Одного такого алярмового дня, коли ми цілісенький день просиділи ув'язнені по хатах, під вечір прийшов наглий наказ: спакувати все, виїжджаємо. Вже під час пакування «манелів» прийшов ще подрібніший наказ: торби на білизну, коци й плащі скласти на автомашини, особиста зброя при собі; крім того кожен — у маскувальному однострої; забирати 120 штук рушничної амуніції, ручні ґранати: чотири з ручками і стільки ж яйцеватих; муніційні скриньки роздали по одній на кожного стрільця, не виключаючи й кулеметників. Ройовий бере повну порцію амуніції до машинового пістоля.
Отже ясно: передова, наступ. На відправі у сотенного, пор. Барона довідуюсь, що ціла наша дивізія має зайняти відтинок фронту в околиці місцевини Фрумосул, що лежить поміж Яссами та Пашкань.
«Стара война» цю новину прийняла байдуже, бо й чого тривожитись? Чейже це наш «хліб насущний», та цілком інакше прийняло цю новину молоде вояцтво, що ще не «нюхало пороху». Звичайна тут гарячковість огорнула їх усіх.
Я їх вповні розумів; чей же так само переживав і я ці перші хвилини, коли вирушав на передову лінію. Не раз застановлявся ще перед тим, як почуватимусь перед якоюсь більшою бойовою акцією. Чи буду боятись, чи серце не «навалить», чи врешті мої руки й ноги не відмовлять послуху в критичному моменті?
Одначе все це вже за мною; тепер це для мене буденний хліб і чоловік привик. Але більш ніж коли–небудь перед тим я дещо нервувався. Чейже я тепер відповідальний за життя групи людей; чи вив'яжусь я з завдання, що на мене наклали? На обличчях моїх вояків я не помітив виразу страху чи тривоги, навпаки, в їхньому гарячковому готуванні була серйозність і повага. Усі накази виконували докладно й солідно. До дрібничок. Це мене заспокоїло і я в душі повторив собі стереотипове «якось воно буде». Було, правда, дуже темно, коли ми сідали на автомашини, і я не міг докладно весь час спостерігати облич моїх вояків. Зрештою, цілоденна гарячковість при пакуванні та ніч зробили своє: кожен, зайнявши місце в автомашині, скоро шукав вигідного місця на свою голову, щоб пірнути в «блаженну дрімоту». Дрімали всі. Принайменше мені так здавалося.
Виїхавши на шосу, наша колона долучилася до колони інших сотень і наш курінь скоро посувався в сторону міста Романа. Минувше саме місто, наша колона біля півночі виїхала на шлях, що веде в сторону Фрумосулу. Після двогодинної подорожі ми вже на місці. Авта зупиняються просто на дорозі, а ми, як осли обладовані запасною амуніцією, висідаємо. Довгим гусаком розтягнулись сотні, маршують на вихідні становища.
В моїм рою хлопці йшли рівно, спокійно; мала ланка в довгому ланцюгу, в який розгорнувся наш курінь, маршуючи через ліс. Минаємо стояки якихсь військових обозів, складів, штабів. Зі сходом місяця, ніч прояснилась; довгий вуж вояцтва висунувся з лісу. На узліссі в нічних сумерках тонула батерія важких гармат. Біля неї сонно походжав вартовий. Проходимо поле, всіяне густими ямами від вибухів ґранат та бомб. Густі засіки з колючого дроту, викопані в землі сховища та великі, землею вкриті залізобетонні бункри, що в сумерках ночі виглядають ніби мітичні кургани; все це свідчить, що проходимо біля становищ т. зв. «Лінії Антонеску». В повній тишині ми пройшли передові лінії й опинилися в довгому й глибокому протитанковому рові. Кожен, як міг, примістився на дні глибокого рова. Шепотом розмовляли між собою стрільці, дехто з них дзвонив зубами. Цей кількакілометровий марш із тягарем на спині загрів людей, а світанок був холодний, то ж мерзли. Чи, може, дехто трясся від емоції, не знаю.
Перед нами не блискали жодні ракети, не було чути жодної стрілянини. Десь там сонно протуркотів кулемет, гупнула ґраната, кинута напівсонним стійковим.
Сірість ранку застала нас продроглими від холоду в різних позах на дні цього рова. Вже майже дві години сидимо тут бездільно. Десь далеко ліворуч від нас тишину ранку прорізала густа стрілянина. Земля гуділа громами. Це дивізія «Ґросдойчлянд» почала наступ, ми мали його лише продовжувати, щоб забезпечити їхнє праве крило. Дехто з нас витягнув свій сухий харч та заспокоює голод. Добре, що хоч кава, що її отримали перед від'їздом, була наша з горілкою. Це нас дещо розігріло.
Врешті прийшов наказ вирушати. Встаємо, поправляючи на собі виряд та готовлячи зброю. Тепер виходимо роями; перед нами піоніри, що вказують стежки через мінове поле, що простягається перед протитанковим ровом. Надворі ще ранні сутінки; вид закриває густа мряка. Сходимо похилим тереном так, що мряка дедалі густішає. Десь ліворуч від нас і то досить близько почувся сильний стукіт кількох «максимів» та вибухи ручних ґранат. Хтось вистрілив там світляну ракету та й по всім. Після досить довгого, бо двокілометрового, маршу натрапляємо на якісь становища чи радше стрілецькі рови, покопані досить примітивно. З уст до уст подається команда: «Стати!» З будови цих становищ здогадуюсь, що це ворожі. Ровом пробігає вістовий від сотенного, скликаючи всіх ройових на відправу.
Тут довідуюсь, що ми зайняли опущені ворогом становища і наше завдання виконане. Маємо тут затриматися довше, тому слід належно розбудувати нові кулеметні та стрілецькі становища. Повернувшись назад до свого роя, я застав своїх «хлопців» у кепському гуморі. Без плащів, втомлені нічним маршем вони сиділи попритулювані один до одного, «дзвонили» зубами й курили цигарки. Із захопленням прийняли наказ та гарячкове кинулись розбудовувати становища. Не так захоплював їх наказ, як те, що при праці могли хоч трохи розігріти закостенілі від холоду м'язи.
Раннє сонце застало нас добре потомленими при праці. Кожен, скінчивши свою працю, тепер спокійно лягав на дні рову, не боячись холоду. Цікаво, як на це лише дозволяє місце, з якого дивлюсь, розглядаю околицю. Перед нами рівнина, що спадає до ліва, а там простягається напів зруйноване село; перед нами на обрії майоріє густий ліс. Ліворуч за селом рівнина, порита глибокими ярами; де–не–де видніє рідкий ліс. Направо терен підноситься щораз то вище. За нами долина, що її ми пройшли цієї ночі, а далі довгою лінією майоріють кургани оборонної лінії.
Тепер краще можна було розглянутися по «здобутих» становищах. Вони й їхнє довкілля було густо подіравлені гарматними стрільнами. «Іванові» не так то приємно мусіло сидітися в цих становищах. Майже кожний клаптик землі був зораний ґранатами. Тому то вони без бою опустили їх.
Нові становища були незгірші: кожен викопав собі глибоку «лисячу яму» на спання, вистеливши її дно, чим хто міг. В залишених ворожих ямах найдено дещо соломи, дощок та якісь дряні коци. Покопано ще стрілецькі шанці та становища для кулеметів.
Місцевість була назагал спокійна. Очевидно, часами трохи стріляне, але здебільша то стріляли до нас, чи то — по нас; це не було аж таке приємне, хоча наші рови були доволі глибокі. Декілька разів трохи забагато й задовго стріляли по нас ґранатомети, а воно відомо: ніхто цієї погані не любить. Така ґраната летить дуже стрімко і може впасти до самого таки стрілецького становища а воно не так то вже приємно дістати таким «куферком» по лобі.
Так минуло декілька днів на цих становищах. Відомості з румунського відтинка фронту були назагал добрі: фронт устабілізувався і тримався добре. Большевицька офензива на нафтові поля Румунії застрягла. Часто високо над нами пролітали важкі бомбовози, говорено, що це американські ескадри летять бомбити нафтові поля. І справді, виглядом вони ніяк не нагадували большевицьких типів літаків. Під час трирічної служби на східньому фронті я справді не бачив важких большевицьких бомбовиків, то, може, ці поголоски відповідали правді. Вони летіли доволі високо так, що годі було навіть крізь далековид устійнити їх приналежність.
Після одного цілоденного ворожого обстрілу ґранатометами наших становищ наш сотенний, пор. Барон висилає в передпілля стежу, щоб по змозі знайти обсерваційний пункт ворожих ґранатометів та перевірити незайняту частину села, що лежить у т. зв. «німандслянді».
Веде стежу «спец» від цього — мій чотовий, ст. десятник Шнайдер. З нашої чоти йде ще Кайзер, я та трьох з першої чоти. Сама «стара война». Лишаємо все, що заваджало б у цій важкій нічній виправі, та беремо лише машинові пістолі й ручні ґранати. Я ще дістаю в'язанку ґранат, щоб на випадок, коли б ми натрапили на ціль нашої виправи, знищити нею ту ціль. Перед відходом у передпілля йдемо ще на відправу до сотенного штабу. Цілий відтинок, що його займав наш курінь, був повідомлений, що в передпілля вислано стежу.
Після короткої відправи в сотенного та побажань щасливого повороту й успіху виходимо в темну ніч на передпілля. Місяць ще не зійшов, тому темно, «хоч око виколи». Тихо, заперши в собі віддих, сунеться шість постатей вперед. Крок за кроком посуваються в напрямі руїн села. Земля густо всіяна глибокими вирвами з ґранат, де–не–де лежать надгнилі тіла ворожих вояків. Недогорілі бальки, бляха з дахів, купи цегли — все те лежить всуміш і ми мусимо продиратись через все те звільна, щоб не наробити зайвого галасу. Рука судорожне тримає «МП», готове кожної хвилини до стрілу. Минаємо якісь контури зруйнованої будівлі. Це була церква. Цілий зад розвалений, вежа, в декількох місцях прострілена, грозить кожної хвилини завалитися. Дерева, що росли біля церкви, дослівно повиривані з корінням.
Пройшовши кількадесят кроків від румовищ церкви, натрапляємо на догору, що нею просуваємося далі. Ще кількадесят кроків і місток над якимсь малим потічком. Тут враз зупиняємось, почувши впереді якісь шепоти та брязкіт підкованих чобіт. Нас трьох падає в якусь яму біля моста, заперши в собі дух. Здається, що навіть серце перестало битися. Кроки щораз, ближчі та йдуть у нашу сторону. Ще хвилинка і на мості появляється постать вояка. Не сподіваючись нічого, він прямує до нашої ями. Аж тепер я спам'ятався, що ми в стрілецькому окопі, до якого оце прямує ворожий вояк.
Те, що тепер сталося, тривало декілька секунд. Ст. десятник Шнайдер, мов тигр, кинувся на занімілого від несподіванки большевика й оба вони повалилися на землю. Забряжчала зброя, пролунав приглушений гупіт тіл, що впали на землю. З запертим віддихом ми завмерли на місцях. Ст. десятник Шнайдер судорожне тримав за горлянку ворожого вояка. Минула хвилина тишини і Шнайдер звертається до мене, щоб я розпитав большевика про місця їхніх стійок. Звільнений від залізного стиску Шнайдера большевик ще довшу хвилину не міг прийти до слова, та по кількох словах заохоти «розв'язав язика». Від нього довідуємось те, що нам власне потрібне: недалеко звідсіля є обсерваційний пункт ворожих ґранатометів, сама ж ворожа лінія ще яких 300–400 метрів далі. Ст. десятник Шнайдер висилає двох з нашої групи з полоненим червоноармійцем, а решта — в тому числі і я — маємо виконати завдання.
Ждемо добрих декілька хвилин, щоб конвоїри з полоненим могли пройти добрий шмат дороги.
Врешні тихий шепіт Шнайдера: «Вперед!» — і ми повземо на животах через міст. Метр за метром здобуваємо терен, прямуючи у вказаному полоненим напрямку. Шнайдер, що повз попереду, натрапляє на телефонний провід і ми зупиняємось.
Він пробує, в котру сторону провід подається, та це не вдається й ми насилу його перериваємо (як на біду, ніхто з нас не мав з собою ножа). Тримаємось проводу, що веде в напрямі сподіваного для нас невідомого апарату. Ще кільканадцять метрів повземо по землі і враз до насторожених вух, немов з–під землі, доноситься стишений шепіт. Затримуємось. Шнайдер рукою дає знак, щоб ст. вістун Кайзер та ще один осталися тут, а я й він повземо далі. Серце у грудях б'є молотом, щоки горять від надмірного припливу крови. Чую, як за спиною проходить дрож, як мене щораз більше огортає схвилювання. Лікті й коліна не чують болю. Права рука судорожне тримає в'язанку ґранат, безпечник від якої вже відкручений. Обпершись ліктями об мокрий ґрунт землі, підсовую на зміну — то ліву то праву ногу — щоб за хвилину випростувати її, і ціле кадовбище підсувається вперед. Очі, привикши до темряви, можуть тепер розпізнати в темності обриси якогось горбка… Ще два — три метри і Шнайдер, що повзе біля мене, кивком голови дає мені знак, щоб я кінчав. Розумію. Повзу ще пару кроків. Вистане, — мигає в голові думка. Здається мені, що нема вже більше як десять, а то й менше метрів.
Коли примкну очі, ще тепер бачу в сутінках ночі обриси горбка, якісь дошки, колючі дроти. Ні один м'яз не ворухнувся мені на обличчі. Тупа завзятість, жадоба знищити прокинулись у мені і я навіть не припускав до себе думки, що стаю свідомим вбивцем двох чи, може, більше людських істот. Напевно тоді я виглядав, як дикий звір, коли, звітривши жертву, причаїться, ждучи відповідної для скоку хвилини. Напевно так само, як і в звіра, світились дикістю очі й мені.
Зубами схоплюю порцелянову кнопку, та з усієї сили випростовую праву руку… Обертаюсь на правий бік, трішки підношусь — права рука робить над головою півкруг і в'язка ґранат летить у темінь ночі… Ще чую, як упала та, підскакуючи, підкотилася під двері землянки… Три довгі — довгі секунди… Чую, як за цей час вся кров застигла мені в жилах — цілим тілом прилипаю до вогкої землі; раптовий гук прошиває спокій ночі, блиск вогню, летять каміння, відламки, якісь дошки зі розбитого склепіння.
Землянка перестала існувати; стала могилою. Ст. десятник Шнайдер уже підбіг до знищеної землянки оглянути роботу. Чотири безвладні тіла у смішно повигинаних позах; якась нога впала на обличчя колишнього власника. Чотири большевицькі вояки. Один ще корчиться в передсмертних судорогах — беззмістовна маса м'язів, костей, кишок, поплямлене кров'ю лахміття жовтаво–зелених уніформів.
— Ком, вір ґеєн! (Ходи, йдемо!) - пробудили мене з оторопіння слова ст. десятника Шнайдера. Не зважаючи на обережність, бігом прямуємо тією самою дорогою назад. Ще декілька кроків і натрапляємо на решту товаришів. Тепер біжимо вже разом в напрямі моста. Ось і він, та в ту ж мить повітря прошиває вистрілена ракета і на мить стає ясно, як вдень. Падаємо на землю. Позаду нас відізвались рушничні постріли. Спершу поодинокі, а потім застрочив кулемет. За нами десь далеко обізвалися тихі мелодійні випали: «Пам! пам! пам!» Потім характеристичний грюкіт прошив повітря і тут таки за нами загриміли вибухи:
— Пач–пе–пач! пач–пе–пач!
Була це довга серія, може, кільканадцять пострілів.
Надаючи більшої сили ногам, біжимо вперед, падаючи що хвилини й повзучи по румовищах села, до якого ми вже добігли.
Серії вибухів посипались за нами, але на щастя, не так то докладно по лінії нашої втечі, трохи правіше. Відламки більшого калібру стрілен фуркотіли біля вух, але вже слабі, ослаблені довжиною польоту.
Біжимо що сил у ногах. Попереду вже доволі далеко — ст. Шнайдер і ще один, а я й ст. вістун Кайзер біжимо дещо позаду. Навмання стукотять «максими». Їхні кулі свистять, як роз'їлі оси.
Нараз ст. вістун Кайзер, що біг переді мною, якось смішно звів руки вгору і, як довгий, впав на землю. Підбігши до нього, стверджую, що йому вже не треба жодної допомоги, однак треба забрати, бо сяк чи так прийдеться ще раз іти по нього. Хотілося б погукати на своїх товаришів, але вони вже далеко; зрештою наші становища вже повинні бути близько.
Взявши його на плечі, йду тепер навпростець. Піт заливає мені очі, ніяк не можу зловити віддиху. Крок за кроком лізу помалу якимсь городом під гору. Тепер не зважаю на обережність, знаючи, що десь близько вже наші становища. Ґранатометний вогонь уже вщух, лише де–не–де просвистить запізнена черга з кулемета. Нараз переді мною сухий тріскіт і блиск вистріленої ракети. Забувши всі військові правила, падаю мов мертвий поміж якісь дроти. Коротка кулеметна черга прошиває повітря наді мною. Мертв'як, що його несу на плечах, придавив мене своїм тягарем так, що мені годі ворухнутись. Ще до того падаю поміж колючі дроти й подер собі до крови руки, а повище коліна чую нестерпний біль від дроту, що вбився мені в тіло. Зимний піт виступив мені на й так уже спітніле чоло. Зібравши рештки сил, кричу якомога голосніше:
— Камераден, гільфе! (Друзі, рятуйте!)
Мовчанка. Повторюю ще раз і мій крик перемінюється в рев.
— Гіль–ф–е–е! — реву що сил у грудях. Притишене та строго висказане впереді: «Хто там? Пароля?» — приводить мене до притомности і я вже спокійніше подаю сьогоднішню кличку:
— Кельн!
По хвилині чую кроки і наді мною появляються три постаті, що забирають з мене мертв'яка й допомагають мені встати. Це стрільці з сьомої сотні, на відтинок якої я саме попав. Від них довідуюсь, що недавно на їхньому відтинку прийшли перші із нашої стежі та тепер находяться в сотенному бойовому штабі, ждучи мене. За вказівками моїх припадкових «спасителів» знаходжу штаб сьомої сотні, де й зголошуюся в ст. десятника Шнайдера. Вислухавши мого звіту, при чому я здав військову книжечку й різні особисті дрібнички ст. вістуна Кайзера, Шнайдер з рештою стежі вертається до нашої сотні. Тут знову звіт у нашого сотенного і врешті ми свобідні, можемо відійти до наших чот і роїв. По дорозі я зайшов до санітаря, що зробив мені перев'язку на обох руках та на стегні. У нього поповнив свій запас таблеток.
Нічна прогулька зробила своє, бо я, як мертвець, впав на свій барліг та заснув кам'яним сном.
Збудив мене Шульц. Немале було моє здивування, коли він подав мені їдунку, повну гарячої юшки т. зв. «айнтопфу». Значить, я переспав цілісенький день, то й тепер відчув справді вовчий голод. То ж «періщу» свою порцію юшки, закусуючи білим хлібом. Це ж бо новість — білий хліб. Чейже за весь час мого перебування у війську ми діставали чорний хліб. Одначе тут у Румунії від деякого часу нам видавали запашний пшеничний білий хліб. Не диво, чей же немало транспортів зерна й муки німці вивезли з України, а не було ще часу вивезти все те до голодного «Райху». Поки що користувалися й ми цим добром.
Від Шульца довідуюся про неприємний випадок, що трапився цього вечора в нашій сотні. З–поміж вечірньої харчової команди було призначено двох вояків з нашої сотні відтранспортувати тіло вбитого ст. вістуна Кайзера. Один з них, вістун Гетґер, відмовився виконати цей наказ, мотивуючи свою відмову тим, що гидиться трупом. Його зразу таки ройовий поставив до карного звіту в командира сотні, де він від сотенного дістав ще раз той самий службовий наказ. І цим разом в присутності сотенного він відмовився виконати цей наказ. Сотенний дав йому три хвилини до надуми, а коли й після того він відмовився, сотенний на очах присутніх декількох вояків пострілом із револьвера вбив його на місці, кажучи:
— Ми не потребуємо боягузів.
Справді, це була доволі неприємна річ, до того ще й на очах новоприбулих, майже хлопчаків, що ще не мали нагоди зжитися з жорстокістю війни, а в ній зокрема передової лінії. Та що ж? Такий закон війни, а тут, який би там не був наказ, він наказ, а вояки це — автомати. Принайменше такою мені видалася ця німецька «пруська» дисципліна, що її я зазнав на власній шкірі. За час моєї фронтової служби я привик до цього «вибування», так таки «вибування», а не вмирання людей, що це на мене не робило враження. Що ж, був, жив, часами перекинувся яким словом, коли це був якийсь ближче знайомий, а так — «вибув». Вибув, бо так ставили в рубриках різних звітів до вищих команд. Ми ж були лиш речі, предмети, що прибувають, вибувають або йдуть в направу. Часами, коли згадувано минуле, поминали часом і тих «вибулих» короткими сухими і якими вимовними фразами: «Добрий був хлоп, — шкода, що так «згинув»… або: «Та йому так чи так було все одне» — це про тих, що служили як «штрафняки».
Знову ніч проминула без жодного свіжого випадку. Помалу новоприбулі почали зживатися з цим життям передової лінії. Кожний на свій лад приготовив собі своє леговище та на свій лад розпоряджав днем, що насправді перемінився для нас в ніч. Ніч зате була «днем» для кожного з нас, коли треба було повнити службу.
Із часописів я довідався про важкі бої в Італії, про перемогу альянтів під Монте Кассіно та про повне заламання оборонної лінії. Дорога на Рим стояла отвором для переможних альянтських військ. Також на східньому фронті німці раз–по–раз терпіли величезні втрати в людях та воєнному матеріялі. Останніми днями впав Крим, залишки німецької армії здалися в полон. День–у–день величезні ескадри американських бомбовиків бомбили усі промислові осередки Німеччини. Однак, не зважаючи на всі поразки, німецькі часописи були переповнені бундючних вигуків пропаґанди про недалекий час відплати, про неминучий «зіґ» (перемогу) Третього Райху.
Ці вістки про невдачі німців на заході мене не тривожили, навпаки — я чогось, не знаю сам чому, мимоволі радів тому; зате я тривожився на згадку, що новітній Джінґіс–хан зі Сходу знову в морі крови втопить мій нарід. Що знову варварський чобіт топтатиме мій рідний чорнозем. Чи ніколи не визволимося з хижацьких обіймів цього «старшого брата»?
З кінцем травня 1944 року декотрі частини нашої дивізії, між ними й наш курінь, були стягнуті з передової лінії і ми перейшли в запас. Квартируємо по селах яких 30–40 кілометрів від фронтової лінії. Знову дні поплили в сірій одноманітності прифронтового життя. Вранці вправи в терені, після обіду праця при будові оборонних становищ другої лінії, ввечері кіно або гульня в сільській коршмі.
Часами дістаю листи від Гелі: не пише нічого замітного. Зате з дому не маю й досі жодної вістки. На моє прохання про перенесення до Дивізії «Галичина» не маю ще жодної відповіді.
6–го червня вранці збірка цілого куреня на площі біля нашого села. Щось мусить бути надзвичайне. І справді. До зібраних промовляє висланий із штабу дивізії старшина. З його слів ми довідались, що англійські, канадійські та американські частини зробили висадку на французьке побережжя в Нормандії. Йдуть важкі бої на оборонній лінії «Атлянтійського валу». Невже не встоїться отой захвалюваний німцями «Атлянтійський вал»? Вперше німці вжили ракетних стрілен «Фав–1», що про них вже довгі місяці говорено як про нову страшну зброю. Почався інтенсивний обстріл цими ракетними стрільнами Лондону та Атлянтійського побережжя. Також повідомив нас цей старшина, що на деякий час усі відпустки в запілля стримані.
Після його промови роздано нагороди та підвищення. Не минула й мене ця оказія. Дістав і я ще один «вінкель» на лівий рукав. На цьому й закінчилась наша сьогоднішня «нарада».
Цілий червень ми перебували в цій місцевості. 4–го липня в сотні заряджено маршове поготівля. Виїжджаємо. Куди, не знати. З готувань видно, що дорога буде далека. На кожну автомашину отримують більший запас бензини, а стрілецтво — кількаденний сухий харч. З часописів та а радієвих повідомлень бачу, що з німцями на всіх фронтах — «крухо». На заході після перших кривавих атак альянтів прийшов повний розгром «Атлянтійського валу» і німецькі дивізії з Нормандії відступають. Те саме в Італії. З Греції й Юґославії надходять також погані вістки. Знову Німеччина опинилась під густими бомбами альянтських ескадр.
В сотні ходять чутки, що ціла наша дивізія виїжджає до Східньої Прусії. Усі дивізійні знаки на автомашинах та танках замазуються фарбою, значить, виїжджаємо в таємниці.
Пізно вночі з 4–го на 5–те липня, сівши на автомашини, ми вирушили в невідоме. Автомашини мчали з погашеними світлами по гладкій шосі.
Три дні й три ночі тривала наша їзда з меншими або більшими перервами. Наш напрям весь час був на північний захід. Терен був гострий. Пізно ввечері третього дня ми прибули до місцевости Сатумаре на мадярсько–румунському кордоні. Цілу ніч ми перестояли на вулицях цієї місцевости, а вранці почалось вантаження нашого куреня. Довгий товарний транспорт, на якому вже стояло кільканадцять завантажених танків типу «Пантера» нашої дивізії. Для людей — декілька критих вагонів, а автомашини вантажать на льори.
Місцеве населення до нас байдуже. Дітвора обліпила станцію та з гамором вештається поміж вояками.
Біля полудня ми виїхали із Сатумаре та в двох кілометрах за містом переїхали мадярсько–румунський кордон. Терен гористий, покритий густим лісом. Проїжджаємо безліч тунелів у горах. При кожному тунелі — залоги мадярського війська. Вусаті мадяри при проїзді вітають наш транспорт. Чи щиро? Не знаю. Хто ж не вітав щиро німців, щоб врешті в догідний мент впхати їм ножа в плечі, що на нього вони, може, зовсім слушно заслужили на окупованих теренах.
Кожний з нас розмістився, як умів, у тісних вагонах на нічліг. За ці роки вояцьких невигод чоловік привик до всього і не дуже там турбувався про нічліг чи про харч. Ще один день менше нашого життя, а що буде за день за два? Бог один те знає; та про це в такий час і не думано.
Ранок застав нас у Пряшеві на Словаччині. По станції швендялися цивілі та словацькі вояки. Тут ми стояли довший час та аж десь другого дня під вечір виїхали в дальшу дорогу. З напрямку здогадуюсь, що їдемо на польсько–словацький кордон, що його переїжджаємо вночі і вже над ранком зупиняємось на станції Загір'я в Сяніччині. Тут наш постій довго не тривав і ми, минувши Хирів, під вечір прибули до Перемишля. Переїхавши міст над Сяном, наш транспорт затримався на станції Журавиця. Тут повно військових транспортів, що довгими рядами стоять на запасних рейках. Від свого чотового довідуюся, що наш транспорт затримається на цій станції досить довго, ждучи інших транспортів нашої дивізії, що повинні б наспіти слідом за нами.
Чудова липнева ніч сповила землю. Небозвід вкрився мільярдами мерехтливих зірок. Сонно проходжуються стійкові біля вагонів. Десь далеко, як відгомін грядучої громовиці, до вух долітає слабий грюкіт фронту. Раптом до моїх вух долітає знана мелодія пісні. Чийсь сильний баритон затягає «Гуцулко Ксеню» при акомпаньяменті гармонії. Йду в сторону цього нічного концерту. Переходжу декілька рядів вагонів і врешті в сумерках ночі переді мною виринає довжелезний транспорт. В декотрих вагонах відкриті двері; а в середині слабенько блимає полум'я свічок. Саме в одних таких відкритих дверей і несеться пісня. По дорозі чую, що в вагонах розмовляють по–українськи. Підійшов до вагону, звідки лунають звуки пісні, вітаюся українським «Добрий вечір».
Спершу взяли мене за свого, себто одного з їхнього транспорту, бо ж ми справді не різнилися нічим щодо одностроїв, хіба що мій був уже знищений, а їхній вилискувався свіжістю. Але цього в сумерках ночі не можна було так скоро розпізнати. Представляюсь, хто я, та питаю, чи нема кого з мого родинного міста. На жаль, у цьому вагоні немає. Розпитують мене про фронт; розказую по змозі те, що для них цікаве. Від них довідуюсь, що їдуть на фронт у Галичину. Не допитуюсь куди, бо знаю, що це військова таємниця. До пізньої ночі я засидівся в моїх принагідних знайомих. Не один з них їхав тоді у свою останню дорогу, не одного я бачив тоді вперше і востаннє, однак у їхній безжурній і веселій розмові було повно бадьорости та віри в майбутнє свого народу. Як хотілося тоді залишитись поміж ними, ділити разом ту долю, що ждала їх у недалекому майбутньому. Однак це була б дезерція, а я… На це бракувало мені, правду кажучи, відваги. Чейже я сяк–чи–так до них повернуся, чей же я зробив службовою дорогою прохання про перенесення до дивізії.
Розпрощавшись щиро з ними, вертаюсь назад до свого ешелону. З радістю і з гордістю розповідаю своїм друзям німцям у вагоні про зустріч із моїми земляками. Я гордий, що я українець, гордий тому, що ми українці маємо своє військо, і в цій модерній війні, війні кольосів маємо й ми свою Дивізію під своїми, хоч з обмеженими, територіяльними, а все ж таки рідними емблемами. Це ж тільки перша. Це ж тільки кадри новітньої української армії, що постане в недалекому майбутньому. Так я тоді вірив, це були мої побожні бажання, що незабаром виявилися лиш ілюзіями.
На другий день опівдні наш транспорт вирушив далі, діждавшись ще двох ешелонів з нашої дивізії. Тепер їдемо прискореним темпом, не зупиняючись. Ще раз мала затримка пізно вночі на станції в Варшаві і знову безперервна їзда, тепер у північно–східньому напрямку. Десь біля полудня наш транспорт, а за нами й два інші, зупинився перед станцією Сокулка, що лежить на половині дороги поміж Білостоком і Ґродном.
Шосою, що тут біжить попри залізничний насип розгоном мчать військові автомашини, вози з кінським запрягом, та непроглядний натовп людей. Цивільні, військовики, поліція, — все те всуміш в якомусь панічному страху спішить на Захід. Ми повилізали з вагонів та ждемо якогось наказу. Здовж вагонів транспорту біжить вістовий з закликом до всіх командирів поодиноких частин, щоб вони, зарядивши алярмовий стан, ішли на нараду до переднього вагону, де примістився штаб передової команди.
Біля транспортів почався рух. Спішно розвантажувано льори. Бігом зношено з недалеких складів дошки, бальки, якісь старі пороги. З грюкотом з'їжджали по цих примітивних помостах важкі «Тигри» та «Пантери». Важча справа з нашими стрілецькими машинами: їм не так то легко з'їздити по стрімкому з'їзді, однак з великим трудом вдається розладувати сяк–так увесь транспорт.
Від зустрічних вояків та втікачів годі чогось путнього довідатись. Всі дають лише одну відповідь: «Іван комт!», і в ній відбивається вся гроза положення. Наш курінь, залишивши автомашини та обози в поблизькому лісі, розгортається в бойову лінію. Напрям — північний схід в сторону міста Ґродна, що вже в большевицьких руках. Наша 6–та сотня займає відтинок на ліво від шоси, що йде рівнобіжне з залізничною лінією на північний схід в сторону Ґродна. Густою розстрільною переходимо молодий густий ліс. Обабіч дороги просуваються сотні першого куреня нашого полка, що їхали другим транспортом. З ними наші танки; вони їдуть дорогою. По дорозі завертаємо всіх втікачів. Це залишки т. зв. «Поліційної дивізії»; їх тимчасово включаємо до своїх частин.
Скорим маршем, як лише на це дозволяє заліснена місцевість, просуваємося вперед. Ліворуч від нашої сотні продовжують бойову лінію сотні нашого куреня. Тимчасом на шосі почулась густа кулеметна та гарматна перестрілка, що після деякого часу мовкне. Видко, наші танки натрапили на ворога. Ще деякий час просуваємося в лісній гущавині та виходимо на відкрите поле. Тут мала зупинка: сотенний висилає допереду дві стежі з першої чоти. Те саме роблять, здається, й інші сотні, бо ген, далеко наліво в чистому полі висуватоться чорні цяточки, що їх при західньому сонці можна легко розпізнати. По хвилині й ціла лінія наступаючих сотень просувається, вперед. Наша друга чота, поповнена кільканадцятьма поліцистами, тримає зв'язок із частинами, що наступають по шосі. Дотепер шосу прислонював нам ліс, та коли ми вийшли на поле, то виразно можна було бачити наші танки, що обережно їхали по шосі. Рівчаками, здовж шоси, йшли в роях наступаючі сотні першого куреня.
На віддалі кількасот метрів впереді показалося село, розтягнене здовж шоси, що нею йде наш наступ. Раптом знову в стороні шоси почулися густі кулеметні черги. Крізь далековид бачу, як рівчаками підбігають вояки ІІ–го куреня допереду.
Пронизливий постріл на мить оглушує слух: це наш «Тигр». По хвилині впереді поміж хатами спалахнув вогонь та чорний густий дим стелиться по полі. Падає команда:
— Всі встати, бігом руш!
Бігом просувається наша лінія в сторону села. Біжу й я з роєм. Біля мене мій невідлучний кулеметник Шульц. Ще кілька десят кроків і густі кущі. Тут чотовий заряджує малу передишку, щоб вирівнялася лінія, бо наша чота вирвалась далеко допереду.
Знову команда:
— Встати! Вперед руш!
Підриваємось і продираємось крізь густі кущі ліщини та дикої бузини. Ще кільканадцять метрів гущавини і ми знову на відкритому полі. Перед нами в кільканадцятьох кроках — забудовання. Якийсь плач, крики, хаотичні постріли, вибухи ручних ґранат, рев худоби, — все це таке відоме для кожного вояка в акції. Скоро пробігаємо поле та по хвилині ми вже поміж хатами. Хтось десь близько стрілив, хтось крикнув, якась постать мигнула перед нами. Залякані мешканці ховаються в городі по землянках. Ведуть декількох полонених червоноармійців.
Я із своїм роєм просуваюсь вперед городами, втримуючи поодинокими стрільцями зв'язок до ліва й до права. Раптом несподівана черга з машинового пістоля, відповідаю своєю, але — уже запізно. Мій кулеметник Шульц падає при перших пострілах ворожої фінки на землю, конвульсійно деручи рукою траву. З горлянки виривається глухе хрипіння, на уста вибігає червона піна. Мимоволі схиляюсь над ним: та йому вже жодної помочі не треба. Очі стали нерухомі, зайшли імлою.
— Не діждеться Тебе Твоя «мутті», хоч остався Ти для неї одиноким…
Село зайняли наші частини, виставляючи довкруги застави. Наша сотня, потерпівши втрати двома вбитими та декількома легко раненими, остається як резерва в селі. З уваги на близьку ніч наше дальше просування припинено. Розміщуємося в декількох хатах. Заряджено строге поготівля, тому кожен з нас прилягає, де попало, не роздягаючись з виряду. Добре, що хоча в хлібниках маємо залишки нашого маршового харчу, а то прийшлося б голодувати. Від місцевого населення дістаємо молока, ну, й вечеря готова. На відправі в сотенного, на яку скликано всіх чотових і ройових, довідуємося про положення.
— Ворог прорвався на відтинку Ґродна та своїми аванґардними частинами просунувся здовж шоси в сторону Білостока. Нав'язано вже сполуку з частинами «Вермахтівських» дивізій, що находяться ліворуч і праворуч від шоси. Завтра вранці продовжуємо наш марш вперед.
Після відправи розходимося до своїх роїв і чот. Ніч проходить спокійно. Над ранком довідуємось, що цієї ночі прибули знову два транспорти нашої дивізії. Сідаємо на свої автомашини, що за ніч під'їхали до нас, та слідом за нашим розвідувальним дивізіоном вирушаємо шосою в сторону Ґродна.
Проїхавши яких сорок кілометрів шосою, чуємо впереді хаотичні рушничні та кулеметні постріли. Це розвідувальний дивізіон натрапив на ворога. Злізаємо з автомашин і сотні розгортаються до бою. Наша сотня займає становища обабіч пільної дороги, що веде в сторону Авґустова. Ворог ще сидить на правому березі річки Німан, однак його аванґардним частинам вдалося зробити мостовий причілок на лівому березі поміж Ґродном та Авґустовом. Білою ракетою сповіщають нам про початок нашого просування вперед. Виславши стежі, просуваємося довгими рядами вперед. Я із своїм роєм прямую праворуч дороги. Наліво й направо від мене — рої нашої сотні. Шосою просуваються два танки типу «Пантера» як артилерійська підтримка. Терен не дуже то догідний для наступу: лісисто–горбкуватий. Одначе «відваги» нам не бракує, чуючи за собою грюкіт танків на шосі.
Пройшовши яких три кілометри тим лісистим тереном, виходимо на відкрите поле. Ліворуч дороги місцевість підноситься, творячи лагідну височину. Праворуч від дороги простягається лан збіжжя. Ним просуваються стрільці нашої сотні. Стримую свій рій, бо ми висунулися далеко вперед; ще не видно, щоб на ліво із ліса виходили наші частини. Стрільці, потомлені скорим таки маршем, полягали в рові. Зупинилися й наші повзи, бо терен неясний. Від наших стеж, що йшли впереді, немає жодних знаків. Клякаю біля большевицької танкетки, що лежить перевернута в рові як свідок плянового відступу «доблесної армії» ще з 1941 р, та крізь далековид оглядаю місцевість. Ген, далеко впереді видко обриси якоїсь місцевини. Дорога яких 200 метрів впереді скручує ліворуч і ховається за горбками. Сонце вже піднялося доволі високо й таки добре пригріває. Ніщо дивне, це ж липень. Щось довго вовтузяться ці в лісі. Чи бува не відпочивають? — мигає в голові думка. А до того ще така зловіща тишина. З другої сторони дороги, себто ліворуч, заліг третій рій нашої чоти разом із чотовим, ст. десятником Шнайдером. Добре, що є хтось старший за мене, а то чорт його знає, що робити. Поки що користаю з хвилинної передишки, вигідно лягаю біля танкетки та закурюю цигарку.
Врешті хтось крикнув:
— Вперед, руш!
Повертаю голову в сторону лісу: справді, поодиноко виходять розстрільною стрільці нашої чоти з хор. Кріґером, нашим пор. Бароном і з почотом попереду. Підводжуся та поправляю на собі виряд. Ще треба випростатись і чоловік знову стане шрубкою в тій воєнній машині. Та раптовні довгі кулеметні черги примусили мене знову зайняти лежачу позу. Однак воно сталося несподівано і я вже не зважав на вигоду, але всім тілом прилип до землі. Добре, що хоч ця сталева «потворка» дає сяку–таку охорону. Мої стрільці також поприлипали до дна рівчака, шукаючи кращого захисту. Кулі свищуть над головами, обтинаючи гілля придорожніх дерев, або — коли черга піде нижче, відбивається від каміння на дорозі та вже послабленим рікошетним летом фуркотять вгору, щоб за хвилинку безсильно впасти на землю. Годі думати тепер про зміну становища. Ворог засів на височині зліва та має прекрасне поле обстрілу на ліс і дорогу. Наша перша чота залягла на скраю лісу, відкривши кулеметний вогонь по горбі. Те саме зробили й ми, себто мій рій та перший рій нашої чоти. Хлопці не жалкують амуніції, бо сяк–чи–так її треба буде далі нести, а тут є нагода позбутися цього вантажу. До цієї хаотичної стрілянини долучуються і наші два танки, що, виїхавши на дорогу, прямим націлом обстрілюють гору.
Після декількох хвилин цієї стрілянини ворог замовк. Ще декілька черг вистрілюють кулемети першої чоти й вояцтво підноситься до дальшого маршу. Перша чота вже на цьому узгір'ї, звідки перед хвилиною ми дістали були вогонь. Маємо щастя; обійшлося без втрат.
З наказу чотового підносимося і вже обережніше підсуваємося допереду. Дійшовши до закруту дороги, пристаємо. Чотовий висилає стежі наліво й направо щоб нав'язати сполуку із рештою сотні. Наші танки затримались біля ліса, звідки ми були вийшли. Дорога тут збігає в долину, якою пливе чималий потік, і далі містком підіймається вгору до місцевости, яку я бачив крізь далековид. Наші передні стежі повернулися, діставши сильний обстріл із забудовань села. Видно, що «Іван» село обсадив добре. Теж направо від нас почалась гарячкова стрілянина.
До чотового прибігає вістовий від сотенного з наказом «триматись на місцях та окопатись. Я із своїм роєм залягаю праворуч дороги, вибравши догідні кулеметні становища. Одне біля самої дороги з обстрілом на місток, а друге при кінці відтинку мого роя. Стрільці копають стрілецькі окопи кожний для себе. Нашу працю прислонюе живопліт, що тягнеться здовж нашої лінії так, що стрільці покопали становища майже під самими кущами. Поле обстрілу не таке догідне, бо від живоплоту терен спадає вниз та густо засаджений овочевими деревами: видно, якийсь розлогий сад.
Час до вечора пройшов на гарячому будуванні примітивних становищ. Коли вже добре стемніло, почався наново рух на лінії. Перш за все привезли харчі і тому попри наші становища проходили туди й назад обвантажені вояки, що на зміну носили продукти, амуніцію, міни, та якісь дошки й бальки. Мої стрільці також розстарали декілька дощок і я в своїй ямі склеїв дашок, накривши це тонкою верствою землі; від дощу та відламків, може, охоронить.
Ще цієї ж ночі разом з декількома стрільцями зриваю місток, що був перед нашими становищами та заміновую дорогу. Над ранком пустився дрібний дощ, що з часом перемінився в погану зливу. Цілісенький день, замість щоб відпочити та хоч трохи проспати недіспану ніч, чоловік, мусів бовтатись в болоті, вибираючи їдункою воду з ями. Те саме, здається, робили всі здовж цілої лінії. Десь під вечір злива надстала і надійшла холоднувата ніч. Цілий мундир мокрий. Те саме і з білизною. Закутавшись в мокру плащпалатку, проходжуюсь від становища до становища, щоб хоч трохи розігрітись. Всі стрільці від холоду дзвонять зубами. Нетерпляче кожен жде вечірнього харчу; може хоч тепла страва розігріє закостенілі м'язи. Врешті десь біля півночі привезли харчі. Разом із їдункою юшки дістаю також пошту. Цікаво від кого; забуваючи на холод і голод, вскакую до своєї ями, при чому ще більше мокну, бо в ямі — майже по коліна вода, накриваю якоюсь дошкою отвір та при світлі батерійної лямпочки прочитую адреси. Один, як я, звичайно, і сподівався — від Гелі; другий від брата.
— «…я тепер евакуйований разом з установою, де працював, до м. Тарновіце. Зі мною моя дружина й дитина. Мати осталася дома. Коли зможеш, негайно до мене приїжджай на відпустку. Твій брат.»
Оце і вся новина. Скільки я сподівався від цього листа, і це все. Не з медом їм, та що ж я можу тепер вдіяти, коли всі відпустки аж до відкликання замкнені. Треба озброїтись в терпеливість і ждати. Поки що відписую декілька слів, щоб ще цієї ж ночі відіслати відповідь. Добре, що разом з харчами прислали нам дещо горілки. І загріє і душу розвеселить.