Минуло ще декілька днів на цьому, хоч дещо спокійнішому відтинкові. Липень добігав до кінця. Раптом, несподівано для мене, одного вечора приходить чотовий та повідомляє мене, щоб я з усіма своїми «клямотами» зголосився в сотенного. На мій запит дістаю відповідь, що мене відсилають до Української Дивізії «Галичина».
Я неймовірно зрадів цією вісткою та скоро збираю свої речі. Попрощавшися з усіма знайомими та передавши рій своєму заступникові, зголошуюся в сотенного. Тут дістаю усний наказ від нього, що маю зголоситися в штабі дивізії, де й отримаю нове спрямування. Ще цього ж вечора я прибув до місця постою нашого обозу. Тут задержався майже тиждень, ждучи полагодження справи з перенесенням. Декілька разів я ходив до штабу дивізії, що був приміщений у недалекому лісі. За цей час виміняв в дивізійному одяговому складі свій виряд та одяг, доповнюючи також те, що мені бракувало. Із радієвих звідомлень більш–менш довідався про положення на всіх фронтах; а воно тоді було не дуже то добре. Альянтська офензива, не зважаючи на всі заперечення німецької пропаґанди та заяви про нездобутність «Атлянтійського валу», таки розгорталася успішно і на заході створився другий фронт. І знову на полях Нормандії, Фляндрії та Франції гинули німецькі дивізії. На сході сильні большевицькі з'єднання то тут то там проривали німецьку лінію й котилися на захід.
Врешті після довгого очікування я отримав відрядження. Мета моєї подорожі — вишкільний табір німецьких військ у Нойгаммері, де примістилися запасні частини Української Дивізії.
Саме тоді вибухло в Варшаві протинімецьке повстання і відділи підпільної польської Армії Крайової опанували важливі стратегічні пункти в місті та вели завзяті бої з німецькою залогою міста. Тому моя маршрута мусіла йти окружною дорогою через Алленштайн, Кеніґсберґ, Познань, куди я прибув у два дні після від'їзду із своєї частини. Тут я зловив поїзд на Бресляв. Може, якраз мені вдасться зустрінути Гелі! Чейже в останньому листі писала, що вона покищо ще на давньому місці, себто в Бресляві. Ну, й несподіванку зроблю своїм приїздом! Чейже я сам не сподівався тому тиждень, що зможу скористатися з нагоди та зробити собі відпустку.
Залізничні станції переповнені, як і поїзди. Тепер уже на зміну військовикам, яких то й дуже мало видко, бо все що здоровіше «латає діри» фронтових частин, — видко повно цивільних. Це втікачі із Східньої Прусії та евакуйований німецький цивільний персонал із окупованих німцями територій. Зрештою нічого більше не змінилось. Майже на кожній стіні й дверях ждалень та станційних коридорів повно афіш із таємною силуеткою чоловіка та з багатомовним: «Пст! Файнд гирт міт!» (ворог підслуховує). Так само повно крикливих кличів, як оце: «Зіґ одер тод» або «Редер мюссен роллен фюр ден зіґ». Та ніщо не вказувало, щоб цей «зіґ» прийшов, а навпаки — фронти тріщали, а запілля — його фактично й не було — горіло від альянтських бомб. Безперервні нальоти важких американських бомбовиків, поперемінювали німецькі міста в одне румовище. Третій Райх конав. Яка ж доля жде нас? Чи прийде цей довго очікуваний «слушний час»? Що ж, якось воно буде; добре, що врешті між своїми, а тоді — легше зносити це трудне невідоме.
Біля полудня 6–го серпня 1944 р. я прибув, на станцію Бресляв. Здавши свій баґаж та зброю до військової «баґажні», йду до відвошивлення.
Після всіх «ритуальних» заходів, врешті чоловік більш–менш подібний до людини. Волосся підстрижене, підголений, хоч до «апелю» ставай, мундир почищений та випрасуваний, штани «на кант», хоч на них і повно оливних плям. Словом, як це говорили у Львові — «хлопець, як шустка». З одного покищо був радий, що бодай не відчував уже цієї мандруючої погані на тілі.
Знайомими вулицями та перевулками підходжу до дому, де проживала сестра Гелі. Сподіюся, що хтось буде вдома: можливо, що сестра вернулася з праці. Чейже це вже після 5–ої під вечір. Із хвилюванням та биттям серця закоханої людини біжу по сходах на другий поверх, де проживала і сестра Гелі. Під дверима впорядковую свій одяг щоб «зробити враження» та стукаю в двері. Ще декілька хвилин зворушливого напруження і в відчинених дверях появляється сестра Гелі. З радісним окликом:
— Гелі! Гелі! Стах іст ґекоммен!» (Гелі. Стах прийшов), залишивши мене в відчинених дверях, біжить у другу кімнату, щоб за хвилинку повернутися з Гелею. Просто обі кидаються мені в обійми. Ця несподівана для нас обоїх зустріч була справді радісна. Далеко від своєї батьківщини, без промінчика на краще завтра для нас ці хвилини були справді радісні. Хоч на цих кілька хвилин чоловік забував про дійсність, у якій судилося жити.
На розмові час пройшов дуже скоро. Ми й не зчулись, коли на далекій вежі вибила десята ночі. Гелі мусіла йти до своїх казарм, а я в дорогу. Щиро попрощались із її сестрою, відпроваджую Гелі до трамвайної зупинки. Останній стиск руки та щирий вояцький поцілунок.
— Стах, не забудь мене! Це були її останні слова, що їх вона насилу крізь сльози сказала.
Щось, защеміло в грудях, горло немов би хто стиснув кліщами. Хотілося плакати, мов дитина. Насилу виривається одне слівце.
— Ні…
В сутінках ночі майоріла її біла хусточка в руці, що нею прощалась зі мною.
П'яною ходою, мов моряк на кораблі, я поволікся на станцію. Не хотілося вже про ніщо думати, бо й пощо? Чи ж можу складати якісь пляни на майбутнє? Чи ж я певен завтрішнього дня?
Ех! І хочеться жити і важко знайти спокійне життя. Так, спокою прагнули напружені до крайнього нерви. Та й чи лиш тільки мої?
Темінь ночі та пустка вулиць мене ще більш мелянхолійно настроювала, і я майже бігом прямував до станції. Зловіщо дзвеніла хода моїх підкованих чобіт. Здавалося, що з–поза кожного вугла чигає смерть. Ух, ненавиджу ці ночі! — Здається мені, що ходжу по якійсь зачиненій келії, де кожної хвилини, чоловік може попрощатися з життям. А так страшно хочеться жити…
З безсилою люттю на весь світ і на себе самого за ці, просто дурнуваті, думки сідаю до поїзду.
З Бресляв я виїхав біля 12–ої вночі; в Саґані мусів пересідати та аж над ранком 7–го серпня прибув на станцію Нойгаммер.
При входовій брамі до табору стоїть стійковий німець. На мій запит, де находиться штаб 14–го Запасного полка, пояснює дорогу. Це добрий шмат, бо ще яких два кілометри, себто в т. зв. «Таборі за дротами». Справді цей табор за дротами; це — залишки табору воєннополонених.
У штабі полка дижурний підстаршина приділює мене до т. зв. «Збірної сотні», мотивуючи своє рішення тим, що із–за ранньої пори в канцелярії немає нікого. У цій сотні я перебув біля десяти днів. За цей час я довідався чимало цікавих речей та помітив, яка величезна різниця в обходженні командного складу із стрілецтвом була тут, а чого я передше не бачив у німецьких частинах, хоча в них теж немало було чужинців. Тут на кожному кроці німець, хоча б він був навіть стрільцем, вів себе супроти свого товариша по зброї українця, немов би чорт зна яка «шишка». Навіть при роздачі карток на обід була різниця.
Таки першого дня перед обідом приходить на нашу кімнату дижурний стрілець німець та роздає присутнім картки; підійшовши до мене, дав мені синю карточку. В першій хвилині я не звернув на це уваги; коли одначе прийшов час роздачі обіду й я став біля кухні в чергу, той самий дижурний стрілець підійшов до мене та вказав мені місце, де обіди брали підстаршини. Аж тут я зрозумів, що це не підстаршинська кухня, але дослівно — кухня для німців, бо справді там брали їжу лише німці, а дижурний, не знаючи мене, думав, що я теж німець.
За цей час мого побуту в цій сотні я був без приділення, тому, маючи доволі вільного часу, «лазив» по всіх дірах табору, відшукуючи знайомих із свого родинного міста. І справді, я зустрів їх тут немало. В одній із т. зв. «рекрутських сотень» я зустрів свого товариша із шкільної лавки Омеляна Качмарського. Від нього я довідався про цікаві речі про співжиття з німцями у цій частині. Він не так то дуже давно, при Дивізії, та якось неясно висловлювався про своє вступлення до неї. Це мене тоді, правда, не дуже то цікавило; ґрунт, що є своя «в'яра».
14–ий Запасний полк складався тоді, мабуть, із чотирьох куренів. Більшість сотень ще не мала повного виряду та обмундировання. Бачив я, як на площі вправ стрільці вправляли у своїх цивільних таки одягах. А ще більше вразило мене те, що навіть деякі українці з командного складу звертались до стрільців по–німецьки. Можливо, що це були вийнятки, але це — факт.
Тут теж я довідався про трагічний фінал бою під Бродами, де Дивізія разом з іншими німецькими частинами попала в оточення та була вповні розбита. Якійсь частині вояцтва вдалося прорвати перстень оточення та вийти з цього «кітла». Власне всіх цих поворотців спрямовували до цієї сотні, де я був. Оповідали просто неймовірні речі. Та факт був фактом: Дивізія як така перестала існувати, залишились лише запасні частини та вишкільні сотні, розкинені по всій Німеччині. В тому часі Львів та більша частина Західньої України знову опинилися під окупацією большевиків. Підсумовуючи все те, що за такий короткий час я тут побачив, та наслухавшись оповідань товаришів із «старої» Дивізії, я зовсім не дивувався, що дійшло до такого трагічного фіналу під Бродами. Бо що ж варта така бойова одиниця, коли її головний елемент, з якого вона складена, вважається чимсь непотрібним? І, може, я не помилявся тоді у своїх перших поміченнях, бо потім на власній шкірі мав змогу це відчути. Я переконався в тому, бувши довший час у німецьких частинах, що коли старшини, підстаршини й стрільці живуть у згоді як вояки–друзі, а не як примусовий збір людей, поділених на касти, раси, тоді така частина з морального погляду сильна. Бо ніхто цього не заперечить — вирішальний чинник у бою є — моральна вартість даної бойової одиниці. Коли командний склад має довір'я до стрілецтва і навпаки, коли стрілецтво має довір'я, пошану (не вимушену, як я помітив тут!) до командного складу, тоді не може дійти до таких трагічних наслідків, коли старшини покидали своїх підчинених вояків та просто втікали. А про такі випадки я чимало дечого наслухався. Можливо, що це було й деяке переборщення, однак після цих коротких помічень тут я міг в це й повірити.
Одне відрадне явище, що його я запримітив серед стрілецтва, це те, що, не зважаючи на всі шикани, понижування, з охотою а то й запалом всі вчилися воєнного ремесла. Я зрозумів їх, бо ж сам — хоч дорого заплатив за те — вступив до війська, щоб набрати військового знання. Не для німців і не за німців — і вони і я одягнули цей осоружний нам однострій. Для нас це був лиш вишкільний табір, де ми повинні були набрати військового знання, щоб у вирішний момент прислужитися своїй батьківщині. Наша армія, українська армія була там, на рідних землях: Українська Повстанська Армія, що про неї вже тоді говорили з пошаною та з респектом. Говорили поворотці із брідських піль, що більшість вояцтва Дивізії, якому вдалося прорватись з оточення, опинилася в її лавах.
Можливо, що причиною брідської трагедії була і невдала револьта німецьких генералів, що саме тоді зробили бомбовий атентат на польову квартиру Гітлера. Хоч замах не вдався, однак у німецьких арміях на всіх фронтах почався моральний занепад. Це вже не був німецький вояк з 1941–42 років. Я сам був наочним свідком, коли під час атаки наших частин дивізії «Тотенкопф» під Ґродном у днях 23–24 липня 1944 р. дві батерії польових гармат «Вермахту» обстріляли нас. Після цього інцинденту склад цих двох батерій було знято з фронту та «здесятковано», себто половину їх, а в тому страшинський та підстаршинський персонал, розстріляно, а другу половину відтранспортовано до «карних відділів». Також поворотці з–під Бродів говорили, що під час оточення так старшини, як і вояки–німці кидали зброю та з окликом «Війні кінець! Гітлера вбито!» здавалися в полон большевикам.
20–го серпня на наказ із штабу Запасного полка мене приділено до Дивізіону протипанцирних стрільців. Про це постарався знайомий мені ще з попередньої дивізії «Тотенкопф», пор. Равшер, що його я зустрів у перших днях після мого приїзду сюди до Нойгаммеру. Сам він був командиром т. зв. «важкої сотні» у цьому Дивізіоні, який власне заледве формувався, як зрештою у стадії організування була і вся Дивізія. Гарячково стягано стрільців з усіх вишколів та покликувано нових новобранців.
У цій сотні я побув всього неповних два тижні і першим транспортом, що його вислали на підстаршинський вишкіл, виїхав і я. З українців їхало нас дванадцять, а серед ще: стр. Терлецький (з Ярославщини), стр. Малишкевич (з Бродів), стр. Ворона, стр. Папірчук (з Жизномира), стр. Яніцький (з Коломийщини), стр. Старик, Гандзюк, двох вістунів та ще дехто. Окрім нас українців з нами їхали ще три німці, а саме: віст. Зайдлер, з Хорватії, віст. Бехтер, з околиць Берліна та стр. Фрікерт, з Франкфурту над Одрою.
Старшим нашої групи назначено вістуна Зайдлера, що вже раз проходив цей підстаршинський вишкіл і то в тій самій школі, що до неї ми тепер їхали, себто в Ляуенбурґу на Помор'ї.
Полагодивши усі формальності та щасливо пройшовши всі апелі, наша група 2–го вересня виїхала до школи. Наша маршрута йшла через Саґан–Франкфурт над Одрою–Штеттін–Ляуенбурґ. Доба їзди поїздом і ми другого дня над ранком були вже на місці.
Школа примістилася в якомусь колишньому заведенні для умовохворих (гарна перспектива!) й від залізничної станції була віддалена яких два кілометри. Добре попрівши під вагою наших наплечників, ми прибули на самий сніданок на місце. Тут знову полагоджування різних формальностей та з цим біганина по всяких «абтайлюнґах» та «камерах». З нас зформовано один рій, що його приділено, до «інтернаціональної чоти» протипанцирної сотні. Чота складалася аж із чотирьох націй, себто: з нас — українців, латишів, естонців, та хорватських музулман; останні виходили в неділю на прохід у своїх традиційних червоних «фезах» замість військових шапок. При нас залишилися також ті три німці, що приїхали з нами. Дві останні чоти, це були німці, майже одні рекрути. Чотовим нашої чоти був хор. Баля, німець родом із Хорватії. Його заступником був десятник Вішнєвські німець з Помор'я. Між іншим, він дуже добре розумів по–польськи, з чого потім траплялися доволі комічні ситуації, коли я, допроваджений до люті цією рекрутсько–прусацькою дисципліною тут на школі, часто кляв, як це лише вміє «львовске дзецко» так, що він це чув. Одначе після закінчення школи він, поклепавши мене по плечах, з приятельською усмішкою сказав по–польськи:
— Відаць, жесь львовяк…
Перші дні побуту в школі нам, і особливо мені, приходилися важко. Вже стільки разів я проходив це вишкільно–казармне життя, що не вистачало нервів слухати цього крику «вишкільників», службових підстаршин, виконувати різні карні вправи за невміле виконання будь–якого наказу. Та що ж, це ж бо підстаршинський вишкіл, вимагають тепер від нас — вимагатимемо потім і ми. Але, на мою думку, це вже не був вишкіл, а просто «шикани».
Кожного дня вранці після сніданку й збірки ми виходили на вправи в терені, або ж вправляли з гарматою. Вправи проводили ми з протипанцирною гарматою важкого калібру 7,5 см, або на зміну з гарматою легшого калібру — 5 см. Після обіду ми мали науку в учбових кімнатах. При великих «занд–кастах» (скринях із піском) вчили нас теоретично науки стріляння. Кожної суботи до полудня відбувалася муштра, що її проводив за чергою кожний з нас зокрема. Зчасом ми почали виїздити на практичне гостре стріляння до місцевости Штрен, віддаленої 25 км від Ляуенбурґу.
Мене назначено перекладачем німецької мови для нашого роя, хоча декотрі з–поміж нас розуміли її добре. Важко було перекладати, не знаючи добре української військової термінології, тому то над кожним важливішим висловом я зупинявся довше, подаючи пояснення з власного досвіду. Гірше було, коли доповідь була про частини гармати, або якоїсь іншої зброї, де кожен кусничок мав свою окрему назіву. Жодного підручника в українській мові ми не мали, тому то окремі частини, українського терміну яких мені не вдалося піднайти, приходилося називати по–німецьки. Також зчаста продемонстровувано навчальні фільми та роблено нічні вправи й далекі вимарші.
Школа мала три вишколи, а саме: наш протипанцирний, піхотинський та легких польових піхотних гармат. Нас українців на цих трьох вишколах було яких 220 люда. В протипанцирній сотні 12, в сотні піхотних гармат — 4, а решта — на піхотинському вишколі.
День за днем волікся у монотонності цього «прусацького» вишколу. Не знаю, як по інших сотнях, але в нашій протипанцирній сотні, а перш за все в цій інтернаціональній чоті, наш рій українців виробив собі з часом добру славу. Не переборщуючи ні трохи, можу сказати, що ми були перші так у навчанні, як і дисципліні. Переважно, коли наша чота йшла на вправи та переходила містом, мусіла обов'язково співати. Наш чотовий, хор. Баля, як ми лиш підходили ближче до міста, підходив до передньої трійки нашого роя із словами: «Українер, айн лід!» Знаючи, яку ролю відограє пісня при війську, я старався, щоб усі співали не «голосочками», а по–вояцьки, голосно. І ми справді ревли і «дерлися, як старе простирало». Улюблені пісні нашого чотового були «Машерують добровольці…» та «Ой на горі, на Маківці…» До цих пісень звикла з часом ціла чота так, що пізніш співала вже ціла, хоча й не вимовляючи слів.
Кінчився жовтень. Осінь напричуд гарна. На 1–ше листопада з ініціятиви декотрих стрільців з піхотинського вишколу відбулося в шкільній кантині Першолистопадове свято. Всі українські вояки, що були тоді на вишколі, мали цей день вільний від служби та були присутні на святочній академії.
Після обіду у гарно прибраній залі кантони зібралося все українське вояцтво та багато німецьких старшин, серед них і командир школи.
На гарно прибраному в зелень підвищенні стояв хор з вояків піхотинського вишколу, що, відспівавши маршову пісню «Машерують добровольці…», започаткував академію. Короткий реферат про значення цього свята й про листопадові події 1918 р. відчитав по–українськи, а опісля по–німецьки вістун Сікора, родом зі Львова. Опісля хор проспівав ще декілька стрілецьких пісень та виступили два вояки з деклямаціями. Академія закінчилась відспіванням українського гімну. На звуки гімну всі присутні стали на «струнко», те саме зробили й присутні німецькі старшини.
Після закінчення гімну командир школи подякував ініціяторам за звеличання цього великого для українського народу дня та в коротких словах пригадав нам, щоб ми тут використали кожний момент та вчилися, бо тільки сильна здисциплінована армія це запорука величі нації. Не знаю, що спонукало його так говорити; можливо, що скрутне положення, в якому опинився «третій Райх», казало йому підбадьорювати нас. Хоча момент, коли вони могли мати в нас — українцях доброго партнера на Сході, давно проминув і його вони легковажно відштовхнули. Кожний з нас був свідком цього брутального відношення супроти нас там, на рідних землях.
Ця святкова академія зробила на мене велике враження. Вперше у своєму житті я святкував це свято у військовому однострої, хоч і в чужому, але як член української військової частини. Відсвяткував це свято як син одного з–поміж тисяч тих, що були учасниками цього Листопадового зриву, і що в двацятькілька років пізніш пішов слідами батька. Приємно манило очі удекоровання задньої частини тимчасової сцени в кантині, де на чорнім сукні пишались два українські синьо–жовті прапори, ліворуч від них емблема нашої Дивізії — жовтий лев і три корони на синьому тлі, а праворуч наш національний герб, Володимирів тризуб.
З новим запалом, з новою енерґією я взявся до науки. Може, якраз пощастить нам цим разом.
Наш вишкіл добігає кінця. Це вже початок грудня. Погода зовсім попсувалась, стає зимно та часто падають дощі, а на переміну — сніг. Щораз то чорніші вісті доходять до нас. Большевики зайняли цілу Східню Прусію, впав Каніґсберґ. Повстання поляків у Варшаві здушено й тепер лінія фронту біжить здовж Висли. На Заході німцям приходиться ще гірше: тут під безперервними ударами альянтських панцирних з'єднань фронт подається щораз далі на схід. Не так давно до нашої школи прибули учні та вишкільний персонал із підстаршинської школи біля Армен в Голляндії, де висадку зробили парашутні з'єднання американців та англійців. Тепер усе частіше дістаю листи від брата, що перебуває тепер у Соснівці на Шлеську. Просить, щоб, коли змога, старався приїхати, до нього на відпустку. Те саме пише Гелі, що із своєю протилетунською частиною переїхала під Франкфурт над Одрою.
В початкових днях грудня наша протипанцирна чота разим з чотою піхотних гармат та сотнею піхотинського вишколу мала практичний іспит на площі вправ у Штрені. Темою іспиту був наступ на ворожі становища. Ударна група складалася з двох чот піхоти, де всі керівні роли, себто ройових, чотових, включно із сотенним, виконували самі учні. Те саме було в нашій чоті, як теж у частинах піхотних гармат, в рою зв'язківців, в піонірському рою та по чотах ґранатометів і важких кулеметів.
Завданням нашої обсади протипанцирної гармати було зайняти вогневе становище, «знищити ворожі танки», себто поцілити поставлені у незнаній нам відстані дерев'яні атрапи танків, та подати вогневу підтримку піхоті в наступі. Вправи провадились гострим стріливом, почавши від рушничного і кінчаючи на гострих гарматних ґранатах. На вправах були присутні разом з командиром школи якісь старшини вищих ранґ.
Іспит покінчився назагал задовільно і, на щастя, без втрат у людях. А могло бути й це; чей же це вправляли новики, що здебільша ще не нюхали фронтового пороху.
Потомлені дводенними вправами повернулися ми до своїх казарм, радіючи, що незабаром цей строгий вишкіл буде за нами. Нас залишилося в протипанцирній сотні всього десятьох українців, двох бо відіслано назад до Дивізії, тому що не підходили під вимоги вишколу.
15–го грудня в нашій сотні відбулася роздача підвищених військових ступенів та офіційне закінчення школи. Я, віст. Бетхер й віст. Зайдлер були підвищені до ступенів «десятника», решта ж стали кандидатами на підстаршин. Кожний з нас дістав посвідчення про закінчення школи. Ввечері цього ж дня в шкільній кантині відбувся товариський вечір, що на веселій гутірці та співах затягнувся аж до пізньої ночі.
Вранці 16–го грудня ми виїхали з Ляуенбурґу в напрямі на Штеттін, куди прибули пізно ввечері. Звідси аж над ранком другого дня виїхали в напрямі Бреслява, покидаючи це місто–руїну. В Бресляві знову довша затримка й я мав змогу відвідати сестру Гелі, хоча поправді мав надію зустрітись з нею самою. Та мої надії були марні, бо ж вона перебувала десь в околицях Франкфутру, що його ми проїхали, не зупиняючись. Все таки, хоч я був на це приготований, невдача із зустріччю мене дещо пригнобила. Порозмовлявши з її сестрою, відходжу на станцію, де треба було ще довший час ждати поїзду. Ціль нашої подорожі це містечко Чадца на Словаччині, де примістилася тоді запасна частина Дивізії. Ще на вишколі ми довідались, що Дивізію перевезено на Словаччину, де вона брала участь у поборюванні повстання большевицьких партизан.