Ледве на світ стало благословитися, як заряджено вставання. Миття, сніданок, отримування дводенного маршового харчу і збірка всієї сотні в повному бойовому виряді. Перша та друга чоти одержують на рій по одному кулеметові, а наша чота дістає на кожен рій по п'ять «фавстпатронів».
Якось минуло мене щастя носити цього небезпечного «макогона».
Після спішного перегляду нашого виряду сотенним падає наказ маршувати. Довгим вужем розтягнулася наша сотня, маршуючи вулицями містечка. Щораз треба було перескакувати почерез глибокі калюжі води та болота. Вулиці переповнені вантажними автомашинами, що, мов підсвинки, борсаються в болоті. Після півгодинного нелегкого маршу по цьому болоті опиняємось на польовому летовищі біля містечка. Тут рух, мов у казані. Що декілька хвилин надкочується транспортовець типу «Юнкерса» та, забравши свій вантаж, стартує у дальшу дорогу. Цей вантаж це покищо 5–а й 7–а сотні; цим вантажем будемо й ми, себто 6–а сотня. Дрож пробігає тілом на саму згадку, про піднебесний лет оцим «ґрухотом».
Наша сотня жде своєї черги, розсівшись під довжелезною скиртою сіна. Мабуть, ще колгоспного, бо почорніле та долом напів зогниле. Але довго нам ждати не прийшлось; почулась команда «Авф!» (Вставати!) і чота за чотою, рій за роєм, по черзі сідаємо до літаків, що в дво–три–хвилинних перервах приземнюються та, не гасячи моторів, забирають вантаж — дванадцять вояків і стартують у дальшу путь. Ціль нашої подорожі — летовище біля Балти.
Вантаження літаків йде справно. Добре, що надворі похмурна погода, може, якраз щасливо вдасться мені перебути цю піднебесну подорож. Врешті прийшла черга на наш рій, враз із декількома стрільцями з другого роя сідаємо до цього «пудла». Це ж звичайні транспортовики перевозити баґаж, а не людей. Видко, що не на забаву йдемо, коли аж таким транспортом.
Місця в середині доволі, тому кожен присів на «землі» чи то на дні кадовбища. Кажуть, що ніби так краще. За хвилину двері літака зачинились і чую, як літак, набираючи розгону, мчить по бетоновому старті, щоб за декілька секунд відорватись від нього та зависнути в повітрі.
В цей мент пригадалось мені рідне місто й ці різні «люна–парки», що рік–річно відвідували його. Те саме враження, що його маю тепер, летячи літаком над землею, мав я тоді, коли за двадцять сотиків летів вгору на одній із гойдалок в «люна–парку». Здається, що чоловік падає в якусь безодню. Мимоволі судорожне прилипаю до долівки літака, немов би там шукав захисту від немилого враження.
Та якось щасливо закінчується принайменше для мене ця літакова «ескапада». Дехто вертає усе, що лише мав у шлунку. Ще раз неприємне дрогнення літака і ми вже приземнилися на цементованому «рольфельді», щоб у декількох секундах зупинитися. Двері цього «пудла» відчиняє ззовні обслуга летовища і ми висідаємо. На летовищі пожвавлений рух. Вантажаться 5–та й 7–ма сотні нашого куреня на різнородні панцирні вози. Є їх тут повно: гармати на самохідних лафетах, штурмові гармати, опанцирені вози, стрілецькі панцирні вози та повзи від найлегшого до найважчого «Тигра».
Я з Рудієм та ще з двома стрільцями приліплюємось до одного «Тигра». Ціла наша чота як «штурмова» розподілена по танках. Інші дві чоти нашої сотні примістились на стрілецьких опанцирених возах. Ще декілька наказів та з цим невідлучні прокльони і валка заліза й людей котиться по чорній ріллі в напрямі шоси. Переїжджаємо попри якусь станцію. Напис, що видніє на дошці «бльокгавзу», говорить, що це Балта. Саме місто від станції приблизно п'ять–шість кілометрів. Дорогою, що нею їдемо в напрямі міста, їдуть на станцію переповнені вояками автомашини. Все це обдерте, Бог зна, коли мите, часто обмотане пов'язками, — це ранені. Від зустрічних вояків довідуємося, що це недобитки кількох дивізій, що були оточені біля Черкас–Корсуня та Уманя. Власне наша дивізія чи то пак декотрі її частини, а серед них ми, їдуть стримувати ворожий наступ та «латати» фронт.
Ось і саме місто Балта. Як і всі міста в південній Україні, воно розлоге. Доми партерові, рідко де видно одноповерхові будинки. В місті по вулицях повно військових частин. Вози, автомашини та різні механічні вози — це все жде на проїзд одинокою в доброму стані дорогою на південь, себто цією, що ми нею саме приїхали. Багато тут румунських частин, що окопуються на північних окраїнах міста. Наша колона просувається на північ у скорому темпі, як лише на це дозволяє розмокла дорога на Ольгопіль. Ревуть мотори наших повзів, порючи розмоклий ґрунт дороги. Цілісенький день з малими передишками тривала наша подорож. Пізно ввечері ми затримались у якійсь балці, де й наказано зсідати. З приємністю злізаю з цієї сталевої потвори та проходжуюсь на місці, щоб хоч дрібку розігріти задубілі ноги. По хвилині прийшов наказ займати вихідні становища. Сотня за сотнею вирушають у таємну ніч на призначені становища.
Пнемось під гору, сходимо вниз, знову болото, м'який ґрунт під ногами, якесь село, кущі, битий шлях, — все те минаємо в цих нічних годинах маршу.
За нами чути гул моторів. Рядами сколихує тихий шепіт, часами голосний проклін. Дві чи три години цього виснажливого маршу і знову зупинка. Тепер чотові вже розподілюють кожному роєві відтинок. Наша чота остається при сотенному як чота окремого призначення. Покищо маємо спокій, тому кожен з нас примістився в придорожному рові, щоб хоч дрібку відпочити. Ройовий та чотовий пішли на відправу до сотенного. Разом з Рудієм сідаємо під придорожнім кущем та закурюємо цигарки, ховаючи вогонь у знятий з голови шолом. Тут і там блимає цигарковий вогонь. Тут і там чується притишений шепіт. Є година 3.30 ранку, 23–го березня 1944 р. Хоч сон клеїть повіки, не можна заснути, бо кожної хвилини може прийти наказ до відмаршу.
Десь біля пів п'ятої ранку, коли надворі уже розвиднювалось, прийшли ройові та наш чотовий. Короткий наказ і наша чота вирушає. Йдемо спершу польовою доріжкою, обабіч якої розташовані військові частини; це т. зв. «друга фаза наступу». Потім сходимо з дороги та вже полем прямуємо в сторону, де лежать сотні у своїх вихідних становищах. Де–не–де розставлені штурмові гармати та повзи. Минаємо нашу останню заставу і ми вже на передпіллі — в «німандс–лянді». Місцевість хвиляста, повна зрадливих кущів, заглиблень, яруг. До цього на землю сідає ще й важка мряка. Чотовий розділює рої і ми вже роями маршуємо далі. Наше завдання: провірити передпілля та нав'язати сполуку з частинами, що пробиваються з оточення. Наш рій прямує навпростець, два другі рої пішли навскісь від нас, на право й на ліво.
В кожного з нас в руках машиновий пістоль, готовий до стрілу. Ще кілька метрів і перед нами виринають з–поза кущів та мряки забудовання якогось села. З найбільшою обережністю та з напруженим зором і слухом проходимо попри зустрічні хати, клуні та інші забудовання. Крізь шибку вікна часами вигляне здивоване обличчя та скриється у глибині кімнати. Якась глибока тишина, що її перерве час–до–часу помукування худоби або раннє кукурікання півня. Йдемо рідким «гусаком», попереду якого йде сам ройовий, десятник Бранберґ та ще двох стрільців. Раптом з–поза рогу хати почулася коротка черга з машинового пістоля, від якої падає ройовий та ще один стрілець. Це був наче сиґнал, бо за хвилину з усіх сторін почулися короткі черги з фінок та вигуки большевиків, що виринули з–поза хат, тинів та придорожніх кущів. В одній хвилині з нашої групи лишилося всього чотирьох. Гучним окликом ст. віст. Кайзер подає наказ до відвороту. Біжимо навмання в сторону, звідки ми прийшли. Кулі свищуть понад головами, гучним ляскотом відбиваються в вухах рушничні випали.
Руді та я біжимо садами й городами, оминаючи відкритого терену та вулиць села. Пробігаючи помимо якоїсь хати, дістаємо звідти рушничний вогонь, від якого падає на бігу Руді. Підбігши до нього, бачу, що він лише поранений, то ж підношу його та вже вдвох біжимо разом. Ще раз вогонь і мій Руді безсильно кричить:
— Я не можу далі.
З люті «саджу» цілий магазинок в сторону зрадливої хати та на добавок ще кидаю ручну ґранату. Переждавши момент її вибуху, підхоплюю Руді під рам'я та, зібравши всі сили, біжимо в сторону кущів. Піт струмками заливає очі. В горлі просохло. Серце в грудях б'ється, ніби хоче вискочити. До цього Руді тяжить немилосердно в моїх руках. Щораз то більше змагається стрілянина. Чую якісь голоси, вигуки впереді, та в мене лише одна думка, щоб чим скоріш, щоб якнайдалі від цього «чортячого насіння», що гонить мене ззаду, бо це для мене смерть, та чи лише для мене? Чейже Руді панічно боявся попасти в полон до цих чортів, а він тепер ще й ранений. Цей страх, страх зберегти своє життя, додає мені надлюдської сили і я біжу, чи то пак волічусь під тягарем тіла свого товариша вперед. Ще декілька кроків і я падаю обессилений до краю. Важко падає тіло мого товариша на мене. Хочу щось заговорити, хочу піднятись, та всі мої зусилля даремні: очі заходять якоюсь чорною полудою, б'ється приспішено серце і мені тепер все байдужіє. Як крізь сон, чую голосні вигуки, хтось десь поблизу стріляє, чути тупіт кількох людей, ще десь хтось крикнув і раптом чую, як хтось схиляється наді мною.
— Ви ранені? — чую запит наді мною. З трудом підношу голову та якийсь час гляджу непритомними очима на сотенного санітаря, що схилився наді мною.
— Я ні, але мій товариш Руді; він поранений, — була моя відповідь.
Цей лиш співчутливо похитав головою: з його німого погляду я зрозумів усе. На силу підводжуся з землі та вже спільно беремо тіло вбитого Руді. В моїй голові не може вміститися ця жорстока дійсність. Недаром останніми часами був Ти такий мовчазний, недаром на кожному кроці говорив Ти ці слова:
— Це вже моя остання дорога, не вернуся я вже до моєї батьківщини…
Пишучи ці слова, бачу в уяві Тебе, чую Твій голос, пригадую собі ті спільні дні, хвилини, що їх ми пережили. Хоч між нами була різниця національности, хоча наше знайомство було випадкове і тривало не так то довго, однак ми були собі вірними друзями. Та що ж? Війна… В кожному разі краще, що вмер Ти в однострої, що поховали Тебе на полі слави, що згинув на службі. Може, Ти щасливий, бо все наземне вже за Тобою, за Тобою вже всі ці труди й невигоди. Ти вже перед Всевишнім склав свій рахунок совісти, а я?
Пройшовши ще кількадесят кроків, ми опинились між своїми частинами. Трупа Руді поклали поруч других, що їх тут було вже доволі. Тут був перший перев'язочний пункт. З допомогою санітаря знаходжу наш сотенний бойовий штаб, де й зголошуюся в сотенного. Наша сотня разом з іншими находиться в наступі на те село, що з нього я оце недавно вирвався. В сотенному штабі зустрічаю стрільців нашої чоти, що також вернулися із розвідки. Вони також мають втрати так, що наша чота тепер налічує всього неповних два рої. Ми тепер — резерва сотні, що саме під напором ворога починає відступати. Це довідуємось від вістового, що, надбігши, зголошується в сотенного.
Під проводом нашого чотового вирушаємо на зміцнення частин. За нами сунуть по полі важкі повзи та штурмові гармати. В половині дороги до села зустрічаємо заляглу на полі нашу сотню. Голосним криком:
— Встати! Бігом руш! — підриває сотенний стрільців і ми біжимо вперед.
Бити! Бити! Бити! — шуміло в моїй голові. Чув, що мої м'язи кріпнуть, що мою істоту пройняла жадоба зустрітись з якимсь спротивом, зламати його, виладувати надмір енерґії.
Хоча я горілки не пив, одначе й тверезий не був. Кілька годин нічного важкого маршу, потім повна напруження розвідка в передпіллі ворога, несподівана зустріч з ним і болюча втрата щирого приятеля, — все те так приголомшило мене, що я зазнав чуття, яке має борець, вийшовши на боксерський рінґ. Мною оволоділо стихійне бажання боротьби, а тут нагод для неї було немало.
Коли наша сотня наближалась на яких 50–100 метрів до села, я почув над головою свистіння куль:
Фю–в! Фю–в!..
Зависоко беруть, — мигнуло мені в голові.
Біжу щораз скоріше, падаю, зриваюся. Зростай мій гнів, а, може, й страх? Коли сотенний крикнув «Скок!» — я був готовий. Був лютий на «Іванів», що стріляють до мене, був лютий, що вбили мені приятеля, а заразом чув, що за мною стоїть мур власних сталевих потвор, який знищить, розчавить усе, що стоїть на перешкоді. Все те додавало мені бадьорости.
Прийнявши наказ «Скок!», я крикнув цілими грудьми «Гурра!» підірвався, підбіг кільканадцять кроків, перекинувши у міжчасі «машинового пістоля» в ліву руку, і, не зважаючи на ворожі ґранати, що вибухали майже під ногами, сам починаю кидати свої в напрямі кущів города, що був переді мною.
Позбувшися отак чотирьох ґранат, біжу за своїм чотовим далі в напрямі хат.
Тепер треба було хіба ошаліти і я — ошалів: наскочив на спротив, що його треба було подолати, на людей, що їх треба було знищити, знайшов місце, де можна було виладувати увесь запас енерґії. Не знаю, скільки большевиків я вбив, може, своїх таки братів, не числю і не думаю про те. Першим впав від моєї черги якийсь високий «Ванька», вибігши з хати. Побачив я його лише в зарисах, довгий корпус, руки піднесені вгору в безнадійному русі самооборони, права нога підноситься щоб переступити поріг хати, та, скрутивши вправо, тікати. Він уже не мав часу: кілька куль моєї черги прошили його Наскрізь, викрививши в передсмертних судорогах його обличчя.
Пізніше пішли другі. Що хвилини короткі черги мого «МП» прошивали котрусь з ворожих постатей, що завзято відбивалися. Ще декілька разів скорими рухами змінюю в «МП» порожній магазинок та біжу далі. Чув запах крони, у вухах щось гуділо. Не лоскіт тисячі вибухів, ні, це постійний тиск чогось неокресленого, це шум, що влізав у вушні раковини, перепливав болонки, й виповняв мізок чадом. В голові чув лише цей шум і цей всесильний, невідкличний, катеґоричний наказ: «Бити! Бити!».
Довкруги — те саме: біжать, стріляють, гинуть люди. Крок за кроком, хата за хатою, просуваємось вперед. Ще кілька вибухів, ще декілька черг із «МП» і ми вже на окраїнах села. Ворог панічно втікає в напрямку якось ліска. Ми наступаємо йому на п'яти.
Мала передишка серед, поля і знову сотенний підриває сотню в дальший наступ. За нами, не вгаваючи в стрілянні, повзуть панцирні вози. Розстрільною просуваємось далі вперед. Перед нами у віддалі якого кілометра — малий гайок. Там щораз вибухає стовп диму, вогню й землі. Це наші танки крешуть по ньому. Ще кільканадцять хвилин і ми приступом здобудемо і цю заліснену місцевість. Є полонені з нашої сторони — декількох ранених і вбитих. Все це на якийсь час, або й зовсім, перестало бути метою битви, стало її реквізитом. Їх відвозять у запілля.
Впоєні легкою перемогою, горді, що виконали наказ, та, ще не очунявшись від пережитих вражень, стрільці вголос розповідають про свої пригоди.
Дістаємо наказ окопатись на скраю ліса, де ми й перебули до пізньої ночі.
Переживши повний таких емоцій день, кожен скоро піддався втомі й після хвилини заснув. Пізно вночі несподіваний алярм і ми, залишивши свої становища на призволяще, відходимо довгими рядами в невідомому напрямку. Ніч темна, в лісі, кудою проходимо, ніяк не можна розібратись, куди ми прямуємо. Чуюся якось самотній поміж цими людьми. З декотрими за весь час перебування в сотні ще не перекинувся ні словечком. Йду за ст. вістуном Кайзером, що тепер одинокий залишився з нашого давнього роя.
Аж до ранку тривав наш важкий марш. Над ранком ми пройшли мимо якогось села; знову прийшов наказ окопуватись. Кожен з нас гребе в сирій землі стрілецький окіп. Від ст. вістуна Кайзера довідуюсь, що ми — тилова охорона частин німецької армії, що відступають. Значить, поки що пляновий відступ. Селом та шосою в південно–західньому напрямку тяглися довгі валки обозів німецької армії. Похід цей тривав майже до пізнього післяполудня. За цей час можна було трішки відпочити. Із зустрічних кухонь ми одержали гарячу страву. Під вечір приїхала й наша кухня та поповнення амуніції. Тепер село та шоса майже опустіли. Де–не–де по хатах заблимали світла; це мешканці села приготовилися до сну. Останнім проїхав почерез опустіле село на своїх «швімваґенах» — автах–амфібіях розвідувальний дивізіон і шоса та село заніміли.
На землю знову насунула темна весняна ніч. Десь далеко на північному сході рожевіла заграва. Це в околицях Ольгополя, де ще й досі прориваються в розірваному нами місці ворожого персня німецькі частини. Ми зайняли становища більш на південний захід, де маємо спинити сподіваний наступ ворожого правого крила. Наш курінь, не маючи важкої зброї, дістав як допомогу декілька танків та т. зв. «небельверферів», вмонтованих на панцирних підвіззях. Одна з таких батерій стоїть, позаду наших становищ. Це шестидулові ракетні гармати.
Ніч пройшла напричуд спокійно та без несподіванок. Вранці наша сотня змінила свої становища більш ліворуч і дозаду так, що село ми тепер бачимо, як на долоні. Наші становища проходили тепер височиною, позаду нас стояли в невеликому ярку ці ракетні гармати.
Знову проминув день у нетерпеливому вичікуванні ворога. В передпілля виходили стежі кудись аж за село, однак поверталися з нічим. Населення села здебільша залишилося на місці; лише дехто евакуювався із відступаючими німецькими військами. По сотні пішла чутка, що маємо бути ще цю ніч на становищах, а вранці — дальший марш на південь.
На землю сідав вечірний сумерк; після теплого дня надходила холодна ніч. Кожен з нас приготовлявся до вечірнього отримування харчів, випорожнюючи хлібак від залишків їжі. Раптом алярм по цілій лінії. З уст до уст несуться насторожливі слова:
— «Іван» надходить!»
Спрямовую зір на передпілля. Далеко в північно–східньому напрямку по полі видніють чорні цяточки, їх щораз то більше, щораз то ближче. Обережно підходять до села.
Здовж наших становищ перебігає наш сотенний хор. Нойґебавер та дає наказ: До наступної ночі маємо тримати становища, а в другій — відступ роями. Нетерпеливо ждемо тепер цієї другої ночі. Здається, що цієї ночі харчів не дістанемо; жалко, що я так ґрунтовно випорожнив хлібак. Тимчасом в селі під прикриттям ночі почався рух. Чути людські вигуки, гудуть мотори, бряжчать гусениці танків по битому шляху. Раптом у стороні шоси сильний блиск вогню, а з тим оглушливий вибух, в слід за яким посипались черги кулемета та поодинокі рушничні випали. Видко, що «Іван» напоровся на наші міни та заставу, що при шосі. Як на даний знак, позаду озвалися наші «небельверфери». З протяжним ревом почали пролітати понад нашими головами їхні стрільна. Це був справді імпозантний образ: немов якісь космічні комети, пролітали ці стрільна, виючи на всі можливі голоси та тягнучи за собою довгі хвости вогню. В один мент у селі зчинилося пекло. Загорілися хати, стало ясно, мов удень. Раз–по–раз б'ють «небельверфери», їм вторують густі постріли танків, що стріляють по селі з віддалі яких вісімсот метрів. В селі — справжнє пекло. Рев худоби змішувався з криком людей. Люди, пробуючи рятувати своє добро від вогню, гинули тратовані ошалілою від жаху худобою, або ж від розривів нових стрілен, що раз–по–раз розривалися в селі. Ворог, лишаючи палаюче село, «валив» густими лавами в сторону наших становищ. Не стримує його навіть вогонь наших танків, що, скоротивши приціл, б'ють розривними ґранатами. Відізвалася наша машинова зброя.
Машинально провірюю своє «емпі» та приготовляю ручні ґранати. Чорні силуети ворожих бійців чітко відбиваються на тлі палаючого села. Вони щораз то ближче. Та для нас, озброєних лише в машинові пістолі, ще не надійшов час, — надто велика віддаль.
Людські накликування, якісь вигуки, стогін ранених, всі ці звуки зливаються з детонаціями тисячів стрілен, цокотінням машинової зброї і вибухами ґранат, створюючи нерозпізнанний хаос.
Минали секунди, мінути. Напруга цієї оргії звуків більшала. Ворог підсувався щораз то ближче. Час уже на ручні ґранати. Рука автоматично ловить ґранату та, зірвавши безпечника, викидує її вперед. Одна, друга, а потім вже пішли черги з «МП». Коротші довші, — знову коротша, зміна магазинка. Справді, як автомат.
Нагло я почув, чи радше відчув якийсь рух праворуч від мене. Хтось вистрілив ракету, що ясно освітила місцевість.
— Руські від тилу! — крикнув чи радше заревів чотовий Кріґер.
— Ворог від тилу! — понеслося по всій лінії.
— Всі відступати! — рознісся знову рев чотового Кріґера.
Поспішно скидаю з себе зайві речі та, вхопивши в праву руку ґранату, лівою, в якій тримав «МП», спираюсь на беріг окопа й одним стрибком вискакую з нього. Інстинктовно відчуваю «своїх», тому біжу в напрямку шоси, що тепер ліворуч від мене. Здоганяю якусь групу вояків нашої сотні. Серед нічної пітьми не розпізнаєш, хто це, однак мені байдужіє, — добре що «свої». Біжимо що сил по стрімкому узбіччі, щоб лише подалі від цього пекла. Раптом знову впереді постріли, а з цим зойки та стогін. Крик «Гільфе!» «Пан не стреляй!» змішуються й надають ще більшого жаху цій макабричній ночі. Ніхто тепер не звертає на це уваги, кожен рятує себе. Дорогою втікають наші танки, замовкли також «небельверфери», що покинули вже свої становища. То тут то там строчать черги машинових пістолів, вибухають ґранати. Цілу ніч тривала ця наша втеча–марш. Бігцем або прискореним маршем прямували ми по полях, оминаючи шосу, на якій кожної хвилини міг появитися ворожий танк. Нашу групу очолював, — пізнав я це по голосі, — наш чотовий, хор. Кріґер. Між іншими був тут ст. вістун Кайзер, що з ним я тепер «скомпанувався».
Почало вже світати, як ми вступали в якесь порожнє село. Німа тишина, на вулицях нікого не видко. Обережно просувається по вулицях села наша група, що тепер начислює всього двадцять люда. То тут то там порозкидувані військові речі, муніційні скриньки, якийсь перевернений віз. Видно, що в поспіху покидали свої квартири принагідні квартирники. Якось несподівано ми зустріли на одному хазяйстві старого чоловіка. Мене покликали за перекладача. Від нього довідуємося, що вночі поспішно виїхали звідси німецькі частини, а на мій запит, чи не було тут руських, він відповів, що ще нікого тут не було та що ми перші вояки, яких він зустрічає сьогодні вранці. На мій запит показує нам дорогу, кудою можна вийти на битий шлях, що веде до Балти.
Поспішаємо, як лиш можемо, забувши на непроспану ніч та голодний шлунок. Щоб лише скоріше, щоб лише далі, щоб лише ноги не відмовили послуху. Після декількох кілометрів по цій порозбиваній шосі зустрічаємо щораз більші гурти вояків, що так само, як і ми, «вдирають».
По ровах, а то й просто по дорозі, густо покиданий військовий виряд та поперевертані автомашини, гармати, танки. Зустрічаємо також убитих, їх немає кому поховати. На це немає часу.
Пізно пополудні в одному селі зустрічаємо валку автомашин нашого дивізійного обозу. Сідаємо на них по декілька чоловік. Ще декілька годин подорожі автомашиною по вибоїстих дорогах і ми знову в Балті. Тут хор. Кріґер зголошує нас у т. зв. пункті зголошень нашого дивізіону, де дістаємо дещо сухих харчів, теплу каву й нічліг у якийсь шопі.
На другий день вранці збірка та вимарш у дальшу дорогу. Перед вимаршем коротеньке обговорення положення хор. Кріґером. З його слів довідуємося, що ворог сильними з'єднаннями прорвав наші лінії та форсовним маршем просувається до Дністра. Переправа в місті Рибниця для нас уже відтята, залишається лише переправа в Дубосарах та далі на півдні в Тирасполі. Рештки нашої розбитої дивізії маршують уже в напрямку першої переправи. Охорону відступаючих частин перебрали мішані румунсько–німецькі з'єднання, що прийшли недавно з запілля. Жде нас тепер досить форсований марш, бо ж віддаль з Балти до Дубосар приблизно 100 кілометрів.