Сім років минуло, від часу, як закінчився гігантний змаг поміж народами світу, змаг за володіння над континентами й океанами, а який історія записала в своїх анналах під гаслом «2–га світова війна». У цей змаг були втягнуті вже силою обставин мільйони українців. Одна бо з вирішних його фаз велася саме в великій мірі на українській землі за український чорнозем. Тому то безпосередніми глядачами тут було все українське населення. Ба не тільки глядачами, але й активними учасниками цієї борні були мільйони українських чоловіків і жінок. Одних цей гураґан просто втягнув у свій вир, інші свідомо його прагнули, сподіючися після нього зміни на краще, сподіючися своїм прагненням загнуздати його і впрягти до воза своїх бажань.
Саме одним з–поміж тисяч цих останніх був і автор оцих спогадів. Одним з–поміж тих небагатьох, що вийшли з цієї борні в живих. Який досвід вони здобули, про те розповідають оті дрібненькі рядки спогадів, списувані вже після закінчення цієї хуртовини — закінчення на Заході Европи, але ще аж ніяк на Сході — списувані в довгі тоскні дні за дротами в таборі воєнно–полонених вояків І–ої Української Дивізії Української Національної Армії в Ріміні.
Тисячам читачів, яким не довелося переживати жорстокостей борні східнього фронту, напевно буде цікаво зазирнути на полотнище цього великого «фронтового кінотижневика», що його відслонює перед нами автор. Буде напевно цікаво, щоб побачити, як і що відчувала в тій борні техніки й мас людина, свідома українська Людина, якій не був байдужим вислід цієї борні, молодий вояк–українець, що його не здемобілізувала духово не наша капітуляція 1945 року — наша бо боротьба, наш «східній фронт» іще далеко не скапітулювали й до сьогодні! — знайде у цих спогадах розсипані цінні перлини практичного фронтового досвіду, досвіду, окупленого найдорожчою ціною — кров'ю.
Розпорошеним по світі «львовякам» теж приємно й цікаво буде перечитати авторові, навіяні теплом рядки про рідне місто й його — українську «свою в'яру» з «Ґрудка» й «сьрудм'єсьця». Тут мимоходом автором накреслений процес повороту до активного українства тих тисяч львівських «Юзьків», «Тоньків», «Сяхів», «Лейбів», що відбувся у цьому, здавалося б, «чужому» Львові поміж двома світовими війнами й що додав українству до переважно селянських елементів ще — динамічні міські. Сам автор це власне й приклад того нового українського Львова. Але хай він сам розкаже про себе й про «вступ» до своєї фронтової «Одисеї»:
«Я народився 28 квітня 1919 р. у Львові. Батько мій помер у 1925 р. як політичний в'язень у польській тюрмі — був підстаршиною, чотовим в Українській Галицькій Армії. До школи я ходив спершу до української приватної ім. Б. Грінченка у Львові, звідки після закінчення 7 кляс вступив до польської технічної школи при Снопківській вул., та вже після двох років мусів закінчити навчання через матеріяльні труднощі. Аж до вибуху польсько–німецької війни я працював по різних споживчих крамницях як помічник склепового. З приходом большевиків я втік, як і багато інших, до «Генерального Губернаторства», звідки в 1940 р. виїхав до Німеччини на роботу. В початках 1941 р., коли вже доволі голосно говорено про недалеку німецько–большевицьку війну, я та ще декількох українців зголосився добровольцем до Українського Леґіону, що то згідно з поголосками мав творитися в Нойгаммері. Бувши тоді в Ляйпціґу на роботах, ми зголосилися на поліцію, де й заявили, що хочемо вступити добровольцями в «українську армію». Чейже тоді про це так і говорено. За декілька тижнів нам прийшли покликання до вербункової комісії і вже з початком червня ми були вислані до військової частини в Ольденбурґу на німецько–голляндському кордоні. Яке ж було наше розчарування, коли замість українських старшин і загалом українського вояцтва ми зустрілися лише з німцями. Про «українське військо» тут ніхто нічого не чув. Був якийсь підстаршина–українець, що подавав себе за колишнього вояка УГА та вів з нами перевишкіл. Якось воно терпілося, бо чейже ми були переконані, що все таки колись нас приділять до «української армії», чим і потішав нас цей підстаршина. Було нас там українців щось близько сорока чоловік.
22–го червня вибухла так довго очікувана нами українцями війна поміж большевиками й німцями. Скоро наспіла вістка і про події з 30–го червня у Львові, а з тим і про арештування…
Наш вишкіл набирав повного розмаху, на вправи ми вже ходили із сотнею новобранців–німців. Поки ще ці тривожні вістки про арештування ґештапом серед українців не були підтверджені, ми ще не були аж надто занепокоєні. Та прийшов час, що це підтвердження прийшло. Серед нашої групи українців загуло. Ще тієї ж ночі з казарм «зникла» майже половина нашої групи. Вранці, коли про те довідалося німецьке командування, нас решту відокремлено та поставлено біля наших кімнат варту: ми бути інтерновані. На переслуханнях окремо кожного з–поміж нас пройшло ще декілька днів. Після того прийшов — карний військовий табір у Дахаві, звідки я вийшов аж у січневих днях 1942 р., зголосившися на службу вже в німецькій армії… Зі мною пішли майже всі ті, що й прийшли були разом зі мною до цього карного табору. Із прізвищ пам'ятаю: Івана Шагуту з Холмщини, Сваричевського із Скалатщини, Залевського з Франції, — решта прізвищ уже призабулася. В початках лютого 1942 р. нас привезли до вишкільного табору есесівських частин біля Дембіци, до т. зв. Гайделяґру. В тому місці власне й починаються мої спогади…
Не хочу в них осуджувати одних чи оправдувати других. Не беруся судити, чи було воно правильно творити чи ні всі ті бойові частини, складені з українців, а які билися пліч–опліч з німцями на східньому фронті. Хай своє слово оправдання чи осудження скажуть тут ті, що були спобудниками чи й організаторами цих бойових частин. Пишу ці слова як вияснення на неслушний закид нам, в тому числі й мені, у злочині, що його ми не вчинили, — у злочині «національної зради», «співпраці з нацизмом». Пишу про все простими словами так, як я це переживав і відчував. Я один з–поміж тих тисяч молодих українців, що брали участь у минулій світовій війні в лавах німецької армії та були розкинуті по всіх відтинках довжелезного східнього фронту. Я один з–поміж тих тисяч українців, що хоч у чужих мундирах, але з вірою в краще завтра свого народу, гинули безіменні на побойовищах під Севастополем, Ржевом, Ленінградом, Сталінградом і, Бог зна, ще яких. Один з–поміж тих мільйонів українців, що з надіями на краще завтра та майже з радістю прийняли перші розриви бомб у вересневі дні 1939–го. Я один з–поміж тих народжених під час останніх Визвольних змагань, вихованих у любові до своєї батьківщини, а які вже на своїй шкурі зазнали благ чужих займанщин. Я один з–поміж тих, що захоплювалися традиціями Визвольних змагань, що були свідками чи сучасниками різних пацифікацій, політичних процесів, плянових штучних голодів.
Моїм гарячим бажанням було стати воїном за нашу державу. Тим самим бажанням горіли ми всі ті, що в різних фазах цієї 2–ої світової війни серед різних обставин схватили в руки зброю — хоч і дану часто нашим ворогом. І власне ці слова, ці спогади пишу в пошану тих, що так, як і я, вдягли осоружний чужий мундир, та їм доля не судила пережити цієї воєнної хуртовини й вони залишились там, на побойовищах Східньої Европи…»
Від себе додамо: хто збирався б судити автора за «коляборування», мусітиме спершу проаналізувати; з авторової ж таки сповіді, оте підґрунтя, яке привело його до того, щоб свідомо вдягати чужий однострій. Мусітиме тоді призадуматися й над тим, чи добре робила наша історіографія, настільки виминаючи вагу нашої військової підготованости чи непідготованости в 1917–20 роки, вагу військової підготованости чи непідготованости Закарпатської волости в березневі дні 1939 р. Автор бо оцих спогадів це тільки приклад чесної послідовности молодої людини, виховуваної саме на такій аналізі наших спроб визволитися до самостійного життя.