ... якщо вона полізе до їхньої шафки... ДЕКОЛЬТЕ... й почне знищувати запаси нормальної їжі... декольтедекольтедекольте. ..
—Нема чого витріщатись на її цицьки, – буркнула Анжелік і дала мені стусана, – якщо ти не чув, вона послала мене під три чорти...
—Як тебе звати? – насилу проковтнувши згусток слини й перевівши очі з її до непристойності дорослих грудей на її до непристойності дитяче обличчя, спитав я.
—Іди під три чорти! – повторила вона.
—Ну, а якесь скорочене ім'я в тебе ж мас бути? – процідила крізь зуби Анжелік...
—Мій папік ваа-а-а-а-ас порвееее!!! – заверещала вона й затупотіла ногами перед самісіньким носом у здивованого Сигнала. Той насилу розвернувся й, немов мініатюрний тюлень, перебираючи передніми лапами, підповз ближче до нас, певно, гадаючи, що ми зможемо йому допомогти.
—Ти, – сказав я, – своїм папіком нас не лякай... Лякав нас уже один папік, і де він тепер? Знаєш?
«Щось» лише гнівно чмихнуло.
—Виглянь у вікно, – продовжив я, – і побачиш там рюкзак, в якому лежить він, порубаний на шматки...
—Що за фігню ти мелеш? – спитала Анжелік. – Який іще порубаний папік?
Помітивши наші незлагоджені дії, «щось» доволі спокійно сказало:
– Мій папік... він порубає вас на такі шматочки, що вас можна буде закрити в трилітрові
банки... А потім годувати цього дурного бульдога.
—Цей бульдог не їсть м'яса, кін вегетаріанець, – пояснив я.
—Не може бути! – здивувалося «щось».
—Ще й як може! Хочеш про це поговорити? – спитала Анжелік злісно.
«Щось» на мить розгубилось, але потім випалило:
—Не хочу!!! А як, до речі, поживає ваш котик?
—Який наш котик? – не в'їхав я.
—Ну, той, що на квартирі в Ікаруса жив.
Тут мені вкотре за сьогоднішній ранок здалося, що я на хвильку помер, а потім несподівано воскрес. Причому воскресати мені не зовсім хотілося. У якомусь шаленому пориві я схопив перше, що трапило мені під руку, схопив, здається, яблуко з канапи й пожбурив його з такою силою, що коли воно вдарилося над головою вередливої малолітки, то розлетілося на дрібні шматочки... Малолітка злякано присіла, Сигнал заповз під канапу, певно, не розуміючи, чого це я кидаюсь нормальною їжею, а Анжелік притисла мене до стінки, дивлячись мені прямо в очі.
—Дівчинко, чуєш, дівчинко... іди звідси... – сказала вона, виразно артикулюючи кожен звук, – іди до свого папіка й не повертайся...
—Та не можу я нікуди піти!!! – ледь не вибухнула від сказу малолітка й показала нам правицю, прикуту наручниками до шафки, де Яцик ховав нормальну їжу.
Ми з Анжелік спантеличено перезирнулись, навіть не уявляючи, що б це могло означати.
«Одне з двох, – намагався розібратись я, – або її прикував сюди Яцик, або вона сама себе прикувала». Яцик до своєї шафки прикувати її не міг, це однозначно, бо тут і без неї до біса негативних флюїдів. Виходить, вона сама себе прикувала. Пригадую, щось подібне колись утнув один мій кумпль. Він закохався в якусь дівчину, що не звертала на нього жодної уваги, і тоді він не вигадав нічого кращого, як прикувати себе наручниками до автомобіля її папіка... Мій кумпль був дуже наївний і не дуже далекоглядний, але якщо наївність була причиною всієї цієї затії, то недалекоглядність зіграла і ним дуже й дуже злий жарт. Перш ніж прикуватися, піп на якийсь біс нажерся зелених слив... 1 ось, години за дві потому, як він викинув ключі від наручників кудись у кущі, йому прихопило живіт, конкретно прихопило... Псувати свої єдині джинси моєму кумплеві, звісна річ, зовсім не хотілось, тому він не вигадав нічого кращого, як спустити їх і тут-таки сісти. Неважко здогадатися, що саме за цим нехитрим заняттям кум-пля застало його омріяне кохання, яке папік мав везти на недільний шопінг... Отака, бля, любов. І що йому було робити, ну, не освідчуватися ж? Позаду нас щось зашаркало, і ми з Анжелік нервово озирнулися, бо невідомо, чиєї іще появи сьогодні можна було чекати в цьому зварйовано-му фургоні. На щастя, це були свої.
– Якого біса, чуваки? Ви що, довбонулися, ви взагалі охрініли? Ви що наробили? – кричав я, коли ми з Яциком та Ікарусом сиділи на поваленому
дсрсні за поворотом заводської стіни. Лнжелік і Кет залишились у фургоні.
—Це Сабріна, – пояснив коротко Ікарус.
—Та бачив я, що Сабріна, але як вона там опинилася?
—А він її викрав, – буркнув Яцик.
—Я її не крав, – сказав Ікарус. – Просто так вийшло.
—Та да... –скептично похитав головою Яцик.
—Але як? – не міг вкурити я.