До Чадци ми прибули в неділю й, перебувши декілька годин при Запасній сотні, що розташувалася в школі, від'їхали до містечка Св. Мартін, де й находився наш Дивізіон протипанцирних стрільців. Знову подорож і врешті, після майже тижневої «волокити», ми — на місці. Це був уже вечір а до цього неділя, тому наші формальності відкладено до наступного дня.
На другий день знову біганина і я, десятник Бехтер, Зайдлер та стр. Фрікерт і Старик залишаємось при цім відділі, решту ж розсилають до протипанцирних сотень в піхотні полки 29–ий, 30–ий і 31–ий.
Під той час Протипанцирний дивізіон складався з важкої, штабної та вишкільної сотень. Пізніше прибула ще сотня протилетунської оборони із своїми 3,7 см зенітними гарматами.
Важка сотня начислювала три бойові чоти, з них дві перші — з протипанцирними гарматами калібру 7,5 см, по три в кожній чоті, та третя чота — без гармат; їх вона мала одержати згодом, та до кінця мого перебування в цій сотні їх таки не отримала. Гармати мали механічну тягу — гусеницеві тягачі т. зв. «РСО». Була й четверта чота, що складалася з самих шоферів, кухарів та допоміжного персоналу. Сотенним в часі мого прибуття до сотні був німець з Берліна пор. Келлнер, чотовим першої чоти — хор. Вінтершлеґер, другої чоти — булавний Шрайбер, третьої чоти — десятник Геберлінґ, четвертої ж чоти — «шірмайстер», ст. десятник Нільзен; усі вони — німці. Господарським підстаршиною був теж німець десятник Пфайфер, що його пізніше враз із сотенним, пор. Келлнером відкомандувано до 14–ої протипанцирної сотні 31–го полка. Командиром куреня був сотник Кашнер, також німець. В два чи три дні після мого прибуття до цього куреня на зміну пор. Келлнерові прийшов пор. Кеґерляйн, що остався сотенним аж до капітуляції. З українців–підстаршин в нашій сотні пригадую собі лише декількох, а саме — в першій чоті були ройовими чи пак комендантами гармат десятник Леник та Щудлюк, а в другій чоті — десятник Старик, що був разом зі мною на вишколі.
В інших сотнях з погляду національної політики був майже подібний стан, за вийнятком протилетунської сотні, де були три старшини–українці.
В нашій третій чоті одиноким підстаршиною–українцем був я. Моїм заступником був віст. Бойко Василь із Стрийщини, що перед моїм приїздом був тут за ройового. В канцелярії нашої сотні працював за перекладача вістун Домашович.
Опинившись між своїми людьми, а ще до цього в «новій ролі», я старався як мога найбільш прив'язати до себе людей, що мені вповні вдалось. Стрільці справді були моїми щирими приятелями, уже не згадуючи «шарж» з–поміж українців. Можливо, це й стало причиною, що наш сотенний, пор. Кеґерляйн не злюбив мене до тієї міри, що я врешті попросив перевести мене до іншого відділу. Причин до шиканування він знаходив у мене на кожному кроці. Часто звертав мені увагу, чому я подаю команду при вправах з гарматою по–українськи. На мою заввагу, що більшість вояцтва не розуміє німецької мови, він завжди лаявся, починаючи від «бледес фольк» і кінчаючи на «ферфлюхте гунде». Раз навіть, а було це після нашого Різдва, викликав мене до себе і поставив запитання:
— Ви ж як старий вояк можете мені сказати, як вояцтво реаґує на діяльність вербункових груп УПА тут, на Словаччині…
На таке я йому відповів, що я не займаюсь цими справами й розвідником чи то донощиком не буду, бо ж на це, на мою думку, є розвідний відділ при штабі Дивізії. Це ще більш розлютило його і я вже до кінця мого побуту в дивізіоні був підстаршиною без приділу.
Латинське Різдво відсвяткували німці, а загал стрілецтва готувався до нашого, українського Різдва. З неменшою радістю очікував і я цього Свята, бо це ж мало бути перше Різдво, що його буду святкувати серед своїх людей, хоч і на чужині, але все таки — між своїми. Врешті прийшов Свят–Вечір. Згідно з традиційними звичаями при першій зорі засіли кожна сотня окремо за столи. В одній великій кімнаті, гарно прибраній свіжою сосниною, розставлені застелені столи. Стрільців обслуговували підстаршини. Разом з нами засіли до столу всі німці, що були в сотні. На святвечірню їжу склались: добрий борщ, ґуляш з картоплею та традиційна кутя. До того кожний зокрема одержав пакунок з солодощами та цигарками. Окремо роздано горілку. Під кінець вечері нашу сотню відвідав наш курінний командир, сот. Кашнер, що в коротких словах побажав нам всього найкращого.
На Різдво сотня разом з іншими сотнями з 31–го полка, що був розташований в Св. Мартіні, була присутня на богослуженні. На жаль, я не міг бути, бо на мене саме припадала служба дижурного підстаршини.
Після обіду, коли дивізіон повернувся з богослуження, була збірка на площі біля казарм і до цілого дивізіону промовляв делеґат від УЦК.
Тільки один день ми мали вільний від зайнять, а то знову почалася служба. Дні поплили знову одноманітним казармовим руслом. Для мене вони були монотонні; часто служба по сотні як «уфавде» або вартова служба на вартівні. Рідко коли траплялась служба на залізничній станції в місті.
Це вже був 1945 рік.
Десь після нашого Нового Року почали в дивізіоні говорити про скорий наш від'їзд із Словаччини. Большевики уже перейшли Карпати та фронт тягнувся біля Пряшева на Словаччині і далі до Будапешту на Угорщині. По сотні чи то й по дивізіоні ходили чутки про те, що в недалекому місті Жиліні є вербункова нелеґальна комісія, яка вербує вояцтво до УПА. Можливо, що десь там ближче до польського кордону були відділи УПА, одначе справа з цією вербунковою комісією в Жиліні це була просто провокація. Це німці за допомогою деяких наших ренеґатів із дивізійного відділу розвідки створили цю комісію на те, щоб випробувати мораль вояків. Не знаю, чи хтось дався зловити на цей підлий «гачок»; правда, траплялися випадки дезерції, але це були випадки цілком іншого характеру, вони нічого спільного з політичною справою не мали. В нашому дивізіоні був випадок дезертирства, а саме із штабної сотні утік був стрілець, — прізвища його не пригадую собі, — одначе його по двох чи трьох днях привели назад до сотні. Хлопчисько, бувши «пуцером» (джурою) в старшинській кантині, пізнав молоду словацьку «слєчну» і на вістку, що незабаром виїдемо, постановив остатись у своєї вибранки серця. Покищо його посадили в «Іванову хату».
Десь перед самим Йорданом виїхала із наших казарм перша чота на т. зв. «айнзац», себто на фронт. Наш цілий дивізіон дістав нове обмундирування, подібне до мундиру панцирних частин, тільки зеленкувато–сірої барви. Одержали ми також зимовий одяг: ватовані штани й таку саму куртку та повстяні чоботи.
Саме свято Йордану ми відсвяткували разом з частинами 31–го полка, що був розташований тут таки в піхотних казармах. В декілька день по святах заряджено маршове поготівля, що тривало майже тиждень. В міжчасі наші казарми помалу випорожнились. Автомашини та гармати виїхали наперед, а все піше вояцтво маршовим порядком вирушило в дорогу. Ціль нашого маршу було місто Жиліна, де нас мали завантажити на поїзди. Піші полки дивізії вирушили в довгий марш до Австрії, де на півдні мала розташуватись Дивізія.
Ще на старому місці постою я одержав листи від брата, який пише мені, що внедовзі покидає Сосновець та подається на захід. Це був його останній лист, що я одержав. Те саме писала Гелі, що їхала в невідомому напрямку із своєю частиною; і її лист був останній. В часі маршу якось так трапилось, що позаду мене у наступній трійці маршував під охороною одного стрільця наш «дезертир». Хлопці жартували з нього та все дошкулювали йому цією «слєчною». Не знаю, якби не пізніша прикра для нас усіх справа, я б цей епізод, як і багато інших, був призабув. Одначе це застрягло мені у пам'ять; жалкую, що не можу ніяк пригадати його прізвища, як теж і тих трьох, що їх разом з ним судили. Але не випереджуймо фактів. Хлопчисько як міг, так відгризався на всі боки. Щось і мене спокусило і я, звертаючись до нього сказав:
— Ну, чоловіче, попрощайся зі своєю «слєчною», здається, що вже не буде оказії вернутись на Словаччину…
Він сміючись перекладає кулемета на друге плече, — хлопці йому дали нести, бо він нічим не був обвантажений, — та певним голосом відповів:
— Пане десятник, а я вам кажу, що я далі, як до Жіліни, не піду.
І правду тоді сказав: таки далі, як до Жіліни, не дійшов. Може, викликав, як це кажуть, «вовка з лісу» — собі на згубу.
Дорога була важка; сніг, лід, а часто повно води, що трішки примерзла та тепер під ногами розлилася по дорозі. Обвантажені вирядом, зброєю та запасною амуніцією, ще до цього в зимових одягах, люди після перших кілометрів попріли та потомилися. Спершу хлопці жартували, декотрі навіть «затягували» пісню, одначе, коли дорога протяглась довше, кожний, опустивши голову, мовчки крокував вперед. Десь на половині дороги ми мали довший відпочинок, де й роздали нам гарячу страву. Біля полудня ми вирушили далі. Тепер марш здавався мені легшим, можливо, що цей відпочинок додав більш сили, або — чоловік просто почав звикати.
Вже темніло надворі, коли наша колона підійшла до окраїн Жіліни, де вже впорядкованим маршем, дійшла до «артилерійських казарм», що тимчасово мали бути нашим новим місцем постою. Тут я довідався принагідно від хлопців з нашої чоти, що наш «дезертир» таки «звіяв». Ну, щасти йому Боже, таки хлопчисько дотримав слова.
На другий день після збірки мене визначили як старшого над робочою командою; ціла наша третя чота пішла вантажити поїзд, що стояв недалеко наших казарм. Хлопці вантажили на вагони всякі припаси, почавши від харчів і кінчаючи на артилерійській амуніції. Побіч нашої чоти вантажила вагони т. зв. «карна сотня»: хлопці з тієї сотні бігали, мов шалені, з тягарем на плечах, щоб, скинувши тягар в вагон, бігти знову по новий вантаж. Голосні крики вартових та сороміцька лайка доповнювала цей гамір біля вагонів. Пригадую собі одного з наставників, що його кликали «Міска»: був у ступені вістуна та ходив із совєтською «десятизарядкою». Коли я, проходжуючись біля вагонів, несподівано пізнав в одному з «арештантів» свого знайомого зі Львова, Ромка С., кликнув його до себе. Він, пізнавши мене, сердешно привітався зі мною та попросив цигарку. Я йому дав, та, коли він відкурював від мене, прибіг власне цей «Міска» і, брутально вириваючи йому цигарку з рук, крикнув: — Льос! Марш–марш! Гінлєґен!
Бідний мій Ромко, мов несамовитий, біг, падав, вставав, біг… На моє звернення до «Міски» по–українськи: «Чейже це свій чоловік!» той владним голосом відповів:
— А ви як десятник знаєте, що це «гефтлінґ».
Це слово він сказав по–німецьки; можливо, що більше він їх і не знав багато. Хотілося заїхати йому в зарозумілу пику, але що ж? Це військо.
— Ще колись зустрінемось, — відповів я, відходячи від цього комічного зарозумільця.
Минуло декілька днів мого «байдикування» при сотні. Пишу — мого, бо хоча я був при третій чоті, одначе насправді жодної функції не виконував. Просто — «міністер без теки». Мені це ніяк не перешкоджувало в п'яниченні у сусідній при казармах кантині. Дотримували мені товариства добрі приятелі…
Якось одного дня я довідався принагідно, що в дивізіоні відбудеться суд над чотирьома дезертирами, що їх недавно зловила жандармерія. Не цікавило б це мене, якби поміж ними не згадали й цього «нашого» дезертира, що втік був під час маршу частин нашого дивізіону із Св. Мартіна до Жіліни.
Суд відбувся вранці, а після полудня приготовляли місце до розстрілу. Не маючи змоги бути на суді, я не знаю в подробицях цілої справи; як я пізніш довідався, справа виглядала більш–менш так:
— «Наш» дезертир, — вживаю цього слова в відношенні до стрільця з нашого дивізіону, — втікаючи вдруге до своєї любки, натрапив принагідно на трьох інших, що так само, як і він, хотіли залишитись на Словаччині. Мав бідачисько «пеха», бо вже в цивільному одязі пішов відвідати свою любку, де й схопила його дивізійна жандармерія, що зробила там засідку. При допиті він виказав місце, де скривався він та ще цих трьох. Два з них були уродженці Східніх земель, третій, як і він сам, — галичанин. Не знаю точно, бо суд відбувся при замкнених дверях, але справа цього другого з Галичини і цих двох із Східніх земель була більш політична. Можливо, що колись працівники усіх дотичних дивізійних відділів напишуть про свою діяльність, тоді й дізнаємося всієї правди. Я пишу лише з того, що чув та що на власні очі бачив.
Перед заходом сонця з наказу курінного цілий дивізіон та деякі частини із сотні важких піхотних гармат вишикувалися в чотирокутник, що його одне крило творила гладка стіна предовгого ґаражу. На превелике моє здивування, я дістав наказ від командира нашої важкої сотні, пор. Кеґерляйна перейняти командування над екзекуційною чотою та відвести її на місце страчення. Це був для мене важкий удар. За весь час військової служби я ще ніколи не був такий пригноблений, знеохочений до неї, як власне тоді. Надівши шолома, я вийшов на подвір'я казарми, де вже стояли двадцятьчотирьох вояків, — покищо без рушниць; їх вони мали отримати на місці страчення. Половина серед них це — українці. Між ними пізнаю свого приятеля з підстаршинського вишколу, тепер уже ст. вістуна Яніцького. Подаю команду і ми відходимо на призначене місце. Біля будинку зупиняє нас сотенний протилетунської сотні, пор. Штанґе, що перебирає команду над екзекуційною чотою, а мені дає наказ заряджувати рушниці. Дістаю до цього 24 рушничні набої, а серед них — один «сліпак» (холостий патрон). Цілий час моєї «праці» біля мене стояв чотовий другої чоти нашої сотні, булавний Шрайбер. Заладувавши рушниці, уставляю їх в ряд біля муру і на наказ пор. Штанґе, стрільці поодиноко підходять до рушниць та кожен бере одну. Якось дивно, мов би з обвинюванням, зустрілись наші погляди: мій і Яніцького…
Знову падає команда: екзекуційна чота займає місце на десять кроків від стіни. Я та булавний Шрайбер з пістолями в руках стаємо яких п'ятьдесят кроків від місця екзекуції на боці: з другого боку в тому ж часі приводять засуджених. Йдуть рядом роздягнені до половини, хоч на дворі доволі холодно. Руки в кожного зв'язані позаду. Конвоїри, уставивши їх під муром, відходять на бік.
Тимчасом на середину чотирокутника вийшла ціла «еліта» дивізіону. Щось там читали, виголошували, ну, й дано знак до екзекуції. Падають гострі слова команди пор. Штанґе. Від схвилювання примикаю очі, щоб не бачити цього ганебного діла. Минають мінути, секунди і враз повітрям сколихує сухий тріскіт сальви. Чийсь голос крикнув «Сла…» та, не докінчивши, сконав у тріскоті сальви. Очі мимоволі відкриваються.
Уже по всім. Чотири тіла безвладно лежать під муром, купаючись у власній крові. До них підходить пор. Штанґе та пострілом з пістоля — добиває. Чиєсь тіло ще здригнулось в передсмертній аґонії.
З наказу пор. Штанґе перебираю команду над чотою і відмаршовуємо до казарм.
Я довгий час не мав спокою, пригадуючи цю прикру подію. Чого пишу про це? Томущо за час своєї, будь–що–будь, довголітньої служби я не мав нагоди бути свідком подібних екзекуцій. Це ні брехня ні якесь оправдання. За час моєї фронтової служби я не раз був спричинником чиєїсь смерти, часами легкого чи важкого поранення. Але це був фронт, це була передова лінія і там немає сантиментів. Там володіє право, хто перший. І ті самі шанси, що і я, мали мої противники. Так само холоднокровно могли вони й мали на це таке саме право, що і я, вислати мене «на лоно Авраама». А тут? Тут з вояків робили катів таки над своїми ж приятелями, друзями. Можливо, що й помиляюсь у своїх поглядах.
Але це був мій перший випадок, з яким я зустрівся за час моєї військової служби. Не здавав собі справи з того, що це не буде останній…
В початкових днях лютого, частини нашого дивізіону завантажились до поїздів на станції Жіліна. На станції стояли ще декілька транспортів з нашої Дивізії. Це вже були останні. Поруч нашого транспорту на рейках стояв під парою транспорт із втікачами, де, між іншими, було велике число українців. Маючи ще доволі часу до від'їзду нашого транспорту, я та ще кількох українців з нашої сотні пішли «поглянути» на цей транспорт. Та і справді я мав щастя, бо в однім з вагонів я зустрів декількох знайомих зі Львoва, себто представників львівського «Ґрудка» й Левандівки. Не знаю, в якому значенні в мою сторону тоді були сказані одним відомим львівським спортовцем з Левандівки оці слова:
— Дивись, ще один фраєр між ними!..
Тоді я ці слова прийняв як звичайне львівське «привітання», однак після кільканадцяти місяців, коли я вже був за рімінськими дротами й коли різного рода «типи» й «типки» кричали на нас, а в тому числі й на мене, мовляв, ви «квіслінґи», «фашисти» і чорт–зна–що, я справді признав йому рацію, що я тоді був «фраєр»; «фраєр» тому, що не зареаґував тоді на його вислів «по–левандівськи». А шкода!..
Після декількох днів подорожі ми прибули на станцію Марібор в Словенії. Був досить морозний ранок та ще й до того погідний. Ми скоро розвантажились, та вже пішки попрямували до недалекої місцевости Лембах, віддаленої ще яких 8 км, де й примістились частини нашого дивізіону. І я, та думаю, що всі ті, які прибули цим транспортом, були пізніш щасливі, що старшини принаглювали нас скоро розвантажувати. Не зробили ми ще й половини дороги від Марбурґа, як у повітрі почувся характеристичний гул надлітаючих американських бомбовиків. Хто де міг, шукав сховища в придорожніх ровах, під деревами, по великих скиртах збіжжя. За хвилину почувся пронизливий свист спадаючих бомб, щоб за відламок секунди перемінитись в рев вибухів. В одну мить станція перемінилась в одне море вогню і диму. Літаки, скинувши визначену на Марбурґ частину вантажу, подались далі на північ.
Пройшовши щасливо ще другу половину дороги, ми вже на місці. Наша сотня розташувалася в будинку школи. Я й надалі остався в «неласці» у свого сотенного, тому жодної постійної функції не виконував.
Минуло декілька днів на звичайній «казармній» службі і, може, не було б нічого такого замітного, коли б не сталась подія, що й була причиною мого перенесення до іншої частини.
Коли ми лише приїхали, було відчитано денний наказ, де, між іншим, згадувано, що довколишні гори й ліси аж кишать від тітовських партизан. Тому нічні стійки були доволі сильні та було розбудовано багато опірних пунктів довкруги села. Однієї ночі підняли сполох і сотенний на збірці в спортовій залі школи вибрав декількох підстарший та визначив людей з роїв, що мали перевести обшуки в крайніх хатах місцевости Лембах та недалеко Файстріцу. Як і перше, так і тепер я залишився без приділу, тому, вернувшись із збірки, ліг спати.
Другого дня вранці після ранньої збірки до сотенної канцелярії прийшли цивільні люди з жалями на військовиків, що під час нічних обшуків покрали деякі речі з харчів як теж пропало в одному домі портмоне з 300 німецькими марками й харчовими картками та ще годинник. Сотенний наказав зробити збірку, на якій в гострих словах нап'ятнував злочинців та закликав, щоб добровільно признались, бо пізніш буде гірше; закінчив свою промову злобними словами: «Ді ферфлюхтен українішен дібе…»
Після його промови наступило пізнання, себто дві жінки, в хаті яких пропало це портмоне, пройшли повз ряди вистроєної у дві лави сотні. Тут пізнали лише старшого оперативної групи, десятника Старика. Його та всіх вояків, що були з ним, сотенний узяв на переслухання до сотенної канцелярії. Під час переслухання та особистого обшуку виявилось, що пропале портмоне украв німець, вістун Кольман, а його спільником був також німець — ст. вістун, прізвища якого я вже не пам'ятаю.
Впродовж декількох годин відбувся суд та з цим і присуд. Вістуна Кольмана присуджено до розстрілу, а ст. вістуна на п'ять років тюрми. Оба вони внесли до Головної Квартири «фюрера» прохання про помилування та були згідні в крайньому випадку зголоситись до т. зв. «айн–манн–торпедо» (самогубні торпеди, що їх німці застосували проти ворожих кораблів: ними керували добровільно зголошені люди; з наближенням до мети такий доброволець «відчепляється» від торпеди та, якщо йому вистане сил відплисти від сторпедованого корабля, може врятуватись; однак це дуже рідкі випадки — один на сто). Прохання було відкинуто і присуд ще того самого вечора до заходу сонця був виконаний.
І знову тут зустріла мене неприємна функція. Суд відбувся коротко перед обідом, а з цим у нашій сотні перед зміною підстаршини службового по варті. На моє здивування, сотенний визначає мене на сьогоднішніх 24 годин саме таким підстаршиною. Не було б ніщо дивне та не таке рисковне, коли б власне не було тих засудженців, що аж до часу виконання присуду були придержані в приміщенні вартівні. Денна варта начислювала трьох стрільців та службового підстаршину, в цьому випадкові — мене. Знаючи дуже добре, що оба засудженні старі вояки та люди рішені на все, я постарався вибрати з–поміж стрільців третьої чоти людей, що їм я вповні довіряв. Мій вибір впав на трьох добрих друзів, з якими за короткий час мого перебування в сотні я зумів зжитись.
В першій після полудня, я перебрав службу на вартівні, де вже були арештовані. Признаюсь, що тоді із нетерпеливістю ждав вечора, коли на вартівню приходило нічне підкріплення — яких 20 чоловік: все таки більше людей зможу мати в розпорядженні. Цих три години до четвертої після полудня я провів у повному напруженні. Не знаю, як переживав ці хвилини віст. Кольман, що до останньої хвилини був певен, що помилування прийде.
За п'ять хвилин четверта: на вартівню прийшов екзекуційний підстаршина, що забрав засудження. За декілька хвилин до наших вух донісся сухий тріскіт сальви.
Прикре враження робить на людей така сцена.
В два дні після цієї події мене та вістуна Бойка відкомандувано до вишкільної протипанцирної сотні в Файстріц, — звідки разом з цілою чотою під проводом ст. десятника, німця Кіндера мене приділено до 14–ої протипанцирної сотні 31–го полка. Це було в кінцевих днях лютого 1945 року.
Тоді 14–та сотня була приміщена в школі в Ст. Марі, яких 30 км. від Марбурґу на правому березі річки Драви, а до якої звідси не було більше, як два кілометри. Сама місцевість Ст. Марі це розкинені декілька забудовань при дорозі, що веде від залізничної станції Льоренцен–ам–Бах до самої місцевості Льоренц, віддаленої від Ст. Марі яких 5 км. Обабіч дороги від станції до Льоренцен піднімались високі гори, порослі густим лісом. Саме ж Льоренцен розляглося в долині, оточеній з усіх сторін лісами та горами. В цій місцевості примістився штаб 31–го полка, штабова сотня, піонірська сотня та перший курінь. Полковим 31–го полка був відомий у цілій Дивізії зі своєї суворости полковник Панір. Сотенним 14–ої сотні був пор. Кельнер. Сотня начислювала тоді три чоти та з прибуттям нашої чоти дістала ще четверту. Чотовим першої чоти був хор. Букачівський, другої хор. Бучок, третьої ст. десятник Ґенсьоровський, четвертої — ст. десятник Кіндер. За вийнятком командира четвертої чоти — німця всі інші були українці.
Однак такий стан не тривав довго, бо після декількох днів проведено реорганізацію і сотня начислювала знову три чоти. Ст. десятник Кіндер відійшов до почоту сотенного як командир почоту. Також вістун Бойко, що прийшов був разом зі мною, був приділений до першої чоти, де став командантом протипанцирної гармати калібру 5 см — між іншим, одинокої на цілу сотню. Я перейшов до другої чоти як ройовий першого роя. Бунчужним був десятник Пфайфер, німець. Щодо підстаршин, то в цій сотні я зустрів назагал мало німців. Все це були підстаршини–українці. В сотні ще було декілька молодших підстаршин що занімали допоміжні функції — харчових, канцеляристів, збройових тощо.
На озброєння сотні складалися: одна протипанцирна гармата калібру 5 см та дві гармати калібру 3,7 см; усі вони були при першій чоті. Декілька т. зв. «офенрорів» (ракетна протипанцирна зброя, з вигляду щось ніби довга труба; її обслуговували два стрільці) були при третій чоті; «фавст–патрони» були розділені по всіх чотах. В сотні відчувався брак ручної зброї так, що декотрі рої були майже в сімдесяти відсотках без зброї. Напр. в нашій другій чоті був лише один кулемет «МҐ–42», а половина чоти була без рушниць. Я сам носив пістоль без ударника, бо в сотенній зброївні не було запасного.
Дні проходили на теренових вправах та на стійковій службі. І знову тут трапилась подія, що дорешти знеохотила мене до цієї військової служби. Чого пишу про це? Тому що в час моєї цілої військової служби так часто не траплялося мені бути свідком таких драстичних подій, як напр. розстріл товариша по зброї, — як оце було впродовж короткого порівняно перебування тут, в Дивізії. Не перечу, таких і тому подібних випадків було багато не тільки в нашій Дивізії, але — зазначую — я не був їх свідком. Бувши весь час у фронтових частинах, я не відчував того, так як тепер.
Якось у декілька днів після мого прибуття до сотні кілька возів з нашої обозної валки їздили по харчі до Марбурґу, де був дивізійний склад. Харчі були призначені, здається, на весь курінь. Під час перевозу пропали дві чи три хлібини; про це зголосив нашому сотенному десятник німець, із штабної сотні. Під час зголошування того випадку мимовільним свідком був полк. Панір, що від сотенного зажадав прослідити цілу справу та виновника замкнути на варті. І також якось так трапилось, що під час обшуку візників, які їздили по харчі, знайдено в одного з них більше половини хлібини; він признався до крадіжки. Прізвище його було Стасів чи Стасюк: його зголосив до сотенного, маючи службу по частині, віст. Х. Бідного хлопця відразу привели на вартівню, де він і просидів дві неділі.
Зараз того самого дня, коли стався цей випадок, в нашій сотні заряджено маршове поготівля і пізно ввечорі перша та третя чоти виїхали на т. зв. «айнзац» з іншими частинами полка кудись у гори біля італійського кордону. Наша чота залишилась на місці, виконуючи далі вартову службу. На вартівні як арештант залишився Стасюк — буду його так звати в дальшому. Я декілька разів, маючи за ці дві неділі службу на вартівні, висилав його в гори за картоплею, що її можна було роздобути в селян. Він бідачисько, не прочував нічого злого, вертався назад. Я сам був певний того, що з цієї справи нічого не буде. Однак я помилився.
Після несповна двох неділь вранці відбувся суд, що на ньому були декотрі, вислані сотенним вояки нашої сотні як теж інших сотень куреня. Стасюка присудили на кару смерти, що її виконано ще таки цього ж дня в Ст. Марі, де його й похоронено.
Не входжу тут у подробиці цього випадку, одначе він вповні мене заламав, бо власне — за що вбито людину? Напевно ті, що мимоволі стали спричинниками його смерти, будуть мати його на совісті на ціле своє життя.