Так почався мій відворот чи радше втеча з України далі на захід у Румунію; вона тривала повних три тижні, бо аж до 10–го квітня 1944 р. День–в–день довгі марші, несподівані бої з прониклими крізь прорвані лінії фронту большевицькими відділами. Неспокійні ночі із частими алярмами та втечею на безголов'я у пітьму ночі. Це вже не був пляновий відступ, це була безголовна втеча. Шосою, пільними та залізничними дорогами тяглись нескінчені валки людей, що тікали. Всуміш усі роди зброї та формації, а до цього ще валки цивільного населення, що або добровільно тікало, або примусово було гнане на захід.
Позаду німецьких та румунських частин, що відступали, залишались попалені села, міста, поруйновані мости, залізничні лінії. По полях, у придорожніх ровах валялися високими купами військовий виряд, гори амуніції, та незліченні мішки, скриньки, банки, з поживою, одягом, взуттям. Лежали поперевертані автомашини, порозривані мінами танки, застряглі в болоті мотоциклі, гармати, важкі танки. Все те лишав переможний «Третій Райх», що ще тому три роки, ба ще й тепер, вірив у силу свого вояка й мріяв завоювати Схід. Мріяв завоювати Україну як «лебенсравм» для німецького населення. Та тепер ці мрії обірвались, тепер одинокою думкою в усіх цих вояків–людей, що, залишаючи все, тікали на захід, було — якнайскоріше дістатись за Дністер.
Та в цім критичнім положенні були й веселі хвилини. Оце якась група вояків із «люфтваффе», запрігши двох віслюків до двоколового візка, на задній дошці візка написала крейдою: «Ґестерн мот, гойте гот» (вчора моторизовані, сьогодні «кониками»).
Після нічного бою з аванґардними большевицькими відділами біля Бірзули, що його ми звели першої ночі нашого маршу, наш відділ дослівно перестав існувати. Хто як і чим міг, виривався, себто «відв'язувався від ворога» й тікав на захід, промишляючи вже сам за харчі та за транспорт. Одні одним серед нічної суматохи на постоях або при алярмових втечах крали коні, підводи, щоб лише самому видістатися з цієї загроженої смуги.
Мені та ще двом стрільцям з нашого відділу вдалося в одному з таких алярмів вночі «зорганізувати» підводу, запряжену двома кіньми, і ми вже під вечір другого дня були на переправі в Дубосарах.
Саме містечко Дубосари лежить на лівому березі Дністра. Цілий лівий беріг Дністра це низовина, зате ж правий беріг різько підноситься вгору, творячи стрімку височину.
Ціла рівнина перед Дубосарами в промірі яких п'яти кілометрів засіяна різноманітними підводами, автомашинами, кіньми, а серед всього того вештаються військові. Все це жде переправи, що відбувається почерез одинокий тимчасовий дерев'яний міст. Великий же кам'яний міст вповні знищений.
В т. зв. пункті зголошення нашої дивізії дістаємо пропуск, без якого не пропустила б жандармерія на мості. Ждемо цілу ніч у колоні своєї черги. Аж над ранком другого дня вдалося нам щасливо переїхати Дністер. Тепер наша маршрута йшла на Кишинів, де згідно з чутками мала збиратися наша дивізія. Діставши в пункті зголошень т. зв. «маршбефель», нам тепер було й недуже то спішно, тому то ми в першому зустрічному селі заквартирували на декілька днів і сяк–так привели себе до порядку. В першу чергу треба було скупатися й попрати бодай трішки білизну, що аж кишіла від вошей та бруду. За наш віз і пару коней наш господар, в якого ми стояли постоєм, заопікувався нами, як своїми рідними. Цього він не робив ніраз із почуття симпатії до нас, але за нашого воза і пару коней; це змушувало його бути до нас ввічливим. Врешті, відпочивши добре та взявши від хазяїна харчів на дорогу, ми вирушили пільними доріжками в сторону шоси на Кишинів. Пройшовши кільканадцять кілометрів, під вечір ми вийшли на шосу, де, на наше щастя чи на лихо, — бо ж ми могли ще кілька днів побавитися в туристику, — ми зустріли автомашину з нашої дивізії, вона нас і забрала так що ми пізно вночі прибули до штабу дивізії в Кишинові. Звідси нас уже відіслали з групою інших, таких самих як і ми, до штабу нашого полка «Теодор Айке», що примістився в якомусь монастирі.
Цю ніч ми проспали на довгому коридорі монастиря, де таких, як ми, було повно.
Другого дня знову збірка новоприбулих, потім ходження «від Анни до Каяфи», знову списування генералій, давніших приділень, виплата залеглої платні та нове приділення. Мене приділено знову до давньої сотні, себто шостої, де сотенним тепер хор. Кріґер, дотеперішній чотовий. Наша сотня разом з шоферами та різним допоміжним персоналом начислює всього 38 люда. Навіть неповна чота.
Латинський Великдень, що цього року припадав на 10–11 квітня, ми перебули в Кишиневі. Бідненькі були ці свята, бо весь наш обоз залишився в розлогих степах південної України, а свіжий транспорт ще не наспів. Тут ми перебули ще декілька днів, що їх провели на впорядковуванні свого виряду та обмундирування. Все воно було таке знищене, що ніяк не давалося направити, але ж на виміну ми не могли надіятися, бо наші дивізійні магазини не існували. Майже кожен з нас під час утечі мав змогу виміняти свої повстяні зимові чоботи на легкі скіряні, тому із взуттям не було такої мороки. Зате гірше було з білизною, якої не було, а під час втечі не було коли її обмінювати, хоча цього добра валялося досхочу в порозбиваних вантажних автомашинах. Не зважаючи на купелі ще в хазяїна по дорозі та тепер уже при сотні, воші в нас трималися далі при швах мундиру. Дивізійної «вошобойки» не було, а кожен як знав, так і нищив цю погань. Десь в половині квітня наша сотня чи радше весь наш полк завантажено на автомашини, що ще були в дивізії, і ми виїхали в дальшу дорогу на північний захід. Надворі в повному розгарі весна. Краєвиди тут чудові, так нагадують мій рідний край. Такі самі «ліп'янки», криті соломою, високі журавлі біля криниць, повно садів. Різько відбиваються тут чудові виноградники, тому то в кожному селі, де ми затримувались на відпочинок, замість води нам виносили глечики вина погасати спрагу. По селах святковий настрій, бо ж це надходили Великодні свята, а населення тут православне. Всюди розташовані румунські частини. Недавно оце в Румунії проголошено загальну мобілізацію і це й були власне частини мобілізованих.
Переправились ми через річку Прут біля містечка Гущ. Далі наша маршута йшла до міста Роман, куди ми прибули десь біля полудня другого дня нашої подорожі.
Тут повно німецьких військ та прифронтових установ. На наше здивування крамниці завалені різними товарами. Брак нам лише грошей, що їх ще нам не виміняли на румунські леї. Проїхавши ще кількадесят кілометрів за Роман, наша сотня, себто увесь наш полк, заквартирувала в декількох більших селах. Тут уже таки добре «пахло» прифронтовою смугою. Тоді бо фронт проходив від Черновець через Ботошань до Ясс, отже не так то вже далеко від нашого місця постою. Тут ми мали переорганізуватись та ждати поповнення людьми, зброєю й автомашинами.
Та не довго довелось нам посидіти на цих «теплих місцях»; одного пополудня в сотні підняли алярм та після сеґреґації, що її провів сотенний, відділивши увесь функційний персонал, створено чоту в силі 22–ох людей під проводом одинокого підстаршини–фронтовика, ст. десятника Шнайдера. Сам хор. Кріґер мав відійти з наказу дивізійного командування як перекладач до румунського обсерваційного пункту.
Ціле пополудне до пізнього вечора ми приготовлялися до цього «айнзацу». З дивізійного штабу ми дістали дев'ять кулеметів типу «МҐ–42», запасну амуніцію та ручні ґранати. На кулемет припадало по двох чоловік. До цього доходили ще санітар, вістовий, заступник чотового, ст. вістун Кайзер та сам таки ст. десятник Шнайдер.
Перед нашим відступом, як звичайно, пояснив нам положення сотенний, хор. Кріґер; за його словами воно було таке:
— Ворог, прорвавши лінію фронту поміж місцевостями Ботошань–Ясси, переправився на правий беріг річки Серет та зайняв місто Пашкань, де й створив мостовий причілок. Рештки нашої дивізії мають повести протинаступ та викинути ворога за Серет, зайнявши місто Пашкань. Генеральний наступ ведуть перший курінь нашого полка і два курені, себто 1–ий і 3–ій, 3–го полка «Тотенкопф». Наш курінь, себто 2–ий, в силі трьох сотень, а саме — 5–ої, 7–ої та 8–ої, має маркувати чоловий наступ. Наша шоста сотня як малочисельна має зайняти охоронні становища при залізничній лінії, що йде від Романа до Пашкань.
— Це й було б усе, що можу сказати, то ж бажаю вам всього найкращого, — закінчив своє «обговорення положення» хор. Кріґер.
— Як підтримку нашому наступові дістаємо всю артилерію, яка лиш є на цьому відтинку, та приблизно двадцять гармат і танки легкого типу. Все це дає разом близько 249 вогневих цівок, отже таки поважне число. Артилерія, здебільша румунська, як теж румунські найважчі ґранатомети 12 см. — уже зайняли свої вогневі становища. Наступ має початися завтра вранці пів четвертої сильною артилерійською підготовою, — це вже пояснював нам ст. десятник Шнайдер, що перейняв тепер командування над нами.
Десь біля десятої ввечорі завантажуємось на дві автомашини та вирушаємо в дорогу. Перед нами з погашеними світлами гудуть автомашини цілого куреня, який, як і ми, має зайняти свої призначені місця. Ще один кривавий епізод для тих, що щасливо переживуть його, закарбується глибокою борозною в душі. Чи вернуся, чи щасливо пройду це пекло? — ось такі думки ворушили мій мізок. Та чи тільки мій?
Після довшої їзди шосою, а пізніш польовими доріжками прибуваємо до якогось села. В нічній темряві здавалося б, що воно вимерло, однак око, призвичаївшись до пітьми, розрізнює масу вояцтва, що відпочиває по подвір'ях і в порожніх хатах. Порожніх, бо справді з цивільного населення тут нікого немає, все виевакуйоване; це ж прифронтова смуга. Все це жде наказів.
Без зайвого гамору та в повній тишині зсідаємо з автомашин і кожен бере по дві–три скриньки кулеметної амуніції: ті, що несуть кулемети, беруть по дві, решта — по три. Воно важко, однак нам говорять, що наші становища не дуже то далеко, всього півтора кілометра. Важко сопучи переходимо попри становища важких ґранатометів, польової артилерії та протипанцирних гармат. По крилатих шоломах обслуги здогадуюся, що це румунські частини.
Пройшовши ціле село та, може, ще кілометр з «гаком», ми увійшли поміж якісь забудування, як потім виявилося, великого фільварку. Там мала передишка під довжелезним муром. Заряджено строгу мовчанку та під загрозою кари, заборонено курити. Ворог тут недалеко, всього кількасот метрів. Ст. десятник Шнайдер разом з вістовим та якимсь вищим старшиною із штабу пішли оглянути терен, де ми мали зайняти оборонні становища.
Після півгодинної передишки прийшов наказ до відмаршу й ми вирушаємо; тепер скручуємо правіше та йдемо здовж цього муру. За деякий час мур скінчився і ми вийшли на поле. Тут перша затримка: десятник залишає двох стрільців з кулеметом та визначує їм становище. Те саме повторилося що кількадесят кроків, і я дістав також свій «приділ» ще з одним німцем. Був наказ копати протитанкові стрілецькі окопи. За кількадесят мінут ми вже повикопували глибокі ями та всю викинену землю добре замаскували дерням та рваною травою. Тут ґрунт був м'який; це було орне поле, засіяне озиминою. Як пізніше вдень я мав змогу розглянутись, то ми становили оборонну лінію, що тягнулася від залізничного насипу лінії Роман–Пашкань до забудовань фільварку. На схід від нас, за залізничним шляхом аж до берега річки Серет простяглися мочариська, завширшки в яких 100–150 метрів. Просто таки перед нами у віддалі якого кілометра лежало місто Пашкань.
Тепер довкруги тишина та спокій. Ніщо не вказує на те, що через кільканадцять хвилин почнеться кривавий танець. Годинник на моїй руці показує за 20 хвилин третю. В третій годині наша артилерія пічне барабанний вогонь. Отже остається ще декілька хвилин цієї тишини. Цей день заповідається криваво; не один з–поміж оцих людей, скупчених на цьому кількакілометровому клаптику, не діжде сходу сонця. Та що ж, це війна.
Десь далеко на сході почало сіріти. Тут довкруги однак панувала ще темрява ночі.
Від ями до ями пробігає ст. десятник Шнайдер та шепотом: «Не спати, вже третя недалеко!» — розбуджує декотрих та насторожує нас бути чуйними.
Здається, що він уже не добіг до останньої ями, коли тишину ночі прорізав переразлимий гук гарматних сальв.
— Пум–плюм–діуум! — вухо ловить випали гармат.
— Шу–шуу–гулу–гулууу! — прольотом шумлять над головою стрільна.
— Бах! бах! бах! — вибухають ґранати на передпіллі, та в недалекому місті.
Тисячі вогневих шпильок коле оксамит ночі. Пів горизонту моргає червоними відблесками вогню. Немов би якась світляна рекляма, що за допомогою автомату гасить або засвічує свої жарівки. Однак жоден напис не виходить із цих розкинених у просторі червоних пунктів. Але його чути в повітрі, що переповнене запахом спаленого пороху, чути його в клекоті, шумі пролітаючих стрілен, у все більшому лоскоті сотень гарматних випалів. Смуги світляних стрілен прошивають густо північно–східній відтинок темної бані неба. Тут і там вибухи; це ґранатомети піхоти, що готовиться до наступу.
Ген, далеко–далеко, трішки більші червоні плями — це відповідає артилерія ворога. Витончений слух починає виловлювати з оргії змішаних відпалів знаний притишений гук: «Пум–пум!» і сальвові: «Плюм–плюм!»
А пару секунд пізніш:
— Шру–шруу–шрууу! — шумлять з вітром непрошені гості.
— Бах! бах! — вибухли два поділи поміж забудованнями фільварку, що ліворуч від нас.
— Фюю. Прюю. Пац! Пац! Пац!
Ховаюся з головою у своїй доволі глибокій ямі; чейже неприємно дістати відламком.
З хвилини на хвилину артилерійський вогонь міцнішає. Годі що–небудь виловити з цієї дикої симфонії, якої звуки пробиваються десь до глибини душі. Тілом стрясає мороз. Можливо, це ранній холод, не знаю. Встаю та, спираючись грудьми об сиру землю ями, приглядаюсь дикій шаленій оргії вогню, що піднявся довкруги. Кулемет та амуніційні скриньки — все це напоготові біля мене. Раз–по–раз голова мимоволі «вклоняється» пролітаючим стрільнам. Не всім, їх летять сотні, тисячі; «вклоняється» тим, що свій шлях кінчать недалеко.
Хлум–хлуум! Бах–бах–бах! Дзінь! — це їхні звуки і вже відламки прошивають повітря.
Ген, впереді що хвилини вистрілює ракета, освічуючи місцевість. Увесь обрій горить тисячами вибухів. В хмарах диму та в ранньому світанку мигають криваві вогні. Пашкань розкидує довкруги бальки, каміння із своїх повалених домів. Бризкає сотнями світляних водограїв. Ворожі стрільна риють близько нас землю.
Раптом серед цієї суматохи вогню, вибухів і диму проймає дрожжю несамовитий рев: у повітрі несеться, немов виття стада гієн, протяжне:
— Вююю! Вюююю! — та після секунди неймовірне, ніби нескінчене, число зловіщих вибухів сколихує мурами фільварку. Це сальвами б'є багатодулова ракетна гармата, що її большевики назвали «катюшею», а німці охристили «сталінськими органами».
Ген, делеко наліво від нас, звідки мають наступати три курені нашої дивізії, терен покрився дрібними іскорками і тоненькими смугами світляних стрілен.
Так, врешті почали. Дивлюся на годинник: точно пів четвертої показують стрілки годинника.
Крізь клекіт гарматних стрілів до вух стукотять слабі маленькі вибухи: хтось енерґійно потягає палицею по штахетах:
— Тррр–трр–тррр!
Це «МҐ–42».
Ну, нарешті, — думаю собі, — чейже тепер можна хоч хвилинку посидіти на дні ями, прислухаючись до цієї шаленої звукової оргії.
Зігнувшися в «три погибелі», сиджу на дні ями й курю цигарку. Голова, оперта об стіну, дивиться очима в круглий отвір, в оксамит неба, що помалу з чорного робиться мутно–сірим. Світає… Ще одна ніч проминула, настає день. Який же він кривавий! Скільки він несподіванок принесе!
І, як завжди в таких хвилинах, напруження нервів; перед очима пролітають немов короткометражні картини — з дитинства, з юности, з останніх минулих років, місяців, днів. Щоб знову прийти до висновку, що це лише злуда. Що все те залишилось десь там далеко, що лише яскравіші картини з них закарбувались глибоко в душі. Хотілося б, щоб усе те було вже за мною, щоб хоч на хвилиночку тепер вернулася одна із цих «яскравіших картин» минулого. Де ж ти, Гелі? Де ж ви, усі рідні? Як давно не мав я від вас жодної вістки!
Раптом ці мої рефлексії перервав, стинаючи в жилах кров, несамовитий крик ст. десятника Шнайдера, що був праворуч від мене у недалекій ямі:
— Танки зпереду! — несеться його голос.
Підриваюсь на ноги та цілим єством прилипаю до сирої стіни ями, очі напружено вп'яливши в передпілля.
Дніє. Сонце ще не показалось, але воно ось–ось вирине з–поза обрію.
Повна таємности сірість світанку окутує терен бою, мішаючись із хмарами диму, а за хвилину відійде, сховається в недалекому, оповитому ще сумерком лісі, щоб дати місце соняшним променям. Вогонь ще набрав на силі. Тепер долучилися до нього ще танки та штурмові гармати. Відгомін вибухів уже не дразнить вух; вони бринять, шумлять у них, сповнюючи мізок хаотичними звуками, до яких він уже привик.
Крізь густий дим гарматних стрілен, що вибухають раз–по–раз, та крізь сіру мряку, що простелилася над землею від річки, годі що–небудь розібрати. Інстиктовно відчуваю небезпеку. Брязкіт сталевих гусениць від переду вказує, що сталеві потвори помалу наближаються до нас. Тепер щораз густіше розриваються стрільна поруч наших окопів. По звуках, що їх видають гусениці повзів, орієнтуюся, що вони їдуть по залізничних рейках, які проходять може двісті метрів праворуч від мене. Такий же брязкіт, але ще сильніший, чути й від ліва. Там раз–по–раз сильні блиски вогню та проймаючі дрожжю звуки:
— Рач–бум! Рач–бум! — розрізають повітря щораз то нові вистріли танкових гармат, а їм у відповідь — протитанкові гармати. За хвилину це пекло переноситься і до нас.
Від окопу до окопу несеться приглушений крик:
— Крийся!
Кожний з нас прилягає в своєму окопі, що не одному, може, буде могилою. Крізь гул бою щораз то сильніше чути черги кулеметів. Це ліворуч від нас, поміж забудованнями фільварку. Чути вже голосні вигуки, крики, зойки. В душі ворушаться лихі передчуття. Невже ж у цій ямі застукає смерть, смерть розчавленого залізною потворою черв'яка? Невже попаду в полон? А як довідаються, що я українець? Однаково смерть. Може б так втекти, але куди й як? Та ж не зробиш і кроку, як кулі прошиють тебе на решето. Зрештою, так чи так довкруги одне пекло, один водограй вогню, заліза, землі.
Моторошно стає на душі згадувати в цей мент, як то нам на вишколі демострували дію танків, що, натрапивши на протитанкові стрілецькі ями, розчавлювали їх своїм тягарем. Невже цей експеримент повториться і зі мною? Мене огортає страх. Серце просто завмирає в грудях. Чую, що не видержу. Півсвідомо знаходжу в боковій кишені коробку з пастильками, що їх похапцем кидаю в розкритий рот. З ними не розстаюся вже майже рік, доповнюючи їх запас за кожним разом у санітара. Це спасенне лікарство оті «антіневротіка». Забуваючи на обережність, пристрасно курю цигарки. Дрижачими руками розгортаю свій портфель: фотознімки рідних, декілька останніх листів від них і ось — вона, Гелі. Гелі, чи віриш, що я в передостанню хвилину свого життя не забуваю про Тебе…? Бррр! Проймаючий холод стрясає тілом. Невже так виглядають останні хвилини людського існування?
Раптом сильний язгіт випалів та ще страшливіший рев вибухів прошив повітря. Земля гуділа, мов порожня бочка, та дрижала від зривів. Тріскотня зростала все більше; моя яма гойдалася, як колиска. Тепер я почув найглибший тон «Бум–бум–бум–бум!» що, неначе рев слона — гіганта розсипався бальдахимом акордів, приглушуючи своєю силою всі інші звуки. Грюкіт цього тріщання закарбувався в моїй душі на все життя. Ще тепер, згадуючи ці хвилини, мною проходить дрож.
Врешті відважуюсь виглянути з ями. Сантиметр за сантиметром підводжу голову понад окіп. Їдкий дим від недалеких розривів та спаленини стелиться по полі. У віддалі яких 80 метрів позаду наших становищ стоять у вогні три ворожі танки. Один з них, оповитий хмарою диму та вогню, стоїть, запоровши дулом гармати в насип; два інші стоять підстрілені, збившися задами до купи. Залоги танків не видко; можливо, що вона вже в полоні.
Гукаю до свого сусіда зліва. Відзивається і визирає із свого окопу.
— Ми маємо щастя, — вимовив він з полегшею в голосі.
Справді, маємо якесь щастя: так близько нас кружляла смерть. Але чи всі на нашій лінії мають щастя, цього годі покищо сказати. Довкруги ще громами гуде бій, що тепер змагається ліворуч від нас. Крізь мряку, що падає на землю, та крізь їдкий дим від палаючих ворожих танків нічого не можна розпізнати. Біля нас вже не так густо рвуться стрільна, тому можна безпечніше спостерігати передпілля.
Доходить уже п'ята година ранку, але вогонь артилерії ніраз не меншає. Вже майже дві години ведеться цей бій, та здається, що кінця йому не видко.
Від сторони фільварку гусаком виходять довгі ряди вояків. Це румунські відділи. Йдуть здовж наших становищ, прямуючи до залізної лінії, й уже йдуть в напрямі Пашкань. Видко, що положення покращало і це йде підкріплення чи радше зміна наступаючим частинам. В новому виряді та однострої, в німецьких шоломах та з німецькими рушницями, — зараз пізнати, що це новостворені частини. Йдучи попри нас, надроблюють міною та вголос вітаються. Мені самому смішно й соромно: якби вони мене бачили перед декількома хвилинами, напевно не дивилися б на мене з таким подивом.
Помалу ранній вітер розвіяв мряку та дим. А з цим вогонь артилерії послабшав. Ще десь там впереді короткими чергами відзивались кулемети.
Від сторони Пашкань в напрямі забудовань фільварку дорогою, що ліворуч від нас, ведуть колону полонених. В протилежну сторону злегка просуваються по дорозі санітарні автомашини.
Попри наші ями проходить ст. десятник Шнайдер із своїм сакраментальним:
— Ну, як там, хлопці?
Дехто відповідає або й ні, все таки кожен щасливий, що минулася вже хуртовина. Тепер уже майже кожний виліз із ями, щоб хоч дрібку розправити закостенілі м'язи. Чейже неодин з нас майже весь час просидів на дні ями.
І я виліз із свого сховища та з цікавістю оглядаю місцевість. Все таки і краще і далі можна бачити, ніж сидячи в ямі.
Ліворуч від нас, як зрештою й ціле перепілля аж до Пашкань, це одна рівнина без жодного кущика чи заглиблення. Ген, далеко ліворуч майоріють забудовання села, за яким терен підноситься та кінчається лісом, що своїм правим скраєм простягається майже до самого фільварку. Впереді розкинені партерові дімки передмістя Пашкань, що саме оповите густими хмарами диму й вогнями. По полі догоряють підстрілені ворожії та наші танки. Їх щось біля двадцятка, не числячи оцих трьох, що біля наших становищ. Ось і забув би, цікаво поглянути, — із цією думкою прямую в сторону танків, що догоряють. Там уже більша частина нашої «сотні».
Два з–поміж них це популярний тип «Т–34», зате третій — з двома гарматами; він, з'їхавши з насипу, дістав поціл у задню частину, де був збірник із пальним. Це якийсь зовсім інакший тип. Уже знайшлися «знавці», які, оглядаючи цю потвору, вияснюють, що це американський танк типу «Генерал Лей». Чи справді воно так, цього не скажу, хоча признаюсь, що ще досі не мав змоги бачити на східньому фронті ворожих танків такого вигляду. Може, це й справді був американський танк? Чейже не було таємницею, що Америка слала все можливе, щоб підтримати СССР у його змагу з Німеччиною.
Тут також довідуюсь, що й наша «сотня» має втрати. Двох наших стрільців, що лежали біля фільваркового муру, дістали поціли. Наш «сотенний» уже вислав декількох стрільців, щоб їх похоронити. Між забудованнями фільварку уже чималий цвинтар; кажуть, що від обстрілу большевицької «катюші» наш курінь потерпів чималі втрати, зокрема це 5–та сотня, що мала свої вихідні становища саме поміж забудованнями й попала під безпосередній обстріл: вона тепер майже не існує. Залишились тільки одиниці.
Поговоривши ще про дещо із ст. вістуном Кайзером, вертаюсь назад до свого окопа.
Цілий день пройшов спокійно. Десь там за Серетом громами гула канонада. Це дивізія «Ґросдойчлянд» вирівнювала свої становища. Пізно ввечорі прийшли румунські відділи, що змінили нас, а ми повернулись на свої давні квартири.
Кінцеві дні квітня минали нам на спокійному «байдикуванні» по сільських квартирах. Ми ждали тепер поповнення людьми та вирядом. Майже вся дивізія за вийнятком розвідувального дивізіону, що був у передовій лінії як одна із сильних частин, перебувала в стадії переорганізування. Нашу сотню в тому часі відвідав сам командир дивізії, ген. — лейт. Прісс, що висловив нам похвалу за хоробрість в останніх боях та всю сотню — 38 люда подав до відзначення румунським хрестом хоробрости. До нашої сотні із штабу дивізії приходить новий сотенний — поручник Барон. Пошта знову почала курсувати нормально. Дістаю декілька листів від Гелі, декотрі з них писані тому два місяці. З дому не маю жодної вістки. Та й не дивуюсь: чей же тоді бої вже велись на території Західньої України й фронт проходив через Волинь, Поділля, Буковину й частину Бесарабії. Зайняті були: Рівне, Луцьк, Ковель, Дубно, Чернівці. Часово большeвики зайняли Станиславів, бої велися біля Тернополя. Цілий фронт на півдні заламався. Німці панічно втекли на територію Румунії або попали в полон. На Криму, де німці були відтяті від континенту, ще йшли завзяті бої.
В перших днях травня прийшло довго очікуване поповнення в людях, матеріялі, зброї та виряді. Наша сотня тепер дійшла до свого нормального складу та начислювала до 200 люда. Було три бойові чоти та повний штаб сотні. Кожна чота мала по три рої. Перша чота була під командуванням хор. Кріґера, друга ст. десятника Шнайдера, третя — десятника Прінцінґера, що прибув разом із поповненням.
Я попав як ройовий до другої чоти. Майже всіх із «старої войни», хто мав якийсь ступінь молодшого підстаршини, було призначено ройовими.
Мій рій, як і все поповнення сотні, це були молоді хлопчаки в віці 17–20 років. За вийнятком декотрих, що прийшли із сотень виздоровців Запасного коша, все інше ще не бачило фронту. Моїм заступником був вістун Ціпер. Мій рій у чоті був другий. Також кожен з нас із «старої войни» дістав новий однострій та виряд. Тепер ми вже майже нічим не відрізнялися від новоприбулих. На кожний рій припадало тепер по два легких кулемети типу «МҐ–42».
Дні тепер поплили на інтенсивному вишколі в терені. Мені було спершу важко, бо ж я не володів бездоганно німецькою мовою, але якось воно йшло. Якось щиро прив'язався молодий стрілець з мого роя, перший стрілець при кулеметі Шульц, родом з Берліна. Оповідав залюбки про себе, про свою рідню, що її насправді вже не мав. Батько помер ще перед початком війни, три старші брати полягли вже під час цієї війни, сестра десь у польовому лазареті за медсестру; дома залишилась ще, як він говорив, «мутті». Його недавно змобілізували з «гітлер–юґенду» до фронтових частин.
Часто ми ходили до кіна на фільми, що висвітлювалися в великій сільській шопі. У нас «старої войни» було дещо заощаджено гроша, тому кожного вечора неслись веселі вигуки та співи із двох коршом, що були в нашому селі. Здавалося б, що ми не на фронті, якби не часті відвідини большевицьких літаків, що майже що ночі бомбили довколишні села та шосу до міста Роман. Обірвалось і нам, та вже не так страшно: дві згорілі автомашини, а з цим — непроспана ніч.
Населення ставилося до нас зовсім байдуже. Було суворо заборонено забирати що–небудь без дозволу. Переважно наші квартири були по стодолах; одна чота квартирувала в цілості у сільській школі.
Коли бували ворожі летунські налети на наше запілля, — а вони були таки майже кожного дня, не вчисляючи ночі, бо тоді обов'язково мусіли бути, і ми до них привикли, — ми мали вже вільний від служби день, а тоді — як хто знав, забивав нудьгу від цього примусового сидіння по хатах. Надвір під жодним претекстом не можна було виходити, щоб не зраджувати нашої присутности в селі.
В такий час ми зчаста засідали до карт. Грали в «очко» чи там «айнундцванціх» або «майшель» — щось подібне до «шістьдесятшість».